Постанова Київський апеляційний суд № 362/3363/25

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 18 червня 2026 року м. Київ Справа №362/3363/25 Провадження: № 22-ц/824/11759/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О., суддів Верланова С. М., Нежури В. А., секретар Лаврук Ю. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Шумило Наталії Миколаївни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 07 квітня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Поповича О. В. у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, в с т а н о в и в: В травні 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що між ним та ОСОБА_3 було укладено договір позики, на підтвердження чого останнім власноруч складено розписку. Відповідно до змісту зазначеної розписки ОСОБА_3 отримав від позивача грошові кошти у сумі 90 000 доларів США для будівництва житлового будинку та зобов`язався повернути їх за першою вимогою позикодавця. Зазначав, що на момент отримання грошових коштів відповідач перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , а отримані у позику кошти були залучені для будівництва житлового будинку, який у подальшому став об`єктом спільної сумісної власності подружжя. На його переконання, оскільки спірне зобов`язання виникло під час шлюбу та було спрямоване на задоволення потреб сім`ї, обов`язок щодо повернення позики покладається на обох відповідачів як на солідарних боржників. Посилаючись на невиконання відповідачами взятих на себе зобов`язань щодо повернення позичених коштів, ОСОБА_2 просив суд стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 солідарно заборгованість за договором позики, а також вирішити питання про розподіл судових витрат. Рішенням Васильківськогоміськрайонного суду Київськоїобласті від 07 квітня 2026 року позов ОСОБА_2 задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 90 000 доларів США. Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Шумило Н. М. в інтересах ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, рішення просила скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в частині позовних вимог до ОСОБА_1 . На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для покладення на неї солідарного обов`язку щодо повернення позики, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що грошові кошти, отримані ОСОБА_3 від позивача, були фактично використані в інтересах сім`ї або спрямовані саме на будівництво спірного житлового будинку. Вказує, що сам по собі запис у розписці про те, що кошти передаються для будівництва будинку, не може вважатися достатнім доказом їх реального використання на зазначені цілі. При цьому позивач під час розгляду справи не надав жодних документів, які б підтверджували фактичне вкладення позичених коштів у будівництво будинку, а також не довів наявності причинно-наслідкового зв`язку між отриманням позики та створенням чи поліпшенням спільного майна подружжя. Крім того, звертає увагу на те, що допитана у справі свідок ОСОБА_4 повідомила про завершення будівництва будинку ще до 2016 року та фактичне проживання в ньому відповідачів, що, на її переконання, ставить під сумнів доводи позивача щодо необхідності залучення у 2016 році значної суми коштів саме для його будівництва. Також зазначає, що вона не брала участі в укладенні договору позики, не підписувала розписку, не надавала згоди на отримання чоловіком грошових коштів у борг та не була обізнана про існування відповідних боргових зобов`язань. Окремо, наголошує на тому, що позивач протягом тривалого часу не заявляв вимог про повернення коштів, а сама розписка та обставини її складання набули правового значення лише після виникнення між сторонами спору щодо поділу майна подружжя, що, на її думку, потребувало від суду особливо ретельної оцінки добросовісності поведінки учасників спірних правовідносин. На її переконання, суд першої інстанції безпідставно ототожнив факт належності житлового будинку до об`єктів спільної сумісної власності подружжя з фактом використання спірної позики в інтересах сім`ї, тоді як такі обставини підлягали самостійному доказуванню та не могли встановлюватися на підставі припущень. З огляду на викладене вважає, що висновки суду про наявність підстав для солідарного стягнення з неї заборгованості не відповідають фактичним обставинам справи та зроблені з порушенням норм матеріального права. Ухвалами Київського апеляційного суду від 15 травня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі та призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні. У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Попович В. М. в інтересах ОСОБА_2 заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив залишити її без задоволення. Зазначив, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та дійшов обґрунтованого висновку про те, що грошові кошти в сумі 90 000 доларів США були отримані ОСОБА_3 саме для завершення будівництва житлового будинку, який призначався для спільного проживання подружжя та членів їх сім`ї. На думку позивача, будівництво та завершення житла, яке в подальшому використовується сім`єю, беззаперечно свідчить про вчинення правочину в інтересах сім`ї у розумінні частини четвертої статті 65 СК України. Позивач наголошує, що на момент отримання позики відповідачі перебували у зареєстрованому шлюбі, а житловий будинок був введений в експлуатацію саме у 2016 році, тобто в період, наближений до отримання спірних коштів. Зазначене, на його переконання, підтверджує цільове використання позики на завершення будівництва спільного житла. Крім того, ОСОБА_3 під час розгляду справи визнав позовні вимоги в частині суми 45 000 доларів США та підтвердив використання отриманих коштів на потреби будівництва будинку. Також у відзиві зазначено, що відповідачкою не надано жодних доказів того, що отримані за договором позики кошти були використані відповідачем не в інтересах сім`ї або спрямовані на його особисті потреби. На думку позивача, за наявності встановленого факту отримання позики під час шлюбу та використання коштів на будівництво спільного житла саме відповідачка повинна була довести обставини, які спростовують сімейний характер спірного зобов`язання. Посилаючись на правові висновки Верховного Суду та Верховного Суду України, викладені, зокрема, у постановах від 25 квітня 2018 року у справі № 212/8891/15-ц, від 14 вересня 2016 року у справі № 6-539цс16, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц, позивач стверджує, що зобов`язання, які виникли внаслідок укладення одним із подружжя правочину в інтересах сім`ї, мають солідарний характер, а тому суд першої інстанції правильно застосував положення частини четвертої статті 65 СК України та поклав обов`язок з повернення боргу на обох відповідачів. Спростовуючи доводи апеляційної скарги щодо показань свідка ОСОБА_5 , позивач зазначає, що свідок не була присутня під час передачі грошових коштів та не володіла інформацією щодо обставин укладення договору позики. При цьому її показання лише підтверджують, що будівництво будинку розпочалося ще до 2016 року, однак не свідчать про завершення всіх будівельних робіт. Позивач наголошує, що на момент отримання позики існувала лише так звана «коробка» будинку, тоді як отримані кошти були використані на проведення внутрішніх робіт, облаштування інженерних мереж, комунікацій та оздоблення житла. На підтвердження цього посилається також на подані до справи аерофотознімки та звіт щодо забудови земельної ділянки. Крім того, позивач вважає безпідставними доводи апеляційної скарги щодо недослідження судом оригіналу боргової розписки, оскільки протягом усього розгляду справи в суді першої інстанції відповідачка не ставила під сумнів справжність розписки, не заявляла клопотань про витребування її оригіналу, не порушувала питання про проведення почеркознавчої експертизи та не надавала будь-яких доказів фальсифікації документа. Водночас відповідач ОСОБА_3 фактично визнав наявність боргових зобов`язань, що, на переконання позивача, додатково підтверджує достовірність спірної розписки та правильність висновків суду першої інстанції щодо існування між сторонами правовідносин позики. Від адвоката Дулі Т. В. в інтересах ОСОБА_3 надійшли письмові пояснення, в яких вона посилалася на положення статті 60 СК України, відповідно до яких майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них з поважних причин не мав самостійного заробітку (доходу). При цьому зазначила, що кожна річ, набута за час шлюбу, вважається об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо інше не встановлено законом. Від адвоката Поповича В. М. в інтересах ОСОБА_2 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, мотивоване тим, що представник позивача не матиме можливості прибути в судове засідання у зв`язку з перебуванням в іншій області. Крім того, від адвоката Дулі Т. В. в інтересах ОСОБА_3 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, обґрунтоване неможливістю її участі у судовому засіданні у зв`язку із зайнятістю під час проведення невідкладних слідчих (розшукових) дій. В судовому засіданні адвокат Шумило Н. М. в інтересах ОСОБА_1 підтримала апеляційну скаргу та просила задовольнити, водночас, заперечувала проти клопотань про відкладення та вважала їх такими, що подані з метою затягування судового розгляду. Вирішуючи питання про можливість розгляду справи за відсутності представників позивача та відповідача, колегія суддів ураховувала наступне. Відповідно до статті 372 ЦПК суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Верховний Суд у постанові від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 зазначив, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору. Верховний Суд вже неодноразово у своїх рішеннях, зокрема, у справах №802/562/18-а, №826/4504/17, звертав увагу на те, що повноваження щодо відкладення судового розгляду на підставі поданого учасниками судового процесу клопотання є дискреційними. При цьому, судова дискреція щодо оцінки обставин, які не дають можливості особі прийняти участь у судовому засіданні, на предмет їх поважності чи неповажності для цілей відкладення судового розгляду не має абсолютних меж. Суд має враховувати конкретну ситуацію та обґрунтування особи, яка просить суд відкласти судовий розгляд, відповідне обґрунтування не має бути абстрактним, а обставини, наведені у ньому, повинні бути підтверджені належною доказовою базою. Тобто, реалізація відповідної дискреції суду щодо кваліфікації наведених учасником судового процесу у клопотанні про відкладення судового розгляду обставин має здійснюватися індивідуально з урахуванням принципу верховенства права. Це зумовлено тим, що сама концепція верховенства права передбачає суд як найдієвіший інструмент її застосування, адже тільки суд може вийти за межі формального права та визначити доцільне та належне регулювання в кожній конкретній ситуації. При цьому для цілей дотримання принципу верховенства права суд повинен обирати такий варіант вирішення клопотання про відкладення судового засідання, який є максимально доцільним та справедливим у відповідній ситуації, а обраний ним процесуальний наслідок розгляду відповідного клопотання, як результат реалізації наданих йому дискреційних повноважень, завжди вимагає мотивації зробленого вибору. З матеріалів справи вбачається, що представники позивача була належним чином повідомлен про дату, час і місце розгляду справи. Так, адвокат Попович В. М., який діє в інтересах ОСОБА_2 , обґрунтовував клопотання про відкладення розгляду справи перебуванням в іншій області, а адвокат Дуля Т. В., яка діє в інтересах ОСОБА_3 , посилалася на зайнятість у проведенні невідкладних слідчих (розшукових) дій. Разом із тим, до зазначених клопотань не додано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження наведених обставин, зокрема документів, які б свідчили про перебування представника позивача в іншій області у день судового засідання або підтверджували участь представника відповідача у відповідних процесуальних діях. За таких обставин, колегія суддів вважає наведені у клопотаннях підстави непідтвердженими належними доказами, а самі клопотання необґрунтованими. Крім того, колегія суддів враховує, що участь представника у справі не позбавляє особу, інтереси якої він представляє, права особисто брати участь у судовому розгляді, надавати пояснення, заявляти клопотання та реалізовувати інші процесуальні права, передбачені законом. Враховуючи належне повідомлення учасників справи про дату, час і місце судового засідання, відсутність доказів поважності причин їх неявки, а також достатність наявних у матеріалах справи доказів для вирішення спору по суті, колегія суддів не вбачає підстав для відкладення розгляду справи та дійшла висновку про можливість її розгляду за відсутності учасників справи та їх представників. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши пояснення представника відповідачки, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 09 січня 2016 року ОСОБА_3 власноручно склав розписку, відповідно до змісту якої отримав від ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 90 000 доларів США для будівництва житлового будинку та зобов`язався повернути зазначені кошти за першою вимогою позикодавця (т. 1, а. с. 19). На момент складання вказаної розписки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі та спільно проживали однією сім`єю. Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_2 посилався на те, що грошові кошти були передані відповідачу для завершення будівництва житлового будинку, який споруджувався подружжям ОСОБА_6 для спільного проживання сім`ї. При цьому, позивач зазначав, що отримані кошти відповідачем не повернуті, а тому просив стягнути суму боргу солідарно з обох відповідачів як з осіб, на користь яких були використані кошти, одержані за правочином, укладеним в інтересах сім`ї. В ході розгляду справи судом встановлено, що спірний житловий будинок розташований на території садового товариства та будувався у період перебування сторін у шлюбі. Також встановлено, що право власності на вказаний житловий будинок було зареєстровано за ОСОБА_3 у 2016 році, тобто, після отримання ним спірної позики. Судом досліджувалися надані сторонами докази щодо часу та етапів будівництва житлового будинку, зокрема, аерофотознімки земельної ділянки, звіт щодо підтвердження або спростування наявності забудови на спірній земельній ділянці в різні періоди часу, а також показання свідків. Допитаний у судовому засіданні відповідач ОСОБА_3 пояснив, що станом на момент отримання позики будинок не був завершений будівництвом, існувала лише так звана «коробка» будинку, а отримані від позивача кошти були використані на проведення внутрішніх оздоблювальних робіт, підведення інженерних мереж, облаштування комунікацій та введення будинку в експлуатацію. Допитана судом свідок ОСОБА_5 повідомила, що знайома зі сторонами тривалий час та їй відомо про будівництво спірного будинку. Разом з тим свідок зазначила, що не була присутня під час передачі грошових коштів від позивача відповідачу та не володіє інформацією щодо обставин укладення між ними договору позики. Також свідок висловила думку про те, що ще до 2016 року будинок мав вигляд завершеного житла та використовувався відповідачами. Крім того, під час розгляду справи судом встановлено, що ОСОБА_3 визнав факт отримання від позивача грошових коштів за розпискою та не заперечував наявності боргових зобов`язань перед ОСОБА_2 , визнавши позовні вимоги частково у сумі 45 000 доларів США. Водночас, ОСОБА_1 заперечувала проти задоволення позову, посилаючись на те, що вона не брала участі в укладенні договору позики, не підписувала розписку, не надавала згоди на отримання чоловіком коштів в борг, не була обізнана про існування таких зобов`язань та вважала недоведеним факт використання спірних коштів саме на будівництво чи завершення будівництва житлового будинку. Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що позика була отримана одним із подружжя під час шлюбу для завершення будівництва житлового будинку, який використовувався сім`єю та набув статусу об`єкта спільного сімейного користування, а тому дійшов висновку про виникнення у відповідачів солідарного обов`язку щодо повернення отриманих у позику коштів. Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив із того, що договір позики був укладений ОСОБА_3 в інтересах сім`ї, а отримані за ним кошти використані для завершення будівництва спільного житла подружжя, у зв`язку із чим на підставі ч. 4 ст. 65 СК України у ОСОБА_1 також виник обов`язок щодо повернення спірної позики. Перевіряючи такі висновки суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)). З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24)). Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України). Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 цього Кодексу (частина третя статті 16 ЦК України). Касаційний суд вже вказував, що потрібно розмежовувати: матеріальну та процесуальну добру совість як за сферою застосування, так і наслідками. Матеріальна добра совість регулюється, зокрема, пунктом 6 статті 3 ЦК України, а процесуальна, зокрема, статтею 44 ЦПК України (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року в справі № 532/1550/23 (провадження № 61-4145сво24)); зловживання процесуальними правами та зловживання матеріальними (цивільними) правами. Вказані правові конструкції відрізняються як по суті, так і за правовими наслідки щодо їх застосування судом. При зловживанні процесуальними правами суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання, позов, чи застосувати інші заходи процесуального примусу. Натомість правовим наслідком зловживання матеріальними (цивільними) правами може бути, зокрема, відмова у захисті цивільного права та інтересу, тобто відмова в позові (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року в справі № 318/89/18 (провадження № 61-128св19), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19 лютого 2021 року в справі № 904/2979/20, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2021 року в справі № 757/30424/18 (провадження № 61-993св20), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 серпня 2023 року у справі № 932/4154/22 (провадження № 61-10679св22), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2024 року в справі № 686/16569/22 (провадження № 61-1306св23)). Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)». Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)). Касаційний суд вже зазначав, щоучасники цивільного обороту доволі часто намагаються використовувати правомірний цивільно-правовий інструментарій для унеможливлення чи ускладнення поділу спільного майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), тобто з неправомірною метою, не для забезпечення визначеності в приватних відносинах, захисту прав та інтересів. Суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри». Якщо пов`язані чи афілійовані особи, наприклад, родичі, ініціюють судовий розгляд, зокрема, про стягнення боргу, для унеможливлення чи ускладнення поділу спільного майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), формування пасиву (боргів), виключення певного майна з поділу на час виникнення (існування) спору (спорів) про розірвання шлюбу, поділ спільного майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), тощо, такі учасники судового розгляду діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно другого із подружжя (чи жінки або чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Тому в такому разі відбувається використання приватно-правових конструкцій не для захисту прав та інтересів, і судове рішення стосується прав та/або інтересів іншого із подружжя (чи жінки чи чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 березня 2025 року в справі № 759/11754/23 (провадження № 61-17672св24)); досить часто учасники цивільного обороту в спорах про поділ майна за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, в яких вказано, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 (провадження № 61-9767св22)); учасники цивільного обороту, які є пов`язаними чи афілійованими особами, наприклад, родичі, подружжя (чи жінка та чоловік, які проживають однією сім`єю або мають близькі відносини, але не перебувають у шлюбі між собою), доволі часто намагаються використовувати правомірний цивільно-правовий інструментарій, зокрема позов про оспорювання правочину (ресцисорний позов), всупереч своїй попередній поведінці, не для забезпечення визначеності в приватних відносинах, захисту прав та інтересів. В такій ситуації вони діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно іншої сторони такого договору, тобто з неправомірною метою. Зловживання матеріальними правами є самостійною підставою для відмови у позові (частина третя статті 16 ЦК України) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 травня 2025 року в справі № 369/10615/19 (провадження № 61-17939св23)). Оцінюючи встановлені у справі обставини у їх сукупності, колегія суддів враховує, що відповідно до пункту 6 статті 3 ЦК України однією із засад цивільного законодавства є добросовісність, а здійснення цивільних прав не повинно перетворюватися на інструмент завдання шкоди іншій особі чи використовуватися всупереч його призначенню. У постанові Верховного Суду від 19 березня 2025 року зазначено, що учасники цивільного обороту нерідко використовують цивільно-правові конструкції, зокрема, договори позики та боргові розписки, не для належного врегулювання майнових відносин, а з метою унеможливлення чи істотного ускладнення поділу майна подружжя, формування штучного пасиву або покладення боргових зобов`язань на іншого з подружжя. У таких випадках суд зобов`язаний перевіряти не лише формальне існування відповідного правочину, а й його реальну мету, поведінку сторін та наслідки його використання для інших учасників цивільних правовідносин. Колегія суддів звертає увагу на те, що в межах розгляду справи № 362/7508/24 про поділ майна подружжя ОСОБА_3 наполягав на тому, що спірний житловий будинок не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки був створений за рахунок належних йому особисто коштів, отриманих від ОСОБА_2 за договором позики. Саме на ці обставини він посилався як на підставу для спростування презумпції спільності майна подружжя та виключення спірного будинку зі складу майна, яке підлягало поділу між колишнім подружжям. Отже, під час розгляду справи про поділ майна ОСОБА_3 фактично стверджував, що спірна позика має особистий характер, а отримані кошти не можуть розглядатися як спільний майновий ресурс подружжя. Водночас, за обставинами даної справи зазначені кошти використовуються як підстава для покладення на ОСОБА_1 солідарного обов`язку щодо повернення боргу з мотивів їх нібито використання в інтересах сім`ї. Отже, правова позиція щодо правової природи одних і тих самих коштів є взаємовиключною. В межах одного спору відповідач наполягав на їх особистому характері з метою недопущення поділу майна, а в межах іншого спору фактично погодився із твердженням про їх використання в інтересах сім`ї, що створює підстави для покладення боргу на колишню дружину. Колегія суддів також враховує, що під час розгляду справи сторони не заперечували наявності між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 тривалих особистих довірчих відносин, оскільки позивач є кумом відповідача. Хоча сама по собі наявність таких відносин не свідчить про неправомірність дій сторін та не може бути підставою для обмеження їхніх цивільних прав, однак, відповідна обставина підлягає врахуванню судом під час оцінки характеру взаємовідносин між учасниками спору, їхньої поведінки та узгодженості займаних ними процесуальних позицій. В українській правовій та суспільній традиції кумівство історично ґрунтується на особливих особистих довірчих зв`язках, взаємній підтримці та високому рівні особистої обізнаності про життєві обставини один одного. Тому така обставина не може бути проігнорована судом під час оцінки сукупності доказів та встановлення дійсної спрямованості поведінки учасників спору. Додатково, колегія суддів враховує, що ОСОБА_3 не лише не заперечував наявності боргових зобов`язань перед ОСОБА_2 , а й фактично визнав позовні вимоги у значній частині. При цьому саме наявність такого боргу використовується як підстава для покладення майнового тягаря на ОСОБА_1 , яка послідовно заперечувала як факт використання спірних коштів в інтересах сім`ї, так і свою обізнаність про існування відповідного зобов`язання. За таких обставин, колегія суддів доходить висновку про те, що сукупність встановлених у справі фактів, а саме, існування між сторонами близьких довірчих відносин, посилання на передачу коштів для створення конкретного об`єкта нерухомості та зайняття ОСОБА_3 взаємовиключних правових позицій у справі про поділ майна подружжя та у даній справі, а також фактичне визнання ним позовних вимог, дає підстави для висновку про використання цивільно-правової конструкції договору позики не лише для захисту прав позикодавця, а й для створення несприятливих майнових наслідків для ОСОБА_1 після виникнення між сторонами спору щодо поділу майна подружжя. У зв`язку з цим, колегія суддів вважає, що у даному випадку має місце зловживання матеріальними правами, яке відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 . Колегія суддів відхиляє доводи відзиву на апеляційну скаргу про те, що сам факт отримання ОСОБА_3 позики під час перебування у шлюбі та подальше використання сім`єю житлового будинку є достатньою підставою для покладення на ОСОБА_1 солідарного обов`язку щодо повернення спірного боргу. Адже, такі доводи ґрунтуються на неправильному розумінні положень частини четвертої статті 65 СК України, оскільки для виникнення обов`язків у другого з подружжя недостатньо самого факту перебування сторін у шлюбі або подальшого використання певного майна сім`єю.Вирішальне значення має встановлення факту використання саме майна або коштів, одержаних за договором, в інтересах сім`ї. Разом з тим, належних та допустимих доказів того, що отримані ОСОБА_3 90 000 доларів США були фактично використані на завершення будівництва спірного житлового будинку або на інші сімейні потреби, матеріали справи не містять. Всупереч доводам позивача, факт введення житлового будинку в експлуатацію у 2016 році не свідчить автоматично про те, що саме спірні кошти були використані для завершення його будівництва. Сам по собі збіг у часі між отриманням позики та введенням будинку в експлуатацію не може замінити належні докази руху коштів та їх фактичного використання за заявленим призначенням. При цьому матеріали справи не містять жодних документів щодо придбання будівельних матеріалів, виконання будівельних робіт, здійснення розрахунків із підрядниками, підведення інженерних мереж або інших доказів, які б дозволяли встановити, що саме спірна сума позики була використана для завершення будівництва житлового будинку. Колегія суддів також відхиляє доводи позивача про те, що саме ОСОБА_1 повинна була доводити використання коштів не в інтересах сім`ї. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України саме на позивача покладається обов`язок доведення тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог. Оскільки саме позивач обґрунтовує виникнення у ОСОБА_1 обов`язку за договором позики використанням спірних коштів в інтересах сім`ї, саме він повинен був довести існування такої обставини належними та допустимими доказами. Покладення обов`язку спростовувати недоведені твердження на іншу сторону суперечило б засадам змагальності цивільного процесу. Посилання позивача на те, що ОСОБА_3 визнав позовні вимоги та підтвердив використання коштів для будівництва житлового будинку, також не можуть бути покладені в основу висновку про наявність підстав для покладення боргу на ОСОБА_1 . Визнання позову одним із відповідачів не звільняє позивача від обов`язку доведення обставин, необхідних для задоволення вимог до іншого відповідача, який такі вимоги заперечує. Більше того, як убачається з матеріалів справи, під час розгляду справи № 362/7508/24 про поділ майна подружжя ОСОБА_3 займав іншу правову позицію та наполягав на тому, що спірний житловий будинок був створений за рахунок належних йому особисто коштів, отриманих у позику, з метою виключення цього майна зі складу спільної сумісної власності подружжя. За таких обставин самі лише пояснення ОСОБА_3 у даній справі не можуть розцінюватися як достатній та беззаперечний доказ використання спірних коштів в інтересах сім`ї. Колегія суддів також відхиляє посилання адвоката Дулі Т. В. на положення статті 60 СК України щодо презумпції спільності майна подружжя. Предметом розгляду у даній справі є не питання правового режиму майна подружжя, а питання наявності підстав для покладення на одного з подружжя обов`язку за договором позики, укладеним іншим із подружжя. Презумпція спільності майна подружжя не означає існування презумпції спільності боргів подружжя. Для виникнення у другого з подружжя обов`язку за договором, укладеним іншим із подружжя, законодавець спеціально передбачив додаткову умову - доведення використання одержаного майна або коштів в інтересах сім`ї, що прямо випливає із частини четвертої статті 65 СК України. Оскільки така обставина у даній справі належними та допустимими доказами не підтверджена, наведені у відзиві на апеляційну скаргу та письмових поясненнях доводи не спростовують висновків колегії суддів про відсутність правових підстав для покладення на ОСОБА_1 обов`язку щодо повернення спірної позики. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. З огляду на викладене, апеляційна скарга адвоката Шумило Н. М. в інтересах ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 17 квітня 2026 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні позову. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України у резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи. Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове судове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. За змістом частин першої та десятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки за результатами апеляційного перегляду справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, а в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до неї відмовлено, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги, у розмірі 22 710 грн. Керуючись ст.ст. 367, 368, 375, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу адвоката Шумило Наталії Миколаївни в інтересах ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 07 квітня 2026 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові. Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 РНОКПП НОМЕР_2 ) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 22 710 (двадцять дві тисячі сімсот десять) грн. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України. Повний текст рішення складено 03 липня 2026 року. Головуючий Т. О. Невідома Судді С. М. Верланов В. А. Нежура