Постанова КЦС ВС № 199/9418/16-ц

Постанова Іменем України 21 травня 2020 року м. Київ справа № 199/9418/16-ц провадження № 61-15885св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Штелик С. П. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Сімоненко В. М., розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області на постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 лютого 2018 року у складі суддів: Бараннік О. П., Пономарь З. М., Посунся Н. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: виконавчий комітет Дніпровської міської ради, Дніпровська міська рада, третя особа - Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області, ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до виконавчого комітету Амур-Нижньодніпровської районного у місті ради про визнання права користування житловим приміщенням, посилаючись на те, що квартира АДРЕСА_1 належить до державного житлового фонду, є неприватизованою. Відповідно до обмінного ордера № 9115 , виданого 29 червня 1990 року бюро обміну житлових приміщень виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів, квартира за адресою : АДРЕСА_1 , житловою площею 26,6 кв. м, що складається з двох кімнат, була надана його дідові - ОСОБА_2 зі складом сім`ї 3 особи, в тому числі: дружина ОСОБА_3 (баба), онук ОСОБА_4 (його двоюрідний брат). У 1996 році у вказаній квартирі зареєструвався його батько - ОСОБА_5 . У подальшому, після розлучення батьків, він переїхав до батька ОСОБА_5 і з листопада 2001 року став постійно проживати у спірній квартирі. Однак, у зв`язку з тим, що двоюрідний брат ОСОБА_4 , який був зареєстрований у спірному житловому приміщенні, згоди на його постійну реєстрацію у квартирі АДРЕСА_1 до перейменування місто Дніпропетровськ ) не надавав, батько та дід, який на той момент був наймачем цієї квартири, зареєстрували його тимчасово. Після смерті баби у 1992 році, діда у 2007 році та двоюрідного брата ІНФОРМАЦІЯ_1 , його батько за рішенням виконавчого комітету Амур-Нижньодніпровської районної у місті Дніпропетровську ради № 30/1 від 20 лютого 2015 року став наймачем квартири АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_2 його батько помер. Посилаючись на вказані обставини, а також на те, що з наймачем спірної квартири, яким був його батько ОСОБА_5 , він постійно проживав однією сім`єю та вів спільне господарство, просив визнати за ним право користування жилим приміщенням (квартирою) за адресою: АДРЕСА_1 . В уточнюючому позові ОСОБА_1 , посилаючись на те, що йому стало відомо про наявність рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 24 листопада 2016 року, на підставі якого квартира АДРЕСА_1 включена до числа службових приміщень та закріплена за Управлінням служби безпеки України у Дніпропетровській області, просив нарівні з визнанням за ним права користування спірною квартирою визнати також противоправним та скасувати рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 533 від 24 листопада 2016 року «Про включення до числа службових приміщень квартири АДРЕСА_1 ». Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 14 липня 2017 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що доводи позивача про те, що він з 2001 року постійно проживає у спірній квартирі як член родини наймача, належними та допустимими доказами не підтверджені. Крім того, за змістом статей 64, 65 ЖК України особа, яка вселилася до наймача як член сім`ї, не набуває права користування займаним жилим приміщенням, якщо вона зберігає за собою право користування іншим жилим приміщенням, якщо є інші докази того, що вона не змінювала свого постійного місця проживання. Як встановлено судом та підтверджено позивачем у судовому засіданні, у період з 04 вересня 2008 року по 19 листопада 2015 року останній був постійно зареєстрований та зберігав весь час за собою право користування жилим приміщенням у будинку АДРЕСА_1 , яке належить матері позивача. Доводи представника позивача щодо формальної реєстрації суд не бере до уваги, оскільки такі доводи суперечать вимогам Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», крім того, позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що він не набув чи втратив зв`язок з жилим приміщенням за своїм місцем реєстрації. Як було зазначено, квартира, в якій знаходиться позивач, була включена до числа службових (стаття 118 Житлового кодексу УРСР), але не надавалась жодній особі в користування (стаття 121 Житлового кодексу УРСР). З огляду на встановлені вище обставини, суд не вбачає підстав для визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 24 листопада 2016 року № 533 «Про включення до числа службових приміщень квартири АДРЕСА_1 . Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановоюапеляційного суду Дніпропетровської області від 01 лютого 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано, позов задоволено. Визнано противоправним та скасовано рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 533 від 24 листопада 2016 року. Визнано за ОСОБА_1 право користування квартирою АДРЕСА_1 . Постанова апеляційного суду мотивована тим, що у спірній квартирі АДРЕСА_1 , яка відповідно обмінного ордера № 9115 від 29 червня 1990 року спочатку була надана дідові позивача ОСОБА_2 , а потім після його смерті у 2007 році та смерті двоюрідного брата позивача ОСОБА_4 у січні 2015 року, її наймачем став батько позивача ОСОБА_5 на підставі рішення виконавчого комітету Амур-Нижньодніпровської районної у місті Дніпропетровську ради № 30/1 від 20 лютого 2015 року, позивач ОСОБА_1 був прописаний тимчасово на період з 23 листопада 2001 року по 01 листопада 2002 року, а потім фактично продовжував проживання в ній як член сім`ї спочатку свого діда ОСОБА_2 , а потім батька ОСОБА_5 , приймаючи при цьому участь у сплаті вартості комунальних послуг та здійснюючи поточний ремонт в квартирі, підтримуючи її таким чином в належному стані до цього часу, що підтверджено доказами у справі та поясненнями свідків допитаних, як в судовому засіданні першої інстанції, так і в судовому засіданні апеляційної інстанції. З огляду на викладене, а також на те, що позивач з 2001 року і до моменту розгляду даної справи в апеляційній інстанції постійно проживає у спірній квартири, рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 24 листопада 2016 року № 533 «Про включення до числа службових приміщень квартири АДРЕСА_2» , яким вказане житлове приміщення закріплено за Управлінням Служби Безпеки України у Дніпропетровській області, як таке що прийнято на підставі належно не перевірених даних, не може бути визнано правомірним та підлягає скасуванню. Що стосується посилань суду першої інстанції на відсутність письмової згоди членів сім`ї позивача на його вселення до спірної квартири, невирішення питання щодо його постійної реєстрації у спірній квартирі та наявності реєстрації позивача з 04 вересня 2008 року по 19 листопада 2015 року у будинку АДРЕСА_1 , то вони не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1)Доводи касаційної скарги У касаційній скарзі Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області просить скасувати постанову апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Касаційна скарга мотивована тим, що розподіл спірної квартири співробітнику Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області з родиною здійснено відповідно до вимог законодавства, оскільки житло було вільним. Надані позивачем докази не підтверджують підстави позову. Члени родини не надали згоди на його вселення до квартири та він мав зареєстроване місце проживання в іншому місці. (2) Позиція позивача У відзиві на касаційну скаргу позивач зазначає, що факт його постійного проживання за спірною адресою підтверджується письмовими доказами у справі та показами свідків. Відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особа, яка вселилася, не набула права користування житлом, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду. Наявність чи відсутніть прописки також не може бути підставою для відмови у визнанні права користування житлом. Реєстрація за іншою адресою мала формальний характер. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. 08 лютого 2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ (далі - Закон від 15 січня 2020 року № 460-ІХ). Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення. Фактичні обставини, встановлені судами Суди установили, що відповідно до обмінного ордера № 9115, виданого 29 червня 1990 року бюро обміну житлових приміщень виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів, квартира за адресою: АДРЕСА_1 , житловою площею 26,6 кв. м, що складається з двох кімнат, була надана ОСОБА_6 (дідові позивача), складом сім`ї 3 особи, в тому числі: дружина ОСОБА_3 , онук ОСОБА_4 .. Пізніше в 1996 році в квартирі зареєструвався батько позивача ОСОБА_5 . Позивач був тимчасово зареєстрований у зазначеній квартирі на період з 23 листопада 2001 року по 01 листопада 2002 року. Батько позивача звернувся до виконкому Амур-Нижньодніпровської районної у місті ради із заявою про зміну договору найму на квартиру АДРЕСА_1 та укладення договору найму, за результатом розгляду якої рішенням виконкому від 20 лютого 2015 року № 30/1 визначений наймачем квартири. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер. Оскільки позивач не був зареєстрований у спірній квартирі та не звертався до виконкому Амур-Нижньодніпровської районної у місті ради із заявою про зміну договору найму квартири АДРЕСА_1 рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 24 листопада 2016 року «Про включення до числа службових приміщень квартири АДРЕСА_1 квартиру, розташовану за адресою АДРЕСА_1 включено до числа службових приміщень та закріплено за Управлінням Служби безпеки України у Дніпропетровській області. Частиною першою статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. У статті 9 Житлового кодексу Української РСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до частин першої та другої статті 61 статей 64 та 65 ЖК Української РСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім`я якого видано ордер. Члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї. Наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Частиною першою статті 106 ЖК Української РСР передбачено, що повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача. Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 11 липня 2012 року № 6-60цс12, у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК Української РСР). Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (частина друга статті 65 ЖК Української РСР). При цьому під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання. Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК Української РСР, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем. За змістом статті 65 ЖК Української РСР за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні. Статтею 107 ЖК Української РСР визначено, що у разі вибуття наймача та членів його сім`ї, договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття. У зв`язку зі смертю основного наймача, договір найму на квартиру підлягає оформленню на ім`я члена сім`ї, який має право користуватися квартирою. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Задовольняючи позов, апеляційний суд врахував вказані норми матеріального права, правильно встановии фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач довів факт постійного та тривалого проживання із померлим наймачем у спірній квартирі до дня його смерті, вів із ним спільне господарство та не має іншого житла. Із урахуванням встановлених судом фактичних обставин цієї справи, яким надано належну оцінку, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач має право на користування спірною квартирою, у зв`язку з чим розподіл спірної квартири співробітнику Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області з родиною здійснено із порушенням його прав на житло. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалене без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Ргопіпа V. ІІкгаіпе») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, П О С Т А Н О В И В: Касаційну скаргу Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області залишити без задоволення. Постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 лютого 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді: С. П. Штелик А. А. Калараш В. М. Сімоненко