Постанова Київський апеляційний суд № 758/1608/25

Єдиний унікальний номер справи № 758/1608/25 Провадження № 22-ц/824/6246/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 квітня 2026 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Павлової В.В., розглянувши справу за апеляційною скаргою комунального підприємства «Київпастранс» на рішення Подільського районного суду міста Києва від 21 серпня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до комунального підприємства «Київпастранс» про стягнення майнової шкоди, В С Т А Н О В И В : 31 січня 2025 року позивач звернувся до Подільського районного суду міста Києва з вказаним позовом до відповідача. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 01 листопада 2024 року приблизно о 17 год. 55 хв. у місті Києві по вул. С. Петлюри, 28 сталася дорожньо-транспортна пригода за участю тролейбуса «Богдан Т70110», державний номерний знак НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_2 , та автомобіля «Toyota Camry», державний номерний знак НОМЕР_2 , який належить позивачу. За твердженням позивача, водій тролейбуса, будучи неуважним, не врахував дорожню обстановку та, змінюючи напрямок руху, не переконався у безпечності маневру, внаслідок чого допустив зіткнення з автомобілем позивача, який зупинився перед стоп-лінією на заборонний сигнал світлофора, що призвело до механічних пошкоджень транспортних засобів. Позивач вказував, що постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 21.11.2024 у справі №761/42794/24 водія тролейбуса ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП, і зазначена постанова набрала законної сили, а відтак є обов`язковою для суду в частині встановлення факту вчинення відповідних дій та особи, яка їх вчинила. Власником тролейбуса є Комунальне підприємство «Київпастранс», а отже саме воно, як особа, що володіє джерелом підвищеної небезпеки та роботодавець водія, повинно нести відповідальність за завдану шкоду. Крім того, позивач зазначав, що з метою визначення розміру завданих збитків ним було замовлено проведення оцінки матеріальної шкоди, за результатами якої встановлено вартість відновлювального ремонту автомобіля у розмірі 259 497,12 грн. При цьому відповідач був належним чином повідомлений про проведення огляду, однак участі в ньому не взяв. Досудове врегулювання спору здійснювалося шляхом направлення претензії про добровільне відшкодування шкоди, однак відповідач відмовив у її задоволенні, а повторне звернення залишив без реагування. Позивач вважав, що шкода, завдана внаслідок дорожньо-транспортної пригоди з вини працівника відповідача під час виконання ним трудових обов`язків та підлягає відшкодуванню саме відповідачем у повному обсязі. Враховуючи викладене, позивач просив суд стягнути з Комунального підприємства «Київпастранс» на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду в сумі 259 497, 12 грн. Судові витрати просив покласти на відповідача та стягнути їх на користь позивача. Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 21 серпня 2025 року стягнуто з відповідача на користь позивача 159 792, 75 грн, 2 771,00 грн - судових витрат на проведення експертизи та судовий збір у розмірі 1 597, 92 грн. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 22 грудня 2025 року відповідач направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими. У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення в частині стягнення з відповідача на користь позивача відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 159 792,75 грн та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути вартість відновлювального ремонту пошкодженого автомобіля з урахуванням фізичного зносу і за вирахуванням суми податку на додану вартість у розмірі 145 637,17 грн. Крім того, апелянт просив вирішити питання про стягнення судових витрат. 06 березня 2026 року до апеляційного суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення - без змін. У судове засідання, призначене на 23 квітня 2026 року, з`явився представник відповідача - Шинкаренко О.С., який підтримав апеляційну скаргу та просив апеляційний суд її задовольнити. Сторона позивача у судове засідання не з`явилася, про розгляд справи належним чином повідомлялася. 20 квітня 2026 року до апеляційного суду від представника позивача надійшла заява про розгляд апеляційної скарги без участі сторони позивача. На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16. Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції. Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, зазначив, що факт дорожньо-транспортної пригоди та вина водія тролейбуса ОСОБА_2 у її вчиненні встановлені постановою Шевченківського районного суду міста Києва від 21 листопада 2024 року у справі №761/42794/24, яка набрала законної сили та відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України не підлягає повторному доказуванню; тролейбус, як джерело підвищеної небезпеки, належить КП «Київпастранс», а водій на момент ДТП перебував з відповідачем у трудових відносинах та виконував трудові обов`язки, у зв`язку з чим саме відповідач зобов`язаний відшкодувати шкоду, завдану його працівником; розмір матеріального збитку підтверджується належними та допустимими доказами, зокрема висновком щодо вартості матеріального збитку №1296/11-24 від 20 листопада 2024 року, відповідно до якого вартість матеріального збитку з урахуванням фізичного зносу складників транспортного засобу становить 159 792,75 грн; відповідачем не надано належних доказів на спростування визначеного розміру збитків чи неналежності зазначеного висновку; відсутні правові підстави для стягнення суми відновлювального ремонту без урахування фізичного зносу, оскільки відповідно до положень ЦК України та Методики товарознавчої експертизи і оцінки колісних транспортних засобів відшкодуванню підлягає саме матеріальний збиток з урахуванням зносу складників транспортного засобу. Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їм була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне: «Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.» З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду. Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні. Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що за своєю суттю апеляційна скарга зводиться виключно до оскарження визначеного судом першої інстанції розміру відшкодування шкоди. Так, апелянт вважає, що встановлений відповідним експертним дослідженням розмір відшкодування, тобто вартість відновлювального ремонту пошкодженого транспортного засобу, включає у себе податок на додану вартість, який підлягає сплаті при придбанні необхідних для ремонту запасних частин та матеріалів. З точки зору апелянта, оскільки фактично ремонт транспортного засобу позивачем проведений не був, останній не має права на стягнення суми податку на додану вартість, а така сума може підлягати відшкодуванню лише після фактичного проведення ремонту та за умови надання належних доказів понесення відповідних витрат. Колегія суддів не може погодитися із зазначеними доводами апеляційної скарги. Посилаючись на безпідставність включення податку на додану вартість до складу суми відшкодування, апелянт, разом з тим, не враховує, що єдиною нормою законодавства, яка безпосередньо регулює зазначене питання, є норма Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». Водночас відповідно до преамбули зазначеного Закону: «Цей Закон регулює відносини у сфері обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів і спрямований на забезпечення здійснення виплати за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю та/або майну потерпілих осіб під час використання наземних транспортних засобів в Україні». Отже, вказаний Закон регулює правовідносини, пов`язані із страхуванням цивільно-правової відповідальності та здійсненням страхового відшкодування, що виникають між завдавачем шкоди, особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, та страховиком. Натомість спірні правовідносини виникли безпосередньо між потерпілою особою та особою, відповідальною за завдання шкоди, а тому дія зазначеного Закону на них не поширюється. За таких обставин підстав для застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у суду немає. При цьому жоден інший нормативно-правовий акт не містить положень, відповідно до яких сума податку на додану вартість, що входить до вартості відновлювального ремонту пошкодженого майна, може бути відшкодована потерпілій особі лише після фактичного проведення ремонту та за умови надання доказів понесення таких витрат. Також колегія суддів враховує, що відповідач не надав суду жодного належного та допустимого доказу, який би свідчив про інший розмір завданих позивачу збитків, не ініціював проведення судової експертизи та не подав висновку спеціаліста або експертного дослідження на спростування висновків оцінювача, покладених в основу позову. За таких обставин доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди з оцінкою доказів та правовими висновками суду першої інстанції, однак не спростовують встановленого розміру шкоди належними доказами. Більше того, позовні вимоги у даній справі ґрунтуються на загальних положеннях цивільного законодавства про відшкодування шкоди. Так, відповідно до частин першої та другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). Таким чином, з огляду на наведені положення закону, підстав вважати, що із суми відшкодування шкоди повинна бути виключена сума податку на додану вартість, яка підлягає сплаті при придбанні необхідних для ремонту запасних частин та матеріалів, колегія суддів не вбачає. При цьому колегія суддів звертає увагу, що положення частини другої статті 22 ЦК України відносять до реальних збитків не лише витрати, які особа вже понесла, а й витрати, які вона мусить здійснити для відновлення свого порушеного права. Таким чином, для виникнення права на відшкодування шкоди закон не ставить обов`язковою умовою попереднє здійснення відновлювального ремонту та фактичне понесення відповідних витрат. Крім того, відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується у повному обсязі особою, яка її завдала. Отже, цивільне законодавство виходить із принципу повного відшкодування завданої шкоди. Виключення зі складу збитків окремих обов`язкових складових вартості відновлювального ремонту, зокрема податку на додану вартість, за відсутності прямої вказівки закону фактично призводило б до неповного відшкодування шкоди потерпілій особі та суперечило б наведеним положенням цивільного законодавства. Крім того, апеляційний суд звертає увагу і на те, що суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність відшкодування шкоди у розмірі, який вже був зменшений на коефіцієнт фізичного зносу складників транспортного засобу. Разом з тим єдиним нормативно-правовим актом, який передбачає врахування коефіцієнта фізичного зносу складників транспортного засобу при визначенні розміру відшкодування шкоди у подібних правовідносинах, є Закон України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», дія якого, як уже зазначалося вище, на спірні правовідносини між сторонами не поширюється. За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції фактично дійшов помилкового висновку щодо необхідності зменшення заявленої до відшкодування суми шкоди на коефіцієнт фізичного зносу складників транспортного засобу. Колегія суддів також враховує, що навіть у разі прийняття доводів апелянта щодо необхідності виключення із розміру відшкодування суми податку на додану вартість, це саме по собі не свідчило б про незаконність оскаржуваного рішення, оскільки суд першої інстанції одночасно зменшив розмір відшкодування на коефіцієнт фізичного зносу складників транспортного засобу. Отже, оскаржуваним рішенням фактично присуджено суму, яка є меншою за визначену висновком вартість відновлювального ремонту пошкодженого транспортного засобу, заявлену позивачем до стягнення. Разом з тим зазначене не може бути підставою для зміни чи скасування оскаржуваного рішення, оскільки відповідна частина рішення суду першої інстанції не оскаржується позивачем, а тому відповідно до вимог цивільного процесуального законодавства не може бути переглянута апеляційним судом на його шкоду за відсутності відповідної апеляційної скарги. При цьому позивач ОСОБА_1 рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржував, фактично погодившись з рішенням суду. У постанові КЦС ВС від 23.11.2023 № 466/725/20 (61-5870св22) зазначена правова позиція стосовно недопустимості погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто особа, яка оскаржує судове рішення, в результаті своєї ж скарги не може потрапити в гірше становище порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції. Зважаючи на принцип «неможливості погіршення стану апелянта» рішення суду першої інстанції не може бути скасоване чи змінене з вищевказаних мотивів за апеляційною скаргою комунального підприємства «Київпастранс». З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу комунального підприємства «Київпастранс» залишити без задоволення. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 21 серпня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана К.П. Приходько