Постанова 4811 № 462/6869/24

Справа № 462/6869/24 Головуючий у 1 інстанції: Іванюк І.Д. Провадження № 22-ц/811/1220/25 Доповідач в 2-й інстанції: Шеремета Н. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 червня 2026 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Шеремети Н.О. суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П. секретаря: Костюк С.О. з участю: представника Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради Соломонко Ж.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 14 березня 2025 року, - ВСТАНОВИВ: у серпні 2024 року ОСОБА_1 у своїх інтересах та в інтересах дітей, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , звернулась до суду з позовом до Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, Львівської міської ради, треті особи: орган опіки та піклування Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, ОСББ «Добробут 101» про визнання права користування жилим приміщенням та визнання наймачем квартири. В обгрунтування позовних вимог покликається на те, що розпорядженням Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради № 923 від 30 грудня 2016 року «Про укладення договору найму житлового приміщення № 94 в гуртожитку на АДРЕСА_1 » її батька, ОСОБА_4 , визнано основним квартиронаймачем та укладено договір найму житлового приміщення №94 (житлової кімнати пл. 17,1 кв.м. під літ. 2, коридору пл.1,8 кв.м. під літ.1, кухні пл.12,0 кв.м. під літ 3, поєднаного санвузла пл. 3,7 кв.м. під літ.4) в гуртожитку на АДРЕСА_1 , позначених на поверхневому плані, виготовленому ОКП ЛОР «БТІ та ЕО». ІНФОРМАЦІЯ_1 її батько помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Львові ЗМУ МЮ. Внаслідок тривалої хвороби батьку не вдалось приватизувати вказане житлове приміщення, що підтверджується листами КУ «Львівський міський центр приватизації державного житлового фонду» від 12 лютого 2024 року та від 16 лютого 2024 року. У спірному житловому приміщенні АДРЕСА_2 на даний час позивачка проживає разом зі своєю сім`єю, що підтверджується актами ОСББ «Добробут 101». Вказує, що укласти договір найму відповідач відмовляється, однак відсутність договору порушує її житлові права, не дає змоги відкрити особовий рахунок, приватизувати приміщення. З наведених підстав просить визнати за ОСОБА_1 та її дітьми, ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , право на користування житловим приміщенням АДРЕСА_2 ; зобов`язати Залізничну районну адміністрацію Львівської міської ради укласти із ОСОБА_1 договір найму житлового приміщення АДРЕСА_2 . Рішенням Залізничного районного суду м.Львова від 14 березня 2025 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 право на користування житловим приміщенням АДРЕСА_2 . Зобов`язано Залізничну районну адміністрацію Львівської міської ради укласти із ОСОБА_1 договір найму житловим приміщенням № 94 за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнуто із Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради та Львівської міської ради на користь ОСОБА_1 по 1211,20 грн судового збору. Рішення суду оскаржила Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради,в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи. В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що позивачка самовільно зайняла жиле приміщення № 94 в гуртожитку на АДРЕСА_1 , без дозвільних документів, що підтверджується актом від 25 вересня 2024 року, складеним за участі члена правління ОСББ «Добробут 101» В.Ваховського та власника жилого приміщення № 95 за цією ж адресою ОСОБА_6 . Позивачка та її малолітні діти зареєстровані в квартирі АДРЕСА_3 , яка належить їй на праві спільної сумісної власності. Зазначає, що 29 серпня 2024 року ОСББ «Добробут 101» попереджало ОСОБА_1 про необхідність звільнити самостійно зайняте приміщення, однак позивачка приміщення так і не звільнила, у зв`язку з чим було складено протокол №1 про адміністративне правопорушення та скеровано його на розгляд засідання комісії при Залізничній районній адміністрації Львівської міської ради. Вважає, що позивачкою не надано доказів, які б підтверджували наявність ордеру на спірне жиле приміщення чи договору найму, як і доказів того, що вона зверталась у встановленому законом порядку до Львівської міської ради чи відповідача для вирішення питання про надання спірного приміщення у користування, а також про прийняті на підставі такого звернення рішення відповідних органів. З наведених підстав просить рішення суду скасувати. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради Соломонко Ж.В., дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч. 1 ст. 13 ЦПК України). Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. (ч.1 ст. 89 ЦПК України). Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції врахував те, що позивач зі згоди батька, який був основним квартиронаймачем житлового приміщення АДРЕСА_2 , вселилася до спірного житлового приміщення як член його сім`ї, тривалий час разом з малолітніми дітьми проживала і продовжує у ньому проживати і після смерті батька, набула права та обов`язки наймача вищевказаного житлового приміщення, а позбавлення можливості позивача та її дітей користуватись вказаним житловим приміщенням становитиме для них надмірний тягар. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на таке. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на підставі ордера № 9 від 30.02.2009 року, виданого на підставі спільного рішенням адміністрації та профкому Будівельно-монтажного поїзду № 908 від 29.01.2009 року вселився у житлове приміщення № 94 за адресою: АДРЕСА_1 , а згідно із розпорядженням Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 30.12.2016 року був визнаний основним квартиронаймачем вказаного житлового приміщення, що складається із житлової кімнати пл. 17,1 кв.м. під літ. 2, коридору пл. 1,8 кв.м. під літ. 1, кухні пл.12,0 кв.м., під літ. 3, поєднаного санвузла пл. 3,7 кв.м, під літ.

4. ОСОБА_4 був зареєстрований у та проживав у житловому приміщенні до дня смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 . Судом також встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є донькою ОСОБА_4 , що стверджується свідоцтвом про народження НОМЕР_2 та свідоцтвом про шлюб від 18.05.2013 року серії НОМЕР_3 . З копії свідоцтв про народження серії НОМЕР_4 та НОМЕР_5 вбачається, що ОСОБА_1 є матір`ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 . З відповіді № 767999 від 04.09.2024 року вбачається, що ОСОБА_1 з 2005 року зареєстрована у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 43 кв.м, а житловою 26, 3 кв.м., де також зареєстровані ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , що вбачається із відповіді з АБ від 24.09.2024 року. Актами ОСББ «Добробут 101» від 15.04.2024 року та від 09.01.2024 року підтверджується, що ОСОБА_1 з 2009 року проживає у гуртожитку в житловому приміщенні АДРЕСА_2 без реєстрації разом із своїм батьком ОСОБА_4 до дня його смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 . З актів ОСББ «Добробут 101» від 09.01.2024 року вбачається, що ОСОБА_1 проживає у гуртожитку із доньками ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_6 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , без реєстрації. З відповіді Залізничної районної адміністрації ЛМР від 01.08.2024 року за № 32 вих-110483 та від 27.08.2024 року за № 32 вих-121932 вбачається, що ОСОБА_1 відмовлено у переоформленні договору найму на житлове приміщення № 94 за адресою: АДРЕСА_1 після смерті основного квартиронаймача у зв`язку із тим, що вона не зареєстрована у вказаному житловому приміщенні. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з наступного. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 61 ЖК України, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер. Відповідно до ст. 64 Житлового кодексу України членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Згідно з приписами ст. 65 Житлового кодексу України, наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Відповідно до вимог ч.1, 2 ст. 106 ЖК України повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача. У разі відмови наймодавця у визнанні члена сім`ї наймачем за договором найму спір може бути вирішено в судовому порядку. Статтею 107 ЖК України визначено, що у разі вибуття наймача та членів його сім`ї, договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття. У зв`язку зі смертю основного наймача, договір найму на квартиру підлягає оформленню на ім`я члена сім`ї, який має право користуватися квартирою. Згідно з роз`ясненнями, які містяться у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. При цьому, як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в п.15 постанови від 1 листопада 1996 р. N 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Однак відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду. Аналогічна позиція наведена у постанові Верховного Суду від 21 травня 2020 року у справі № 199/9418/16-ц /провадження № 61-15885св18/. Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення і у рішенні від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві». Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56).Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів зі житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті. Також має бути дотриманий принцип пропорційності, який у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63). Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» («Dakus v. Ukraine») від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine») від 2 березня 2011 року, заява № 30856/03; «Садов`як проти України» («Sadovyak v. Ukraine») від 17 травня 2018 року, заява № 17365/14. Вказані правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справа № 653/1096/16-ц /провадження № 14-181 цс 18/. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Таким чином, тривалий час проживання особи у житловому приміщенні, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Зазначені норми та їх тлумачення свідчать по те, що за умови постійного проживання особи у житловому приміщенні, ставлення її до цього приміщення як до свого постійного житла, за умови відсутності іншого житла, або за умови потреби у такому житлі як соціально незахищеної особи, для виселення цієї особи з такого житла не має підстав. У справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04) ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування», який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. У статті 2 ЦПК України проголошено, що завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Суд першої інстанції дослідив питання дотримання принципу «пропорційності» через призму «справедливої рівноваги» (балансу) між суспільними і приватними інтересами, яка включає необхідність з`ясування питання щодо понесення особою «індивідуального і надмірного тягара». Зі свідоцтва про право власності на квартиру, виданого 12 вересня 2011 року вбачається, що квартира, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_5 , дійсно належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , загальна площа квартири становить 43.0 кв.м, згідно плану квартири така складається з однієї житлової кімнати площею 17.1 кв.м, кухні площею 12.0 кв.м, коридор площею 1.8 кв.м та санвузла площею 3.7 кв.м. Довідкою ОСББ «Широка-81» підтверджується, що у вищезгаданій квартирі, крім згаданих осіб, зареєстровані ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Тобто, квартира (кімнати АДРЕСА_3 , у якій зареєстрована позивач ОСОБА_1 разом з неповнолітніми дітьми, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , є однокімнатною житловою площею 17.1 кв.м, розмір площі на кожного з зареєстрованих становить менше мінімального рівня забезпеченості житловою площею, тобто, менше 5 кв.м на кожного. З огляду на зазначені обставини, обгрунтованим є висновок суду першої інстанції, що відмова у задоволенні позовних вимог становитиме для позивача та її неповнолітніх дітей надмірний тягар, порушуватиме принцип «справедливої рівноваги». Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції про те, що та обставина, що позивач не була зареєстрована у спірному житловому приміщені, не може бути підставою для відмови у позові, оскільки під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання. Відсутність письмової згоди членів сім`ї позивача на його вселення до спірної квартири, не вирішення питання щодо його постійної реєстрації у спірній квартирі та наявності реєстрації позивача в іншому житлі, не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки відповідно до роз`яснень пункту 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.04.2007 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із встановлених судом обставин справи, а саме, що батько позивачки - ОСОБА_4 постійно проживав у житловому приміщенні АДРЕСА_2 та був його основним квартиронаймачем; що позивач за його згодою у 2009 році вселилася у це житлове приміщення, в подальшому разом з дітьми без реєстрації проживали разом з ним у цьому житловому приміщенні, і залишились у ньому проживати після його смерті. Матеріали справи не містять будь якої інформації про те, що основний квартиронаймач заперечував щодо проживання ОСОБА_1 та її дітей, а його онуків. Суд врахував те, що ОСОБА_1 з 2009 року до часу смерті батька фактично продовжувала проживати у вказаному житлі разом із малолітніми дітьми, як член сім`ї батька ОСОБА_1 , приймаючи при цьому участь у сплаті вартості комунальних послуг та здійснюючи поточний ремонт в квартирі, підтримуючи її таким чином в належному стані до цього часу, і після його смерті надалі користується спірною квартирою. Оскільки ОСОБА_1 в 2009 році вселилася у спірне житлове приміщення зі згоди її батька, який був основним квартиронаймачем житлового приміщення АДРЕСА_2 , колегія суддів не погоджується з доводами апелянта про самовільне зайняття позивачкою цього житлового приміщення. Задовольняючи позов, суд першої інстанції вірно врахував тривалість часу проживання ОСОБА_1 та її дітей у спірному житловому приміщенні, що безспірно підтверджується актами, складеними ОСББ «Добробут 101», у яких зазначено, що ОСОБА_1 без реєстрації з 2009 року проживає у житловому приміщенні АДРЕСА_2 , а також проживають її діти, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Акти ОСББ «Добробут 101» від 15.04.2024 року та від 09.01.2024 року безспірно підтверджують, що ОСОБА_1 та її діти, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , відкрито та безперервно користувалися і користуються житловим приміщенням № НОМЕР_6 в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 користується цим приміщенням протягом тривалого часу, після смерті основного квартиронаймача, її батька, утримувала спірне житлове приміщення в належному стані та оплачує комунальні послуги, неодноразово зверталася до органів влади із заявами про переоформлення на неї договору найму, Акти ОСББ «Добробут101» свідчать про те, що ОСББ було відомо про користування ОСОБА_1 та її дітьми спірним житловим приміщенням протягом тривалого часу, однак жодних претензій з приводу їх проживання ОСББ «Добробут 101» не пред`являло. В той же час, протягом всього часу користування позивачкою та її дітьми спірним житловим приміщенням позиція органів влади та балансоутримувачів будинку щодо ситуації, яка виникла, є непослідовною та невизначеною. Вважаючи, що позивач разом з дітьми самовільно зайняли спірне житлове приміщення тривалий час з позовом про їх виселення не зверталися, такий позов було пред`явлено лише після пред`явлення ОСОБА_1 даного позову, допускаючи таким чином користування позивачем та її дітьми спірним житловим приміщенням, надаючи фактично мовчазну згоду на це. Тим самим, ОСББ «Добробіт 101» та органи влади сприяли ситуації неврегульованого проживання позивачів. Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов висновку, що позбавлення позивачів можливості проживати у спірному житловому приміщенні не є необхідним в інтересах держави (суспільства), в інтересах територіальної громади. Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який дійшов до обгрунтованих висновків про підставність позову, оскільки відмова у задоволенні позову про визнання за ОСОБА_1 , її дітьми, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права на користування житловим приміщенням №94 в гуртожитку на АДРЕСА_1 , не відповідає принципу пропорційності з огляду на те, що позивачі потребують покращення житлових умов, користуються житловим приміщенням відкрито протягом тривалого часу, судом не встановлено необхідності в наданні цього приміщення іншим особам, та порушення таким чином інтересів територіальної громади, а тому позбавлення позивачів можливості користуватись цим житловим приміщенням становитиме для них надмірний тягар, є надмірним втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції. Враховуючи вищенаведене, тривалий час користування позивачами спірним житловим приміщенням, те, що позивач разом з дітьми продовжує проживати у спірній квартирі, в яку вона та її малолітні діти вселилися, як члени сім`ї наймача за його згодою, і після смерті наймача, який є батьком позивачки, продовжують проживати у спірному житлі, позивач прийняла на себе всі права та обов`язки наймача вищевказаного житлового приміщення, внаслідок позбавлення можливості користуватись вказаним житловим приміщенням позивач нестиме надмірний тягар, враховуючи принцип «справедливої рівноваги», відсутність нагальної суспільної необхідності, яка б виправдовувала втручання держави у право на житло, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції про підставність позову. Доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції. Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23). Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ: апеляційну скаргу Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради залишити без задоволення. Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 14 березня 2025 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 10 червня 2026 року. Головуючий: Н.О. Шеремета Судді: О.М. Ванівський Р.П. Цяцяк