Постанова 4824 № 759/3028/26

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 травня 2026 року місто Київ єдиний унікальний номер справи: 759/3028/26 номер провадження: 22-ц/824/8312/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач), суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А., за участю секретаря - Габунії М.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 10 лютого 2026 року у складі судді Бабич Н.Д., у справі заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту, що має юридичне значення, В С Т А Н О В И В: У лютому 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, заінтересована особа: ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_2 ), у якій просив встановити, що виконання військового обов`язку (зі зброєю в руках) є несумісним і суперечить його щирим релігійним переконанням. Встановлення даного факту надасть заявнику можливість реалізувати конституційне право на заміну військового обов`язку, альтернативною службою. Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 10 лютого 2026 року у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: ІНФОРМАЦІЯ_2 , про встановлення факту, що має юридичне значення - відмовлено. Роз`яснено ОСОБА_1 , що дана справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що заява ОСОБА_1 про встановлення факту несумісності виконання військового обов`язку зі зброєю в руках із його щирими релігійними переконаннями не підлягає розгляду в порядку окремого провадження цивільного судочинства. Суд першої інстанції вказав, що метою звернення ОСОБА_1 є не лише підтвердження юридичного факту, а створення передумов для реалізації права на заміну військового обов`язку альтернативною невійськовою службою під час мобілізації. Суд першої інстанції виснував, що такі вимоги пов`язані з публічно-правовими відносинами між ОСОБА_1 та державою в особі ІНФОРМАЦІЯ_3 , оскільки стосуються виконання військового обов`язку, мобілізації та можливості проходження альтернативної служби. З огляду на це суд першої інстанції дійшов висновку, що дана заява окремого провадження не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду на стадії відкриття провадження, посилаючись на порушення судом норм матеріального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції помилково ототожнив встановлення юридичного факту із публічно-правовим спором. Вказує, що він не оскаржує рішення РТЦК чи КМВА на даному етапі, а звертається за підтвердженням особистого немайнового стану - наявності переконань. Цей факт є сталим і не залежить від дій суб`єкта владних повноважень. Цивільне судочинство є єдиним належним способом встановити даний стан як юридичну передумову для реалізації права, передбаченого ст.35 Конституції України. Зазначає, що право на заміну військового обов`язку альтернативною службою є конституційним правом. Відмова у встановленні факту наявності переконань позбавляє заявника можливості довести свою приналежність до кола осіб, на яких поширюється дія вказаної норми Конституції. Вважає, що суддя безпідставно послався на публічну службу, оскільки на момент подачі заяви він не перебуває на службі, а лише реалізує своє приватне право на свободу совісті. Крім того вказує, що суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі зазначив, що даний спір має вирішуватися в порядку адміністративного судочинства. Однак такий висновок суперечить вимогам ст.5 КАС України, згідно з якою право на судовий захист в адміністративному суді виникає лише після прийняття суб`єктом владних повноважень рішення, що порушує права особи (наприклад, видання наказу про призов). Разом із тим, станом на день подання заяви, заявнику не відомо про прийняття ІНФОРМАЦІЯ_2 відносно нього індивідуальних актів щодо мобілізації. Тому вважає, що предмет адміністративного спору наразі відсутній. ІНФОРМАЦІЯ_2 не скористався своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направив. Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції. Учасники справи повідомлені судом апеляційної інстанції про судове засідання, призначене на 26 травня 2026 року на 11 год 15 хв., завчасно, в установленому законом порядку, проте у судове засідання не з`явились. Заявник ОСОБА_1 та заінтересована особа: ІНФОРМАЦІЯ_2 ,повідомлялись судом апеляційної інстанції шляхом направлення 02 квітня 2026 року судових повісток до їх Електронних кабінетів і ці повістки того ж дня були доставлені їм, що підтверджується звітами про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду (а.с.44-46). Згідно з ч.6 ст.128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур`єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Відповідно до положень ч.8 ст.128 ЦПК України днем вручення судової повістки є: день вручення судової повістки під розписку (пункт 1); день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи (пункт 2); день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду (пункт 3). За таких обставин учасники справи вважаються належним чином повідомленими про розгляд справи. Зважаючи на вимоги ч.2 ст.372 ЦПК України, якою передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, колегія суддів визнала неявку учасників справи такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи. Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно з ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У відповідності до ч.ч.1,3 ст.19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку наказного, позовного та окремого провадження. Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (ч.1 ст.293 ЦПК України). Положеннями п.5 ч.2 ст.293 ЦПК України встановлено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Згідно з ч.3 ст.294 ЦПК України справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо положень змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом. Відповідно до положень ст.315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені факти від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зазначено, що у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів». Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду: від 19 червня 2019 року у справі № 752/20365/16-ц (провадження № 61 24660св18), від 05 грудня 2019 року у справі № 750/9847/18 (провадження № 18230св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 644/9753/19 (провадження № 6114667св20). Відповідно до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо (ст.11 ЦПК України). Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2023 року у справі № 214/1309/21 (провадження № 61-3264сво22) звертає увагу на те, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання справи про встановлення факту) не повинен використовуватися учасниками для оцінки обставин, які становлять предмет доказування у адміністративному провадженні, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, належним та допустимим. Також Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 23 травня 2022 року у справі № 539/4118/19 (провадження № 61-10777сво20) зробила схожий за змістом висновок та зазначила, що заява про встановлення факту, що має юридичне значення, щодо якого виник публічно-правовий спір, не може бути предметом розгляду у порядку цивільного судочинства. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: у спорах фізичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; у спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункти 1, 2 ч.1 ст.19 КАС України). Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Тоді як приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. Для визначення юрисдикції суду у спорі з приводу прийняття громадянина на публічну службу, її проходження чи звільнення суд має встановити, чи проходила особа публічну службу, а також, у зв`язку з чим - прийняттям, проходженням або звільненням - виник спір (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19). Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (п.17 ч.1 ст.4 КАС України). Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби (ч.1 ст.2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»). Отже військова служба є різновидом служби публічної. Тому спори з приводу проходження військової служби належать до юрисдикції адміністративних судів (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21). Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно враховано, що у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п.20 ч.1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/202, затвердженим Верховною Радою України, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 строком на 30 діб. Дія воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався і діє надалі. Підпунктом «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час воєнного стану, зокрема через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) як необхідність здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю ІІ групи. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. У той же час ст.35 Конституції України визначено, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Положення ст. 35 Конституції України кореспондуються з положеннями ст.9 «Свобода думки, совісті і релігії» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, відповідно до п. 1 ст. 9 Конвенції кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу сповідувати свою релігію або переконання; передбачено, що кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. Зі змісту п.2 ст. 9 Конвенції вбачається, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає обмеженням, лише встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У своєму рішенні по справі «Коккінакіс проти Греції» ЄСПЛ зазначив, що як визначено у статті 9 Конвенції, свобода думки, совісті та релігії виступає однією з підвалин «демократичного суспільства» у значенні, що вживається у пункті 31 Конвенції. Основоположний характер прав, гарантованих його пунктом 1 статті 9 Конвенції, знаходить своє відображення, зокрема, у формулюванні параграфа, що передбачає обмеження на них. На відміну від других параграфів статей 8, 10 і 11 Конвенції, які охоплюють права, що перераховуються в перших параграфах цих статей, у другому параграфі статті 9 Конвенції згадується лише про «свободу сповідувати релігію чи переконання» (пункт 33). Зі змісту заяви ОСОБА_1 вбачається, що заявлений ним до встановлення факт, а саме, несумісність виконання військового обов`язку зі зброєю в руках із його щирими релігійними переконаннями, не має самостійного цивільно-правового значення, а заявлений з метою подальшого використання у правовідносинах із державою в особі ІНФОРМАЦІЯ_3 . Фактично встановлення такого факту необхідне заявнику для обґрунтування можливості заміни виконання військового обов`язку альтернативною невійськовою службою під час дії мобілізаційних заходів і воєнного стану. Отже за своїм змістом, метою звернення та можливими правовими наслідками вимоги ОСОБА_1 пов`язані не з підтвердженням неоспорюваного юридичного факту в порядку окремого провадження, а з реалізацією ним прав у сфері військового обов`язку та мобілізації. Такі правовідносини виникають між фізичною особою та суб`єктом владних повноважень - ІНФОРМАЦІЯ_2 й мають публічно-правовий характер. Таким чином, з огляду на встановлені обставини справи, зміст заявлених вимог, мету звернення ОСОБА_1 до суду та правові наслідки, на досягнення яких спрямоване встановлення відповідного факту, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про неналежність цієї справи до юрисдикції цивільного суду, оскільки, згідно з висновками Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2023 року у справі № 214/1309/21, провадження № 61-3264сво22, окреме провадження не може використовуватися як приватно-правовий інструмент для створення передумов у публічно-правових відносинах, а заявлені ОСОБА_1 вимоги стосуються реалізації права на заміну військового обов`язку альтернативною службою у відносинах із державою в особі ІНФОРМАЦІЯ_3 і мають вирішуватися за правилами адміністративного судочинства. Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 звернувся лише за підтвердженням особистого немайнового стану, а саме, наявності релігійних переконань, а не з публічно-правовим спором, колегія суддів відхиляє, оскільки сам по собі особистий характер таких переконань не змінює мети звернення до суду, так як встановлення відповідного факту заявник пов`язує з реалізацією права на заміну військового обов`язку альтернативною невійськовою службою у відносинах із державою. Водночас колегія суддів враховує, що у даному випадку відмова у відкритті провадження в порядку цивільного судочинства не обмежує права ОСОБА_1 на свободу совісті та віросповідання і не позбавляє його можливості доводити наявність відповідних переконань у належному судовому провадженні, з дотриманням правил предметної юрисдикції. Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів, яким судом надана належна правова оцінка, на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують. Апеляційний враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції є законною і обґрунтованою, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому цю ухвалу відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Датою постанови апеляційного суду є дата складення повного її тексту, оскільки справа розглянута за відсутності учасників справи без проголошення скороченого судового рішення (вступної та резолютивної частин) та в цьому випадку підлягають застосуванню положення другого речення ч.5 ст.268 ЦПК України, якою передбачено, що датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 1519/2-5034/11 (провадження № 61-175сво21). Керуючись ст.ст.374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 10 лютого 2026 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий Судді: