Постанова Київський апеляційний суд № 363/3600/23

Єдиний унікальний номер справи № 363/3600/23 Провадження № 22-ц/824/5719/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 квітня 2026 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Павлової В.В., розглянувши справу за апеляційною скаргою заступника керівника Вишгородської окружної прокуратури, в інтересах держави в особі Пірнівської сільської ради на ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 24 листопада 2025 року у справі за позовом керівника Вишгородської окружної прокуратури, в інтересах держави в особі Пірнівської сільської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельними ділянками, В С Т А Н О В И В : 05 липня 2023 року позивач звернувся до Вишгородського районного суду Київської області з вказаним позовом до відповідачів. 02 серпня 2023 року ухвалою Вишгородського районного суду Київської області прийнято до свого провадження цивільну справу та призначено розгляд за правилами загального позовного провадження. У зв`язку із набранням чинності Законом№ 4292-ІХ від 12 березня 2025 року ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 29 жовтня 2025 року позовну заяву керівника Вишгородської окружної прокуратури, в інтересах держави в особі: Пірнівської сільської ради залишено без руху та надано йому строк для усунення недоліків позовної заяви шляхом подання доказів, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів в розмірі вартості спірного майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, станом на дату подання прокурором позовної заяви. Враховуючи те, що прокурором не були усунуті недоліки позовної заяви і не виконана ухвала суду від 29 жовтня 2025 року про залишення позову без руху, Вишгородський районний суд Київської області ухвалою від 24 листопада 2025 року залишив позовну заяву без розгляду на підставі ч. 13 ст. 187 ЦПК України. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 09 грудня 2025 року апелянт подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу суду та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. 26 лютого 2026 року до апеляційного суду від відповідача ОСОБА_2 направлено відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення - без змін. Станом на день розгляду справи відзивів на апеляційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходило. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У судове засідання, призначене на 23 квітня 2026 року, з`явилися прокурор Федоренко О. П., який підтримав апеляційну скаргу та просив апеляційний суд її задовольнити; представники відповідача ОСОБА_2 - адвокат Томіна О.В. та відповідача ОСОБА_3 - адвокат Стефанович І. В., які просили апеляційний суд залишити апеляційну скаргу без задоволення. Відповідач ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилася, про розгляд справи належним чином повідомлялася, про причини неявки суд не повідомила, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавала. На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16. Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Суд першої інстанції, залишаючи без розгляду позовну заяву, зазначив, що після набрання 09 квітня 2025 року чинності Законом України № 4292-ІХ обов`язок щодо попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного нерухомого майна поширюється також на справи, провадження в яких було відкрито до набрання чинності цим Законом, але рішення у них на цей час не ухвалено; вимоги ч. 5 ст. 390 ЦК України та ч. 4 ст. 177 ЦПК України є імперативними і підлягають застосуванню до спірних правовідносин як до триваючих процесуальних правовідносин; внесення відповідних коштів є необхідною передумовою подальшого розгляду справи та забезпечення можливості виконання судом вимог закону щодо компенсації вартості майна добросовісному набувачу у разі задоволення позову; оскільки прокурор не усунув недоліки позовної заяви, визначені ухвалою суду від 29 жовтня 2025 року, та не надав доказів внесення коштів на депозитний рахунок суду, наявні підстави для залишення позову без розгляду відповідно до ч. 13 ст. 187 ЦПК України. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги виходячи з наступного. Залишаючи без руху поданий позов з підстав невнесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна та в подальшому залишаючи його без розгляду у зв`язку з невиконанням вимог ухвали про залишення позовної заяви без руху, суд першої інстанції виходив із такого. 09 квітня 2025 року набрав чинності Закон України № 4292-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача», яким, зокрема, внесено зміни до статті 177 ЦПК України та статті 390 ЦК України, запровадивши обов`язок подання разом із позовною заявою у визначених випадках документів, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного нерухомого майна. Положення Закону № 4292-ІХ відповідно до розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» мають зворотну дію в часі у частині умов та порядку компенсації добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна у справах, у яких на момент набрання чинності цим Законом не ухвалено рішення суду першої інстанції про витребування майна. Також суд зазначив, що відповідно до правової позиції Верховного Суду питання добросовісності чи недобросовісності набувача не може бути встановлене на стадії вирішення процесуальних питань щодо відкриття провадження або залишення позову без руху, а підлягає дослідженню виключно під час розгляду справи по суті (зокрема, постанова Верховного Суду від 10 грудня 2025 року у справі № 354/1754/24, постанова від 14 січня 2026 року у справі № 354/160/25). У зв`язку з цим суд першої інстанції дійшов висновку, що на момент вирішення питання про прийняття позовної заяви до розгляду існує обов`язок забезпечити механізм компенсації вартості спірного майна у разі встановлення добросовісності набувача, що, на його думку, зумовлює необхідність застосування вимог щодо внесення коштів на депозитний рахунок суду вже на стадії подання позову. Враховуючи невиконання прокурором вимог ухвали від 29 жовтня 2025 року щодо надання доказів внесення відповідних коштів, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для залишення позовної заяви без розгляду відповідно до положень статті 185 та статті 187 ЦПК України. Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що доводи щодо незастосування положень Закону України № 4292-IX у зв`язку з відсутністю зворотної дії у часі є необґрунтованими та не ґрунтуються на правильному розумінні приписів його перехідних положень. Так, відповідно до Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 4292-IX прямо встановлено: «Цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування». Крім того, законодавець спеціально врегулював питання його застосування до незавершених судових проваджень, визначивши: «Положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна… у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом…». З аналізу наведених норм убачається, що дія Закону поширюється не лише на правовідносини, які виникнуть після набрання ним чинності, але й на судові справи, які на момент набрання чинності Законом перебувають на розгляді та щодо яких відсутнє рішення суду першої інстанції про витребування майна. Отже, законодавець прямо передбачив застосування нових правових приписів до справ, які були подані до суду, але розгляд яких не завершено, що виключає доводи про неможливість його застосування у даній категорії спорів. З урахуванням наведених положень Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 4292-IX та дати звернення з позовом до суду (05 липня 2023 року), суд апеляційної інстанції зазначає, що момент подання позовної заяви не виключає застосування до спірних правовідносин нових процесуальних вимог, запроваджених цим Законом, оскільки законодавець прямо визначив їх поширення на судові провадження, у яких на момент набрання ним чинності (09 квітня 2025 року) не ухвалено рішення суду першої інстанції про витребування майна у добросовісного набувача. Таким чином, ключовим для вирішення питання про застосування Закону № 4292-IX є не дата подання позову, а стадія розгляду справи на момент набрання ним чинності, що у даному випадку свідчить про наявність підстав для застосування його положень до спірних правовідносин як таких, що є тривалими та не завершеними остаточним судовим рішенням. Незважаючи на вищевикладене, суд апеляційної інстанції зазначає, що насамперед для вирішення даної апеляційної скарги вирішальним є не питання дії в часі вищезгаданого закону, а аналіз характеру заявлених до розгляду позовних вимог. Так прокурором у межах даної справи заявлено вимоги негаторного характеру, спрямовані на усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельними ділянками, а не вимоги про витребування майна у розумінні статей 387, 388 ЦК України. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства суд не наділений повноваженнями змінювати предмет або підставу позову, визначені позивачем, а має вирішувати спір виключно в межах заявлених позовних вимог шляхом їх задоволення або відмови в задоволенні. Аналіз положень Закону України № 4292-IX свідчить, що встановлена ним процесуальна вимога щодо внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна прямо пов`язана виключно з категорією позовів про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади. Отже, наведена законодавча вимога має спеціальний характер та застосовується виключно до визначеної законом категорії позовів, а саме віндикаційних вимог, і не поширюється на інші способи захисту цивільних прав, зокрема на негаторні позови. Будь-яких положень Закону України № 4292-IX, його прикінцевих та перехідних положень, а також інших нормативно-правових актів, які б передбачали можливість розширеного застосування зазначеного правила до негаторних позовів або інших немайнових способів захисту, не міститься. За таких обставин суд апеляційної інстанції доходить висновку, що вимога щодо внесення депозиту не підлягала застосуванню у даному провадженні, оскільки предметом розгляду є позовні вимоги негаторного характеру, які не охоплюються сферою дії відповідних положень Закону № 4292-IX. Такий підхід узгоджується із правовими висновками Верховного Суду щодо виключного характеру застосування спеціальних процесуальних вимог у справах про витребування майна, які не підлягають розширеному тлумаченню. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 379 ЦПК України підставою для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, та направлення справи для продовження розгляду є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. За таких обставин ухвала Вишгородського районного суду Київської області від 24 листопада 2025 року підлягає скасуванню, а справа -направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу заступника керівника Вишгородської окружної прокуратури, в інтересах держави в особі Пірнівської сільської ради задовольнити. Ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 24 листопада 2025 року скасувати. Направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана К.П. Приходько