Постанова 4824 № 755/4415/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №755/4415/24 Головуючий у суді І інстанції: Гончарук В.П. провадження №22-ц/824/12773/2026 Головуючий у суді ІІ інстанції: Сушко Л.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 червня 2026 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: Головуючого судді: Сушко Л.П., суддів: Ратнікової В.М., Музичко С.Г., секретар судового засідання: Янчук І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 05 листопада 2024 року в справі за позовом ОСОБА_1 до держави російська федерація в особі посольства російської федерації в Україні про встановлення факту та стягнення моральної шкоди, ВСТАНОВИВ: У березні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Дніпровського районного суду м. Києва із позовом до держави російської федерації в особі посольства російської федерації в Україні про встановлення факту та стягнення моральної шкоди. Свої вимоги мотивувала тим, що у зв`язку із військовою агресією російської федерації проти України Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан з 05 год 30 хв 24 лютого 2022 року, який неодноразово продовжувався. Акти збройної агресії російська федерація вчиняє з 2014 року. Вказувала, що вона визнана потерпілою у кримінальному провадженні №42014000000000457, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань від 31 травня 2014 року за фактом розв`язання та ведення представниками влади російської федерації і Збройних Сил російської федерації та іншими особами за попередньою змовою групою осіб агресивної війни проти України, що спричинило загибель людей та інші тяжкі наслідки, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 258, ч. 1 ст. 258-3, ст. 437 КК України. Територія м. Донецьк з 07 квітня 2014 року перебуває під окупацією російської федерації. Вказувала, що у зв`язку із злочинними діями окупаційної влади вона та її родина 30 травня 2014 року покинули територію м. Донецьк та переселилися на підконтрольну територію. На окупованій території у неї залишилося нерухоме майно: дві квартири та дві земельні ділянки. Зазначала, що вона втратила можливість користуватися власним майном, зазнала втручання в особисте життя, втратила соціальні зв`язки, роботу та налагоджений побут, що спричинило порушення статей 1, 2, 5, 8, 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції. Вказувала, що з 2014 року неодноразово змінювала місце проживання на території України, через воєнні дії змушена пережити фізичний біль, головні болі, страхи та нестабільний психологічний стан, душевні і психічні страждання, втрату здоров`я, нестачу фінансів, відсутність належних побутових умов, постійне відчуття незахищеності. Завдання моральної шкоди полягає у значних, триваючих протягом десяти років, душевних стражданнях. Завдану моральну шкоду оцінює у розмірі 3 300 800 грн, що еквівалентно 80000 Євро. Водночас, встановлення юридичного факту вимушеного переселення з окупованої території Донецької області матиме для позивача юридичні наслідки: 1) виникнення права на справедливу компенсацію від держави-агресора; 2) сприятиме забезпеченню відновлення порушених матеріальних та моральних прав, підтримання його майнових прав щодо вільного володіння, розпорядження та користування нерухомим майном; 3) підтвердженням його права на судовий захист щодо матеріальної та моральної шкоди, завданої Російською Федерацією в результаті вимушеного переселення. Просила суд, встановити факт вимушеного її переселення з території м. Донецьк, Донецької області внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації частини території Донецької області та стягнути з відповідача моральну шкоду у розмірі 3300800 грн, що еквівалентно 80000 Євро. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 05 листопада 2024 року зазначений вище позов задоволено частково. Встановлено факт вимушеного переселення особи ОСОБА_1 з території м. Донецьк, Донецької області внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації частини території Донецької області. Стягнуто з держави російська федерація в особі посольства російської федерації в Україні на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 250000 грн. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, в частині стягнення розміру моральної шкоди, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, оскільки вважає рішення в частині розміру стягнутої моральної шкоди незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що суд першої інстанції не застосував судову практику Верховного Суду, щодо стягнення суми на відшкодування моральної шкоди. Вказує, що суд першої інстанції не дослідив важливий факт порушення ст. 2 Конвенції, її права на життя і не надав йому належної юридичної оцінки. Зазначила, що питання про не співмірність розмірів її моральних страждань і суми моральної шкоди, яких вона зазнала за 10 років, некоректне і підніматись не може, оскільки переживаючи страх та невпевненість за своє і життя своєї сім`ї, вона втратила здоров`я і все майно, тікаючи з окупації. Вказала, що вважає себе жертвою більше одного порушення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, і може вимагати або одну одноразову суму, яка покриває всі передбачувані порушення, або окрему суму, щодо кожного передбаченого Європейською Конвенцією порушення. Просила суд, скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 05 листопада 2024 року в частині розміру стягнутої моральної шкоди, та ухвалити нове, яким стягнути з держави Російська Федерація в особі посольства російської федерації в Україні на свою користь моральну шкоду у розмірі 1527862 грн., що еквівалентно 35000 Євро. Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив. Постановою Київського апеляційного суду від 04 березня 2025 року апеляційну скаргу залишено без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 05 листопада 2024 року залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 06 травня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 04 березня 2025 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Верховний Суд направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, обгрунтовував свої висновки тим, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на процесуальні порушення, допущені судом першої інстанції під час розгляду справи та передчасно зробив висновок про залишення рішення суду першої інстанції без змін. Оскільки суд першої інстанції розглянув справу у порядку спрощеного провадження без виклику учасників справи, порушивши положення частини четвертої статті 274 ЦПК України, що в силу пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а суд апеляційної інстанції під час перегляду рішень суду першої інстанції в апеляційному порядку у межах наданих йому повноважень не усунув зазначені порушення. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, що вимога позивачки про встановлення факту вимушеного переселення з тимчасово окупованої території Донецької області внаслідок збройної агресії російської федерації є обґрунтованою, підтвердженою належними доказами, а тому підлягає задоволенню. Рішення суду першої інстанції в цій частині позивачкою не оскаржується та апеляційним судом не переглядається в цій частині. Що стосується позовної вимоги про стягнення моральної шкоди, то суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, що внаслідок збройної агресії російської федерації проти України позивачка була вимушена покинути разом із родиною місце свого постійного проживання, яке знаходиться на тимчасово окупованій території, та виїхати до іншого регіону України, як внутрішньо переміщена особа. Втрата житла, розрив сталих соціальних зв`язків та звичного життєвого укладу свідчать про заподіяння позивачці моральних страждань. Керуючись засадами розумності, виваженості та справедливості, а також враховуючи характер та обсяг завданої шкоди, суд вважав за необхідне стягнути на користь позивачки 250 000 грн у якості відшкодування моральної шкоди. Такі висновки суду відповідають обставинам справи та вимогам закону. Разом з цим, суд апеляційної інстанції вважає, що судове рішення ухвалено з порушення вимог процесуального законодавства, а саме розглянув справу у порядку спрощеного провадження без виклику учасників справи, порушивши положення частини четвертої статті 274 ЦПК України, що в силу пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції. Відповідно до частин 1-5 статі 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженка смт. Володимирівка, Донецької області, місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 .. Відповідно до довідки від 30 вересня 2014 року № 01-1787, виданої Департаментом соціального захисту населення Львівської обласної державної адміністрації, ОСОБА_1 та її чоловік ОСОБА_2 зареєстровані в базі громадян, які переселилися з Автономної Республіки Крим, м. Севастополя та південно-східних областей України. З довідки від 17 жовтня 2014 року № 15 про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції вбачається, що ОСОБА_1 перемістилася з тимчасово окупованої території в с. Дубина, Сколівського р-ну, Львівської області. У довідці про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 22 вересня 2015 року № 3004012438 (дата видачі - 11 липня 2016 року) зазначено, що фактичним місцем проживання/перебування особи ОСОБА_1 є АДРЕСА_2 . Відповідно до довідки від 29 серпня 2017 року № 12438 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи фактичним місцем проживання/перебування особи ОСОБА_1 є АДРЕСА_3 . З довідки від 22 вересня 2015 року № 3004-12438 (дата видачі - 08 листопада 2022 року) про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи встановлено, що фактичним місцем проживання/перебування особи ОСОБА_1 є АДРЕСА_4 . Також встановлено, що згідно листа Генеральної прокуратури України від 19 серпня 2016 року № 10/4/1-4091-14-508, ОСОБА_1 визнано потерпілою у кримінальному провадженні № 42014000000000457, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань від 31 травня 2014 року з фактом розв`язання та ведення представниками влади російської федерації та іншими особами за попередньою змовою групою осіб агресивної війни проти України, що спричинило загибель людей та інші тяжкі наслідки, за ознаками кримінального правопорушення, передбачених частиною третьою статті 258, частиною першою статті 258-3, статтею 437 КК України. З листа Головного управління Пенсійного Фонду України у Львівській області від 06 листопада 2014 року № 330/1203-20 та Управління Пенсійного фонду України в Сколівському районі, Львівської області від 11 грудня 2014 року № 6511/03-44, вбачається що у зазначений період ОСОБА_2 та його дружина ОСОБА_1 мали затримку із виплатою пенсії, у зв`язку із передачею електронних пенсійних справ та необхідністю отримання довідок про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб. Згідно результатів огляду проведених Комунальним некомерційним підприємством «Консультативно-діагностичний центр Дніпровського району міста Києва», ОСОБА_1 встановлено діагноз - атеросклеротична хвороба серця неуточнених судин, хронічний тубулоінтермтиціальний нефрит, інші уточнені цереброваскулярні хвороби, інші уточнені ураження судин мозку, гостродуоденіт неуточнений без згадки про кровотечу. Відповідно до консультативного висновку Інституту серця МОЗ України від 21 вересня 2018 року ОСОБА_1 , встановлений діагноз - атеросклеротичний карбіосклероз, гіпертонічна хвороба ІІ стадії, 2 ступеня. Ризиз-3. СН-І із збереженою фракцією викиду лівого шлуночка, ФВ-57 %. Щодо встановлення факту про вимушене переселення, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Верховний Суд неодноразово переглядав справи про встановлення факту, що має юридичне значення, в яких заявники зверталися до судів та просили встановити факт про вимушене переселення після 2014 року з окупованої частини територій Луганської та Донецької областей, яке відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської і Донецької областей України. Так, у постанові від 21.11.2018 року у справі № 2-о/381/134/16 (провадження № 61-3789св18), Верховний Суд установив факт, що вимушене переселення фізичної особи у листопаді 2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України. При цьому Верховний Суд дійшов висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частини Луганської області, покладено на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено у ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», ч. 4 ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення у листопаді 2014 року такої особи з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області. Подібні висновки щодо вимушеного переселення осіб з окупованих територій Луганської та Донецької областей унаслідок збройної агресії РФ проти України, викладені у постановах Верховного Суду: від 21.08.2018 року у справі № 752/6366/16-ц (провадження № 61-20978св18), від 21.08.2018 року у справі № 428/8076/16-ц (провадження № 61-190св18), від 06.06.2018 року у справі № 428/13977/16-ц (провадження № 61-3831св18). Відповідно до ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону. Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. З урахуванням викладеного, та з огляду на надані позивачкою докази, суд апеляційної інстанції інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що вимога позивачки про встановлення факту вимушеного переселення з тимчасово окупованої території Донецької області внаслідок збройної агресії російської федерації є обґрунтованою, підтвердженою належними доказами, а отже підлягає задоволенню. Також суд апеляційної інстанції враховує висновки Верховного Суду щодо неможливості погіршення стану сторони за наслідками розгляду апеляційної скарги сторони , яка подала зазначену скаргу на рішення суду. Переглядаючи заявлені позовні вимоги щодо стягнення з російської федерації на користь ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі 3300800 грн (еквівалентно 80 000 євро), суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до частини першої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 23 ЦК України моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Відповідно до частина третя статті 23 ЦК України якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23)). Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації (коли розмір компенсації не визначений законом). Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18)). Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. Позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок, а відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження №61-21130сво21)). Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)). Під час вирішення спору про відшкодування моральної шкоди судам слід надавати належну оцінку порушенню прав позивача, триваючому характеру дій держави-агресора, характеру вимушених змін у житті позивача, глибині душевних страждань, зокрема, впливу збройної агресії російської федерації проти України на нормальні життєві зв`язки позивача. Про необхідність врахування зазначених обставин у спорах про відшкодування моральної шкоди російською федерацією та наявність підстав для відшкодування такої шкоди зазначав Верховний Суд у постановах від 22 травня 2024 року у справі № 638/3891/22, від 31 липня 2024 року у справі № 686/14579/23, від 28 серпня 2024 року у справі № 686/32571/23, від 11 грудня 2024 року у справі № 638/7894/23, від 10 лютого 2025 року у справі №524/1252/23, від 12 лютого 2025 року у справі № 686/16081/23, від 12 лютого 2025 року у справі № 686/32497/23, від 02 квітня 2025 року у справі № 686/32221/23, від 14 травня 2025 року у справі № 686/15038/23. Суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов правильного висновку про те, що внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, розв`язання і ведення агресивної війни позивачка ОСОБА_1 зазнала моральних переживань, душевних страждань, які виразилися у втраті душевного спокою, постійному відчутті невпевненості і незахищеності, побоюванні за безпеку, порушенні нормальних життєвих зв`язків, необхідності докладання додаткових зусиль для організації її життя й безпеки. Суд першої інстанції, виходячи із засад співмірності, розумності та справедливості, вірно вважав, що необхідною й достатньою сатисфакцією для позивачки є визначення розміру відшкодування моральної шкоди, яка підлягає компенсації за рахунок російської федерації, у розмірі 250 000 грн. Підстав для стягнення на користь позивачки моральної шкоди у більшому розмірі колегія суддів не вбачає. Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не надав правової оцінки факту, що моральна шкода завдається позивачці протягом 10 років, суд апеляційної інстанції відхиляє, оскільки судом з`ясовано чинники, які враховуються під час визначення розміру відшкодування моральної шкоди, а саме негативні наслідки, які настали для позивачки у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України, характер і обсяг страждань, яких вона зазнала, можливість відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у житті, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. Посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на доведення факту заподіяння їй моральної шкоди у більшому розмірі фактично зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів та тлумачення норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для позивачки та має на меті задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції. Позивачка не надала жодних належних та допустимих доказів, які б давали підстави для спростування висновку суду першої інстанції про визначення розміру моральної шкоди, який колегія суддів вважає правильним. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. Разом з тим, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасування відповідно до положення п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, у зв`язку з порушенням норм процесуального права. Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо праву (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Відповідно до з п. 7 ч. 3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження. Щодо порядку розгляду справи судом першої інстанції слід зазначити наступне. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи. Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 274 ЦПК України при вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує, зокрема, ціну позову. Відповідно до п. 5 ч. 4 ст. 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись з позовною заявою позивачка визначила ціну позову у розмірі 80 000 євро або 3 300 800 грн (за офіційним курсом НБУ на день подання позову), що відповдіно перевищує 250 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 2024 рік, тобто 757 000 грн (3028 грн * 250). Проте, зазначених вимог процесуального закону суд першої інстанції не врахував та дійшов помилкового висновку про розгляд цієї справи за правилами спрощеного провадження. Порушення вимог ст. 274 ЦПК України в частині розгляду в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення (п. 7 ч. 3 ст. 376 ЦПК України). За вказаних вище обставин та вимог процесуального закону доводи апеляційної скарги про порушення судом п. 5 ч. 4 ст. 274 ЦПК України знайшли своє підтвердження. Отже, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 05 листопада 2024 року підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог. Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, скасування рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 05 листопада 2024 року, оскільки рішення суду ухвалено з порушенням норм процесуального права та ухвалення нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог, враховуючи характер допущеного державою рф правопорушення, глибину душевних страждань ОСОБА_1 , позбавлення її можливості реалізації своїх прав, а також вимоги розумності та справедливості, відшкодування моральної шкоди. Суд апеляційної інстанції повністю погоджується з висновками суду першої інстанції щодо суті спору. На підставі викладеного, керуючись ст.ст.374, 376 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 05 листопада 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. Позов задовольнити частково. Встановити факт вимушеного переселення особи ОСОБА_1 з території міста Донецьк Донецької області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації частини території Донецької області. Стягнути з держави Російська Федерація в особі посольства Російської Федерації в Україні на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 250 000 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту постанови. Реквізити сторін: Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 , місце проживання внутрішньо переміщеної особи: АДРЕСА_6 . Відповідач: держава російська федерація в особі посольства російської федерації в Україні, адреса місцезнаходження: просп. Повітрофлотський, 27, м. Київ, 03049. Повний текст постанови складено «01» липня 2026 року. Головуючий суддя Л.П. Сушко Судді В.М. Ратнікова С.Г. Музичко