Постанова 4857 № 140/15450/25

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 липня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 140/15450/25 пров. № А/857/10739/26 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі : головуючого судді : Пліша М.А., суддів : Іщук Л.П., Обрізка І.М., розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 26 січня 2026 року (головуючий суддя Лозовський О.А., м.Луцьк) у справі № 140/15450/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Управління Державної міграційної служби України у Волинській області про визнання протиправним та скасування рішення, в с т а н о в и в : ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Державної міграційної служби України, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №06-25 від 21.02.2025 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 26.01.2026 адміністративний позов було задоволено повністю. Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, ДМС України оскаржило його в апеляційному порядку, просить рішення суду скасувати і відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. В апеляційній скарзі зазначає, що серед фактів, повідомлених позивачем не має таких, які б могли бути підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців або осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту». Відтак, відповідач, приймаючи оскаржене рішення 21.02.2025 №06-25 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначено Конституцією та Законами України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Є встановлені протиріччя у твердженнях заявника про те, що він займав політичну позицію та приймав активну участь у акціях протесту проти політики діючої влади на території російської федерації не можуть вважатися правдоподібними. На переконання апелянта не можливо погодитись з твердженнями заявника щодо побоювань стати жертвою переслідувань через політичні переконання, оскільки заявником не надано належних та достовірних доказів. Апелянт звертає увагу на те, що в п.4.6 анкети щодо притягнення до кримінальної відповідальності заявником нічого не зазначено. Під час співбесіди 09.10.2024 ОСОБА_1 повідомив, що до кримінальної відповідальності на території рф не притягувався. Також інформує, що отримував словесні погрози від представників правоохоронних органів з приводу того, що йому підкинуть наркотичні засоби і в подальшому позбавлять волі. Під час співбесіди 13.11.2024 останній зазначив, що конкретні погрози на його адресу надходили після участі в останньому мітингу в 2021 році. Вказує, що судом не враховано та не досліджено те, що за результатами перевірки заявника за обліками Генерального секретаріату Інтерполу встановлено, що за фактами справи з 01.10.2020 по 29.07.2021, особа звинувачується у вчиненні злочинів, передбачених частиною третьою статті 30, частиною п`ятою статті 228.1 КК рф та перебуває у міжнародному розшуку з метою арешту. У анкеті (п.1.18.2) ОСОБА_1 зазначає, що з 24.02.2022 займається в Україні волонтерською діяльністю. На підтвердження цього факту пред`явив дві подяки від військових частин ЗСУ, копії яких долучив до заяви. Заявник стверджує, що проводить волонтерську діяльність за рахунок коштів, які залишилися після продажу власного автомобіля на батьківщині. Зокрема апелянт вказує на те, що у мережі Інтернет присутня інформація лише про те, що у російській федерації ОСОБА_1 був фізичною особою підприємцем, а також те, що він підозрюється у незаконному обігу наркотиків у великих розмірах. Однак, будь-яка інформація щодо здійснення заявником волонтерської діяльності в Україні відсутня. З огляду на вищевикладене, волонтерська діяльність заявника в нашій державі не була загальновідомою та поширеною інформацією для російського суспільства. Крім того, заявник приїхав до України нелегально і будь-яких заходів щодо легалізації свого перебування в нашій державі до його затримання не вживав. Отже, на переконання сторони апелянта, визнавати ОСОБА_1 волонтером, а його діяльність волонтерською, відповідно до законодавства України, недоречно, адже в матеріалах справи відсутні докази того, що такі дії були систематичними. Що стосується переслідувань за політичні переконання, апелянт зазначає, що згідно з пунктом 80 Керівництва, при визначенні того, чи політичний правопорушник може розглядатися як біженець, необхідно ураховувати, що наявність інших, ніж провладні, політичних переконань, самі по собі не є підставою для звернення за міжнародним захистом. Такі погляди мають бути відомі владі, нести певну загрозу для її існування та бути для неї неприйнятними, і заявник має це довести. Повідомлені заявником побоювання повернення до країни походження, не дають однозначних підстав визначити його біженцем, через відсутність конвенційних ознак, викладених у Законі. Саме тому, серед фактів повідомлених заявником, немає таких, які б могли служити підставою для набуття ним статусу біженця, у відповідності до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону. З урахуванням наведеного просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. У письмовому відзиві на апеляційну скаргу позивач просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Згідно п. 3 ч.1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Згідно ч.1 та ч. 2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Заслухавши суддю доповідача, вивчивши матеріали справи, та доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних міркувань. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином російської федерації, що підтверджується національним паспортом № НОМЕР_1 , виданим 11.04.2012 Відділенням №1 Відділу Управління Федеральної міграційної служби росії у Бєлгородській області в місті Бєлгород. Весною 2021 року ОСОБА_1 нелегально пішки перетнув кордон і потрапив на територію України в Сумську область. 12.12.2023 ОСОБА_1 був затриманий працівниками УДМСУ у Волинській області та за частиною другою статті 263 КУпАП притягнутий до адміністративної відповідальності. За результатами проведених перевірок щодо іноземця, посадовими особами УДМСУ у Волинській області прийнято рішення про примусове видворення ОСОБА_1 з України з подальшим поміщенням до Волинського пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні. Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 14.12.2023 у справі №158/3985/23 в задоволенні адміністративного позову УДМСУ у Волинській області до ОСОБА_1 про його затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі України відмовлено. Постановою Восьмого апеляційного адмінсуду від 14.05.2024 у справі №158/3985/23 рішення Ківерцівського районного суду скасовано та прийнято нове, яким згадані вище позовні вимоги УДМСУ у Волинській області задоволено. У січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Луцького міськрайонного суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення УДМСУ у Волинській області про його примусове видворення з України. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26.01.2024 у справі №158/4044/23 позов Баркарова до УДМСУ у Волинській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове видворення з України задоволено. При цьому, постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26.03.2024 у справі №158/4044/23 рішення суду першої інстанції скасовано та винесено нову постанову, якою в задоволені позову відмовлено. 28.12.2023 ОСОБА_1 звернувся до УДМСУ у Волинській області із заявою щодо наміру бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка була розглянута Управлінням у порядку, встановленому Законом України «Про звернення громадян» та 10.01.2024 іноземцю надано відповідь із відповідними роз`ясненнями. 04.04.2024 позивач повторно звернувся до УДМСУ у Волинській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яку 15.04.2024 було повернуто та роз`яснено причини її неприйняття. Не погоджуючись із отриманою відповіддю, ОСОБА_1 звернувся до Волинського окружного адміністративного суду із позовом, в якому просив визнати протиправною бездіяльність УДМС України у Волинській області та зобов`язати вказаний орган державної влади розглянути заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням суду від 31.05.2024 у справі №140/4512/24, яке залишене без змін постановою Восьмого апеляційного адмінсуду від 29.07.2024, позов задоволено та зобов`язано УДМС у Волинській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 04.04.2024. На виконання рішення вказаного суду, 27.09.2024 заяву ОСОБА_1 від 04.04.2024 прийнято до розгляду та останнього документовано довідкою про звернення за захистом в Україні № 013333. Відповідно до абзацу п`ятого частини першої статті 6 Закону, пункту 6.5 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 №649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за №1146/19884, ДМСУ прийнято рішення № 06-25 від 21.02.2025 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважаючи, що прийняте відповідачем рішення є протиправним, позивач звернувся до суду з позовом за захистом своїх прав та інтересів. Постановляючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивач надав достатні, послідовні та правдоподібні пояснення, підтверджені документально, які свідчать про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування у разі повернення до країни громадянської належності. Водночас відповідачем не надано належної оцінки підставам для надання додаткового захисту. Хоча визнається наявність системних порушень прав людини в Російській Федерації, ДМСУ обмежується загальним твердженням про відсутність індивідуалізованої загрози, не враховуючи викладені факти. Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.. Відповідно до ст. 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до ст. 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону № 3671-VI, за приписами якої не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин», а також змісту цього захисту (29.04.2004) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону № 3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження. Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначають Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за №1146/19884 (далі - Правила №649). Відповідно до п. 2.1 Порядку № 649 уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) проводить дактилоскопію заявника; ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник. Відповідно до п.п. 2.4, 2.5 Порядку № 649 у разі наявності передбачених Законом підстав територіальний орган ДМС ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом (додаток 2). Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 3); під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб. З огляду на викладені вище норми, за наслідками розгляду заяви особи, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захист, територіальний орган ДМС ухвалює або рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом або рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Як вірно встановлено судом, Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Крім того суд першої інстанції підставно зауважив, що побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної й об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила перебувати за межами країни своєї національної належності і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Водночас суд покликався на те, що ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. При цьому, побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території. Водночас згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю й свободі, і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також суд підставно зазначив, що заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Така ж правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.12.2020 у справі №420/3258/19, від 06.05.2022 у справі №420/470/21. У даній спірній ситуації судом першої інстанції з`ясовано, що позивач чітко і послідовно виклав обставини свого походження, сімейного стану, місця проживання, професійної діяльності, а також причини, що спонукали його до звернення за міжнародним захистом. Він повідомив, що є громадянином Російської Федерації. Як вірно встановлено судом, у ході співбесід позивач неодноразово наголошував на своїй громадянській позиції, яка полягає у відкритому засудженні політики Російської Федерації, зокрема щодо подій в Україні. Позивач зазначив, що активно висловлював свою незгоду з діями РФ, критикував корупцію, відсутність свободи слова, поширення пропаганди, та не приховував своїх переконань. Вказані дій стали підставою для притягнення ОСОБА_1 до відповідальності за участь в організованих фондом ОСОБА_2 мітингах проти діючої влади країни-агресора (рішення від 23.04.2021, від 29.12.2017, від 13.09.2017, від 01.08.2016, від 17.06.2016). Крім того, ОСОБА_1 вказував, що неодноразово отримував погрози про фабрикування щодо нього кримінальних справ за фактом участі в протестних акціях, організованих фондом ОСОБА_2 та за відмову ОСОБА_1 від співпраці з ФСБ. Також на позивача на території РФ було здійснено напад та завдано тілесних ушкоджень. При цьому, нападники повідомили, що це є результатом підтримки ОСОБА_1 опозиційного політика ОСОБА_2 . Також суд вірно врахував твердження позивача про те, що від початку повномаштабного вторгнення рф на територію України він займається активною волонтерською діяльністю та всіма можливими засобами підтримує ЗСУ. Вказані обставини підтверджуються листом-подякою командира військової частини НОМЕР_2 від 15.07.2022 та не заперечується відповідачем. На думку апеляційного суду, твердження заявника є логічно викладеними, внутрішньо узгодженими, не містять суперечностей, підтверджуються деталізованими фактами, які позивач міг надати відповідачу на момент розгляду заяви. Суд апеляційної інстанції зауважує, що співбесіди з позивачем проведені відповідно до вимог законодавства, а відповіді позивача свідчать про наявність особистих, політичних та етнічних мотивів, що обґрунтовують його побоювання переслідування. Як правильно зауважив суд першої інстанції, ОСОБА_1 звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з наявністю, на його думку, реальних та обґрунтованих побоювань переслідування у країні походження Російській Федерафрції. Суд підставно взяв до уваги, що позивач є громадянином рф, активно та публічно висловлює свою підтримку Україні, засуджуючи дії держави своєї громадянської належності. При цьому, позивач відкрито висловлював критику щодо політики рф, засуджував агресію проти України, що, за його твердженням, викликало зацікавленість з боку працівників ФСБ РФ. Суд також враховав, що позивач повідомив про свою участь у протестних акціях проти режиму рф, а також про зайняття волонтерською діяльністю, зумовленою повномасштабним вторгненням рф, спрямованою на допомогу ЗСУ. Вказані обставини на переконання суду першої інстанції є юридично значущими, оскільки, відповідно до Керівництва УВКБ ООН «Про політичні переконання» (2002), навіть мирне вираження політичної позиції, якщо воно суперечить офіційній ідеології авторитарного режиму, може бути підставою для переслідування. Крім того, в умовах сучасної цифрової епохи та системного контролю з боку правоохоронних і спеціальних органів РФ, ідентифікація особи, яка відкрито висловлювала антиросійську позицію, є технічно можливою, навіть якщо така особа не є публічною фігурою в широкому розумінні. У цьому контексті ризик арешту, притягнення до кримінальної відповідальності, застосування адміністративного тиску або інших форм переслідування у разі повернення до РФ є не лише гіпотетичним, а й реальним. Громадянська позиція позивача, була відкритою, послідовною та публічною. Позивач неодноразово висловлювався проти політики рф, підтримував Україну, зокрема після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році, його позиція щодо подій в Україні та політики РФ є відомою серед широкого кола осіб, що підвищує ризик переслідування в разі повернення до країни громадянської належності. Відповідно до пункту 80 Керівництва УВКБ ООН, навіть якщо переконання або дії заявника ще не стали відомими агенту переслідування, достатньо, щоб існувала висока ймовірність того, що вони стануть відомими у разі повернення. У цьому випадку така ймовірність є очевидною, з огляду на публічний характер частини діяльності позивачки, її зв`язки з білоруськими добровольцями, які воюють на боці України, та її участь у заходах, що висвітлювалися в медіа. Суд вірно взяв до уваги характер висловлювань позивача, етнічне походження, а також факт втечі з території РФ у 2021 році, ризик переслідування у разі повернення є реальним, а не теоретичним. Крім того, позивач повідомив про сфабриковані відносно нього кримінальні справи, а також про оголошення його в розшук за надуманою справою. Суд також врахував, що відповідно до пункту 19 Пояснювальної записки про тягар та стандарт доказування в заявах про надання статусу біженця, УВКБ ООН до особистих обставин заявника належать загальні відомості про людину, його/її досвід, індивідуальні характеристики і будь-які інші особисті чинники, які могли б стати причиною переслідувань. Зокрема, значущими факторами, які слід брати до уваги, є наступні: чи піддавався заявник переслідуванням або іншим формам поганого поводження в минулому, а також досвід його родичів і друзів та досвід людей, які знаходяться в аналогічній з заявником ситуації. Важливі елементи, які стосуються ситуації в країні походження, стосуються загальних соціальних і політичних умов, положення у сфері прав людини в країні; законодавства країни; політики та практики агента переслідування, особливо щодо тих людей, які знаходяться в аналогічній з заявником ситуації, і т. д. Тоді як випадки переслідування або поганого поводження в минулому були б серйозним аргументом на користь позитивної оцінки ймовірності виникнення ризику переслідування в майбутньому, відсутність таких не є вирішальним фактором. Подібним чином і факт переслідування в минулому не обов`язково є вирішальним при оцінці можливості виникнення повторного переслідування, зокрема, в тих випадках, коли умови в країні походження значно змінилися. У звіті Ради ООН з прав людини також наголошується, що з лютого 2022 року ситуація з правами людини в Росії «неухильно погіршується». Влада РФ проводить цілеспрямовану стратегію знищення інакомислення шляхом посилення цензури, політично мотивованих переслідувань, обмеження свободи слова, мирних зібрань та об`єднань. Антивоєнні активісти, правозахисники та громадські діячі піддаються репресіям, включаючи тривалі терміни ув`язнення, адміністративні арешти, обшуки та блокування цифрових ресурсів. У цьому контексті вважаємо, що особа, яка відкрито критикувала політику РФ, підтримувала Україну, перебуває в особливо вразливій групі ризику. Крім того, суд вірно врахував, з чим погоджується колегія суддів, наявність кримінального переслідування позивача на території рф, а саме те, що згідно обліків банку даних Інтерполу, громадянин рф, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 перебуває у міжнародному розшуку та з 2021 року за скоєння злочину, передбаченого частиною п`ятою статті 228.1 КК рф, пов`язаного із незаконним обігом наркотичних засобів в особливо великих розмірах, розшукується російським представництвом Інтерполу. Проте, матеріали справи не містять посилання на жодні судові рішення, процесуальні документи чи докази, які б підтверджували вчинення позивачем кримінального правопорушення. При цьому, українська сторона, як користувач системи Інтерполу, не має можливості перевірити достовірність чи обґрунтованість внесених даних, а також не володіє матеріалами, які стали підставою для їх внесення, відтак така інформація не може бути використана судом як належний та допустимий доказ в цій адміністративній справі. Статтею 3 Статуту Міжнародної організації кримінальної поліції Інтерпол від 13.06.1956 (який набрав чинності для України 04.11.1992) організації суворо заборонено здійснювати будь-яке втручання або діяльність політичного, військового, релігійного або расового характеру. З огляду на зазначене, Організація має чітко визначені обмеження щодо використання своїх каналів та інформаційних систем, при цьому основоположним принципом є заборона застосування механізмів Інтерполу для переслідування осіб з політичних, військових, релігійних чи расових мотивів. Правила обробки даних Інтерполу, затверджені Резолюцією 80-ї сесії Генеральної Асамблеї Інтерполу AG-2011-RES-07 (зі змінами), деталізують порядок внесення, використання та перевірки інформації у базах даних Організації. Так, такий порядок передбачає, що будь-які дані, які надходять від Національних центральних бюро, повинні відповідати принципам законності, пропорційності та обґрунтованості. Використання таких даних можливе лише за умови дотримання вимог міжнародного права та отримання дозволу від держави-джерела, яка їх внесла. Таким чином, міжнародні стандарти забороняють використання каналів Інтерполу для політично мотивованого переслідування осіб, що свідчить про те, що оголошення в міжнародний розшук не може ґрунтуватися на матеріалах, які мають ознаки політичної ангажованості або не підтверджені належними доказами. При цьому, суд слушно врахував, що переслідування позивача здійснюється в контексті системних порушень прав людини з боку органів влади РФ, що посилює ризик політичної мотивації кримінального провадження. Використання оперативних матеріалів без належного процесуального оформлення, об`єднання старих справ та їх перекваліфікація на особливо тяжкі злочини свідчать про штучність та необґрунтованість обвинувачення. Вказані обставини свідчать про те, що позивач є об`єктом кримінального переслідування в Російській Федерації, яке має очевидні ознаки політичної ангажованості та використовується як інструмент тиску на особу за її громадянську позицію, етнічне походження та публічну підтримку України. Характер пред`явлених обвинувачень, їх суперечливість та відсутність належних доказів підтверджують непропорційність застосованих заходів і порушення принципу правової визначеності, а сукупність наведених фактів дає підстави стверджувати, що кримінальне переслідування позивача у Російській Федерації має політичний характер, здійснюється з порушенням основоположних прав та гарантій, є непропорційним і створює реальну загрозу його життю, свободі та особистій безпеці в разі повернення до країни походження. Щодо можливості застосування положень статті 1F Конвенції про статус біженців 1951 року (далі - Конвенція), яка встановлює виключення з міжнародного захисту для осіб, щодо яких є серйозні підстави вважати, що вони вчинили певні категорії злочинів, суд вірно зазначив, що у матеріалах справи відсутні належні докази що підтверджують порушення кримінального провадження щодо позивача. При цьому, для застосування пункту 1F(b) Конвенції необхідно встановити, що: особа вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру; злочин було вчинено поза територією країни притулку; злочин було вчинено до в`їзду до країни притулку; існують серйозні підстави вважати, що особа дійсно вчинила такий злочин. З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов до вірного висновку, що положення статті 1F Конвенції 1951 року не можуть бути застосовані до позивача, оскільки: відсутні належні, достовірні та переконливі докази вчинення ним тяжкого злочину неполітичного характеру; наявні обґрунтовані ознаки політичної мотивації переслідування; обвинувачення базуються на суперечливих та сумнівних джерелах; переслідування має ознаки зловживання кримінальним процесом з боку держави походження. Таким чином, підстав для виключення позивача з-під дії Конвенції про статус біженців 1951 року не встановлено. Також суд правильно звернув увагу, що відповідно до пунктів 42 - 45 Керівництва Управління Верховного комісара ООН у справах біженців «Про процедури та критерії визначення статусу біженця» не вимагається, щоб особа вже зазнала переслідування - достатньо наявності обґрунтованих побоювань, які можуть бути підтверджені як прямими доказами, так і загальновідомими фактами. У цьому контексті суд вірно вважав, що діяльність позивача, його публічна позиція та задекларована підтримка України створюють реальний ризик того, що в разі повернення до Російської Федерації він буде сприйнятий як особа, не лояльна до чинного політичного режиму. З огляду на загальновідомі репресивні практики російської влади, зокрема щодо осіб, які критикують державну політику, підтримують Україну, така ідентифікація може призвести до переслідування, включаючи кримінальне провадження, адміністративний тиск, обмеження свободи та загрозу життю. Таким чином рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не містить належного аналізу політичних переконань позивача, характеру його громадянської позиції, а також реальних ризиків, пов`язаних із поверненням до країни громадянської належності. Суд апеляційної інстанції враховує практику Європейського суду з прав людини (справа F.G. v. Sweden, №43611/11) про те, що навіть пасивне вираження політичної позиції може бути підставою для переслідування в авторитарних режимах. Суд, оцінюючи достовірність тверджень позивача, керується стандартами доказування, викладеними у пунктах 42-45 Керівництва УВКБ ООН «Про процедури та критерії визначення статусу біженця» (1979, оновлено 2019), а також у пункті 5 статті 4 Директиви ЄС 2011/95/EU. Згідно з цими положеннями, навіть за відсутності повного документального підтвердження, твердження заявника можуть бути визнані достовірними, якщо вони відповідають визначеним критеріям. При цьому, на переконання суду апеляційної інстанції, твердження позивача узгоджуються з загальновідомою інформацією про системні репресії в рф щодо осіб, які критикують владу, підтримують Україну або мають зв`язки з українськими ініціативами. Зокрема, у доповіді ООН від жовтня 2025 року зазначено, що ситуація з правами людини в рф є системно репресивною, а антивоєнні активісти піддаються кримінальному переслідуванню, обшукам, арештам та блокуванню цифрових ресурсів. У справі позивача ці ризики підтверджуються фактом обшуку у батьків, оголошенням у розшук, а також рапортом про нібито фінансування ЗСУ, що в умовах рф є криміналізованим як «державна зрада». Його історія узгоджується з загальновідомими фактами, а ризики переслідування - з міжнародними оцінками ситуації в рф. Виходячи з викладеного, суд дійшов вірного висновку, що твердження позивача відповідають усім критеріям достовірності, визначеним у Керівництві УВКБ ООН та Директиві ЄС 2011/95/EU. Відтак, навіть за відсутності повного документального підтвердження кожного факту, сукупність наданих доказів, їх логічність, відповідність загальновідомим обставинам та поведінка позивача є достатніми для визнання його побоювань обґрунтованими. Відмова в наданні статусу біженця або додаткового захисту є необґрунтованою та не відповідає міжнародним стандартам оцінки ризику переслідування. Відповідачем не надано належної оцінки підставам для надання додаткового захисту. Хоча визнається наявність системних порушень прав людини в Російській Федерації, ДМСУ обмежується загальним твердженням про відсутність індивідуалізованої загрози, не враховуючи викладені факти. Більше того, суд слушно наголосив, що, відповідачем не надано, а судом не встановлено наявності судового вироку в країні громадянської належності позивача. Оцінка достовірності заяви має враховувати загальну логічність, послідовність та відповідність загальновідомим фактам. У справі позивача його твердження підтверджуються документами, поясненнями, публікаціями, фотографіями та загальновідомою ситуацією в Росії (пункт 11 Керівництва УВКБ ООН). Отже, позивач надав достатні, послідовні та правдоподібні пояснення, підтверджені документально, які свідчать про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування у разі повернення до країни громадянської належності. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про протиправність оскаржуваного рішення, а відтак наявність підстав для його скасування. Надаючи оцінку наявності правових підстав для зобов`язання відповідача вчинити певні дії, суд слушно звернув увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 (заява №38722/02)). Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав. Вказана позиція висловлена Верховним Судом України у постанові №21-1465а15 від 16.09.2015. З огляду на це суд вірно вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним і таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Враховуючи, що наведені відповідачем підстави для відмови позивачу в прийнятті рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, були досліджені під час судового розгляду і визнані судом неправомірними, а інших підстав для такого рішення за матеріалами справи не вбачається і відповідач на їх наявність не вказує, тому суд вірно вважав, з чим погоджується суд апеляційної інстанції, що у відповідача є обов`язок з винесення стосовно позивача рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом. Відтак, правильним є висновок суду першої інстанції про підставність позовних вимог. З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, суд першої інстанції вірно встановив обставини справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права, відтак рішення суду першої інстанції слід залишити без змін. Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 322, ст. 325, ст. 329 КАС України, суд, - п о с т а н о в и в : апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 26 січня 2026 року у справі № 140/15450/25 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства. Головуючий суддя М.А. Пліш судді Л. П. Іщук І. М. Обрізко