Постанова 4813 № 523/13266/20

Номер провадження: 22-ц/813/1905/26 Справа № 523/13266/20 Головуючий у першій інстанції Мурманова І. М. Доповідач Громік Р. Д. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11.02.2026 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого Громіка Р.Д., суддів Драгомерецького М.М., Комлевої О.С., за участю секретаря Скрипченко Г.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 лютого 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права володіння, користування та розпорядженням нерухомим майном, зняття з реєстраційного обліку та виселення, зустрічним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про встановлення постійного особистого житлового сервітуту, визнання прав користування квартирою та визнання договору дарування недійсним, ВСТАНОВИВ: 1.

ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог. ОСОБА_4 звернулась до Суворовського районного суду м. Одеси з позовною заявою до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні власністю, виселення. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що їй на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 , однак в даній квартирі без належних на те підстав проживають та зареєстровані відповідачі по справі. Позивач зазначає, що наявність реєстрації відповідачів та їх проживання в належній їй квартирі створює їй перешкоди в користуванні власністю. На підставі викладеного просить зобов`язати відповідачів не чинити їй перешкод в користуванні власністю, виселити відповідачів з квартири та скасувати їх реєстрацію. Прийнято до розгляду заяву про зменшення позовних вимог подану 22 лютого 2023 року та продовжено розгляд справи за первісним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права володіння, користування та розпорядженням нерухомим майном, зняття з реєстраційного обліку та виселення (а.с.196). Короткий зміст зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 16 червня 2021 року від ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулись до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_4 про встановлення постійного особистого житлового сервітуту, визнання прав користування квартирою та визнання договору дарування недійсним. Щодо визнання договору дарування недійсним позивачі зазначили, що під час укладення спірного договору, дарувальник діяла недобросовісно, оскільки остання не повідомила про проживання у спірній квартирі малолітніх дітей, тобто її онуків, які проживали в квартирі з народження. Таким чином, укладаючи договір дарування, дарувальник свідомо поставила під загрозу соціальний статус проживаючих осіб у спірній квартирі. Зазначене свідчить, що дії сторін договору дарування квартири були недобросовісними стосовно проживаючих в ній осіб, та спрямовані на позбавлення права користування житлом. Також, позивач ОСОБА_1 зазначив, що під час проходження ним військової служби його мати без його відома уклала Договір міни квартири від 08.06.1995 року на підставі якого вона отримала право власності на квартиру АДРЕСА_1 . В подальшому, склала заповіт на ім`я сина ОСОБА_1 та запевнили, що згідно заповіту останній отримає вищевказану квартиру у спадщину. Позивач зазначає, що про наявність договору дарування йому стало відомо лише після смерті матері в 2018 році. Щодо встановлення постійного сервітуту позивачі зазначили, що встановлення постійного сервітуту є необхідним у зв`язку з можливість незаконного виселення та в подальшому продажу квартири відповідачем (власником) третім особам. А тому, оскільки для них, сервітут матиме таку ж юридичну силу, як і для власника, є потреба у його встановлені щодо квартири з метою захисту прав та інтересів позивачів. Щодо визнання прав користування квартирою, позивачі зазначили, що на правах членів сім`ї власника квартири є такими, що не втратили прав на користування квартирою та займаними приміщеннями. Позивач/власник квартири, не надала суду жодних доказів на доведення обставин того, що проживання відповідачів у квартирі створює їй перешкоди в користуванні житлом. Навпаки, позивач проживає в іншій квартирі, та взагалі в іншій країні, не користується квартирою взагалі. У зв`язку з цим, позивачі просять визнати їх право на користування квартирою. Короткий зміст рішення суду першої інстанції. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 04 лютого 2025 року позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права володіння, користування та розпорядженням нерухомим майном, зняття з реєстраційного обліку та виселення залишено без задоволення. Позовні вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про встановлення постійного особистого житлового сервітуту, визнання прав користування квартирою та визнання договору дарування недійсним залишено без задоволення. Короткий зміст та доводи апеляційної скарги. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 просять скасувати оскаржуване судове рішення в частині зустрічних позовних вимог та постановити нове, яким задовольнити зустрічні позовні вимоги, посилаючись при цьому на порушення норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга вмотивована тим, що судом першої інстанції не в повному обсязі досліджено матеріали справи та зроблено помилкові висновки про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог. 2.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція апеляційного суду Заслухавши доповідача, розглянувши матеріали справи і доводи, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав. Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до припису ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно із ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення першої інстанції оскаржується тільки в частині зустрічних позовних вимог, а тому підлягає перегляду виключно в цій частині. Вирішуючи позовні вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про встановлення постійного особистого житлового сервітуту, визнання прав користування квартирою та визнання договору дарування недійсним, суд першої інстанції правильно виходив з наступного. Так, судом першої інстанції правильно встановлено, що 18 грудня 1995 року ОСОБА_5 склала заповіт на ім`я ОСОБА_1 , яким все своє майно з чого б воно не складалось та все, що буде їй належати на день смерті заповіла сину. Заповіт посвідчений державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори та зареєстрований за № 7-4558 (а.с.126). Разом з цим, в подальшому, ОСОБА_5 написала заяву про відміну заповіту складеного 18.12.1995 року за реєстровим №7-4558. Вказана заява 28 березня 2005 року посвідчена державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори та зареєстрована за № 7-397 (а.с.127). Договір міни квартири укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 укладено 08.06.1995 року. За даним договором ОСОБА_5 обміняла квартиру під АДРЕСА_2 на квартиру АДРЕСА_1 . Договір міні зареєстровано в реєстрі під № 11-1940 (а.с.129-131). В подальшому 18 серпня 2007 року ОСОБА_5 подарувала, а ОСОБА_4 , прийняла в дар квартиру АДРЕСА_1 (а.с.145). Згідно з довідки (виписка з домової книги про склад сім`ї та прописку) від 03.09.2007 року, встановлено, що за адресою: АДРЕСА_3 прописані: ОСОБА_5 1926 р.н. основний квартиронаймач (дата реєстрації з 1995 року); ОСОБА_1 1955 р.н. син (дата реєстрації 2004р) та ОСОБА_4 ,1981 р.н. внучка (дата реєстрації 2006 рік) (а.с.147). Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним. Частиною першою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину. Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Згідно із частиною першою статті 718 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Згідно із частиною другою статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). За приписами частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом. Пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 №9 роз`яснено, що правочин, учинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент учинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним. З огляду на викладене та з урахуванням норм права, судом першої інстанції правильно не встановлено та позивачами за зустрічним позовом не доведено обставин, за яких обставин дії дарувальника ( ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ) щодо укладення договору дарування не могли об`єктивно відображати її внутрішню волю внаслідок збігу будь-яких обставин, що склались в її житті на момент укладання договору дарування чи під впливом неправомірних дій відповідача (онуки), тобто відповідача, як сторони договору, чи третіх осіб, а також впливу вікових особливостей у момент укладання договору дарування, внаслідок чого спотворювалось її сприймання та усвідомлення основних аспектів угоди. Судом першої інстанції вмотивовано встановлено, що дарувальник, перед укладанням оспорюваного договору дарування, 28.03.2005 року відмінила заповіт на ім`я сина ОСОБА_1 , та 18.09.2007 року (за збігом 2 років) уклала договір дарування квартири, яку подарувала своїй онуці ОСОБА_4 . Судом першої інстанції обґрунтовано не взяті до уваги твердження позивачів, зокрема позивача ОСОБА_1 щодо наявності в діях дарувальника недобросовісності, як єдиної підстави щодо визнання договору дарування недійсним. Належних та допустимих доказів на підтвердження існування при укладенні Договору дарування «помилки», «недобросовісності», «неправильного сприйняття фактичних обставин правочину», що вплинуло на волевиявлення дарувальника, позивачами не доведено. Зміна рішення дарувальника, щодо відміни заповіту складеного на ім`я сина та укладання договору дарування на користь онуки, не є підставами для скасування договору дарування. Підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент їх укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладених правочинів, що виникли після моменту укладення, не впливають на їх дійсність. З урахуванням викладеного позовні вимоги щодо визнання договору дарування недійсним задоволенню не підлягають, як недоведені. Щодо встановлення постійного сервітуту. Судом першої інстанції правильно встановлено, що позивачі за зустрічним позовом, які вселилась в квартиру за згодою попереднього власника, як члени сім`ї останньої, а саме син та онуки та протягом тривалого часу, а саме з 2005 року зареєстровані, проживали та проживають в квартирі. ОСОБА_1 з 2004 року. Відповідно до ч. 1 ст.401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут визначається як право обмеженого користування чужим майном, встановлений в інтересах певної особи. Правовідносини з приводу встановлення сервітуту можуть виникнути за наявності двох суб`єктів, одним із яких є власник або володілець майна, інша особа - яка вимагає встановлення сервітуту. Згідно з ч. 1 ст. 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Об`єктом житлового сервітуту є право обмеженого користування частиною житлового приміщення, визначеного власником житла. Враховуючи зміст ч. 1 ст.405 ЦК України та частина, яку вправі займати член сім`ї власника житла, визначається останнім при його вселенні в якості члена сім`ї. Сервітутне правовідношення виникає в силу закону згідно з частиною першою статті 402 ЦК України за наявності факту проживання особи разом із власником обтяженого сервітутом житла та спільного з ним користування цим житлом. У Цивільному кодексі України право членів сім`ї власника житла на користування ним визнається сервітутним правом. Це право є особистим сервітутом, оскільки виникає в інтересах певної особи - члена сім`ї власника житла. Таким чином, суб`єктами даного сервітутного правовідношення є, з одного боку, власник житла, а з іншого - член сім`ї. Встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли особа не може задовольнити свої потреби будь яким іншим способом. Зазначений висновок викладено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі №645/8985/15-ц, провадження №61-10118св18, та від 14 листопада 2018 року у справі №209/6568/13-ц, провадження №61-38153св18. Із змісту частини першої статті 405 ЦК України вбачається, що необхідною умовою виникнення зазначеного сервітуту є спільне проживання членів сім`ї з власником обтяженого сервітутом житла та ведення спільного господарства. Лише ці дві умови у сукупності дають право обмеженого користування житлом членам сім`ї власника. Судом першої інстанції достеменно встановлено, що й не заперечувалось сторонами у справі, як представником позивача за первісним позовом, так і позивачами за зустрічним позовом, що власник квартири ОСОБА_4 в квартирі не проживає, та не веде спільного господарства з позивачами за зустрічним позовом. З урахуванням викладеного позовні вимоги щодо встановлення сервітуту є такими, що також задоволенню не підлягають. Щодо визнання прав користування квартирою. Так, в ході розгляду справи встановлено, що позивачі у 2004 та 2005 роках зі згоди попереднього власника квартири, були зареєстровані у квартирі в якості членів сім`ї, тим самим набули рівного з власником права користування квартирою. При проведенні реєстрації між власником та членами сім`ї не було укладено жодних домовленостей щодо обмежень у користуванні квартирою чи строковості реєстрації в ній місця проживання. Погіршення стосунків членів сім`ї чи зміна в односторонньому порядку волевиявлення позивача як власника житла не є саме по собі підставою для зміни обсягу права позивачів на користування житловим приміщенням за відсутності укладених між сторонами відповідних угод чи передбачених законом підстав. Згідно з ч.1 ст.156 ЖК члени сім`ї власника житлового будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються житловим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. У ч.2 ст.156 говориться, що за згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї має право заселяти в житлове приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згода власника не потрібна. Частина 4 ст.156 ЖК встановлює, що до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, вказані в ч.2 ст.64 Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. Відповідно до ч.2 ст.64 ЖК до членів сім`ї наймача відносяться дружина, їх діти і батьки. Членами сім`ї можуть бути визнані й інші особи, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Згідно з частиною третьою статті 358 ЦК України кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Судом першої інстанції правильно встановлено, що позивачі за зустрічним позовом не є власниками та або співвласниками квартири. У Цивільному кодексі України зазначено про те, що власник має право володіння, користування та розпорядження своїм майном. Також у законодавстві йдеться і про те, що члени сім`ї власника житлового будинку або квартири можуть користуватися таким житлом на рівні з його власником, якщо ж, звичайно, не було інших домовленостей при їхньому заселенні в таке житло. Слід зазначити, що визначення порядку користування житловим приміщенням можна лише між співвласниками квартири чи будинку. Якщо такі особи самостійно не можуть між собою визначити, хто і як має право користуватися житловим приміщенням і у них немає можливості технічно розділити таке приміщення між усіма співвласниками, то єдиним розв`язанням цього питання буде лише звернення до суду. З огляду на позовні вимоги, позивачами за зустрічним позовом порушено питання щодо визначення фактично права користування житловим приміщення, та закріплення права користування за кожним з них певної кімнати та місць загального користування. Зазначені позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню, оскільки не ґрунтуються на Законі. Щодо пояснень допитаних в судовому засіданні свідків, суд першої інстанції правильно зазначив, що надані свідчення полягають в тому, що свідки підтвердили факт проживання позивачів за зустрічним позовом в спірній квартирі, надали свої міркування щодо обставин скасування заповіту та укладення договору дарування. Суд першої інстанції вмотивовано зазначив, що вирішуючи дані позовні вимоги, судом беруться до уваги письмові докази, як такі, що мають безпосереднє значення для правильного вирішення справи. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до положення ст. 13 ЦПК України - суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. За умовами ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 13 ЦПК України обов`язок доказування покладається на сторони у справі. Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. На підставі всебічно з`ясованих обставин справи, встановивши достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги за зустрічним позовом задоволенню не підлягають. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Скаржники не довели обставини, на які посилались як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надали. Наведені в апеляційній скарзі доводи (фактично дублюють доводи зустрічної позовної заяви) були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Одночасно апеляційний суд зазначає, що доводи апеляційної скарги щодо порушення судом норм матеріального та процесуального права зводяться до незгоди з висновками суду, особистого тлумачення норм матеріального і процесуального права та не впливають на фактичні обставини справи, які встановлені судом відповідно до законодавства та на законність судового рішення. Крім того судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги. Справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 лютого 2025 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з моменту її ухвалення, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 23 лютого 2026 року. Головуючий Р.Д. Громік Судді: М.М. Драгомерецький О.С. Комлева