Постанова КЦС ВС № 456/376/22

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 червня 2026 року м. Київ справа № 456/376/22 провадження № 61-5093св24 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду: судді-доповідача - Петрова Є. В., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Пророка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Приватне підприємство «Приватна агрофірма «Батько і Син», розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного підприємства «Приватна агрофірма «Батько і Син» на рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 28 серпня 2023 року у складі судді Гули Л. В. та постанову Львівського апеляційного суду від 05 березня 2024 року у складі колегії суддів Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М. у справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Приватна агрофірма «Батько і Син» про визнання недійсним договору оренди та усунення перешкод у здійсненні права користування земельною ділянкою шляхом зобов`язання її повернути, ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Приватного підприємства «Приватна агрофірма «Батько і Син» (далі - ПАФ «Батько і Син»), у якому з урахуванням уточнень просила: - визнати недійсним договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 4625380800:05:000:0792, площею 1,229 га, яка розташована на території Дідушицької сільської ради Стрийського району Львівської області, від 01 лютого 2019 року; - усунути їй перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою з кадастровим номером 4625380800:05:000:0792, площею 1,229 га, шляхом зобов`язання ПАФ «Батько і Син» повернути вказану земельну ділянку. Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що їй на праві власності належить земельна ділянка з кадастровим номером 4625380800:05:000:0792, площею 1,229 га, яка розташована на території Дідушицької сільської ради Стрийського району Львівської області. Спірна земельна ділянка перебуває у користуванні ПАФ «Батько і Син», хоча позивач не підписувала договір оренди землі від 01 лютого 2019 року та не погоджувала умови оренди свого майна, що свідчить про відсутність її волевиявлення на укладення цього правочину. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Стрийський міськрайонний суд Львівської області рішенням від 28 серпня 2023 рокупозов задовольнив частково. Усунув ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права користування належною їй на праві власності земельною ділянкою площею 1,229 га, кадастровий номер 4625380800:05:000:0792, із цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованою на території Дідушицької сільської ради Стрийського району Львівської області, шляхом зобов`язання ПАФ «Батько і Син» повернути ОСОБА_1 вказану земельну ділянку. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення. Отже, обраний позивачем спосіб захисту у вигляді визнання недійсним договору оренди є неналежним, що виключає можливість задоволення такої позовної вимоги. Згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи від 12 травня 2023 року № 1265-Е договір оренди землі від 01 лютого 2019 року та акт приймання-передавання об`єкта оренди (земельної ділянки з кадастровим номером 4625380800:05:000:0792) підписані не ОСОБА_1 , відповідно, в останньої не було волевиявлення щодо вчинення правочину і сторони не погоджували усіх істотних умов цього договору, а отже, його слід вважати неукладеним. Суд першої інстанції не взяв до уваги посилання сторони відповідача на рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 23 грудня 2021 року у справі № 456/1207/21 за позовом ОСОБА_1 до ПАФ «Батько і Син» про розірвання договору оренди землі як на беззаперечний доказ підтвердження виконання обома сторонами спірного правочину, зазначивши, що вказаним рішенням дійсно встановлено факт використання відповідачем спірної земельної ділянки, а також здійснення ним сплати позивачу одноразово у 2019 році орендної плати. Проте під час розгляду справи № 456/1207/21 ОСОБА_1 заперечувала отримання нею будь-якої орендної плати саме від ПАФ «Батько і Син» та наголошувала, що у відповідній відомості відповідача про отримання орендної плати, як і власне у договорі оренди землі від 01 лютого 2019 року та в акті приймання-передавання об`єкта оренди, підпис виконано не нею, а іншою особою. При цьому суд не перевіряв зазначені обставини. Натомість саме у межах цієї справи шляхом проведення судової почеркознавчої експертизи підтвердився факт підроблення підпису позивача у договорі оренди землі від 01 лютого 2019 року та в акті приймання-передавання спірної земельної ділянки. Крім того, навіть у випадку встановлення обставин щодо виконання / часткового виконання сторонами договору оренди одночасне встановлення факту підроблення підпису позивача у цьому правочині, де вона є орендодавцем, та укладення такого без її згоди, вже свідчить про невідповідність договору вимогам закону. Щодо виконання названого правочину позивачем, то відповідні докази на підтвердження такої обставини, котрі б відповідали критеріям їх належності, допустимості, достовірності та достатності, у матеріалах цієї справи відсутні. Враховуючи викладене, суд першої інстанції вважав, що договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 4625380800:05:000:0792 між сторонами не відбувся, тоді як підстав для застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) до правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі, немає. Тому обраний позивачем спосіб захисту шляхом повернення спірної земельної ділянки є ефективним, а задоволення позову в цій частині забезпечить реальне відновлення порушеного права. Львівський апеляційний суд постановою від 05 березня 2024 року апеляційну скаргу ПАФ «Батько і Син» залишив без задоволення, а рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 28 серпня 2023 року - без змін. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків та не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права. Встановлені у справі № 456/1207/21 обставини щодо укладення сторонами договору оренди від 01 вересня 2019 року не мають преюдиційного значення, оскільки суд не досліджував факт підписання чи непідписання позивачем такого договору. Факт неукладеності правочину з цих підстав взагалі не був предметом судового розгляду, а тому рішення суду у справі № 456/1207/21 в розумінні вимог частини четвертої статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не має преюдиційного значення під час вирішення цієї справи. Вчинення відповідачем дій щодо сплати орендної плати за 2019 рік (разово) не може свідчити про досягнення сторонами згоди щодо усіх істотних умов договору оренди землі, а отже, і бути підставою для висновку про укладеність та виконуваність орендодавцем цього правочину. За умов непідписання позивачем договору оренди земельної ділянки немає підстав стверджувати, що між сторонами погоджено всі істотні умови договору, а отримання плати за користування земельною ділянкою за неукладеним правочином не свідчить про схвалення орендодавцем умов договору оренди в цілому. Колегія суддів не погодилася із доводами відповідача про те, що дії позивача є недобросовісними, вказавши, що власні обов`язки за оспорюваним договором оренди землі ОСОБА_1 не виконувала, а саме земельну ділянку за актом приймання-передавання не передавала (підпис на акті виконаний не нею). Не спростовує такий висновок і твердження відповідача про одноразове прийняття орендодавцем орендної плати, адже, не погодившись із діями ПАФ «Батько і Син», позивач одразу у березні 2021 року звернулася до суду з позовом про розірвання договору оренди землі, а надалі - про визнання такого договору недійсним та повернення земельної ділянки, що вказує на послідовну позицію ОСОБА_1 щодо несприйняття та невиконання умов оспорюваного договору оренди землі. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У квітні 2024 року ПАФ «Батько і Син» подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 28 серпня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 05 березня 2024 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 та у постановах Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16, від 07 серпня 2018 року у справі № 910/7981/17, від 18 листопада 2019 року у справі № 910/16750/18, від 27 травня 2020 року у справі № 910/1310/19, від 28 лютого 2024 року у справі № 136/2517/18, від 06 березня 2024 року у справі № 193/148/21. Касаційну скаргу заявник обґрунтовував тим, що впродовж усього часу з моменту укладення договору оренди ПАФ «Батько і Син» використовує, обробляє та збирає урожай зі спірної земельної ділянки. Водночас ОСОБА_1 отримувала від відповідача орендну плату за користування землею. Звертаючись до суду у 2021 році з позовом про розірвання договору оренди, позивач визнавала факт укладення між нею та ПАФ «Батько і Син» договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 4625380800:05:000:0792 та не заперечувала, що між сторонами були погоджені істотні умови договору. Зазначає, що рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 23 грудня 2021 року у справі № 456/1207/21 має преюдиційне значення, оскільки ухвалено за результатами розгляду справи між тими самими сторонами та щодо того ж самого предмета - договору оренди земельної ділянки, площею 1,2290 га, кадастровий номер 4625380800:05:000:0792. Всупереч положенням статей 126, 197 ЦПК України суд першої інстанції вирішив питання про призначення судової почеркознавчої експертизи після закриття підготовчого провадження на стадії розгляду справи по суті. У разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше). Поведінка є недобросовісною, якщо одна сторона договору прийняла виконання від іншої сторони, а після цього посилається на недійсність такого договору або його неукладеність. Якщо поведінка сторони давала іншій стороні підстави вважати, що договір є дійсним (виконувався сторонами належним чином протягом тривалого часу), то наступне висунення вимог про його недійсність або неукладеність є зловживанням правом. Наявність між сторонами договірних правовідносин виключає можливість застосування обраного позивачем способу захисту у вигляді негаторного позову. Отже, суди залишили поза увагою те, що фактично договір оренди виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі). Тому дії позивача, яка отримала орендну плату за землю, отже, виконувала умови договору, а згодом пред`явила позов про повернення земельної ділянки, суперечать її попередній поведінці та є недобросовісними. Крім того, належним способом захисту прав орендодавця, який вважає, що зареєстроване право оренди відсутнє, є його вимога до особи, за якою зареєстроване право оренди, про визнання відсутнім права оренди. Судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення права оренди відповідача. Оскільки ОСОБА_1 не заявляла вимог про визнання відсутнім права оренди, то суди попередніх інстанцій мали відмовити у задоволенні позовних вимог у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту. Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 17 квітня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Стрийського міськрайонного суду Львівської області. 26 липня 2024 року матеріали справи № 456/376/22 надійшли до Верховного Суду. Верховний Суд ухвалою від 16 квітня 2025 року зупинив виконання оскаржуваних судових рішень до закінчення їх перегляду в касаційному порядку. Верховний Суд ухвалою від 23 червня 2025 року призначив справу до судового розгляду. Верховний Суд ухвалою від 05 листопада2025 року зупинив касаційне провадження у цій справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 456/252/22 (провадження № 14-75цс25). Верховний Суд ухвалою від 17 червня 2026 року поновив касаційне провадження у цій справі. Фактичні обставини, з`ясовані судами ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка площею 1,229 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 4625380800:05:000:0792, розташована на території Дідушицької сільської ради Стрийського району Львівської області (том 1, а. с. 9, 10). Згідно з договором оренди від 01 лютого 2019 року ОСОБА_1 передала в оренду ПАФ «Батько і Син» земельну ділянку з кадастровим номером 4625380800:05:000:0792, площею 1,229 га, розташовану на території Дідушицької сільської ради Стрийського району Львівської області, строком на 15 років (том 1, а. с. 11-13). Нормативно-грошова оцінка земельної ділянки становить 14 748,00 грн (пункт 5 договору оренди). У пунктах 8, 10 договору оренди передбачено, що орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі 12 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки за рік, у грошовій формі або в натуральній формі (продукцією, вирощеною орендарем). У випадку, якщо орендна плата вноситься у натуральній формі, ціна продукції встановлюється на рівні ціни, за якою орендар продає аналогічну продукцію третім особам. Орендна плата вноситься щороку до 30 грудня за весь рік оренди земельної ділянки. У матеріалах справи також міститься акт приймання-передавання земельної ділянки в оренду від 01 лютого 2019 року (том 1, а. с. 12, 14). Висновком судової почеркознавчої експертизи від 12 травня 2023 року № 1265-Е, складеним на виконання ухвали Стрийського міськрайонного суду Львівської областівід 05 жовтня 2022 року експертом Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз, підтверджується, що підписи від імені ОСОБА_1 в договорі оренди землі від 01 лютого 2019 року та в акті приймання-передавання об`єкта оренди (земельної ділянки з кадастровим номером 4625380800:05:000:0792) у графі «Орендодавець» виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою(том 1, а. с. 163-167). Суди також з`ясували, що Стрийський міськрайонний суд Львівської області рішенням від 23 грудня 2021 року у цивільній справі № 456/1207/21 відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАФ «Батько і Син» про розірвання договору оренди землі від 01 лютого 2019 року з огляду на те, що положення закону, які регулюють спірні відносини, вимагають саме систематичної (два та більше випадків) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договору оренди земельної ділянки, проте у цьому випадку не відбулося систематичної несплати орендної плати за 2019 рік та за 2020 рік сукупно, адже згідно з відомостями відповідача щодо видачі орендної плати позивач отримала орендну плату за 2019 рік у розмірі 3 860,00 грн. У справі № 456/1207/21 ОСОБА_1 заперечувала отримання нею будь-якої орендної плати саме від ПАФ «Батько і Син» та наголошувала, що у відповідній відомості відповідача про отримання орендної плати, як і власне у договорі оренди землі від 01 лютого 2019 року та в акті приймання-передавання об`єкта оренди підпис виконано не нею, а іншою особою. Під час розгляду вказаної справи суд не перевіряв зазначені обставини.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до пункту 1 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). За змістом касаційної скарги рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди не оскаржуються, а тому на підставі положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд не переглядає ці рішення в означеній частині. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22)). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)). Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється у тому, що загальні засади (принципи) є за своєю суттю нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20). Розумність характерна та властива як для оцінки / врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється під час вирішення спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, від 05 вересня 2022 року у справі № 519/2-5034/11, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)). З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою. У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. У статті 792 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відповідно до частини першої статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Спеціальним законом, який регулює спірні правовідносини, є Закон України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідне орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. У частинах першій та шостій статті 6 Закону України «Про оренду землі» визначено, що орендарі набувають право оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. У статті 14 Закону України «Про оренду землі» передбачена письмова форма договору оренди землі. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про оренду землі» об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом. Правочин вважається таким, що вчинено в письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами (частина друга статті 207 ЦК України). Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. За змістом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно з пунктом 9 частини першої статті 27 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості. Підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документа, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами (постанова Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18)). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19 (провадження № 14-79цс21), на яку посилався заявник у касаційній скарзі, зазначила, що укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. У тому випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли. Суду необхідно встановити не просто факт використання спірного майна орендарем, а й те, чи сплачував орендар за таке використання орендодавцю та його правонаступникам і чи приймали вони таку оплату. У разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше). Висловлене вище про можливість визначити фактичне укладення правочину у спосіб його виконання (за відсутності законодавчих застережень про інше) не суперечить викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) правовому висновку про те, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Задовольняючи негаторний позов, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що ОСОБА_1 не підписувала договір оренди землі від 01 лютого 2019 року та акт приймання-передавання земельної ділянки, а тому не виявляла волі на передання належної їй земельної ділянки в оренду ПАФ «Батько і Син». Відповідно сторони не досягли згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, у зв`язку із чим такий договір є неукладеним. Колегія суддів погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке. Згідно з частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовано у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98). Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес судовому захисту та чи є ефективним обраний позивачем спосіб захисту. В іншому випадку у позові слід відмовити. Таким чином, ефективний спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права та характеру його порушення, а також забезпечувати реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулася до суду. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України). Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. У постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що визнання правочину неукладеним не є самостійним способом захисту цивільних прав та інтересів, установленим законом. Якщо власник земельної ділянки заперечує факт укладення договору оренди, він вправі захищати своє право шляхом пред`явлення негаторного позову, а питання щодо укладеності чи неукладеності договору підлягає вирішенню судом під час розгляду спору про захист порушеного права. Установивши на підставі належних і допустимих доказів, зокрема висновку судової почеркознавчої експертизи, що ОСОБА_1 не підписувала спірний договір оренди землі та акт приймання-передавання земельної ділянки, а отже, не виявляла волі на передання належної їй земельної ділянки в оренду, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про неукладеність спірного договору. За таких обставин суди правильно керувалися тим, що належним та ефективним способом захисту порушеного права власника є усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом її повернення власнику на підставі статті 391 ЦК України, оскільки саме такий спосіб захисту забезпечує повне та реальне поновлення порушеного права. Доводи касаційної скарги про те, що позивач отримувала орендну плату та раніше зверталася до суду з позовом про розірвання договору оренди, не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 травня 2026 року у справі № 456/252/22 (провадження № 14-75цс25), до вирішення якої було зупинено касаційне провадження у цій справі, зазначила, що саме собою отримання власником земельної ділянки орендної плати не може свідчити про укладення договору оренди землі, оскільки відповідно до частини другої статті 205 ЦК України конклюдентними діями може підтверджуватися лише вчинення правочину, для якого законом не встановлено обов`язкової письмової форми. Натомість договір оренди землі підлягає обов`язковому письмовому оформленню. Установивши, що ОСОБА_1 не підписувала договір оренди землі та акт приймання-передавання земельної ділянки, а отже, не виявляла волі на передання земельної ділянки в оренду, суди дійшли обґрунтованих висновків, що отримання нею одноразового платежу за 2019 рік не може розцінюватися як вчинення конклюдентних дій, спрямованих на укладення договору оренди землі, або як схвалення його умов. Сам собою факт користування відповідачем земельною ділянкою та здійснення ним певних платежів також не може свідчити про укладення договору за відсутності волевиявлення власника земельної ділянки на передання її в оренду строком на 15 років. Не заслуговують на увагу й доводи касаційної скарги про необхідність застосування до спірних правовідносин доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки). Зазначена доктрина може застосовуватися лише за наявності поведінки особи, яка об`єктивно створила у контрагента обґрунтовані очікування щодо існування та виконання відповідного правочину. Водночас у цій справі встановлено відсутність волевиявлення позивача на укладення договору оренди землі. Після з`ясування факту використання її земельної ділянки відповідачем ОСОБА_1 послідовно оспорювала правомірність такого користування, спочатку звернувшись із позовом про розірвання договору оренди, а надалі - із цим позовом. Сам факт подання позову про розірвання договору за конкретних обставин цієї справи не може розцінюватися як безумовне підтвердження існування належно укладеного договору чи схвалення його умов, оскільки, як установили суди, підпис від імені позивача у спірному договорі виконаний іншою особою. За таких обставин підстав для застосування до спірних правовідносин доктрини venire contra factum proprium немає. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2024 року у справі № 192/152/22 (провадження № 61-16235св23) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2026 року у справі № 456/252/22 (провадження № 14-75цс25). Безпідставними є також доводи заявника про преюдиційне значення рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 23 грудня 2021 року у справі № 456/1207/21. За змістом частини четвертої статті 82 ЦПК України преюдиційне значення мають лише ті обставини, які були предметом безпосереднього дослідження суду та щодо яких у судовому рішенні сформульовано відповідні висновки. Під час розгляду справи № 456/1207/21 суд не досліджував питання належності підписів у договорі оренди землі та акті приймання-передавання земельної ділянки, а також не перевіряв доводи позивача про їх підроблення. У межах зазначеної справи суд вирішував виключно питання наявності чи відсутності підстав для розірвання договору оренди у зв`язку із систематичною несплатою орендної плати. Тому суди попередніх інстанцій обґрунтовано керувалися тим, що рішення у справі № 456/1207/21 не має преюдиційного значення для вирішення питання про укладеність або неукладеність спірного договору оренди землі. Не заслуговують на увагу й доводи касаційної скарги про те, що належним способом захисту у цій справі була вимога про визнання відсутнім права оренди, а не негаторний позов. У постанові від 13 травня 2026 року у справі № 456/252/22 (провадження № 14-75цс25) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що власник земельної ділянки у разі створення перешкод у користуванні та розпорядженні належним йому майном вправі самостійно визначити спосіб захисту залежно від характеру порушення його права. Зокрема, такий захист може здійснюватися шляхом пред`явлення вимог про повернення земельної ділянки, визнання відсутнім права оренди, скасування державної реєстрації речового права або шляхом поєднання таких вимог. Отже, вимога про визнання відсутнім права оренди не є єдиним належним способом захисту права власника земельної ділянки. З огляду на характер порушеного права, установлені судами обставини цієї справи та заявлені позовні вимоги суди попередніх інстанцій обґрунтовано визнали належним та ефективним способом захисту усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом її повернення власнику. Тому посилання заявника на висновки Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладені у постановах від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 та від 02 червня 2025 року у справі № 144/1440/22, колегія суддів відхиляє, оскільки правові висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 13 травня 2026 року у справі № 456/252/22 (провадження № 14-75цс25), мають пріоритет та підлягають застосуванню під час вирішення цього спору. Водночас доводи касаційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права під час призначення судової почеркознавчої експертизи після закриття підготовчого провадження не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень. У справі, що переглядається, Стрийський міськрайонний суд Львівської області ухвалою від 28 червня 2022 року, постановленою у підготовчому судовому засіданні, у задоволенні клопотання представника позивача про призначення почеркознавчої експертизи відмовив із мотивів преюдиційності судового рішення у справі № 456/1207/21. Надалі ухвалою від 05 жовтня 2022 року суд першої інстанції призначив у справі судову почеркознавчу експертизу, зазначивши, що розгляд справи по суті ще не розпочався, а встановлення належності підпису позивачу у договорі оренди землі та акті приймання-передавання земельної ділянки має істотне значення для правильного вирішення спору та потребує спеціальних знань. При цьому суд обґрунтовано керувався тим, що питання щодо належності підписів ОСОБА_1 не було предметом дослідження у справі № 456/1207/21, а тому не мало преюдиційного значення. Крім того, призначення експертизи не обмежується виключно стадією підготовчого провадження та може здійснюватися під час розгляду справи, якщо без спеціальних знань встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, є неможливим. Відповідно до частини другої статті 411 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування судового рішення лише за умови, якщо таке порушення призвело до неправильного вирішення справи. Однак заявник не довів, яким чином призначення судової почеркознавчої експертизи після закриття підготовчого провадження вплинуло на правильність встановлення фактичних обставин справи чи призвело до ухвалення незаконного рішення. Отже, наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з процесуальним рішенням суду щодо призначення експертизи, однак самі собою не свідчать про порушення, яке могло б бути підставою для скасування законних та обґрунтованих судових рішень. Таким чином, доводи касаційної скарги не спростовують установлених судами обставин справи та правильності висновків про відсутність волевиявлення позивача на укладення спірного договору оренди землі, у зв`язку з чим суди обґрунтовано задовольнили позов про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом її повернення власнику. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог про усунення перешкод у здійсненні права користування земельною ділянкою шляхом зобов`язання відповідача повернути її власнику - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Оскільки Верховний Суд ухвалою від 16 квітня 2025 року зупинив виконання оскаржуваних судових рішень, то необхідно поновити їх виконання. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Приватного підприємства «Приватна агрофірма «Батько і Син» залишити без задоволення. Рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 28 серпня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 05 березня 2024 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Приватна агрофірма «Батько і Син» про усунення перешкод у здійсненні права користування земельною ділянкою шляхом зобов`язання її повернути залишити без змін. Поновити виконання рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 28 серпня 2023 року та постанови Львівського апеляційного суду від 05 березня 2024 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Є. В. Петров СуддіА. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко В. В. Пророк