Постанова 4809 № 386/2358/25

ПОСТАНОВА Іменем України 24 червня 2026 року м. Кропивницький справа № 386/2358/25 провадження № 22-ц/4809/1121/26 Кропивницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого судді Єгорової С. М., суддів: Карпенка О. Л., Мурашка С.І., секретар судового засідання Діманова Н. І., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка подана адвокатом Охременком Артемом Вікторовичем, на рішення Голованівського районного суду Кіровоградської області від 11 березня 2026 року у складі головуючого судді Червоненко Д. В. УСТАНОВИВ: Короткий позовних вимог, відзиву на позов та рішення суду першої інстанції. У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила: визнати недійсним договір встановлення емфітевзису від 7 серпня 2015 року, укладений між позивачкою та відповідачем, посвідчений приватним нотаріусом Голованівського районного нотаріального округу Захаренком В.В. за реєстровим №991; в порядку застосування наслідків недійсності правочину припинити право користування ОСОБА_2 земельною ділянкою з кадастровим номером 3521481300:02:000:0276 та зобов`язати його повернути зазначену земельну ділянку ОСОБА_1 . В обґрунтування позову зазначено, що 07 серпня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір встановлення емфітевзису, за умовами якого позивачка передала відповідачу право володіння та цільового користування земельною ділянкою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Строк дії договору було встановлено у 80 років, п.2.2. договору було визначено, що за передачу цього права вона отримала від відповідача одноразову плату в розмірі 80 000 грн, яку вона отримала у повному обсязі до моменту його підписання. Вказано, що перед підписанням договору, позивачка запропонувала відповідачу більш звичний механізм: виплатити орендну плату за користування землею наперед. Однак відповідач відмовився, пояснивши, що не здійснює авансових виплат, натомість запропонував укласти договір емфітевзису, який надає йому право користуватися ділянкою на довгий строк. При обговоренні умов правочину сторони дійшли згоди, що в разі повернення отриманої одноразової плати дія Договору припиняється, що включено до тексту договору у вигляді пункту про можливість його розірвання після повернення коштів. Однак після того як вона зібрала необхідну суму коштів і висловила намір повернути кошти відповідач відмовився приймати кошти та розривати договір, фактично ігноруючи умови, на яких він був укладений. Договір був укладений під впливом тяжких життєвих обставин, пов`язаних із загрозою її життю через хворобу, та на вкрай невигідних для неї умовах, що призвело до звернення до суду. Позивачка зазначає, що рішення про укладення договору 07 серпня 2015 року було вимушеним і не відповідало її волі, оскільки було продиктоване нагальною потребою у коштах на лікування. У березні 2016 року їй був встановлений діагноз, в якому зазначено, що скарги на непритомні стани та пекучі болі за грудиною відмічала «протягом року» та в березні-квітні було встановлено діагноз: «Прохідна повна АV-блокада, проксимальний тип», що є злоякісним порушенням серцевого ритму з високим ризиком раптової смерті. У 2015 року вона перебувала у стані крайньої потреби та психологічного тиску, викликаного усвідомленням смертельної небезпеки та необхідністю знайти кошти на дороговартісну операцію, саме ці обставини змусили до укладення договору. Також у 2014 році медики повідомили, що у дитини ОСОБА_3 виявлено пухлину головного мозку. Через постійний стрес хворобу дитини її лікування погіршилось її власне здоров`я, фінансовий стан і додатково підтверджують тяжкі обставини за яких було укладено оспорюваний договір. Вказує, що в 2015 році та впродовж останніх років вона не могла дізнатись про порушення її права, оскільки всі її фізичні та психологічні ресурси були спрямовані на боротьбу з тяжкою хворобою. Саме після звернення до юристів у 2025 році вона дізналась, що укладений правочин має ознаки кабального, а її права грубо порушені, вважає, що саме з цього моменту слід обчислювати строки позовної давності. Позивачкою на адресу відповідача було направлено вимогу про дострокове розірвання договору емфітевзису, однак відповідач категорично відмовився, про що надано письмову відповідь. Представник відповідача адвокат Манжос І. М. подав відзив на позов, в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Зазначив, що договір встановленого емфітевзису від 07 серпня 2015 року було засвідчено приватним нотаріусом, та було встановлено, що особи мали обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення при укладенні договору було вільним та відповідало їх внутрішній волі. Окрім того, ОСОБА_1 , особистим підписом в пункті договору 5.6. визнала, що вказаний договір вчиняється за відсутності впливу тяжкої обставини, що спонукають вчинити даний правочин. Вказує, що в позові позивачка посилається, що рішення на момент укладення договору було укладено вимушено, оскільки на момент укладення договору потребувала значних коштів на лікування. Проте такі твердження спростовуються випискою із медичної карти від 04 квітня 2016 року №5209, в якій відображено період проходження стаціонарного лікування ОСОБА_1 , тоді коли спірний договір було укладено 07 серпня 2015 року, що не відповідає приписам статті 233 ЦК України, в якій йдеться мова про наявність тяжкої обставини саме в момент вчинення правочину, в якій перебувала особа, що змусило її вчинити правочин. Зауважує, що при укладенні спірного договору його умови були обумовлені, кошти отримані, а тому принцип добросовісності порушений не був, шкоди власнику земельної ділянки не заподіяно (а.с.45-49). Представник відповідача також подав до суду заяву про застосування строку позовної давності посилаючись на те, що 07 серпня 2015 року було укладено договір емфітевзису, таким чином 07 серпня 2015 року ОСОБА_1 була обізнана про порушення свого права, однак до суду з відповідним позовом звернулась лише після спливу десяти років. Щодо посилання на доводи представника позивача адвоката Чутченко С.О. про необхідність обраховувати строки позовної давності з моменту отримання ОСОБА_1 фахової юридичної консультації, вважає дані доводи необґрунтованими. Представник зазначає, що останнім днем закінчення перебігу позовної давності є 07 серпня 2018 року, а з даним позовом позивачка звернулась до суду 10 грудня 2025 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності (а.с.41-43). Рішенням Голованівського районного суду Кіровоградської області від 11 березня 2026 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення правочину недійсним. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, місцевий суд керувався тим, що стороною позивача не доведено ані наявність на момент укладення цього договору для позивача тяжкої обставини, яка її змусила вчинити цей правочин, ані того, що правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Суд зауважив, що відомості про стан здоров`я позивачки, які на думку представника позивачки спонукали її укласти договір, мали місце у 2016 році, тобто вже після укладення оспорюваного договору. Також, немає підстав до надання обґрунтованого висновку суду, що хвороба ОСОБА_4 , навіть якщо припустити, що вона дійсно є донькою позивачки, і прийняти до уваги покази свідка ОСОБА_5 стосовно її захворювання та обставин лікування, якимось чином вплинула на рішення позивачки укласти оспорюваний договір. Суд також зазначив, що саме лише посилання у позові на строк договору і ціну, за відсутності порівняльної інформації, позбавляє суд можливості зробити висновок про те, що правочин вчинено на вкрай невигідних умовах. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу. ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Радько Олександр Олександрович, подала до апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій з підстав неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ставить питання про скасування рішення Голованівського районного суду Кіровоградської області від 11 березня 2026 року та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог. В обґрунтування зазначено, що укладення договору встановлення емфітевзису від 07 серпня 2015 року не було вільним та усвідомленим волевиявленням ОСОБА_1 , а стало наслідком впливу об`єктивних тяжких життєвих обставин. Так, на момент укладення спірного правочину позивачка перебувала у стані суттєвого погіршення здоров`я, а також під впливом тяжких життєвих обставин, зокрема пов`язаних із тяжкою хворобою близького члена сім`ї, що спричинило значне психологічне навантаження, емоційне виснаження та обмежило її здатність повною мірою усвідомлювати значення своїх дій і вільно керувати ними. Представник звертає увагу суду, що дочка ОСОБА_1 ОСОБА_3 має тяжке захворювання, а саме: відповідно до МРТ головного мозку від 29 серпня 2014 року у неї виявлено метастатичне (mts) ураження головного мозку зі зміщенням його структур, потребує невідкладної консультації лікаря онколога та подальшого тривалого спеціалізованого лікування. Такий стан є наслідком системного онкологічного процесу та фактично свідчить про наявність тяжкого, прогресуючого захворювання з безпосередньою загрозою життю , яке потребує невідкладного та тривалого спеціалізованого лікування, зокрема онкологічного спостереження, нейрохірургічного втручання та симптоматичної терапії, спрямованої на зниження внутрішньочерепного тиску і стабілізацію стану пацієнта. Зазначене захворювання, дочки ОСОБА_1 ОСОБА_3 , супроводжується тяжкими клінічними проявами, такими як: сильні головні болі; ризик втрати свідомості; неврологічні порушення; також потенційне швидке прогресування з розвитком незворотних уражень головного мозку. Всі медичні документи, які підтверджуються критичний стан, ОСОБА_3 , були надані до суду першої інстанції. Факт родинних відносин з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 . Зауважує, що ключовим і визначальним фактором, який зумовив необхідність укладення спірного правочину, був критичний стан здоров`я доньки позивачки ОСОБА_3 . Звертає увагу суду, що відповідно до виписки з медичної карти №5209 від 04 квітня 2016 року позивачка відзначала симптоми у вигляді непритомних станів та пекучого болю за грудиною протягом року до моменту звернення за медичною допомогою. Отже, зазначені симптоми мали місце вже у 2015 році, тобто безпосередньо у період укладення оспорюваного договору. Щодо доказів, долучених позивачкою до апеляційної скарги. До апеляційної скарги позивачкою долучено копію трудової книжки ОСОБА_6 , копію свідоцтва про укладення шлюбу між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , копію довідки про отримання (неотримання) допомоги ОСОБА_1 , копію довідки про заробітну плату за 2009-2010 рік ОСОБА_1 , копію трудової книжки ОСОБА_8 , копію свідоцтва про народження ОСОБА_4 . Колегією суддів з`ясовано, що вище перелічені докази не були долучені позивачкою під час розгляду справи в суді першої інстанції. При цьому, позивачкою в апеляційній скарзі не обґрунтовано неможливість подання цих доказів до суду першої інстанції разом із позовом. Відтак, докази, долучені позивачкою не можуть бути прийняті до уваги судом, враховуючи таке. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Положеннями статті 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України). Відповідно до частин другої-третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції має право досліджувати нові докази, якщо неподання таких доказів до суду першої інстанції зумовлене поважними причинами (поважність причин повинен довести заявник, який подає такі докази). Вказане положення закріплене законодавцем з метою забезпечення змагальності процесу в суді першої інстанції, де сторони повинні надати всі наявні в них докази, і недопущення зловживання стороною своїми правами. Таким чином, тлумачення положень 367 ЦПК України дає можливість виснувати, що суд апеляційної інстанції, здійснюючи апеляційний розгляд справи, може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа, з доведених нею поважних причин, не мала можливості подати до суду першої інстанції. Разом з тим, вирішуючи питання стосовно прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, суд апеляційної інстанції зобов`язаний мотивувати свій висновок у відповідній ухвалі або в ухваленому судовому рішенні. Крім того, у разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів, зокрема, у відзиві на апеляційну скаргу. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право подавати докази, яке у взаємозв`язку з положеннями статті 44 цього Кодексу повинно використовуватись добросовісно, а не всупереч завданню судочинства. Отже, учасники справи зобов`язані подават4и усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази. Норми ЦПК України надають детальну регламентацію строків подання доказів, що, об`єктивно, мінімізує можливі випадки зловживання правами у сфері доказування. Випадки дослідження апеляційним судом нових доказів можуть бути, зокрема, наступними: 1) докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, не знала і не могла знати про їх існування; 2) докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об`єктивних причин (не залежних від нього) не міг надати їх до суду; 3) суд першої інстанції помилково виключив із судового розгляду надані учасником процесу докази, що могли мати значення для справи; 4) суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, коли їх подання суду для нього становило певні труднощі тощо). 5) наявні інші поважні причини їх ненадання до суду першої інстанції, де відсутні умисел чи недбалість особи, яка їх подає, або вони не досліджені цим судом внаслідок інших процесуальних порушень. Зазначене підтверджується численною, сталою й незмінною практикою Верховного Суду з цього процесуального питання, яке має важливий вплив на дотримання принципів судочинства: змагальності, диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу, правової визначеності (див.: постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 140/1322/22; постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 717/2052/16-ц, провадження № 14-632цс18 (цивільна юрисдикція), від 31 січня 2020 року у справі № 370/999/16-ц, провадження № 14-709цс19 (цивільна юрисдикція), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, провадження № 14-317цс19 (цивільна юрисдикція), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19, провадження № 12-4гс21 (господарська юрисдикція), від 12 жовтня 2021 року у справі № 910/17324/19, провадження № 12-12гс21 (господарська юрисдикція); постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: від 18 червня 2020 року у справі № 909/965/16, від 16 червня 2021 року у справі № 915/2222/19, від 01 липня 2021 року у справі № 46/603 та інші). Зазначена судова практика є сталою й незмінною і в Касаційному цивільному суді у складі Верховного Суду (див.: постанови від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17, провадження № 61-13405св18; від 31 липня 2019 року у справі № 753/11963/15-ц, провадження № 61-27369св18, від 14 грудня 2022 року у справі № 521/574/22, провадження № 61-9422св22 та інші). За викладених вище обставин, оскільки ОСОБА_1 жодним чином не мотивувала неможливості подання таких доказів до суду першої інстанції разом із позовом, або ж під час розгляду справи, колегія суддів не приймає до уваги такі докази та не враховує їх при розгляді апеляційної скарги. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи. Представник відповідача адвокат Манжос І.М. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні вимог апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Представник зазначив, що при укладенні договору емфітевзису сторонами було обумовлено умови договору, кошти за його укладення позивачка отримала, а тому принцип добросовісності порушений не був, шкоди власнику земельної ділянки не заподіяно. Договір був укладено у письмовій формі та спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (а.с.205-210). Позиція апеляційного суду. Відповідно до ст. 367, 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. З урахуванням вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Заслухавши пояснення представника позивача адвоката Охременка А.В., представника відповідача адвоката Манжоса І.М., вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах, передбачених ст. 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Встановлені судом першої інстанції неоспорені обставини, а також обставини встановлені апеляційним судом. ОСОБА_1 відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 18 серпня 2011 року, виданого державним нотаріусом Голованівської районної державної нотаріальної контори Голованівського району Кіровоградської області, належить земельна ділянка № НОМЕР_2 в розмірі 3,96 га з кадастровим номером 3521481300:02:000:0276 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що знаходиться на території Ємилівської сільської ради Голованівського району Кіровоградської області. 07 серпня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір встановлення емфітевзису, який посвідчений приватним нотаріусом Голованівського районного нотаріального округу Захаренком В.В. за реєстровим №991. За умовами договору позивач передала відповідачу право володіння та цільового користування вказаною вище земельною ділянкою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на строк 80 років. Пунктом 2.2. договору було визначено, що за передачу цього права вона отримала від відповідача одноразову плату в розмірі 80 000 грн, яку вона отримала у повному обсязі до моменту підписання договору. З виписки медичної карти амбулаторного (стаціонарного ) хворого №5209 ОСОБА_1 вбачається, що вона знаходилась у стаціонарі кардіологічного відділення Кіровоградської обласної лікарні з 29 березня 2016 року по 04 квітня 2016 року з діагнозом: прохідна повна АV-блокада, проксимальний тип. Згідно копії МРТ дослідження та висновку від 29 серпня 2014 року щодо ОСОБА_4 , 1988 р.н., у останньої виявлено ознаки ураження головного мозку, дислокаційний синдром. Рекомендовано консультацію онколога. З виписки медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого №32213 ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , знаходилась у стаціонарі інфекційно-боксового відділення Кіровоградської обласної лікарні з 19.03.2016 по 02.04.2016 з діагнозом: В.20 кл ст. 1V наслідки перенесеного токсоплазменого менінгоенцифаліта у виді правостороннього гемипареза, порушення когнітивних функцій. Згідно виписки з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого №32152 №32213 ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , знаходилась у стаціонарі інфекційно-боксового відділення Кіровоградської обласної лікарні з 24.03.2017 по 05.04.2017 з діагнозом: В.20 кл ст. 1V наслідки перенесеного токсоплазменого менінгоенцифаліта у виді правостороннього гемипареза, порушення когнітивних функцій. У судовому засіданні свідок ОСОБА_5 суду повідомив, що він є лікарем інфекціоністом Кіровоградської обласної лікарні та пам`ятає пацієнтку ОСОБА_3 , яка у нього лікувалась у 2014 році з приводу таксоплазменого енцефаліту і у подальшому. Її стан здоров`я на той час був тяжким, вона певний час була без свідомості, також вона не могла самостійно пересуватись, потребувала стороннього догляду. Її відвідувала мати ОСОБА_1 . Лікування ОСОБА_9 було дороговартісним. Дослідження проводились в лікарні та за рахунок лікарні, а хто саме оплачував лікування йому не відомо. Медична документація з приводу лікування ОСОБА_4 , призначення та інше не збереглися. Мотиви, з яких виходить колегія суддів апеляційного суду. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)). Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України). Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)). У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно з частинами першою та п`ятою статті 102-1 ЗК України в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного правочину, право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до ЦК України. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог цього Кодексу. Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину (частина перша статті 233 ЦК України). Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним (див. постанову Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 серпня 2021 року в справі № 754/16128/17 зазначено, що "відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Тобто для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника "і", за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України. Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах. Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 29 березня 2021 року у справі № 369/13272/18-ц, від 12 березня 2021 року у справі № 295/17488/15-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 333/1238/16-ц, що свідчить про сталість судової практики щодо вирішення питання застосування правового механізму, передбаченого статтею 233 ЦК України". Тлумачення частини першої статті 233 ЦК України дає підстави для висновку, що умовами визнання такого правочину недійсним є: а) наявність тяжкої обставини, що "змусила" особу вчинити правочин; б) те, що цей правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника "і", за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Якщо умови договору (наприклад, ціна, процентна ставка чи інше зустрічне надання) порівняно із звичайними умовами договорів цього ж виду, які існують у цей момент, є "різко", значно невигідними для однієї зі сторін, і тільки в силу тяжкої обставини одна зі сторін приймає ці умови, то такий договір може бути визнаний недійсним на підставі статті 233 ЦК України. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2025 року у справі № 686/20292/23 зазначено, що для визначення того, які правочини можна кваліфікувати як вчинені під впливом тяжкої обставини, слід з`ясувати зміст поняття "вкрай невигідні умови", яким оперує припис частини першої статті 233 ЦК України. Це поняття є оцінювальним. Тому для кваліфікації певного договору як вчиненого на вкрай невигідних умовах варто порівнювати умови такого договору із умовами договорів того ж виду, які зазвичай укладають у цивільному обороті. Якщо умови договору (наприклад, ціна, процентна ставка чи інше зустрічне надання) порівняно зі звичайними умовами тогочасних договорів цього виду є суттєво, значно невигідними для однієї зі сторін, і тільки в силу тяжкої обставини ця сторона приймає відповідні умови, то такий договір можна визнати недійсним на підставі статті 233 ЦК України. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України). Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 посилалась на те, що: оспорюваний договір укладений під впливом тяжкої обставини - необхідність у грошових коштах на лікування, оскільки у березні 2016 року їй було встановлено діагноз: «Прихідна повна AV-блокада, проксимальний тип». Крім того, у 2014 році у її доньки було виявлено пухлину головного мозку та правобічний парез. У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)). Наявними у матеріалах справи доказами підтверджується, що згідно виписки медичної карти амбулаторного (стаціонарного ) хворого №5209 ОСОБА_1 , остання знаходилась у стаціонарі кардіологічного відділення Кіровоградської обласної лікарні з 29 березня 2016 року по 04 квітня 2016 року з діагнозом: прохідна повна АV-блокада, проксимальний тип (а.с.19). Згідно копії МРТ дослідження та висновку від 29 серпня 2014 року щодо ОСОБА_4 , 1988 р.н., у останньої виявлено ознаки ураження головного мозку, дислокаційний синдром. Рекомендовано консультацію онколога. З виписки медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого №32213 ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , знаходилась у стаціонарі інфекційно-боксового відділення Кіровоградської обласної лікарні з 19.03.2016 по 02.04.2016 з діагнозом: В.20 кл ст. 1V наслідки перенесеного токсоплазменого менінгоенцифаліта у виді правостороннього гемипареза, порушення когнітивних функцій. Згідно виписки з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого №32152 №32213 ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , знаходилась у стаціонарі інфекційно-боксового відділення Кіровоградської обласної лікарні з 24.03.2017 по 05.04.2017 з діагнозом: В.20 кл ст. 1V наслідки перенесеного токсоплазменого менінгоенцифаліта у виді правостороннього гемипареза, порушення когнітивних функцій. Разом з тим, вказані докази не дають підстав вважати, що на момент укладення договору встановлення емфітевзису 07 серпня 2015 року, позивачка перебувала під впливом тяжких обставин, які змусили її укласти спірний договір на невигідних для неї умовах. Так, долучені позивачкою відомості про стан її здоров`я, підтверджують її перебування на лікуванні в період з 29 березня 2016 року по 04 квітня 2016 року, в той час як договір емфітевзису було укладено 07 серпня 2015 року. Відтак, надані позивачкою докази її хвороби не стосуються періоду, в який було вчинено правочин, а тому не можуть бути підставою для визнання його укладеним на невигідних для неї умовах під впливом тяжких обставин, оскільки позивачкою не доведено існування таких обставин саме на момент учинення правочину. З урахуванням зазначеного, суд першої інстанції дійшов правильних висновків, що стороною позивачки не доведено наявності на момент укладення оспорюваного договору тяжкої для неї обставини, яка її змусила вчинити цей правочин, та, що правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Колегія суддів також вважає, що посилання позивачки на хворобу її дочки ОСОБА_4 не можуть бути підставою для визнання недійсним договору встановлення емфітевзису, оскільки не дають обґрунтованих підстав вважати, що її захворювання вплинуло на рішення позивачки укласти оспорюваний договір. Апеляційний суд зауважує, що позивачкою не надано жодного доказу, який би свідчив про укладення договору на вкрай невигідних умовах. Саме лише посилання у позові на строк договору і ціну, за відсутності порівняльної інформації, позбавляє суд можливості зробити висновок про те, що правочин вчинено на вкрай невигідних умовах. Інші доводи апеляційної скарги апеляційним судом не приймаються до уваги, оскільки зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. Розглядаючи по суті спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30). Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги. Виходячи з викладеного, судом першої інстанції правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам, не порушено норми процесуального права. З підстав, передбачених статтею ст. 375 ЦПК України, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Оскільки оскаржене судове рішення залишене без змін, а апеляційна скарга без задоволення, підстави для розподілу судових витрат, передбачені ст. 141 ЦПК відсутні. Керуючись ст. 367, 368, 371, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, Кропивницький апеляційний суд УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана адвокатом Охременком Артемом Вікторовичем, залишити без задоволення. Рішення Голованівського районного суду Кіровоградської області від 11 березня 2026 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повна постанова складена 01.07.2026. Головуючий С. М. Єгорова Судді О. Л. Карпенко С. І. Мурашко