Постанова Одеський апеляційний суд № 509/4936/17

Номер провадження: 22-ц/813/1048/26 Справа № 509/4936/17 Головуючий у першій інстанції Кириченко П.Л. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19.06.2026 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Драгомерецького М. М., суддів колегії Громіка Р. Д., Сегеди С. М., при секретарі Узун Н. Д., за участю: ОСОБА_1 , переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Макаров Ігор Михайлович, на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 червня 2022 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, що не заявляють самостійних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , приватний нотаріус Одеського нотаріального округу Савченко Світлана Володимирівна про визнання договору недійсним, - В С Т А Н О В И В: 12 грудня 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , приватний нотаріус Одеського нотаріального округу Савченко С. В. про визнання договору недійсним. Позов мотивований тим, що 28 лютого 2007 року між АКБ «Порто-Франко» та ОСОБА_6 був укладений кредитний договір, згідно з умовам якого позичальник отримав кредит в сумі 105 000,00 дол США зі строком повернення до 27 лютого 2012 року. З метою забезпечення належного виконання зобов`язань за кредитним договором між АКБ «Порто-Франко`та ОСОБА_3 був укладений договір поруки від 28 лютого 2007 року, за умовами якого ОСОБА_3 взяв на себе зобов`язання відповідати за своєчасне виконання ОСОБА_6 кредитних зобов`язань. 11 липня 2007 року між АКБ «Порто-Франко» та ОСОБА_6 був укладений ще один кредитний договір, відповідно до якого позичальник отримав кредит в сумі 105 000,00 дол. США зі строком повернення до 10 липня 2012 року. В забезпечення виконання зобов`язань за цим кредитним договором, цього ж дня між АКБ «Порто-Франко» та ОСОБА_3 був укладений договір поруки, за яким останній прийняв на себе зобов`язання відповідати за своєчасне виконання зобов`язань ОСОБА_6 за кредитним договором від 11 липня 2007 року. Позичальник ОСОБА_6 та поручитель ОСОБА_7 покладені на них зобов`язання за кредитними договорами та договорами поруки не виконали, у зв`язку з чим виникла заборгованість. Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 22 серпня 2012 року та рішенням апеляційного суду Одеської області від 27 листопада 2012 року стягнуто солідарно з ОСОБА_6 та ОСОБА_3 на користь АКБ «Порто-Франко» заборгованість за кредитним договором від 28 лютого 2007 року на загальну суму 134 164,48 дол. США та заборгованість за кредитним договором від 11.07.2007 на загальну суму 137 076,01 дол. США. 27 квітня 2016 року було відкрито виконавче провадження з виконання виконавчих листів, виданих 15 жовтня 2012 року Іллічівським міським судом Одеської області про стягнення з ОСОБА_7 грошових коштів. 04 травня 2016 року відповідно до договору про відступлення права вимоги до позивача перейшло право вимоги за вказаними кредитними договорами. У подальшому він був замінений на стягувача у виконавчому провадженні. 30 червня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір про задоволення вимог іпотекодержателя, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В., згідно з умов якого ОСОБА_3 відчужив на користь ОСОБА_4 земельну ділянку загальною площею 0,10 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:2532, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку загальною площею 0,0933 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:0049, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Після чого ОСОБА_4 також відчужила земельні ділянки, одну на користь ОСОБА_2 , іншу ? ОСОБА_5 .. На момент укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 30.06.2016 існували обставини, що унеможливлювали відчуження ОСОБА_3 вказаних земельних ділянок, а саме існували належними чином зареєстровані обтяження у вигляді арештів та заборон відчуження щодо всього нерухомого майна, яке належить ОСОБА_3 .. Про існування цих обтяжень було відомо як сторонам договору, так і нотаріусу. Оспорюваний правочин порушує публічний порядок, оскільки був спрямований на порушення його конституційних прав і свобод та вчинений виключно з метою приховування нерухомого майна боржника ОСОБА_3 , за рахунок якого можливе задоволення вимог до ОСОБА_3 , які ОСОБА_1 правомірно набув до укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 30 червня 2016 року. ОСОБА_1 , уточнивши позовні вимоги, просив суд: -визнати недійсним договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 30 червня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В. за реєстровим №721; -застосувати наслідки недійсності правочину. Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 червня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений 30 червня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , та посвідчений 30 червня 2016 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В. за реєстровим №721. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Не погодившись з вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Макаров І. М. звернулась до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 червня 2022 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Постановою Одеського апеляційного суду від 21 серпня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Макаров І. М. задоволено. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 червня 2022 року скасовано. В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, що не заявляють самостійних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , приватний нотаріус Одеського нотаріального округу Савченко С. В. про визнання договору недійсним, відмовлено. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оспорюваний договір не можна віднести до правочинів, які порушують публічний порядок, оскільки останній не посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави, не спрямований на порушення публічного порядку, а відтак не є таким, що порушує публічний порядок. З урахуванням того, що державну реєстрації іпотеки здійснено 16 листопада 2007 року, у матеріалах виконавчих проваджень не зазначені як предмет забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_3 земельна ділянка кадастровий номер 5123782000:02:004:0049, розташована: АДРЕСА_2 та земельна ділянка кадастровий номер 5123782000:02:004:2532, розташована АДРЕСА_1 , при цьому ОСОБА_1 є іпотекодержателем земельної ділянки площею 0,1 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , колегія суддів вважає наявними підстави для задоволення апеляційної скарги, оскільки оспорюваний договір укладений відповідно до вимог чинного законодавства. Постановою Верховного Суду від 31.10.2024 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 21 серпня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , приватний нотаріус Одеського нотаріального округу Савченко С. В. про визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя скасовано та в цій частині справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 29 грудня 2024 року справу прийнято до провадження та призначено до судового розгляду у відкритому судовому засіданні. Відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та треті особи, що не заявляють самостійних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , приватний нотаріус Одеського нотаріального округу Савченко С. В. в судове засідання до апеляційного суду не з`явились, про розгляд справи були повідомлені належним чином та завчасно, про що свідчать рекомендовані повідомлення про направлення судових повісток-повідомлень та довідки про доставку судових повісток-повідомлень до електронного кабінету Електронного Суду (т. 4 а.с. 176-189). ОСОБА_4 та ОСОБА_5 судові повістки-повідомлення неодноразово направлялись на всі відомі суду адреси місця їх проживання та місця реєстрації, однак поштові повідомлення повертались до суду з відмітками поштового відділення «адресат відсутній за вказаною адресою» (т. 4 а.с. 136, 143, 149, 166, 170, 185, 188). Згідно ч. 1 ст. 130 ЦПК України у випадку відсутності в адресата офіційної електронної адреси судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду. У разі відсутності адресата (будь-кого з повнолітніх членів його сім`ї) особа, яка доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення. Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Таким чином, оскільки судові повістки-повідомлення неодноразово направлялась на всі відомі суду адреси місця проживання, та враховуючи, що отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а саме суду, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов`язок щодо повідомлення ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про дату, час та місце розгляду справи. 08 та 15 квітня 2026 року від представника ОСОБА_2 адвоката Макарова І. М. надійшли заяви про розгляд справи без їх участі, окрім того представник зазначив, що підтримує апеляційну скаргу в повному обсязі та просить її задовольнити. Клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило. Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Крім того, Верховний Суд в постанові від 01.10.2020 по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи. 19 червня 2026 року в судове засідання для проголошення повного тексту судового рішення, учасники справи не з`явились. Заслухавши суддю-доповідача, ОСОБА_1 , який заперечував щодо задоволення апеляційної скарги та просив залишити її без задоволення, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, та відзиві на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України). Частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (стаття 129-1 Конституції України). Зазначені конституційні положення відображено також в статті 18 ЦПК України, згідно якою судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка є обов`язковою для застосування судами відповідно до частини 4 статті 10 ЦПК України і Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (Рішення ECHR у справі «Хорнсбі проти Греції» («Hornsby v. Greece») від 19 березня 1997 року (п. 40)). У Рішенні ECHR у справі «Войтенко проти України» («Voytenko v. Ukraine») від 29 червня 2004 року Європейський суд з прав людини нагадує свою практику, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого статті 1 Протоколу №1. Виконання судового рішення є також сферою регулювання статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції. Матеріалами справи встановлено, що 28.02.2007 між АКБ «Порто-Франко» та ОСОБА_6 був укладений кредитний договір №488/1-07, згідно умов якого позичальник отримав від банку кредит в сумі 105 000,00 дол. США зі сплатою 13,5 % річних зі строком повернення до 27 лютого 2012 року. В забезпечення виконання зобов`язань за цим кредитним договором був укладений договір поруки №28-02-07/0 від 28 лютого 2007 року, відповідно до умов якого ОСОБА_3 прийняв на себе зобов`язання відповідати в повному об`ємі за своєчасне виконання зобов`язань ОСОБА_6 за кредитним договором №488/1-07. 11 липня 2007 року між АКБ «Порто-Франко» та ОСОБА_6 був укладений кредитний договір №1740/2-07, згідно умов якого позичальник отримав від банку кредит в сумі 105 000,00 дол. США зі сплатою 14% річних зі строком повернення до 10 липня 2012 року. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором був укладений договір поруки №11-07-07/2 від 11.07.2007, відповідно до якого ОСОБА_3 прийняв на себе зобов`язання відповідати в повному об`ємі за своєчасне виконання зобов`язань ОСОБА_6 за кредитним договором №1740/2-07. 16 листопада 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_3 був укладений іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Куценко В. Д. за реєстровим №5059. Вказаний договір забезпечував виконання зобов`язань ОСОБА_3 за кредитним договором від 16.11.2007, який був укладений між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_3 .. У забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором ОСОБА_3 передав в іпотеку земельну ділянку загальною площею 0,10 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:2532, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку загальною площею 0,0933 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:0049, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Іпотека зареєстрована 16 листопада 2007 року. Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 22 серпня 2012 року у справі №1511/2100/2012 стягнуто солідарно з ОСОБА_6 та ОСОБА_3 на користь АКБ «Порто-Франко» заборгованість за кредитним договором №488/1-07 від 28.02.2007 на загальну суму 134 164,48 дол. США, а також заборгованість за кредитним договором №1740/2-07 від 11.07.2007 на загальну суму 137 076,01 доларів США. Рішенням апеляційного суду Одеської області від 27 листопада 2012 року рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 22 серпня 2012 року в частині стягнення зазначених сум грошових коштів з ОСОБА_6 та ОСОБА_3 залишено без змін. 27 квітня 2016 року головним державним виконавцем Іллічівського ВДВС ГТУЮ в Одеській області Колечко Д. М. відкриті виконавчі провадження №50946780 та №50946670 з примусового виконання рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 22 серпня 2012 року у справі №1511/2100/2012 за виконавчим листом від 15 жовтня 2012 року про стягнення з ОСОБА_3 на користь ПАТ АБ «Порто-Франко» грошових коштів за кредитним договором № 488/1-07 від 28.02.2007 на загальну суму 134 164,48 дол. США та за кредитним договором № 1740/2-07 від 11.07.2007 на загальну суму 137 076,01 дол. США. 28 квітня 2016 року між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ТОВ «ФК «АЛЬЯНС ФІНАНС» укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого до ТОВ «ФК «АЛЬЯНС ФІНАНС» перейшло право вимоги за кредитним договором №1740/2-07 від 11.07.2007 та за кредитним договором №488/1-07 від 28.02.2007. 04 травня 2016 року між ТОВ «ФК «АЛЬЯНС ФІНАНС» та ОСОБА_1 укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого ОСОБА_1 набув право вимоги за кредитним договором №1740/2-07 від 11 липня 2007 року та за кредитним договором №488/1-07 від 28 лютого 2007 року. 04 травня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Іллічівського міського суду Одеської області із заявою про заміну сторони виконавчого провадження, в який просив замінити стягувача та вказати його як стягувача у виконавчих провадженнях №50946780 та №50946670. 12 травня 2016 року ОСОБА_3 був письмово повідомлений про факт набуття ОСОБА_1 прав вимоги за вказаними кредитними договорами. На підставі договорів відступлення права вимоги від 27.05.2016 за договором іпотеки, спочатку до ПАТ «АРТЕМ-БАНК», а потім до ОСОБА_4 перейшли права вимоги до ОСОБА_3 за кредитним договором та за договором іпотеки від 16.11.2007, укладених між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_3 .. 30 червня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В. за реєстровим №721. Згідно з умовами цього договору ОСОБА_3 в якості виконання зобов`язання за кредитним договором від 16.11.2007 передав у власність ОСОБА_4 земельну ділянку загальною площею 0,100 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:2532, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку загальною площею 0,0933 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:0049, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 . 23 листопада 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування, за умовами якого дарувальник безоплатно передав у власність, а обдаровуваний прийняв в дар (у власність) земельну ділянку площею 0,0933 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:0049, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Згідно пункту 6.1 даного договору відсутність заборони відчуження, податкової застави, обтяження предмета цього договору іпотекою та будь-яких інших обтяжень про суб`єктам та об`єкту перевірено 23 листопада 2016 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Постановою державного виконавця від 12 листопада 2013 року у виконавчому проваджені №40686476, постановою державного виконавця від 17 червня 2014 року у виконавчому провадженні №43686291 та постановою державного виконавця від 13 жовтня 2014 року у виконавчому провадженні №45022712 накладені арешти (заборона відчуження) на все нерухоме майно боржника ОСОБА_3 . Відповідно до інформаційної довідки №105123516 від 26.11.2017 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (щодо суб`єкта) наявні такі обтяження щодо особи ОСОБА_3 : арешт №7338184 від 15 жовтня 2014 року, зареєстрований на підставі постанови ВП №45022712 ВДВС Іллічівського міського управління юстиції 13 жовтня 2014 року; арешт №3385529 від 14 листопада 2013 року, зареєстрований на підставі постанови ВП №40686476 ВДВС Іллічівського міського управління юстиції 12 листопада 2013 року; арешт №6076822 від 20 червня 2014 року, зареєстрований на підставі постанови ВП №43686291 ВДВС Іллічівського міського управління юстиції 17 червня 2014 року; також наявне обтяження щодо майна ОСОБА_3 ? земельної ділянки площею 0,1 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою АДРЕСА_3 , який є іпотекодавцем, а іпотекодержателем - ОСОБА_1 .. У матеріалах виконавчих проваджень не зазначені як предмет забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_3 земельна ділянка кадастровий номер 5123782000:02:004:0049, розташована: АДРЕСА_2 та земельна ділянка кадастровий номер 5123778000:02:004:2532, розташована АДРЕСА_1 . Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений 30 червня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , та посвідчений 30 червня 2016 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В. за реєстровим №721, суд першої інстанції виходив із того, що на момент укладання та нотаріального посвідчення договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 30.06.2016 існували зареєстровані належним чином обтяження щодо всього нерухомого майна, що належало ОСОБА_3 , та не скасовувались у порядку визначеному чинним законодавством України. Також існування цих обтяжень на момент посвідчення оспорюваного договору підтверджується наданими суду поясненнями нотаріуса ОСОБА_8 та наданими нею матеріалами, які були зібрані для посвідчення договору, що оскаржується. Враховуючи те, що станом на 30 червня 2016 року ОСОБА_3 мав перед позивачем невиконані грошові зобов`язання, а також те, що існували відкриті виконавчі провадження з примусового виконання рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 22 серпня 2012 року у справі №1511/2100/2012 за виконавчим листом від 15 жовтня 2012 року про стягнення з ОСОБА_3 на користь ПАТ АБ «Порто-Франко» грошових коштів за кредитним договором №488/1-07 від 28.02.2007 на загальну суму 134 164,48 дол. США та за кредитним договором №1740/2-07 від 11.07.2007 на загальну суму 137 076,01 дол. США; позивач 04 травня 2016 року набув прав вимоги за цими кредитними договорами, про що 12 травня 2016 року стало відомо ОСОБА_3 ; короткий проміжок часу, який минув від 12 травня 2016 року до моменту укладення ОСОБА_3 оскаржуваного договору від 30.06.2016; предмет оспорюваного договору, яким було відчужене належне ОСОБА_3 нерухоме майно; існування на момент укладання оспорюваного договору зареєстрованих обтяжень щодо всього належного ОСОБА_3 нерухомого майна і про це було відомо сторонам договору, суд дійшов висновку, що цей договір був укладений з метою приховання майна боржника, за рахунок якого могли бути задоволені вимоги позивача за кредитними зобов`язаннями ОСОБА_3 та з метою уникнення останнім відповідальності за невиконання своїх зобов`язань перед позивачем. Таким чином, договір про задоволення вимог був спрямований на порушення законних прав позивача як кредитора, а тому такий договір слід вважати таким, що порушує публічний порядок та може бути визнаний недійсним. Згідно з висновками Верховного Суду, які викладені у постановах, прийнятих при розгляді аналогічних справ, зокрема, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі №910/7547/17, з конструкції частини 3 статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора. У постанові Верховного Суду від 17.07.2019 по справі №299/396/17 міститься аналогічний правовий висновок, відповідно до якого договір може бути визнаний недійсним, якщо він спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника. Колегія суддів апеляційного суду погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки суд встановив характер спірних правовідносин, належним чином встановив у повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення з урахуванням наданих учасниками справи доказам у їх сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений 30 червня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , який посвідчений 30.06.2016 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В. за реєстровим №721. Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до того, що 16.11.2007 між ВАТ «Райфайзен Банк Аваль» та ОСОБА_3 був укладений Іпотечний договір. Вказаний договір забезпечував виконання зобов`язань ОСОБА_3 за кредитним договором №014/80054/85/85848 від 16.11.2007. У забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_3 передав в іпотеку іпотекодержателю, на підставі Іпотечного договору, спірні земельні ділянки. На підставі договору відступлення від 27.05.2016 за кредитним договором №014/80054/85/85848 від 16.11.2007, право вимоги за вказаним іпотечним договором набула ОСОБА_4 .. У зв`язку з невиконанням ОСОБА_3 своїх зобов`язань щодо повернення грошових коштів сторони вирішили врегулювати свої відносини у позасудовий спосіб, а саме укласти договір про задоволення вимог іпотекодержателя. Тому ОСОБА_4 цілком законно набула право власності на земельні ділянки. Однак колегія суддів не погоджується із даними твердженнями апеляційної скарги та вважає, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 30.06.2016 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , який був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В. за реєстровим №721. Згідно умов цього договору ОСОБА_3 в якості виконання зобов`язання за кредитним договором від 16.11.2007 передав у власність ОСОБА_4 земельну ділянку загальною площею 0,100 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:2532, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку загальною площею 0,0933 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:0049, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), а тому він підлягає визнанню недійсним, з огляду на наступне. Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни). Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини 1 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (постанови Верховного Суду від 01.03.2021 у справі №180/1735/16-ц, від 18.04.2022 в справі №520/1185/16-ц, від 05.12.2022 у справі №214/7462/20). Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (постанова Верховного Суду від 14.05.2024 в справі №357/13500/18, від 09.09.2024 у справі №466/3398/21). Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі №390/34/17, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11.11.2019 у справі №337/474/14-ц, постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09.09.2024 у справі №466/3398/21). З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип доброї совісті не може бути обмежений певною сферою (постанова Верховного Суду від 09.09.2024 у справі №466/3398/21 (провадження №61-2058сво23)). При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина 2 статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина 3 статті 13 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року №2-р(II)/2021 у справі №3-95/2020(193/20) визнано, що частина 3 статті 13, частина 3 статті 16 ЦК України не суперечать частині 2 статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини 3 статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини 1 статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині 3 статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина 2 статті 13 та частина 3 статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)». При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України). Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі №747/306/19 (провадження №61-1272св20)). Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.04.2023 в справі №523/17429/20 (провадження №61-2612св23)). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц зроблено висновок, що: «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України». Тобто, Велика Палата Верховного Суду сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: -фіктивного (стаття 234 ЦК України); -такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); -такого, що порушує публічний порядок (частини 1-2 статті 228 ЦК України). Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису ( постанова Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі №523/17429/20. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (зокрема, постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07.10.2020 в справі №755/17944/18, постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26.04.2023 в справі №644/5819/20). Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина 1-2 статті 234 ЦК України). Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13.01.2021 в справі №712/7975/17 (провадження №61-42114св18)). Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (зокрема, постанова Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі №6-197цс14, постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15.05.2019 в справі №723/405/17 (провадження №61-46674св18)). Касаційний суд вже зауважував, що недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.01.2024 в справі №761/40240/21 (провадження №61-13013св23)). Касаційний суд вже звертав увагу, що кредитор, право вимоги якого виникло пізніше, навіть у разі, якщо його право вимоги «підкорене» умові чи строку, може оспорювати фраудаторні оплатні договори. У фраудаторному оплатному договорі контрагентом боржника може бути інший його кредитор, право вимоги якого виникло раніше. Відповідно в такому разі фраудаторний договір вчинятися боржником для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди), а його контрагентом (іншим кредитором) для створення переваг одного кредитора перед іншим, що очевидно нерозумно та відбувається всупереч принципу добросовісності (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12.04.2023 в справі №754/18852/21 (провадження №61-3711св23)). Окрім того, в постанові від 31.10.2024 в даній справі Верховний Суд зауважив, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частини 1, 4 статті 33 Закону України «Про іпотеку»). Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону (частини перша, третя статті 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору). В приватному праві існують численні договірні конструкції, які знаходяться поза поділом правочинів на оплатні та безоплатні. Тому вони мають специфіку в кваліфікації їх як фраудаторних правочинів. До таких договорів належать ті конструкції, які мають майновий характер і безумовно впливають на майно боржника (зокрема, договір про задоволення вимог іпотекодержателя). Тому не виключається визнання договору про задоволення вимог іпотекодержателя недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), якщо учасники цивільного обороту використовують такий договір з метою унеможливлення звернення стягнення на майно боржника на користь іншого кредитора. Правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Отже, на підставі вищенаведених положень чинного законодавства та вказівок Верховного Суду, колегія суддів приходить до висновку, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя може бути визнати судом недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), якщо учасники цивільного обороту використовують такий договір з метою унеможливлення звернення стягнення на майно боржника на користь іншого кредитора. При цьому, суду потрібно встановити обставини, які дозволяють кваліфікувати договір про задоволення вимог іпотекодержателя як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: обсяг зобов`язань іпотекодержателя, яке забезпечується іпотекою; створення не передбачених законом переваг іпотекодержателя перед іншим кредитором; момент укладення договору (зокрема, після настання строку повернення боргу, та/або під час виконавчого провадження, після припинення основного зобов`язання, забезпеченого іпотекою спірного майна, повністю або в значній частині); контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника (зокрема, син, онук, мати), дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа, інший кредитор). Так, в даній справі при зверненні із позовом ОСОБА_1 зазначав, що 30 червня 2016 року ОСОБА_3 уклав з ОСОБА_4 договір про задоволення вимог іпотекодержателя щодо спірних земельних ділянок з метою ухилення від виконання зобов`язань, за якими позивач набув право вимоги на підставі договору про відступлення права вимоги від 04.05.2016, та всупереч тому, що на усе нерухоме майно ОСОБА_3 було накладено арешт. Після цього ОСОБА_4 також відчужила земельні ділянки. Колегія суддів апеляційного суду погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що оспорюваний договір укладений з метою уникнення боржником відповідальності за невиконання своїх зобов`язань перед позивачем, а тому такий договір підлягає визнанню недійсним. Як вірно зазначив суд першої інстанції, на момент укладання та нотаріального посвідчення договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 30.06.2016 існували зареєстровані належним чином обтяження щодо всього нерухомого майна, що належало ОСОБА_3 , на користь позивача; про існування цих обтяжень на момент посвідчення оспорюваного договору було відомо сторонам оспорюваного договору та нотаріусу, який посвідчив цей договір; короткий проміжок часу, який минув від 12 травня 2016 року повідомлення позивачем ОСОБА_3 про набуття ним прав вимоги за цими кредитними договорами, до 27 травня 2016 року моменту набуття ОСОБА_4 права вимоги за іпотечним договором від 16.11.2007, що укладений між первісним кредитором (іпотекодержателем) та ОСОБА_3 (іпотекодавцем), та укладення ОСОБА_3 оспорюваного договору від 30 червня 2016 року; предмет оспорюваного договору, яким було відчужене належне ОСОБА_3 нерухоме майно. Окрім того, апеляційним судом також враховується, що рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 22 серпня 2012 року, залишеним без змін рішенням апеляційного суду Одеської області від 27 листопада 2012 року в частині стягнення зазначених сум грошових коштів з ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , в справі №1511/2100/2012 стягнуто солідарно з ОСОБА_6 та ОСОБА_3 на користь АКБ «Порто-Франко» заборгованість за кредитним договором №488/1-07 від 28.02.2007 на загальну суму 134 164,48 дол. США, а також заборгованість за кредитним договором №1740/2-07 від 11.07.2007 на загальну суму 137 076,01 доларів США. Та, 27 квітня 2016 року головним державним виконавцем Іллічівського ВДВС ГТУЮ в Одеській області Колечко Д. М. відкриті виконавчі провадження №50946780 та №50946670 з примусового виконання рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 22 серпня 2012 року у справі №1511/2100/2012. Кредитором за якими з 04 травня 2016 року є ОСОБА_1 .. Тобто, станом на 30 червня 2016 року ОСОБА_3 мав перед позивачем невиконані грошові зобов`язання та існували відкриті виконавчі провадження з примусового виконання рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 22 серпня 2012 року у справі №1511/2100/2012 про стягнення з ОСОБА_3 грошових коштів за кредитним договором №488/1-07 від 28.02.2007 на загальну суму 134 164,48 дол. США та за кредитним договором №1740/2-07 від 11.07.2007 на загальну суму 137 076,01 дол. США. Загальний розмір невиконаних грошових зобов`язання ОСОБА_3 перед позивачем становить 271 240,49 доларів США. При цьому, за умовами договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 30.06.2016, ОСОБА_3 передав у власність ОСОБА_4 земельну ділянку загальною площею 0,100 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:2532, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку загальною площею 0,0933 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:0049, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , в якості виконання зобов`язання за кредитним договором від 16.11.2007 в розмірі 1 925 049 гривень. Колегія суддів також враховує, що постановою державного виконавця від 12.11.2013 у виконавчому проваджені №40686476, постановою державного виконавця від 17.06.2014 у виконавчому провадженні №43686291 та постановою державного виконавця від 13.10.2014 у виконавчому провадженні №45022712 накладені арешти (заборона відчуження) на все нерухоме майно боржника ОСОБА_3 .. Відповідно до інформаційної довідки №105123516 від 26 листопада 2017 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (щодо суб`єкта) наявні такі обтяження щодо особи ОСОБА_3 : -арешт №7338184 від 15 жовтня 2014 року, зареєстрований на підставі постанови ВП №45022712 ВДВС Іллічівського міського управління юстиції 13 жовтня 2014 року; арешт №3385529 від 14 листопада 2013 року, зареєстрований на підставі постанови ВП №40686476 ВДВС Іллічівського міського управління юстиції 12 листопада 2013 року; арешт №6076822 від 20 червня 2014 року, зареєстрований на підставі постанови ВП №43686291 ВДВС Іллічівського міського управління юстиції 17 червня 2014 року; -обтяження щодо майна ОСОБА_3 ? земельної ділянки площею 0,1 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою АДРЕСА_3 , який є іпотекодавцем, а іпотекодержателем - ОСОБА_1 .. Так, в постанові Верховного Суду від 03.04.2024 у cправі №917/97/23 зазначено, що: «за змістом частини четвертої статті 9 Закону України «Про виконавче провадження» якщо після звернення особи до виконавця за вчиненням дій щодо майна, що належить боржнику, має місце укладення правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна то це є підставою для визнання такого правочину недійсним. Фактично в даному випадку законодавець за певних умов презюмує фраудаторність такого правочину та можливість захисту в судовому порядку прав стягувача». Тому, враховуючи те, що станом на 30 червня 2016 року ОСОБА_3 мав перед позивачем невиконані грошові зобов`язання, враховуючи, що станом на 30 червня 2016 року існували відкриті виконавчі провадження з примусового виконання рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 22 серпня 2012 року по справі №1511/2100/2012 за виконавчим листом від 15.10.2012 про стягнення з ОСОБА_3 на користь ПАТ АБ «Порто-Франко» грошових коштів за кредитним договором №488/1-07 від 28.02.2007 на загальну суму 134 164,48 доларів США та за кредитним договором №1740/2-07 від 11.07.2007 на загальну суму 137 076,01 доларів США, та враховуючи те, що позивач 04 травня 2016 року набув прав вимоги за цими кредитними договорами, та те, що 12 травня 2016 року ОСОБА_3 стало відомо про перехід до позивача права вимоги за цими кредитними договорами, враховуючи короткий проміжок часу, який минув від 12.05.2016 до моменту укладення ОСОБА_3 оскаржуємого договору від 30.06.2016, враховуючи предмет цього договору, яким було відчужене належне ОСОБА_3 нерухоме майно, враховуючи, що на момент укладання оскаржуємого договору існували зареєстровані обтяження щодо всього належного ОСОБА_3 нерухомого майна і про це було відомо сторонам договору, та обсяг зобов`язань ОСОБА_3 перед позивачем ОСОБА_1 та перед кредитором ОСОБА_4 , колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя щодо спірних земельних ділянок вчинений на шкоду кредитору ОСОБА_1 , укладений ОСОБА_3 з метою уникнення останнім відповідальності за невиконання своїх зобов`язань перед позивачем, тобто цей правочин був спрямований на порушення законних прав позивача, як кредитора. Окрім того, спірний договір про задоволення вимог іпотекодержателя укладений всупереч тому, що на усе нерухоме майно ОСОБА_3 було накладено арешт. Вище встановлені обставини даної справи дають обґрунтовані підстави вважати, що спірний договір про задоволення вимог іпотекодержателя, вчинений на шкоду кредитору ОСОБА_1 , для уникнення чи унеможливлення виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Колегія суддів погоджується із доводами позивача щодо використання відповідачами приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню, принципу доброї совісті, зокрема для уникнення чи унеможливлення виконання судового рішення про стягнення боргу на користь позивача. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України). На підставі вищевикладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, перевіривши доводи позивача, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності та надавши їм належну оцінку у відповідності до вимог ст. ст. 12, 80-89 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог. Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Одночасно апеляційний суд зазначає, що доводи апеляційної скарги щодо порушення судом норм матеріального та процесуального права зводяться до незгоди з висновками суду, особистого тлумачення норм матеріального і процесуального права та не впливають на фактичні обставини справи, які встановлені судом відповідно до законодавства та на законність судового рішення. Крім того, слід зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». З урахуванням викладеного, оскільки законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає, тому у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Макаров Ігор Михайлович залишити без задоволення. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 червня 2022 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 19 червня 2026 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький Р.Д. Громік С.М. Сегеда