Постанова КЦС ВС № 456/254/22

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 червня 2026 року м. Київ справа № 456/254/22 провадження № 61-972св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів: Воробйової І. А., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , відповідач - Приватне підприємство «Приватна агрофірма «Батько і Син», розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Приватного підприємства «Приватна агрофірма «Батько і Син» на рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 26 квітня 2023 року, додаткове рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 02 червня 2023 року у складі судді Микитина В. Я. та постанову Львівського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р.В., ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до Приватного підприємства «Приватна агрофірма «Батько і Син» (далі - ПП «Приватна агрофірма «Батько і Син») з позовом, у якому просила: визнати недійсними договори оренди землі б/н, укладені 01 лютого 2019 року між нею та відповідачем, предметом яких є земельні ділянки площею: 0,6931 га, 0,6225 га та 0,4134 га з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовані на території Дідушицької сільської ради Стрийського району Львівської області, кадастрові номери: 4625380800:05:000:0583, 4625380800:06:000:0603 та 4625380800:07:000:0871; усунути ПП «Приватна агрофірма «Батько і Син» їй (позивачу) перешкоди у здійсненні права користування зазначеними земельними ділянками шляхом зобов`язання їх повернути. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що є власником вказаних земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. На початку 2021 року їй стало відомо наявність між нею та ПП «Приватна агрофірма «Батько і Син» договорів оренди належних їй земельних ділянок від 01 лютого 2019 року б/н. Стверджувала, що 01 лютого 2019 року не підписувала жодних договорів оренди землі та актів приймання-передачі об`єктів оренди (земельних ділянок), у зв`язку з чим ці договори оренди землі є недійсними. Посилаючись на наведене, просила позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 26 квітня 2023 року позов задоволено частково. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права користування належними їй на праві власності земельними ділянками площею 0,6931 га кадастровий номер: 4625380800:05:000:0583, площею 0,6225 кадастровий номер: 4625380800:06:000:0603 та площею 0,4134 га кадастровий номер: 4625380800:07:000:0871, із цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованими на території Дідушицької сільської ради Стрийського району Львівської області, шляхом зобов`язання ПП «Приватна агрофірма «Батько і Син» їх повернути. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції дійшов висновку, що договори оренди землі від 01 лютого 2019 року б/н ОСОБА_1 не підписувала та, відповідно, волевиявлення щодо названих правочинів не було, істотних умов цих правочинів вона не погоджувала, що, у свою чергу, суперечить основним засадам укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності, визначених Законом України «Про оренду землі», згідно з яким укладення таких договорів здійснюється виключно за згодою орендодавця. Додатковим рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 02 червня 2023 року стягнуто з відповідача на користь позивача 21 809, 40 грн на відшкодування судових витрат, пов`язаних із розглядом справи (витрат на професійну правничу допомогу та витрат на проведення судової почеркознавчої експертизи), пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Стягуючи в порядку ухвалення додаткового рішення судові витрати у вигляді витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції виходив із того, що заявниця належними та допустимими доказами довела наявність підстав для відшкодування їй таких витрат, заявлена сума витрат на професійну правничу допомогу є співмірною та розумною, виходячи з обсягу виконаних адвокатом робіт (наданих послуг). Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року за наслідками розгляду апеляційної скарги ПП «Приватна агрофірма «Батько і Син» рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 26 квітня 2023 року та додаткове рішення цього суду від 02 червня 2023 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з судовими рішеннями суду першої інстанції як такими, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, вважав їх законними та обґрунтованими і не вбачав підстав для їх скасування. Короткий зміст вимог касаційної скарги 21 січня 2025 року представник ПП «Приватна агрофірма «Батько і Син» - Галушко О. І. звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами обох інстанцій норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Об`єднаної Палати Верховного Суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22, у постановах Верховного Суду від 07 серпня 2018 року справі № 910/7981/17, від 18 листопада 2019 року у справі № 910/16750/18, від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14, від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22, від 20 листопада 2024 року у справі № 368/477/22, від 20 листопада 2024 року у справі № 385/600/22, від 20 серпня 2024 року у справі № 683/396/23, від 12 червня 2024 року у справі № 601/1948/21, від 17 квітня 2024 року у справі № 741/1183/21, від 04 вересня 2024 року у справі № 910/8871/23, від 28 лютого 2024 року у справі № 136/2517/18, від 06 березня 2024 року у справі № 193/148/21, від 17 квітня 2024 року у справі № 741/1183/21, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 27 травня 2020 року у справі № 910/1310/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору. Заявник зазначає, що з лютого 2019 року використовує, обробляє та збирає врожай зі спірної земельної ділянки. В свою чергу, ОСОБА_1 передала користування ПП «ПАФ «Батько і Син» належні їй на праві власності земельні ділянки, у зв`язку з чим отримувала орендну плату за користування ними. З дати укладення спірних договорів оренди до моменту подання позовної заяви ОСОБА_1 жодного разу не висловлювала будь-яких заперечень чи сумнівів щодо існування між сторонами правовідносин оренди, щодо укладення/підписання сторонами оспорюваного договору, також вимагала від ПП ПАФ «Батько і Син» виконання своїх зобов`язань за договором в частині сплати орендної плати за користування земельної ділянкою, власником якої вона є. Крім того, позивачка особисто при зверненні до суду з позовом (справа № 456/1863/21) про розірвання оспорюваних договорів оренди посилалася на те, що передала належні їй земельні ділянки підприємству в користування відповідно до договорів від 01 лютого 2019 року. Позивачка просила розірвати договори оренди землі, оскільки вважала, що підприємство допустило систематичну несплату орендної плати та не виконує умови оспорюваних договорів. Рішенням у вказаній справі суд установив обставини передачі ОСОБА_1 підприємству спірних земельних ділянок у користування, а також сплати орендної плати за користування ними на підставі оспорюваних договорів. Вважає зазначені обставини є преюдиційними і не підлягають доказуванню при розгляді цієї справи. Також підприємство зауважило про обрання позивачкою неналежного способу захисту свого права, що саме по собі є підставою для відмови у позові. Встановивши факт неукладення оспорюваних договорів оренди, місцевий суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, задовольнив вимогу про усунення перешкод у здійсненні права користування належними позивачці земельними ділянками шляхом зобов`язання відповідача їх повернути. Тобто суди задовольнили негаторний позов на підставі статей 16, 391 ЦК України, у зв`язку з неукладеністю договору та відсутністю у відповідача права оренди на спірні земельні ділянки. За правовими висновками Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду належним способом захисту порушених прав орендодавця, який у цих спірних правовідносинах вважає, що зареєстроване право оренди відсутнє, є його вимога до особи, за якою зареєстроване право оренди, про визнання відсутнім права оренди. Також додаткове рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального права, не відповідає обставинам справи. Доводи інших учасників справи Відзив/заперечення на касаційну скаргу не надходили. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 лютого 2025 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано з Стрийського міськрайонного суду Львівської області цивільну справу № 456/254/22 за позовом ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , до Приватного підприємства «Приватна агрофірма «Батько і Син» про визнання недійсними договорів оренди земельної ділянки, усунення перешкод у здійсненні права користування земельними ділянками. Зупинено дію рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 26 квітня 2023 року до закінчення касаційного провадження. Зупинено виконання додаткового рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 02 червня 2023 року до закінчення касаційного провадження. Матеріали справи № 456/254/22 надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 17 грудня 2025 року справу № 456/254/22 призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2025 року зупинено касаційне провадження у справі № 456/254/22 до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 456/252/22 (провадження № 14-75цс25). Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2026 року касаційне провадження у справі № 456/254/22 поновлено. Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій Суди встановили, що ОСОБА_1 є власницею земельних ділянок площею 0,6931 га, 0,6225 га та 0,4134 га з кадастровими номерами 4625380800:05:000:0583, 4625380800:06:000:0603 та 4625380800:07:000:0871 відповідно та цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованих на території Дідушицької сільської ради Стрийського району Львівської області. За договорами оренди землі та актами приймання-передачі об`єктів оренди від 01 лютого 2019 року між ПП «ПАФ «Батько і Син» і ОСОБА_1 , факт укладення яких остання заперечила, підприємство набуло в користування строком на 15 років вказані земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Орендна плата вноситься орендарем у розмірі 12 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки за рік, в грошовій формі або в натуральній формі (продукцією, вирощеною орендарем) (пункт 8 договорів). Орендна плата вноситься у такий строк: щороку до 30 грудня за весь рік оренди земельної ділянки (пункт 10 договорів). Згідно з Витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, індексні номери: 177205053, 177205863 та 177200018, номери записів про інше речове право: 32787217, 32787317 та 32786618 за ПП «Приватна агрофірма «Батько і Син» на підставі вказаних договорів 12 серпня 2019 року було зареєстровано право оренди. За висновком судової почеркознавчої експертизи від 14 березня 2023 року № 271-Е, проведеної у ході розгляду цієї справи, підписи від імені ОСОБА_1 розташовані після слів «підпис» та під текстом «Громадянин ОСОБА_1 »в оспорюваних договорах оренди землі від 01 лютого 2019 року та актах приймання-передачі об`єктів оренди (вказаних земельних ділянок) виконані не ОСОБА_1 , а іншою / іншими особою / особами. Зміст рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області 20 жовтня 2021 року у цивільній справі № 456/1863/21 (провадження №2/456/867/2021) за позовом ОСОБА_1 до ПП «Приватна агрофірма «Батько і Син» про розірвання договорів оренди землі свідчить про те, що обґрунтування вимог ОСОБА_1 зводилося до неналежного виконання ПП «ПАФ «Батько і син» як орендарем зобов`язань за укладеними з нею договорами оренди, а саме неповернення їй підписаного екземпляра договору та системної несплати орендної плати у повному обсязі. У цій справі суд відмовив ОСОБА_1 у позові за недоведеністю. Також суди встановили, що з 2019 року відповідач фактично користується спірними земельними ділянками, позивачка до них доступу не має. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт четвертий частини другої статті 389 ЦПК України). Підставою касаційного оскарження оскаржуваних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Об`єднаної Палати Верховного Суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22, у постановах Верховного Суду від 07 серпня 2018 року справі № 910/7981/17, від 18 листопада 2019 року у справі № 910/16750/18, від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14, від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22, від 20 листопада 2024 року у справі № 368/477/22, від 20 листопада 2024 року у справі № 385/600/22, від 20 серпня 2024 року у справі № 683/396/23, від 12 червня 2024 року у справі № 601/1948/21, від 17 квітня 2024 року у справі № 741/1183/21, від 04 вересня 2024 року у справі № 910/8871/23, від 28 лютого 2024 року у справі № 136/2517/18, від 06 березня 2024 року у справі № 193/148/21, від 17 квітня 2024 року у справі № 741/1183/21, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 27 травня 2020 року у справі № 910/1310/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Позиція Верховного Суду Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Обґрунтовуючи підстави позову, ОСОБА_1 посилалась на те, що 01 лютого 2019 року не підписувала жодних договорів оренди землі та актів приймання-передачі об`єктів оренди (земельних ділянок) з відповідачем, у зв`язку з чим просила визнати недійсними оспорювані правочини та усунути їй перешкоди у здійсненні права користування належними їй на праві власності земельними ділянками шляхом зобов`язання відповідача їх повернути. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, установивши, що ОСОБА_1 не підписувала договорів оренди землі від 01 лютого 2019 року, отже не мала волевиявлення на їх укладення та не узгоджувала їх істотних умов, дійшли висновку про те, що ці правочини не вчинялися, а тому й не можуть визнаватись недійсними. Оскільки порушене право ОСОБА_1 , як власниці спірних земельних ділянок, підлягає захисту в обраний нею належний та ефективний спосіб, адже встановлено факт непідписання нею правочинів, відсутності її згоди на укладення оспорених правочинів та заперечення факту їх укладення, суд усунув перешкоди у здійсненні права користування спірними земельними ділянками шляхом зобов`язання відповідача їх повернути. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з таким висновком судів, з огляду на таке. За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти. Згідно із частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті). Відповідно правочин за своєю природою та законодавчим визначенням є вольовою дією суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети. Те, яким чином та у який спосіб здійснюється (оформлюється) вияв волі учасників правочину на набуття, зміну, припинення цивільних прав та обов`язків, передбачено статтею 205 ЦК України. Так, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, за положеннями частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), або уповноваженими на те особами (частини друга та четверта статті 207 ЦК України). Підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений. Наявність же сама по собі на письмовому тексті правочину підпису, вчиненого замість учасника правочину іншою особою (фактично невстановленою особою, не уповноваженою учасником), не може підміняти належну фіксацію волевиявлення самого учасника правочину та створювати для нього права та обов`язки поза таким волевиявленням. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання правочину недійсним у силу загальних приписів статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України, а також спеціальних правил статей 229-233 цього Кодексу про правочини, вчинені з дефектом волі - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Тобто як у частині першій статті 215 ЦК України, так і в статтях 229-233 цього Кодексу йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує волевиявлення учасника правочину, зафіксоване в належній формі (що підтверджується, зокрема, шляхом вчинення ним підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає волі цього учасника правочину. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли. Законодавець за загальним правилом, викладеним у статті 218 ЦК України, не передбачає наслідків у вигляді недійсності правочину у разі недотримання вимог щодо письмової форми правочину, встановлюючи водночас коло доказів, якими одна зі сторін може заперечувати факт вчинення правочину або окремих його частин (письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису, інші докази, крім свідчень свідків). Натомість виконання правочину його учасниками може бути способом волевиявлення до вчинення правочину відповідно до його суттєвих умов, передбачених законодавством. Відповідне регулювання міститься і в положеннях ЦК України про договір. У статті 626 ЦК України закріплено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частиною першою статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Частиною першою статті 93- ЗК України встановлено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Відповідно до частини четвертої статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. За змістом частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Порядок укладення, зміни, припинення і поновлення договору оренди землі визначається Законом України від 06 жовтня 1998 року № 161-ХІV «Про оренду землі» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 161-ХІV). За змістом статті 13 Закону № 161-ХІV договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. За частиною першою статті 14 Закону № 161-ХІV договір оренди землі укладається в письмовій формі. Частиною першою статті 15 Закону № 161-ХІV передбачено, що істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); дата укладення та строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. Ці умови є обов`язковими та без досягнення згоди щодо них договір не вважається укладеним. Аналогічний за змістом висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2026 року у справі № 456/252/22 (провадження № 14-75цс25). У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій установили, що згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи від 14 березня 2023 року № 271-Е, проведеної у ході розгляду цієї справи, ОСОБА_1 не підписувала ні оспорювані договори оренди землі від 01 лютого 2019 року, ні акти приймання-передачі об`єктів оренди. Таким чином, правильним є висновок судів попередніх інстанцій про те, що позивачка не погоджувала всіх істотних умов договорів оренди землі, передбачених частиною першою статті 15 Закону № 161-ХІV. Оскільки ці умови є обов`язковими для укладення договорів оренди землі, суди обґрунтовано вважали, що без їх узгодженості між сторонами правочини від 01 лютого 2019 року не були укладені. Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції та вважає, що доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Відповідно до сталої судової практики у випадку оспорювання самого факту укладення правочину такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення (постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16, від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19, від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17). З урахуванням наведеного, суди правильно застосували норми матеріального права у спірних правовідносинах та не допустили порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскаржуваних судових рішень, тому доводи касаційної скарги з цього приводу є безпідставними. Посилання у касаційній скарзі на встановлені судом у справі № 456/1863/21 преюдиційні обставини колегія суддів відхиляє, з огляду на таке. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 дійшла висновку, що преюдиційне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють лише обставини, які належали до предмета доказування у відповідній справі, безпосередньо досліджувались і встановлювались у ній судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (підпункт 9.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 910/6355/20). У справі № 456/1863/21 суд надавав правову оцінку обставинам справи щодо порушення відповідачем умов договору в частині несплати позивачці орендної плати у належному розмірі і дійшов висновку про недоведеність позовних вимог. Обставин підписання позивачкою договорів оренди землі від 01 лютого 2019 року або узгодження сторонами їх істотних умов у зазначеній справі суд не встановлював. Таким чином, зазначені правові висновки не є преюдиційними обставинами в розумінні частини четвертої статті 82 ЦПК України. Суди попередніх інстанцій з додержанням норм процесуального права надавали оцінку доказам щодо укладеності / неукладеності договорів оренди в загальному порядку, в тому числі висновку судової почеркознавчої експертизи від 14 березня 2023 року. Отже, доводи касаційної скарги про безпідставність призначення цієї експертизи з посиланням на частину четверту статті 82 ЦПК України є помилковими. Встановивши, що відповідач фактично користується спірними земельними ділянками, створюючи перешкоди у їх користуванні власнику, суди правильно вважали, що в цьому випадку належним та ефективним способом захисту права, яке позивачка як власниця земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним їй майном шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок, тобто негаторний позов. Верховний Суд погоджується із тим, що належним та ефективним способом захисту прав власника, позбавленого права користування належним йому майном, є пред`явлення негаторного позову. У постанові від 13 травня 2026 року у справі № 456/252/22 (провадження № 14-75цс25) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можна витлумачити відповідно до належного способу захисту прав. Протилежний підхід не відповідав би завданням цивільного судочинства (стаття 2 ЦПК України). Близькі за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 липня 2025 року у справі № 910/2389/23. Спосіб захисту опосередковується позовною вимогою, яка втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Таким чином, коли власник землі обґрунтовує позовні вимоги наявністю перешкод у користуванні чи розпорядженні земельною ділянкою (безпідставним фактичним користуванням майном або реєстрацією речового права іншої особи), то залежно від позовних вимог, характеру порушених прав та фактичних обставин справи суд, якщо негаторний позов визнано обґрунтованим, може захистити права такого власника в незаборонений законом спосіб, спрямований на усунення порушень (у тому числі й шляхом повернення землі, визнання відсутнім права оренди, скасування державної реєстрації речового права). Для ефективного захисту прав власника нерухомого майна, щодо якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно незаконно внесено запис про право користування іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, власник може звернутись з негаторним позовом, зокрема, але не виключно, шляхом пред`явлення вимоги про повернення майна, визнання відсутнім права оренди чи скасування державної реєстрації права користування іншої особи, залежно від обставин кожної конкретної справи. З огляду на позовні вимоги, характер порушених прав позивачки та фактичні обставини цієї справи, доводи відповідача про те, що єдиним ефективним способом захисту прав позивачки є визнання відсутнім права оренди, безпідставні. Колегія суддів відхиляє посилання в касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених Верховним Судом в постановах, що зазначені заявником в касаційній скарзі, оскільки висновки у цих справах і у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у зазначених справах суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Інші наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлених обставин справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Аргументи касаційної скарги щодо ухвалення дотикового рішення суду першої інстанції є ідентичними доводам заявника, яким апеляційним судом надана належна оцінка, тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі доводи, які не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав вважати, що суди порушили норми процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги З огляду на необхідність врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2026 року у справі № 456/252/22 (провадження № 14-75цс25), тобто в судовому рішенні Верховного Суду, ухваленому після подання касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про вихід за межі доводів та вимог касаційної скарги на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без дотримання норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень касаційного суду. Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін. Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Ураховуючи, що ухвалою Верховного Суду від 27 лютого 2025 року зупинено дію рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 26 квітня 2023 року до закінчення касаційного провадження, зупинено виконання додаткового рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 02 червня 2023 року до закінчення касаційного провадження, касаційне провадження у справі закінчено, тому дія виконання вказаних судових рішень підлягає поновленню. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу Приватного підприємства «Приватна агрофірма «Батько і Син» залишити без задоволення. Рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 26 квітня 2023 року, додаткове рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 02 червня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року залишити без змін. Поновити дію рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 26 квітня 2023 року. Поновити виконання додаткового рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 02 червня 2023 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення і оскарженню не підлягає. ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:І. А. Воробйова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун