Постанова КЦС ВС № 756/7672/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 травня 2026 року м. Київ справа № 756/7672/23 провадження № 61-11084св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: судді-доповідача - Ігнатенка В. М., суддів: Грушицького А. І., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Фаловської І. М., розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , на постанову Київського апеляційного суду від 03 липня 2025 року у складі колегії суддів Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про розірвання договору довічного утримання, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У червні 2023 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про розірвання договору довічного утримання. Позов мотивовано тим, що 22 липня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір довічного утримання, посвідчений державним нотаріусом П`ятої київської державної нотаріальної контори Войстрик О. В., зареєстрований у реєстрі за № 7-1037. Згідно з умовами зазначеного договору ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_1 належну їй квартиру АДРЕСА_1 , а відповідач зобов`язалась довічно утримувати ОСОБА_3 , тобто забезпечувати грошовими ресурсами для задоволення потреб та створення умов для нормальної життєдіяльності, на які відчужувач самостійно забезпечувала себе харчуванням, одягом, лікарськими засобами, необхідними послугами. Сторони домовились, що грошове утримання складається з первинного одноразового платежу у розмірі 75 000,00 грн та щомісячних платежів у розмірі 600,00 грн. Відповідно до пункту 8 договору довічного утримання сума грошового утримання буде щомісячно виплачуватись починаючи з моменту укладення договору до 10 числа поточного місяця поштовим переказом за відповідною адресою або готівкою під розписку. Сума грошового утримання підлягає індексації. Позивач є особою похилого віку (83 роки), має хронічні захворювання. ОСОБА_3 через свій вік та стан здоров`я потребує сторонньої допомоги в побуті та догляду. Позивач вказувала на те, що ОСОБА_1 з 2021 року і по до сьогодні систематично порушує умови договору довічного утримання, а саме не сплачує кошти за житлово-комунальні послуги, не сплачує абонентську плату за телефон, послуги соціального пакету кабельного телебачення та за домофон. Також відповідач систематично порушує строки оплати щомісячного грошового утримання, не сплачувала щомісячне грошове утримання за січень, травень, липень, жовтень 2021 року, березень, квітень, травень, червень 2022 року. Позивач зазначала, що відповідач не сплачує індексацію щомісячного грошового утримання, сума якої замість 600,00 грн становить 2 411,30 грн. Відповідач має заборгованість з індексації щомісячного грошового утримання в розмірі 81 402,84 грн. ОСОБА_1 не забезпечує позивача харчуванням, одягом, лікарськими засобами, не надає догляд, не провідує, не спілкується та взагалі не цікавиться життям, не задовольняє потреби людини похилого віку та не створює умов для нормальної життєдіяльності. Внаслідок вказаної бездіяльності відповідача позивач вимушена самостійно та за власні кошти сплачувати житлово-комунальні послуги. 13 грудня 2022 року позивач направила на адресу відповідача досудову вимогу, в якій просила усунути вказані порушення. Відповідач надала відповідь на досудову вимогу, при цьому ОСОБА_1 не навідала ОСОБА_3 , не надала жодної допомоги, не провела звірку щодо оплати та не сплатила заборгованість. Позивач вказує, що вона є хворою людиною, стан її здоров`я різко погіршився, а тому вона потребує стороннього догляду або допомоги, вона вже не може повністю самостійно себе обслуговувати. Таким чином, ОСОБА_3 вважала, що ОСОБА_1 допустила істотні порушення умов договору довічного утримання, оскільки позивач позбавлена того, на що вона розраховувала під час укладення цього правочину. З урахуванням викладеного ОСОБА_3 просила суд: - розірвати договір довічного утримання, укладений 22 липня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , який посвідчений державним нотаріусом П`ятої київської державної нотаріальної контори Войстрик О. В., зареєстрований у реєстрі за № 7-1037; - скасувати обтяження - заборону на нерухоме майно, що зареєстроване в реєстрі за № 7-1037, яку було накладено на підставі вказаного договору довічного утримання на квартиру АДРЕСА_1 ; - застосувати наслідки розірвання договору, визнавши за ОСОБА_3 право власності на вказану квартиру. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Оболонський районний суд м. Києва рішенням від 11 лютого 2025 року у складі судді Шевчука А. В. у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовив. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, отримавши досудову вимогу та позовну заяву, ОСОБА_1 погодилась на закріплення в додатковій угоді до договору довічного утримання нової збільшеної суми грошового утримання з урахуванням інфляційних процесів. У договорі довічного утримання не визначено умов щодо дій утримувача із будь-якої допомоги у побуті. При цьому свою потребу у догляді ОСОБА_3 висловила у грошовому еквіваленті. Отже, сторони у договорі погодили, що за рахунок отриманих за договором коштів ОСОБА_3 самостійно себе забезпечує усіма необхідними послугами та зазначили їх перелік у договорі, зокрема придбання продуктів харчування, одягу, отримання медичної допомоги, при цьому договір не містить умов щодо особистої участі ОСОБА_1 у купівлі та приготуванні їжі, одягу, ліків. За договором довічного утримання відчужувач самостійно здійснює оплату комунальних послуг за кошти, отримані від набувача. Відповідно до інформації Комунального концерну «Центр комунального сервісу» про нарахування та сплату за комунальні послуги, зокрема утримання будинку, послуги з вивезення твердих відходів, постачання теплової енергії, гарячої води, постачання природного газу за адресою: АДРЕСА_2 у ОСОБА_3 з січня 2021 року до червня 2023 року існує незначна заборгованість, яка не перевищує щомісячного платежу. Разом із тим існування незначної заборгованості з оплати комунальних послуг саме собою не є підставою для розірвання договору довічного утримання за відсутності підтвердження несприятливих наслідків для відчужувача, пов`язаних із можливістю проживання у спірній квартирі, якщо це прямо не зазначено у відповідному договорі. Поширення на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та введення в Україні воєнного стану об`єктивно впливали на розмір та своєчасність сплат за спірним договором. Також відповідач надала виписки з рахунку у частині переказів ОСОБА_1 на відповідну картку з призначенням платежу «Оплата по договору», з яких простежується переказ коштів з листопада 2021 року до липня 2023 року у більшому розмірі, ніж передбачено договором, що свідчить про отримання за вказаний період ОСОБА_3 усіх коштів, передбачених договором. Отже, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що, за відсутності підтвердження звернення ОСОБА_3 до органу соціального захисту, не заслуговують на увагу доводи позивача щодо неможливості нею оформлення соціальної допомоги від держави щодо догляду вдома, більше того, вказані обставини не є підставою для розірвання договору довічного утримання. Оболонський районний суд м. Києва додатковим рішенням від 05 березня 2025 року заяву ОСОБА_1 задовольнив частково. Стягнув з ОСОБА_3 на користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 6 000,00 грн, в іншій частині відмовив у задоволенні заяви. Київський апеляційний суд постановою від 03 липня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 11 лютого 2025 року та додаткове рішення Оболонського районного суду міста Києва від 05 березня 2025 року скасував та ухвалив нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_3 . Розірвав договір довічного утримання, укладений 22 липня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений державним нотаріусом П`ятої київської державної нотаріальної контори Войстрик О. В., зареєстрований у реєстрі за №7-037. Скасував обтяження, а саме заборону на нерухоме майно, що зареєстрована в реєстрі за № 7-1037, яку накладено згідно з договором довічного утримання від 22 липня 2010 року на квартиру АДРЕСА_1 , та застосував наслідки розірвання договору, визнавши за ОСОБА_3 право власності на вказану квартиру. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що несплата утримувачем щорічної індексації, нарахованої на узгоджене сторонами грошове утримання відчужувача до грудня 2022 року, не може вважатися істотним порушенням умов договору довічного утримання. Водночас апеляційний суд зазначив, що пред`явлення досудової вимоги позивачем про здійснення відповідачем індексації 13 грудня 2022 року є підставою для сплати грошового утримання з урахуванням індексації саме з грудня 2022 року, чого відповідач не здійснила. Твердження відповідача про те, що позивач деякий час відмовлялась від отримання коштів від відповідача, належними доказами не підтверджено. Апеляційний суд звернув увагу на те, що саме собою введення карантину та режиму воєнного стану на території України не може бути підставою для невиконання умов договору довічного утримання. Відповідач не надала доказів на підтвердження існування у неї обставин, які б об`єктивно перешкоджали їй виконати умови договору довічного утримання унаслідок запровадженого карантину або введення воєнного стану. Ураховуючи викладене, апеляційний суд дійшов висновку про те, що невиконання відповідачем умов договору довічного утримання свідчить про наявність правових підстав для розірвання такого правочину. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 03 липня 2025 року, просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2025 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2., на постанову Київського апеляційного суду від 03 липня 2025 року, витребувано справу із суду першої інстанції. У жовтні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2026 рокусправу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів. Згідно з протоколом автоматизованого визначення складу колегії суддів від 27 квітня 2026 року, у зв`язку із перебуванням у відпустці судді Ситнік О. М. та у відрядженні судді Мартєва С. Ю. для розгляду касаційної скарги визначено колегію суддів: суддя доповідач - Ігнатенко В. М., склад колегії суддів: Грушицький А. І., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Фаловська І. М. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження постанови апеляційного суду заявник зазначає на неврахування судом висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 761/22033/15-ц, від 05 червня 2019 року у справі № 755/5449/17, від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, від 24 листопада 2021 року у справі № 753/10508/18. Касаційну скаргу мотивовано тим, що відповідач довів факт сплати на користь позивача грошових коштів за договором довічного утримання за спірний період, що підтверджується відповідними виписками. Відсутність інформації про отримувача у цих виписках не спростовує зазначені обставини, оскільки у позивача та відповідача відкриті рахунки у різних банках, тому банк відповідача не може надати виписку із вказівкою отримувача. Відповідач зазначав про те, що за спірний період, тобто за 13 років вона сплатила на користь позивача більше 400 000,00 грн, що на дату здійснення платежів еквівалентно 30 000,00 доларів США. Разом із тим позивач з певного часу почала діяти недобросовісно, а саме змінила платіжну картку, стала уникати зустрічей з відповідачем, відмовлялась здійснювати звірку нарахувань, не вчиняла дії щодо внесення змін до відповідного договору. Позиція інших учасників справи У жовтні 2025 року представник ОСОБА_3 ОСОБА_5 направив до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки вона є законною і обґрунтованою, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на їх законність не впливають.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав. Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій 22 липня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір довічного утримання, посвідчений державним нотаріусом П`ятої київської державної нотаріальної контори Войстрик О. В., зареєстрований у реєстрі за №7-1034. Згідно з умовами зазначеного договору ОСОБА_3 як відчужувач передала у власність ОСОБА_1 як набувачу квартиру АДРЕСА_1 , а остання, у свою чергу, зобов`язалась довічно утримувати ОСОБА_3 , тобто забезпечувати грошовими ресурсами для задоволення потреб та створення умов для нормальної життєдіяльності, на які відчужувач самостійно забезпечувала себе харчуванням, одягом, лікарськими засобами, необхідними послугами та інше. Сторони домовились, що утримання (догляд), у тому числі забезпечення харчуванням, одягом, необхідною допомогою, включаючи медичну, має грошовий еквівалент і оцінюється сторонами за їх спільною згодою у розмірі 600,00 грн на місяць, які надаватимуться відчужувачу щомісячно. Сторони домовились, що грошове утримання складається з первинного одноразового платежу у розмірі 75 000 грн перед підписанням цього договору та щомісячних платежів до 10 числа поточного місяця грошовим переказом або готівкою під розписку. ОСОБА_1 зобов`язалася щомісяця сплачувати комунальні послуги за квартиру у терміни, встановлені відповідними договорами про надання таких послуг, незалежно від того, з ким вони укладені. До оплачуваних послуг належать: квартплата, плата за користування природним газом, теплопостачання, гаряче та холодне водопостачання та електроенергія до 150 кВт/год, абонентська плата за телефон, за послуги соціального пакету кабельного телебачення та домофон. При цьому зазначено, що набувач має передавати грошові кошти за вказані вище комунальні послуги безпосередньо відчужувачу для оплати останнім. Крім того, у пункті 8 спірного договору зазначено, що сума грошового утримання підлягає індексації в порядку, встановленому чинним законодавством. Непроведення індексації у випадку, якщо відчужувач про це не заявила, не вважається істотним порушенням умов договору. Досудова вимога про неналежне та неповне виконання умов договору довічного утримання та сплату індексації грошового утримання ОСОБА_3 адресована ОСОБА_1 13 грудня 2022 року, а відповідь ОСОБА_1 з роз`ясненням та пропозицією зустрічі для звірки, проведення перерахунків і запевненням готовності виконувати додаткові прохання датована 18 січня 2023 року. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно із статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України). Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України). У постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року у справі № 645/3284/19 зроблено такий висновок: «Аналіз статті 744 ЦК України свідчить, що законодавець, передбачивши можливість визначення в договорі обов`язків як з утримання, так і догляду, розмежував указані поняття. Так, утримання характерне для зобов`язань майнового характеру, в той час як догляд, з-поміж іншого, може полягати в конкретних діях, турботі та опікуванні набувача над відчужувачем у силу його похилого віку та потребі в сторонній допомозі. Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України, цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.». Договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини (пункт 1 частини першої статті 755 ЦК України). Тлумачення змісту пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України свідчить, що договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду за умови доведення відчужувачем факту порушення набувачем своїх обов`язків за договором довічного утримання (догляду), що може проявлятися у вигляді неповного чи неналежного забезпечення доглядом, допомогою, харчуванням відчужувача або у вигляді повного невиконання вказаних дій. Правовим наслідком розірвання договору довічного утримання у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов`язків за договором є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане (частина перша статті 756 ЦК України). Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що відчужувачу за договором довічного утримання законом надано право ініціювати питання розірвання такого правочину у судовому порядку у випадку невиконання набувачем його умов. Саме відповідач мав би убезпечити себе від подальших претензій відчужувача шляхом ведення відповідного обліку та на виконання вимог статей 12, 81 ЦПК України має надати суду докази відсутності тих обставин, на які посилається позивач. Такі висновки щодо застосування статей 755, 756 ЦК України узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 509/513/16-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 755/1226/17-ц, від 06 травня 2020 року у справі № 755/1750/19, від 24 червня 2021 року у справі № 644/1566/19, від 15 серпня 2023 року у справі № 712/10192/22, від 12 березня 2025 року у справі № 127/27292/22. Згідно зі статтею 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала під час укладення договору. Порушення є істотним, якщо тягне за собою для іншої сторони неможливість досягнення мети договору, тобто, вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, слід встановити: наявність істотного порушення договору та шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може полягати у реальних збитках і (або) упущеній вигоді; її розмір, а також чи є істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що вона змогла отримати. Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - «значної міри» позбавлення сторони того, на що вона розраховувала під час укладення договору. Це (друге) оціночне поняття значно звужує сферу повноважень суду. Істотність порушення визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України. Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване під час укладення договору. У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Так, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване під час укладення договору; а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати. Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-75цс13 та у постановах Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 199/3846/19, від 19 березня 2025 року у справі № 761/16002/22. Аналіз статті 755 ЦК України та правової природи індексації як механізму підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг у разі перевищення визначеного законом індексу споживчих цін, свідчить про те, що несплата набувачем індексації грошового утримання за попередній рік не є істотним порушенням договору довічного утримання. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц). Отже, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про розірвання оспорюваного договору довічного утримання, оскільки відповідач, отримавши досудову вимогу та позовну заяву, погодилась на закріплення у додатковій угоді до договору довічного утримання нової збільшеної суми грошового утримання з урахуванням інфляційних втрат. Апеляційний суд всупереч зазначеним вимогам закону не врахував доводи відповідача про те, що остання належними доказами підтвердила факт хвороби на COVID-19 під час введення карантину та перебування відповідача на тимчасово окупованій території, при цьому вона сплатила грошові кошти за договором довічного утримання у більшому розмірі, ніж передбачено відповідним правочином. На підтвердження зазначених обставин відповідач надала розписки позивача про отримання коштів на утримання протягом 2013-2019 років та виписку із рахунку від 10 серпня 2023 року, яка свідчить про здійснення систематичного перерахування коштів ОСОБА_6 (а.с. 123-141, т. 1). Апеляційний суд не звернув уваги на те, що згідно з вказаною випискою з рахунку ОСОБА_1 вона здійснила перекази коштів на відповідну картку з призначенням платежу «Оплата по договору» з листопада 2021 року до липня 2023 року, останній платіж було здійснено 20 липня 2023 року у розмірі 1 005,00 грн, тобто після пред`явлення позивачем вимоги до відповідача. Отже, ОСОБА_1 підтвердила здійснення відповідних платежів у більшому розмірі, ніж передбачено договором, що свідчить про отримання за вказаний період ОСОБА_3 усіх коштів, визначених оспорюваним правочином. Відповідач вказувала на те, що за весь час виконання оспорюваного договору вона сплатила на користь позивача більше 400 000,00 грн, що в еквіваленті на дату здійснення платежів становило 30 000,00 доларів США. ОСОБА_7 зазначала, що позивач ухиляється від зустрічі з нею, не відповідає на її дзвінки, неодноразово змінювала карти, унаслідок чого відповідач була позбавлена можливості перерахувати кошти ОСОБА_3 . Також ОСОБА_7 вказувала, що вона намагалася направити відповідні кошти позивачу шляхом поштового переказу, проте їй невідомо, чи буде ОСОБА_3 їх отримувати. Відповідач вважала, що зазначені дії ОСОБА_3 створюють для відповідача такі умови, щоб вона була позбавлена можливості виконати взяті на себе зобов`язання за договором довічного утримання. Таким чином, апеляційний суд не звернув уваги на те, що втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами сторін відповідного договору. Верховний Суд зазначає про те, що має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Аналіз балансу інтересів сторін договору, а саме відчужувача та набувача, крізь призму статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить про те, що у разі розірвання оспорюваного договору довічного утримання на відповідача буде покладено надмірний і індивідуальний тягар у зв`язку з позбавленням права на майно, з огляду на те, що ОСОБА_1 з липня 2010 року виконувала взяті на себе обов`язки за вказаним правочином, тобто майже 13 років здійснювала відповідний догляд за позивачем зі значною витратою коштів на утримання ОСОБА_3 . Вказані обставини свідчать про порушення апеляційним судом балансу між інтересами позивача як відчужувача та ОСОБА_1 як набувача, яка довгий час належно виконувала зобов`язання за договором довічного утримання, що не заперечувала ОСОБА_3 . Ураховуючи викладене, повно та всебічно встановивши обставини справи, дослідивши, врахувавши та надавши оцінку всім зібраними у справі доказам і доводам сторін за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відсутні докази обґрунтованості позовних вимог ОСОБА_3 щодо розірвання договору довічного утримання, оскільки ОСОБА_1 підтвердила здійснення нею систематичної сплати щомісячних внесків на утримання відчужувача, тривалий час виконувала взяті на себе обов`язки за відповідним правочином. Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що несплата у повному обсязі утримувачем щорічної індексації не може вважатися істотним порушенням умов договору довічного утримання, а тому не є підставою для розірвання такого правочину. У пункті 10 договору довічного утримання позивач як відчужувач засвідчила, що визначене сторонами грошове утримання є достатнім для підтримання повноцінного та якісного життєвого рівня відчужувача та не потребуватиме подальшого перегляду сторонами умов договору. Згідно з пунктом 9 договору довічного утримання від 22 липня 2010 року відповідач сплатила позивачу одноразове грошове утримання у розмірі 75 000,00 грн, яке остання отримала перед підписанням цього договору. Аналіз умов зазначеного договору свідчить про те, що за рахунок отриманих коштів ОСОБА_3 самостійно себе забезпечує усіма необхідними послугами, перелік яких зазначено у договорі, у тому числі вказано, що позивач самостійно здійснює оплату комунальних послуг за кошти, отримані від відповідача. Тобто позивач висловила свою потребу у догляді шляхом виплати їй грошових коштів. Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що умовами договору довічного утримання не передбачено дій утримувача із будь-якої допомоги у побуті позивачу, згідно з пунктом 7 договору відповідач зобов`язалась довічно утримувати позивача, а саме забезпечувати її грошовими ресурсами для задоволення потреб та створення умов для нормальної життєдіяльності, на які відчужувач самостійно забезпечувала себе харчуванням, одягом, лікарськими засобами, необхідними послугами та інше. Суд першої інстанції правильно вказав на те, що з огляду на самостійну сплату позивачем комунальних послуг за кошти, отримані від відповідача, і можливе існування розбіжності у розрахунках відповідач у направленому на адресу позивача листі пропонувала провести зустріч з ОСОБА_3 для звірки і виявлення заборгованості зі сплати за комунальні послуги та зазначила про готовність компенсувати відповідну заборгованість. Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що вказані спірні питання щодо сплати за комунальні послуги самі собою не можуть бути правовою підставою для розірвання оспорюваного договору довічного утримання за відсутності підтвердження несприятливих наслідків для відчужувача, пов`язаних із можливістю проживання у спірній квартирі. Доказів, які б підтвердили факт самоусунення відповідача від виконання зобов`язань щодо фінансового утримання відчужувача та/або неналежного виконання відповідачем договірних зобов`язань, які закріплені сторонами у договорі довічного утримання, у справі немає. Суд першої інстанції правильно зазначив про те, що відповідач погодилася з позивачем щодо збільшення суми грошового утримання з урахуванням інфляційних втрат. Верховний Суд враховує, що оспорюваний договір довічного утримання між сторонами укладено у липні 2010 року і 13 років позивач не зверталась ні до відповідача, ні до суду із вимогами про його розірвання, тобто такі дії останньої свідчать про те, що відповідач належним чином протягом тривалого часу виконувала взяті на себе зобов`язання за оспорюваним правочином, а позивач приймала таке виконання. Таким чином, доводи позивача щодо невиконання відповідачем умов договору довічного утримання спростовуються матеріалами справи, вони були предметом дослідження у суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Крім того, згідно з частиною другою статті 614 ЦК України особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання. Отже, з урахуванням підстав позову та наведеної вище презумпції вини боржника за договором відповідач є такою, що довела належне виконання умов договору довічного утримання та відсутність істотного порушення умов договору. За таких обставин касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, постанова апеляційного суду - скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно із пунктом 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі. Щодо розподілу судових витрат Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими у статтях 141, 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги та скасування постанови апеляційного суду із залишенням у силі рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, то відповідачу необхідно компенсувати судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за подання касаційної скарги. Отже, з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 2 147,20 грн. Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої дії ОСОБА_2 , задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 03 липня 2025 року скасувати, рішення Оболонського районного суду м. Києвавід 11 лютого 2025 року залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 2 147 (дві тисячі сто сорок сім) грн 20 коп. судових витрат, понесених у суді касаційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. М. Ігнатенко Судді А. І. Грушицький С. О. Карпенко І. В. Литвиненко І. М. Фаловська