Постанова 4854 № 420/4516/21

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 01 грудня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/4516/21 Головуючий в 1 інстанції: Білостоцький О.В. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Федусика А.Г., суддів: Бойка А.В. та Шевчук О.А., при секретарі Пальоній І.М., за участю: представників апелянта Лашкевича Дмитра Володимировича та Шибка Андрія Ілліча, представника відповідача та третьої особи Боднара Олега Ярославовича, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 травня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И В: В березні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просила суд: визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 19.02.2021 року №45-21 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянуту її заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 27 травня 2021 року позов залишено без задоволення. Не погоджуючись з даним рішенням суду, позивачка подала апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим апелянтка просила його скасувати та ухвалити нове про задоволення позову повністю. Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на таке. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою Російської Федерації, уродженкою м.Уфа. За національністю (етнічною належністю) росіянка, за віросповіданням сповідує Християнство (Православ`я). На території Російської Федерації (далі РФ) перебувала в цивільних шлюбних відносинах з громадянином РФ, з яким має спільну дитину - доньку. Дитина перебуває разом із матір`ю на території України та проходить за її особовою справою, має подвійне громадянство (РФ/США) (т.1 а.с.134). ОСОБА_1 має вищу освіту за напрямками «Біологія» та «Економіка», яку здобула на території РФ (м.Уфа) у період 1990 - 1998 років. На території РФ займалась бухгалтерською діяльністю. З 2003 по 2013 роки обіймала посаду головного бухгалтера ТОВ «Сервісний металоцентр» в м.Уфа, з 2015 по 2018 роки працювала на посаді заступника головного бухгалтера ТОВ «Металінвест» в м.Уфа. 23.02.2019 року ОСОБА_1 прибула на територію України легально, автомобільним транспортом, на підставі паспортного документу громадянина РФ для виїзду за кордон, місце перетину кордону - КПП «Бачівськ». 22.04.2019 року ОСОБА_1 було отримано посвідку на тимчасове проживання в Україні терміном дії до 24.02.2020 року (підстава видачі - шлюб з громадянином України) (т.1 а.с.99-100). Водночас, постановою Ленінського суду м.Уфа (Російської Федерації) від 29.03.2019 року №3/1-14/2019 року громадянку РФ ОСОБА_1 було оголошено в міжнародний розшук з метою її затримання та видачі. Розшук оголошено на території всіх держав членів Інтерполу. (т.1 а.с.168-169). 17.06.2020 року на території Одеської області позивачку було затримано правоохоронними структурами України (т.1 а.с.188) через перебування у міжнародному розшуку каналами Інтерполу (червона картка №А-1292/2-2020) з метою арешту та подальшої екстрадиції до РФ за скоєння злочину, передбаченого ч.4 ст.159 Кримінального кодексу (далі КК) РФ (шахрайство у великих розмірах). Ухвалою Приморського районного суду від 19.06.2020 року щодо ОСОБА_1 було обрано запобіжний захід, не пов`язаний із триманням під вартою, для забезпечення видачі особи на запит іноземної держави, а саме - запобіжний захід у вигляді домашнього арешту у нічний час з 22:00 до 07:00 години за адресою місця проживання (т.1 а.с.189-192). 20.08.2020 року позивачка звернулась до міграційного органу із заявою про визнання біженкою або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.95-97; 134-139). В обґрунтування зазначеної заяви зазначила, що не може повернутися на Батьківщину через бажання правоохоронних органів незаконно притягнути її до кримінальної відповідальності. Також ОСОБА_1 посилалася на свою громадську позицію, яку вона висловлювала у соціальній мережі стосовно пенсійної реформи РФ та руйнування університетів. Крім цього, за твердженням позивачки, у неї були сварки у соціальних мережах щодо питання приєднання АРК Крим до Російської Федерації, з огляду на що у неї є побоювання відносно притягнення її до відповідальності за статтею "Екстремізм". 25.01.2021 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі ГУДМС) було складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту. Зазначено, що за результатом розгляду заяви позивачки ГУДМС дійшло висновку, що заява є очевидно необґрунтованою, за відсутністю умов, визначених п.1, 13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (т.1 а.с.77-86), що і стало підставою для звернення з даним позовом до суду. Приймаючи оскаржуване рішення суд вважав, що позивачка за отриманням статусу біженця звернулась виключно тільки після її арешту, що дає підстави для висновку про спробу уникнення нею відповідальності за вчинення протиправних дій, за які на неї чекає відповідальність, визначена Кримінальним кодексом РФ, а не для отримання відповідного захисту. Матеріали особової справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно заявниці за національною ознакою. Позивачка ніколи не була членом жодної політичної партії, релігійної, військової або громадської організації, ніколи не брала участі у діяльності політичних партій, релігійних чи інших організацій. Посилання ОСОБА_1 на свою громадську позицію, яку вона нібито висловлювала у соціальних мережах, стосовно пенсійної реформи РФ та руйнування університетів державою, а також на її сварки у соціальних мережах щодо питання приєднання АРК Крим до РФ, а через те на можливість притягнення її до відповідальності за статтею "Екстремізм", жодним чином не підтверджені. Матеріали особової справи не містять жодних офіційних та/або будь-яких інших документів, що свідчать про намір РФ притягнути ОСОБА_1 до відповідальності за зазначені дії. Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції і вважає їх такими, що відповідають вимогам статей 2, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 78 КАС України, з огляду на таке. Відповідно до п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі Закон) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до ч.5 ст.5 Закону особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. У заяві заявник викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин (ч.2 та 7 ст.7 Закону). Разом з тим, положеннями п.6 ч.8 Закону передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Так, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності, або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди. При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Отже, особа, яка звертається із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Так, з матеріалів справи вбачається, що в обґрунтування заяви про визнання біженкою позивачкою було зазначено, що під час її роботи на посаді заступника головного бухгалтера ТОВ «Металінвест» в м.Уфа на її адресу надходили пропозиції від керівництва підприємства щодо участі в так званих незаконних «схемах» з виводу грошових активів, а саме: заволодіння грошовими коштами відповідно до укладених контрактів з іншими фірмами шляхом невиконання обов`язків з постачання товарів чи продукції. Заявниця зазначала, що після усної відмови виконувати подібні вказівки, з боку керівництва почали надходити погрози, які в подальшому переросли у сфабриковану, з її слів, кримінальну справу за ч.4 ст.159 КК РФ (шахрайство). Шукач захисту повідомила, що інформація про порушену кримінальну справу стала їй відома 12.01.2019 року під час відповідного допиту представниками правоохоронних структур РФ, в ході якого на неї здійснювався психологічний тиск, у тому числі шляхом пропозиції «вирішення питання» реалізації кримінального переслідування, тобто вимагався хабар. Зазначені обставини, зі слів позивачки, стали мотивом для подальшого виїзду за межі країни громадянської належності, а звернення за міжнародним захистом в Україні здійснено з метою уникнення кримінального переслідування на території РФ. Разом з тим, з аналізу наведених посилань не вбачається як зазначення позивачкою, так і наявність підстав, при існуванні яких особа може бути визнана біженцем або осою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, оскільки нею не було зазначено жодних побоювань стати жертвою переслідувань саме за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того, ОСОБА_1 не було зазначено обставин загрози її життю, безпеці чи свободі в РФ через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, у зв`язку з чим вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Вищезазначені обставини виключають правову можливість отримання ОСОБА_1 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, та свідчать про необґрунтованість позовних вимог. Крім того, як вбачається з матеріалів особової справи позивачки, відносно неї дійсно на території РФ було відкрито кримінальне провадження через обвинувачення у здійсненні шахрайських дій, кваліфікованих за ч.4 ст.159 КК РФ. В заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивачка повідомила про надходження їй пропозиції з боку керівництва ТОВ «Металінвест» в м.Уфа щодо її участі в завідомо протиправних фінансових махінаціях за місцем роботи. Зазначені пропозиції, зі слів позивачки, були відхилені нею. Під час анкетування вона повідомила, що володіла інформацією про злочинну змову між керівництвом та головним бухгалтером підприємства щодо незаконного виведення коштів шляхом здійснення фіктивних банківських операцій, разом із тим, з юридичної точки зору, заявниця не могла нести відповідальність, так як не підписувала жодних документів. Пізніше, в ході опитування позивачка також повідомила, що стала фактичним співучасником злочинних схем через погрози звільнення з боку керівництва (т.1 а.с.151), разом із тим зазначила, що вимушена була виконувати накази керівництва відповідно до покладених на неї посадових обов`язків. Також ОСОБА_1 підтвердила, що приймала безпосередню участь у здійсненні протиправної діяльності, санкціонованої керівництвом компанії, із щомісячними грошовими заохоченнями. З її слів, окрім неї, як мінімум директор компанії та головний бухгалтер були учасниками відповідної «схеми» з відмивання коштів, водночас вона не вважає цілком справедливим елемент власного кримінального переслідування через рівний ступінь провини усіх вищеперерахованих осіб. Як зазначив відповідач у відзиві на адміністративний позов, звернення позивачки із заявою про звернення за захистом в Україні кореспондуються з фактичними обставинами обвинувачення російської сторони (постанова про притягнення у якості обвинуваченого від 31.10.2019 року). При цьому, матеріалами справи також підтверджено, що 22.07.2020 року до Офісу Генерального прокурора України надійшли матеріали запиту Генеральної прокуратури РФ №81/3-552-19 про видачу ОСОБА_1 з метою притягнення її до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч.4 статті 159 КК РФ (шахрайство, тобто розкрадання чужого майна шляхом обману, особою яка використовує своє службове становище, в особливо великому розмірі). Крім того, колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції правильно зауважено, що позивачка за отриманням статусу біженця звернулась виключно тільки після її арешту, що дає підстави для висновку про спробу уникнення нею відповідальності за вчинення протиправних дій, за які на неї чекає відповідальність, визначена Кримінальним кодексом РФ, а не для отримання відповідного захисту. Окремо колегія суддів зазначає, що посилання позивачки на свою громадську позицію, яку вона нібито висловлювала у соціальних мережах, стосовно пенсійної реформи РФ та руйнування університетів державою, а також на її сварки у соціальних мережах щодо питання приєднання АРК Крим до РФ, а через те на можливість притягнення її до відповідальності за статтею "Екстремізм", є безпідставними та бездоказовими, особова справа не містять жодних офіційних та/або будь-яких інших документів, що свідчать про намір РФ притягнути позивачку до відповідальності за вказані висловлювання. При цьому, на думку колегії суддів, надана апелянткою роздруківка скриншоту особистої сторінки мережі «Фейсбук» не може вважатись належним та достатнім підтвердженням незаконного її переслідування в РФ з огляду на змістовне наповнення вказаного «посту» в мережі «Фейсбук» та у зв`язку з відсутністю чіткої ідентифікації графічного зображення. Крім того, з вказаного доказу взагалі не зрозуміло чи був він загальнодоступний для інших користувачів, зокрема, для необмеженого кола осіб. Крім того, суд вважає, що надані 01 грудня 2021 року представником апелянтки скриншоти повідомлень з погрозами не можуть вважатись належними, а головне достатніми доказами переслідувань позивачки за політичними мотивами з огляду на інші обставини справи. Отже, колегія суддів вважає, що з наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження заявниці можливо стверджувати про відсутність умов, через які особа може потребувати додаткового захисту або отримання статусу біженця. Також, ні в суді першої інстанції, ні під час апеляційного провадження не було встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявниці нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину. Тому, приймаючи до уваги обставини перебування позивачки у РФ та підстави її виїзду з країни громадянської належності, а також враховуючи, що підчас розгляду справи нею не було надано жодного належного доказу щодо її переслідування і наявності загрози її життю та свободі в цій країні, зокрема, і станом на час звернення до відповідача про отримання відповідного статусу, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позову. Документів та інших доказів, які б свідчили про наявність підстав для розгляду заяви про надання статусу біженця, позивачкою надано не було, а ті обставини, які були нею зазначені, свідчать про загальне положення в країні, в тому числі кримінальне та економічне, однак, не містять конкретних відомостей про її утиски. За наведених обставин, суд приходить до висновків, що відповідно до обставин справи не має підстав вважати, що позивачка бажає залишитися в Україні саме з метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності або у зв`язку із загрозою застосування щодо нього смертної кари чи виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, та не дає підстав кваліфікувати її біженкою або особою, яка потребує додаткового захисту. З огляду на наведене колегія суддів вважає, що позовні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Таким чином, на підставі встановлених в ході судового розгляду обставин, суд першої інстанції правильно дійшов висновку щодо спірних правовідносин. Доводи апеляційної скарги, яким була дана оцінка в мотивувальній частині рішення, ґрунтуються на суб`єктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для скасування рішення суду першої інстанції. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає. З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін відповідно до приписів статті 139 КАС України підстави для розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 308, 309, 315, 321, 322, 325 КАС України, суд - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 травня 2021року без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України. Головуючий суддя Федусик А.Г. Судді Бойко А.В. Шевчук О.А.