Постанова Київський апеляційний суд № 755/16397/25

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа № 755/16397/25 провадження № 22-ц/824/9557/2026 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 травня 2026 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів: судді - доповідача Кирилюк Г. М. суддів: Рейнарт І. М., Ящук Т. І. при секретарі Черняк Д. Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , заінтересована особа: ОСОБА_5 , про видачу обмежувального припису, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 січня 2026 року в складі судді Волошина В. О., встановив: 01.09.2025 ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою про видачу обмежувального припису. Посилався на ту підставу, що 27 серпня 2025 року ОСОБА_5 здійснив на нього напад, завдавши тілесних ушкоджень, що підтверджується медичною довідкою з КНП «Київська міська клінічна лікарня швидкої медичної допомоги» та зафіксований поліцією. Дії відповідача є реальною загрозою для його життя та здоров`я, а також для його дружини ОСОБА_1 та малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які також піддаються образам і погрозам. Зважаючи на його статус військовослужбовця, вказані дії спричиняють відволікання його від виконання службових обов`язків по захисту Батьківщини, що є особливо небезпечним та мають ознаки злочину, передбаченого ст. 435-1 КК України. 24.10.2025 ОСОБА_2 подав заяву про уточнення вимог заяви. Зазначив, що заява подана від імені ОСОБА_2 як заявника та законного представника малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_1 - заявник, яка підписала окремо подану заяву. Просив видати обмежувальний припис строком на 6 місяців, яким: заборонити ОСОБА_5 наближатися ближче ніж на 100 метрів до місць проживання та перебування заявника та членів його сім`ї: АДРЕСА_1 ; заборонити контактувати з ним та членами його сім`ї будь-якими засобами зв`язку: телефоном, SMS, месенджерами соціальними мережами, електронною поштою; заборонити будь-які дії, що можуть загрожувати життю, здоров`ю або психологічному стану заявника та його сім`ї, включно з фізичними нападами, переслідуваннями, словесними образами, погрозами, поширенням неправдивої інформації; зобов`язати утриматися від будь-яких дій, які можуть розцінюватися як насильство або переслідування. 24.10.2025 ОСОБА_1 подала заяву про видачу обмежувального припису, в якій просила видати обмежувальний припис строком на 6 місяців, яким: заборонити ОСОБА_5 наближатися ближче ніж на 100 метрів до місць її проживання та перебування, а саме: АДРЕСА_1 , місце роботи (адреса повідомляється суду окремо); заборонити контактувати з нею будь-якими засобами зв`язку: телефоном, SMS, месенджерами соціальними мережами, електронною поштою; заборонити будь-які дії, що можуть загрожувати її життю, здоров`ю або психологічному стану, включно з фізичними нападами, переслідуваннями, словесними образами, погрозами, поширенням неправдивої інформації; зобов`язати утриматися від будь-яких дій, які можуть розцінюватися як насильство або переслідування. Заява не містить жодних доводів на підтвердження заявлених вимог. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 21 січня 2026 року вказану заяву залишено без задоволення. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на правовідносини, які склалися між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 як сторонами виконавчого провадження з примусового виконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 25 березня 2024 року по цивільній справі № 755/18295/23, не поширюються положення Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Судом також не встановлено, що 27.08.2025 р. саме ОСОБА_5 були спричинені тілесні ушкодження ОСОБА_6 , оскільки лише факт звернення заявника до КНП «Київська міська клінічна лікарня швидкої медичної допомоги» та до правоохоронних органів не може свідчити про факт заподіяння тілесних ушкоджень саме заінтересованою особою. 20.03.2026 ОСОБА_2 через підсистему «Електронний суд» подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 січня 2026 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції або ухвалити нове рішення, яким задовольнити заяву про видачу обмежувального припису. Доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що суд першої інстанції помилково виходив із виконавчих правовідносин, які на момент ухвалення рішення були відсутні, а також дійшов помилкового висновку про непоширення дії Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» на дані правовідносини. Зазначив, що ОСОБА_5 є двоюрідним братом ОСОБА_1 , яка є його дружиною. Заява була подана не лише в його інтересах, а в інтересах малолітніх дітей, які перебувають з ОСОБА_5 у родинних відносинах. Посилання суду на те, що співвласники квартири не надавали згоди на проживання дружини ОСОБА_1 та малолітніх дітей ОСОБА_2 є юридично нерелевантним. Питання наявності чи відсутності такої згоди належить до сфери житлових та майнових спорів і не має значення для вирішення питання про видачу обмежувального припису, який є превентивним заходом захисту. Суд першої інстанції не надав належної оцінки сукупності наданих доказів: заяві, з якою він звернувся до правоохоронних органів після події його побиття, а також медичній довідці на підтвердження звернення за медичною допомогою, застосувавши неправильний стандарт доказування. При ухвалені оскаржуваного рішення суд не надав належної оцінки тому, що заява подана в інтересах двох малолітніх дітей, а обмежувальний припис спрямований на їх захист та забезпечення безпеки. Вважає, що вирішення питань користування житлом та виконання судового рішення про вселення не входило до предмета доказування у даній справі. Суд першої інстанції фактично не здійснив оцінку ризиків можливого повторення насильства, не дослідив наявність загрози для заявників та малолітніх дітей, а обмежився лише аналізом правовідносин співвласників житла, що призвело до неправильного вирішення справи. Наявність конфлікту, звернення до правоохоронних органів, наявність медичних документів та присутність малолітніх дітей під час події свідчать про існування реального ризику повторення насильства, що відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» є достатньою підставою для застосування обмежувального припису. Вважає доцільним залучення в даній справі органу опіки та піклування для надання письмового висновку щодо впливу зазначених обставин на дітей та необхідності застосування заходів захисту, у тому числі обмежувального припису. 09.04.2026 ОСОБА_5 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Зазначив, що він є співвласником частини квартири АДРЕСА_2 . Його мати, ОСОБА_7 , також є власником частини цієї квартири, яка складається з однієї кімнати житловою площею 16,9 кв.м. Власником другої половини квартири є ОСОБА_2 , що підтверджується договором дарування від 28.07.2022 року. ОСОБА_2 , не дивлячись н а те, що вони мають рівні права на користування квартирою, став чинити їм перешкоди: змінив замок на вхідних дверях, без їх згоди почав виконувати в квартирі на свій розсуд ремонтні роботи, в квартиру їх не впускав. За викладених обставин вони були змушені звернутися до суду з позовом про вселення та зобов`язання не чинити перешкоди в користуванні належною їм квартирою. Зазначив, що ОСОБА_8 відмовився від сплати їм грошової компенсації дйсної вартсоті частини квартири чи отримання від них грошової компенсації частини квартири, чи від спільної продажі квартири за її ідйсну вартість і поділу між ними виручених коштів. Дніпровським районним судом м. Києва 25 березня 2024 року ухвалено рішення про їх вселення в квартиру, зобов`язано ОСОБА_2 не перешкоджати їм в користуванні нею та передати ключі від вхідних дверей квартири ( справа № 755/18295/23). Після відкриття виконавчого провадження ОСОБА_2 умисно відмовився виконувати рішення про вселення, продовжував перешкоджати їх проживанню в квартирі, змінював замки та її вхідних дверях кожного разу після їх примусового вселення, а саме 14 травня, 05 серпня та 21 серпня 2025 року., що стало підставою для звернення до Дніпровського УП ГУНП у м. Києві з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України. Згідно витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань про реєстрацію кримінального провадження за №12026100040000118 від 16.01.2026 року Дніпровським УП ГУНП у м. Києві проводиться досудове розслідування щодо ОСОБА_2 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України. Зазначає, що ОСОБА_2 забезпечений іншим житлом по місцю своєї реєстрації в АДРЕСА_3 . Забезпечена житлом і його дружина ОСОБА_1 за місцем своєї реєстрації в АДРЕСА_4 , проте остання без його згоди вселилась разом з дітьми в належну їм квартиру в вважає цю квартиру своїм постійним житлом. 23.01.2026 ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва відкрито провадження за їх позовною заявою про виселення ОСОБА_1 з кв. АДРЕСА_2 (справа №755/872/26). Зазначив, що 27 серпня 2025 року він не змін відкрити своїм ключем вхідні двері квартири АДРЕСА_2 , оскільки ОСОБА_2 в черговий раз змінив замок. На його наполегливі вимоги вхідні двері останній відчинив, але пройти в жилу кімнату квартири заборонив. За цієї обставини між ними виникла суперечка. Проте він на ОСОБА_2 н е нападав, не завдавав йому тілесних ушкоджень, не ображував його дружину ОСОБА_1 , що підтверджується записом з боді-камери поліцейського. Належних та допустимих доказів вчинення ним фізичного чи психологічного насильства стосовно заявника, його дружини чи дітей суду надано не було. Звернення до суду з даною заявою вважає лише спробою незаконно продовжити не допускати його та його матір до вселення та користування належною їм квартирою, підмінити виконання рішення про вселення іншим судовим рішенням про видачу обмежувального припису з забороною наближатися до них ближче ніж 100 метрів у місці їх проживання в кв. АДРЕСА_2 . В судовому засіданні представник ОСОБА_5 - адвокат Онищенко В. М. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені судом належним чином. 12.05.2026 ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» подала заяву про розгляд справи, який призначено на 14 травня 2026 року, без її участі. 13.05.2026 ОСОБА_2 через підсистему «Електронний суд» подав заяву про розгляд справи, який призначено на 14 травня 2026 року, без його участі. Переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судом встановлено, що ОСОБА_7 є власником частини квартири АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, що видане державним нотаріусом Десятої київської державної нотаріальної контори 18.02.2022 року та зареєстровано в реєстрі за № 1-111. ОСОБА_5 є власником частини квартири АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, що видане державним нотаріусом Десятої київської державної нотаріальної контори 18.02.2022 року та зареєстровано в реєстрі за № 1-113. Іншим співвласником частини квартири АДРЕСА_2 є ОСОБА_2 на підставі договору дарування частини у праві власності на квартири від 28.07.2022 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гаріфуліною Я. В., зареєстровано в реєстрі за №677. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 25 березня 2024 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 31 липня 2024 року ( справа №755/18295/23) позов ОСОБА_7 , ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про вселення та зобов`язання не чинити перешкоди в користуванні квартирою задоволено. Вселено ОСОБА_7 та ОСОБА_5 до квартири АДРЕСА_2 . Зобов`язано ОСОБА_2 не перешкоджати ОСОБА_7 та ОСОБА_5 в користуванні квартирою АДРЕСА_2 . Зобов`язано ОСОБА_2 передати ключі ОСОБА_7 та ОСОБА_5 від вхідних дверей квартири АДРЕСА_2 . 31.10.2025 державним виконавцем Дніпровського ВДВС у місті Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції складено повідомлення про вчинення боржником ОСОБА_2 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України, яке надійшло до канцелярії Дніпровського УП ГУНП у м. Києві 03.11.2025. За змістом вказаного повідомлення, 14 травня 2025 року, 05 серпня 2025 року та 21 серпня 2025 року державним виконавцем здійснено примусове вселення стягувача ОСОБА_5 до квартири АДРЕСА_2 , проте боржником свідомо не виконуються обов`язки, покладені на нього судовим рішенням, рішення суду досі залишається невиконаним. Як вбачається з матеріалів справи, підставою звернення до суду з даною заявою слугувало те, що 27 серпня 2025 року ОСОБА_5 прийшов до приміщення квартиру, в яке його було вселено на підставі судового рішення, яке набрало законної сили. 27.08.2025 ОСОБА_2 звернувся до начальника Дніпровського управління поліції ГУНП в місті Києві з заявою, в якій повідомив, що 27 серпня 2025 року в квартиру по АДРЕСА_1 з`явився її співвласник ОСОБА_5 . Опір у вході в квартиру він не чинив, а сам відчинив йому двері. Зробивши зауваження на те, що він зі своєю дружиною не розбувся, ОСОБА_5 почав кидатись на нього та наніс декілька ударів ліктем у грудну клітку. Далі, коли він відійшов з проходу, або вони не кричали та не лякали його двох малолітніх дітей, ОСОБА_5 з дружиною почали чіпати дитячі речі та його особисте майно. Просив зафіксувати заяву, розібратись з фактом нападу на військовослужбовця, застосувати обмежувальний припис до подружжя ОСОБА_9 стосовно нього і його родини. Відкрити та правильно кваліфікувати справу по суті його заяви. Як вбачається з заяви ОСОБА_2 до Дніпровського управління поліції ГУНП в місті Києві від 28.08.2025, 27 серпня 2025 року о 20.00 год. ОСОБА_5 та його дружина ОСОБА_10 прийшли до квартири та ОСОБА_5 вчинив напад на ОСОБА_2 , внаслідок чого останній отримав тілесні ушкодження та був госпіталізований до БСП м. Києва. Також було викликано патруль поліції та написано заяву. Після побиття ОСОБА_5 та його дружина ОСОБА_11 залишили квартиру. Такі дії ОСОБА_5 вважав грубим порушенням порядку виконання рішення суду, які містять ознаки кримінальних правопорушень, передбачених ст. 125, 126, 296, 162 КК України. Згідно довідки КНП «Київська міська клінічна лікарня швидкої медичної допомоги» від 27.08.2025, ОСОБА_2 перебував в приймальному відділенні лікарні з 22.10 -22.40. Діагноз: ЗТГК, забій м/тканин передньої стінки грудної клітки справа. Рекомендовано: госпіталізація для подальшого дослідження та нагляду, від якої пацієнт відмовився. 04.10.2025 ОСОБА_2 звернувся до Дніпровського управління поліції ГУНП в місті Києві з заявою про те, що 27.08.2025, приблизно о 20 год. 00 хв. , перебуваючи за адресою: АДРЕСА_1 , невстановлена досудовим розслідуванням особа нанесла тілесні ушкодження, за результатом розгляду якої до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України та розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні №12025105040000959 від 05.10.2025. Згідно наявної в матеріалах справи копії запису з боді-камери працівника поліції №472344, початок запису 27.08.2025 о 20:12 год, вбачається, що між сторонами існує цивільно-правовий спір з приводу користування приміщенням квартири. При цьому ОСОБА_2 повідомив працівників поліції, що на нього було здійснено напад, який він розцінює як напад на військовослужбовця. ОСОБА_1 повідомила, що внаслідок конфлікту ОСОБА_5 почав дратися, залишились сліди на руці. Клопотань про допит свідка ОСОБА_12 , яка є матір`ю ОСОБА_1 та тіткою ОСОБА_5 , яка не була допитана судом першої інстанції з підстав, які об`єктивно не залежали від нього, суду апеляційної інстанції заявлено не було. Дослідивши наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності, апеляційний суд дійшов наступного висновку. Основним нормативно-правовим актом, який регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Цей Закон визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства. Згідно з пунктами 3, 14 та 17 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь. Психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи. Фізичне насильство - це форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 24 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника. За пунктом 7 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» обмежувальний припис стосовно кривдника - це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов`язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи. Згідно з частиною третьою статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків. У пункті 9 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено, що оцінка ризиків - це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 350-4 ЦПК України у заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності). Відповідно до частини першої статті 350-6 ЦПК України, розглянувши заяву про видачу обмежувального припису, суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні. З урахуванням змісту вищевказаних норм, видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися лише в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних обставин та наявності ризиків. Суди під час вирішення заяви про видачу обмежувального припису мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів дітей і батьків, а також забезпечити недопущення необґрунтованого обмеження прав у разі безпідставності та недоведеності вимог заяви. Під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві. За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Надані до заяви ОСОБА_2 докази не доводять фактів вчинення ОСОБА_5 насильства фізичного або психічного характеру по відношенню до нього та його дітей. Заява ОСОБА_1 взагалі не містить будь-яких доводів, які б вказували на факти насильства, а також ризиків їх настання в майбутньому. Сам факт присутності малолітніх дітей під час події, за відсутності протиправних дій з боку ОСОБА_5 , не свідчить ні про вчинення домашнього насильства, ні про існування реального ризику насильства та не є достатньою підставою для застосування обмежувального припису. За таких підстав суд першої інстанції дійшов по суті правильного висновку про відмову у видачі обмежувального припису. Факт звернення заявника до органів поліції свідчить про наявність конфлікту між сторонами та не підтверджує факт вчинення ОСОБА_5 домашнього насильства, що є необхідною умовою застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 29 серпня 2019 року у справі № 640/23804/18 (провадження № 61-3848св19) та від 02 вересня 2020 року у справі № 635/4854/19-ц (провадження № 61-3510св20). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Надана на підтвердження вимог заяви копія витягу з Єдиного державного реєстру кримінальних проваджень, відповідно до якого 04.10.2026 внесено відомості за заявою ОСОБА_2 за фактом нанесення тілесних ушкоджень (частина перша статті 125 КК України), довідка з медичного закладу від 27.08.2025 №6421 не є достатніми доказами на підтвердження вчинення вказаних дій саме ОСОБА_5 . Про оголошення ОСОБА_5 про підозру у вчиненні вказаного правопорушення не повідомлялося, до адміністративної чи кримінальної відповідальності у будь-якому вигляді за вказаним фактом останній не притягався, будь-яких доказів на підтвердження нанесення саме ним тілесних ушкоджень матеріали справи не містять. Натомість стосовно ОСОБА_2 державними виконавцем здійснено повідомлення про вчинення ним кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України щодо невиконання судового рішення про вселення ОСОБА_5 в квартиру, частина якої належить йому на праві власності. Обставини справи свідчать про те, що між сторонами склалися неприязні відносини та є спір щодо користування однокімнатною квартирою за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначені заявником заходи обмежувального припису - це по суті вирішення спору майнового характеру щодо права власності на спірну квартиру, який має вирішуватися у загальному позовному провадженні. Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 січня 2026 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги. Керуючись ст. 353, 367, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 січня 2026 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 25.05.2026. Суддя - доповідач Г. М. Кирилюк Судді І. М. Рейнарт Т. І. Ящук