Постанова 4851 № 520/5107/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2023 р. Справа № 520/5107/19 Другий апеляційний адміністративний суд у складі: Головуючого судді: Присяжнюк О.В., Суддів: Спаскіна О.А. , Любчич Л.В. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 04.07.2023 р. (ухвалене суддею Котеньовим О.Г.) по справі № 520/5107/19 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України , Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення, наказу та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківської області, у якому просив: скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13.05.2019 р. № 75-19; скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 28.02.2019 р. № 72 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України у Харківській області прийняти заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 03.09.2019 р., яке залишено без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 12.11.2019 р., у задоволенні позовних вимог відмовлено. Постановою Верховного Суду від 20.04.2023 р. касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Харківського окружного адміністративного суду від 03.09.2019 р. та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 12.11.2019 р. скасовано; справу № 520/5107/19 направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 04.07.2023 р. позов задоволено частково, а саме: визнано протиправними та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13.04.2019 р. № 75-19 та наказ Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 28.02.2019 р. № 72 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язано Головне управління Державної міграційної служби України у Харківській області вирішити питання про прийняття заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду у цій справі; в іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовлено. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач Державна міграційна служба України, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15.03.2023 р. та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги, апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме, вимог Конституції України, Закону України «Про імміграцію», Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи. Відповідач подав до суду апеляційної інстанції письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином Ісламської Республіки Афганістан, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією паспорта № НОМЕР_1 з перекладом. 30.10.2017 р. ОСОБА_1 звернувся до Головного управління ДМС України у Харківській області із заявою про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, за результатами розгляду якої рішенням Державної міграційної служби України (в подальшому ДМС України) № 179-18 від 01.06.2018 р. позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погодившись із вищевказаним рішенням відповідача, позивач оскаржив його у судовому порядку. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 13.09.2018 р. у справі № 820/5000/18, яка залишена без змін постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 20.11.2018 р. ОСОБА_1 звернувся до Головного управління ДМС України у Харківській області з заявою-анкетою від 28.02.2019 р. про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Наказом Головного управління ДМС України у Харківській області від 28.02.2019 р. № 72 відмовлено позивачу в прийнятті його заяви та вручено повідомлення від 28.02.2019 р. № 17 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись із вищевказаним наказом відповідача, позивач 06.03.2019 р. оскаржив його до ДМС України. За результатами розгляду скарги позивача, головним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту ОСОБА_2 складено висновок від 13.05.2019 р. о/с № 2018КН/о-29, яким, відповідно до ч. 5 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відхилено скаргу ОСОБА_1 на рішення Головного управління ДМС в Харківській області про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з наступних підстав. Висновком встановлено, що на основі всебічного вивчення матеріалів особової справи позивача зазначено, що заявник не обґрунтував наявність достовірних, правдоподібних, а також переконливих фактів щодо особистої неможливості перебування на території країни походження. Разом з тим, у повторній заяві шукач захисту наводить факти, які тотожні відомостям, що були спростовані Головним управлінням ДМС в Харківській області та ДМС України під час провадження за його попередньою заявою та під час перегляду рішення суб`єкта владних повноважень у судовому порядку. Крім того, зазначено, що з матеріалів особової справи, заяви та скарги установлено, що шукач захисту не надав доказів, що стали б підставою для прийняття рішення на користь заявника. Актуалізована інформація по країні походження шукача захисту не підсилює рівень обґрунтованості його заяви та не створює нових умов для повторного розгляду його заяви по суті. Указане пов`язано з тим, що обставини справи (основні доказові елементи заяви) шукача захисту не змінилися. Водночас, інформація щодо безпекової ситуації в Афганістані не може бути підставою для повторного розгляду його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки загальна ситуація в Афганістані після прийняття рішення ДМС України від 01.06.2018 р. № 179-18 також суттєво не змінилася. Заявник не зазначив нововиявлених деталей щодо обставин проживання та побоювань повернення в Афганістан, які можна кваліфікувати як індивідуальні переслідування щодо нього в разі повернення в країну громадянської належності. Рішенням ДМС України від 13.05.2019 р. № 75-19, відповідно до ч. 5 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», пп. «б» пункту 8.3. розділу VIII Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 р. № 649, відхилена скарга позивача від 06.03.2019 р. на наказ Головного управління ДМС в Харківській області від 28.02.2019 р. № 72 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Повідомленням від 20.05.2019 р. № 57 проінформовано позивача про відхилення його скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке позивачем отримано 21.05.2019 р., що підтверджується відповідним підписом позивача. Не погоджуючись із рішенням ДМС України від 13.05.2019 р. №7 5-19 та наказом Головного управління ДМС України у Харківській області від 28.02. 2019 р. №72 про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся до суду із цим позовом. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не проведена оцінка доводів позивача в аспекті наявності умов для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у зв`язку з наявністю військових дій на території країни, що розцінюється міжнародною спільнотою як загальнопоширене насилля та порушення прав людини, у зв`язку з чим оскаржуваний наказ та рішення відповідача підлягають скасуванню, а належним способом захисту прав позивача є зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області вирішити питання про прийняття заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду у цій справі. Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із ч. 1 ст. 14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 р., кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком. Відповідно до п. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Згідно із ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Частиною 11 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», встановлено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно із ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до п. 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, в подальшому Правила № 649), уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; д) проводить дактилоскопію заявника; ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник. Пунктом 2.4 Правил № 649 встановлено, що у разі наявності передбачених Законом підстав територіальний орган ДМС ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Аналіз вищевказаних норм законодавства вказує, що при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем мають враховуватися усі вищевказані чотири підстави. Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66). Згідно із ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29.04.2004 р.), у разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно із Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Пункт 37 Керівництва встановлює, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження. Згідно із Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року), факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти , які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані. Тобто, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень. Побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Відповідно до ч. 1 ст. 5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 р. «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження. Позивач звертаючись повторно із заявою про визнання біженців або особою, яка потребує додаткового захисту, заначив, що погіршилась ситуація у країні його громадянської належності, оскільки існує ситуація загальнопоширеного насильства в ситуації внутрішнього збройного конфлікту, систематичне порушення прав людини та загроза моєму життю, безпеці та свободі через застосування тортур, нелюдського або такого. що принижує гідність, поводження чи покарання. Також позивач вважає, що його будуть переслідувати члени терористичної організації «Талібан», через те, що він підтримує уряд і міжнародне співтовариство, також вони вважають позивача порушником принципів, норм і цінностей ісламу та прихильником «західного» способу життя. Згідно із публікацій Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), Керівництво з оцінки потреб у міжнародному захисті шукачів притулку з Афганістану, 30.11.2018 р., доповіді Генерального секретаря про Положення в Афганістані та його наслідки для міжнародного миру та безпеки від 07.12.2018 р. та від 10.09.2018 р., публікації Генеральної Асамблеї про положення в Афганістані та його наслідки для міжнародного миру і безпеки, 28.02.2019 р. Тобто, ситуація в Афганістані порівняно, з 2017 роком, значно погіршилася, зокрема, за 2018 рік зареєстровано 10933 жертви цивільного населення, що є найбільшою кількістю загиблих цивільних за один рік з моменту фіксації міжнародними організаціями кількості жертв з 2009 року, що також на 5 відсотків більше, ніж в 2017 році. УВКБ ООН вважає, що цивільні, яких таліби вважають порушниками принципів, норм та цінностей ісламу в тому вигляді, в якому саме вони його інтерпретують, можуть стати жертвами переслідувань та потребують міжнародного захисту. Згідно із аналітичними даними проєкту «Витрати війни», війна в Афганістані забрала життя 176000 осіб; 46319 мирних жителів, 69095 військових та поліцейських та щонайменше 52893 бійців руху опору. За даними ООН, після вторгнення 2001 року в Афганістан повернулося понад 5,7 млн колишніх біженців. Однак після поновлення наступу талібів у 2021 році 2,6 мільйона афганців залишаються біженцями або втекли, переважно до Пакистану та Ірану, а ще 4 мільйони афганців залишаються внутрішньо переміщеними особами всередині країни. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що приймаючи оскаржуване рішення, ДМС України не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем у заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в Афганістані й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення. Об`єктивно існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість побоювань позивача щодо можливості стати жертвою переслідувань в разі повернення до Афганістану, ситуація в якій докорінно змінилась під час його перебування в Україні. Суд апеляційної інстанції зазначає, що ДМС України мала можливість прийняти заяву-анкету позивача, провести інтерв`ю та з`ясувати, чи містить заява позивача характер зловживання, у зв`язку із тим, що позивач уже не вперше звертається із заявою та йому було відмовлено у визнанні біженцем. Проте, відповідачем не надано належних та допустимих доказів того, що ним аналізувалася зміна інформації по країні походження позивача, не проводились інтерв`ю та досліджувались всі обставини та інформація по ситуації в Афганістані. Із врахуванням вищевикладених обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскаржуваний наказ та рішення відповідача підлягають скасуванню, а належним способом захисту прав позивача є зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області вирішити питання про прийняття заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду у цій справі. Згідно із ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Доводи апелянта, що відсутні підстави для прийняття заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки Указом Президента України від 24.02.2022 р. № 64/2022, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 р., м. Харків перебуває в зоні проведення бойових дій, а позивач повідоми про свій виїзд до Німеччини, суд апеляційної інстанції вважає помилковими, так як в спірних правовідносинах судом надається оцінка оскаржуваним наказу та рішенню, які були прийняті відповідачем у 2019 році. Також суд апеляційної інстанції вважає помилковими доводи апелянта щодо застосування у спірних правовідносинах висновків, викладених у рішення Харківського окружного адміністративного суду від 30.11.2022 р. по справі № 520/5056/21, оскільки, відповідно до ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Інші доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до п.

30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку. Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають. Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 04.07.2023 р. - без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 77, 243, 308, 316, 322, 325, 326, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 04.07.2023 р. по справі № 520/5107/19 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду. Головуючий суддя О.В. Присяжнюк Судді О.А. Спаскін Л.В. Любчич