Постанова 4824 № 761/18567/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №761/18567/20 Головуючий у І інстанції - Осаулова А.А. апеляційне провадження №22-ц/824/9000/2021 Доповідач у ІІ інстанції - Гуль В.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 червня 2021 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Гуля В.В., суддів Матвієнко Ю.О., Мельника Я.С., за участю секретаря Примушко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвест-кредо», Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання недійсним договору відступлення прав вимоги, заборону вчиняти дії, визнання зобов`язання за кредитним договором припиненим,- встановив: У червні 2020 року ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулася до Шевченківського районного суду із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвест-кредо» (далі по тексту - відповідач 1), Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі по тексту - відповідач 2), у якому просила суд визнати недійсним Договір №2227/К про відступлення прав вимоги від 15.04.2020 року, який укладено між відповідачами та посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Черленюх Л.В. за №491, в частині відступлення прав вимоги до ОСОБА_1 як позичальника за кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008 року, укладеним між ОСОБА_1 та ЗАТ «Сведбанк Інвест»; заборонити відповідачам вчиняти дії, що пов`язані із правом власності та правами власника права вимоги до позичальника за кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008 року, укладеним між ОСОБА_1 та ЗАТ «Сведбанк Інвест»; визнати зобов`язання позичальника за кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008 року, укладеним між ОСОБА_1 та ЗАТ «Сведбанк Інвест», припиненим згідно ст. 606 ЦК України; стягнути з відповідачів на користь позивача понесені судові витрати. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 15.04.2020 року укладено Договір №2227/К про відступлення прав вимоги між відповідачами, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Черленюх Л.В. за №491. Як вбачається із умов укладеного договору та додатку до нього, до відповідача 1 перейшло право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008 року, укладеним між ОСОБА_1 та ЗАТ «Сведбанк Інвест». На думку позивача, укладений договір в частині відступлення права вимоги до ОСОБА_1 суперечить закону. Так, відповідачі уклали договір щодо відступлення прав вимоги, які в момент такого відступлення не належали відповідачу АТ «Дельта Банк», тобто не були власними правами АТ «Дельта Банк», які відповідно до ст. 512 ЦК України, він мав право відчужувати. Тому, оспорюваний договір суперечить ст. 512 ЦК України і на підставі ст. 215 та ч. 1 ст. 203 ЦК України має бути визнаний недійсним в частині відступлення права вимоги до позивача за кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008 як такий, що суперечить закону. Як зазначає позивач, майнові права за кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008 року разом із іншими правами були відступлені АТ «Дельта Банк» ОСОБА_2. через ТОВ «Актив-Гарант». Так, внаслідок укладених договорів 02.07.2014 року, зокрема між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зобов`язання позивача за вказаним кредитним договором припинилися у результаті поєднання боржника та кредитора в одній особі (відповідно до ст. 606 ЦК України). Тому, оскільки ПАТ «Дельта Банк» станом на час укладення оскаржуваного договору не володів правами кредитора у зобов`язанні за кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008, зобов`язання позивача за цим договором припинилися 02.07.2014 року у результаті поєднання боржника та кредитора в одній особі, договір від 15.04.2020 року суперечить вимогам закону, що змушує позивача звернутись до суду з даним позовом. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 лютого 2021 року відмовлено в задоволенні позову. Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процессуального права ( рішення суду неналежно обгрунтовано. Судом безпідставно застосовано преюдицію, не надав суд правову оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами спору, зокрема, не надав оцінку відповідності угод, які були складені 02.07.2014 року критеріям нікчемності, що були визначені ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», в редакції, що була чинною станом на момент укладення угод, тобто станом на 02.07.2014 року. Позивач звернувся з неналежним способом захисту). Порушення норм матеріального права (право вимоги належить саме позивачу на підставі договору про відступлення права вимоги. У ПАТ «Дельта Банк відсутні будь-які документи, які засвідчують право вимоги за кредитним договором № 1210-Ф від 02.06.2008 року). Просила оскаржуване рішення суду скасувати і задовольнити позов повністю. У відзиві ТОВ ФК «Інвест-Кредо» посилається на безпідставність доводів апеляційної скарги. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного. Судом першої інстанції встановлено, що 05.02.2007 р. між Закритим акціонерним товариством «ТАС-ІНВЕСТБАНК» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк») та громадянином ОСОБА_3 (позичальник) був укладений кредитний договір №788-Ф, за змістом якого банк надав позичальнику кредит у вигляді мультивалютної відновлювальної кредитної лінії у доларах США та гривнях, а позичальник зобов`язався одержати кошти кредиту, а також повернути кредит у строки, визначені договором, сплатити проценти за користування ним та виконати інші обов`язки, передбачені договором. Також 02.06.2008 р. між Закритим акціонерним товариством «Сведбанк Інвест» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк») та громадянкою ОСОБА_1 (позичальник) був укладений кредитний договір №1210-Ф, згідно з умовами якого банк надає позичальнику кредит у вигляді мультивалютної кредитної лінії у доларах США та гривнях, а позичальник зобов`язався одержати кошти кредиту, а також повернути кредит у строки, визначені договором, сплатити проценти за користування ним та виконати інші обов`язки, передбачені договором. Виконання зобов`язань позичальників за вказаними кредитними договорами було забезпечено іпотечними договорами №788-Ф/908-Ф/ІП-1 від 31.10.2007 р. та №1210-Ф/ІП-1 від 04.06.2008 р. У подальшому Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» було перейменовано в Публічне акціонерне товариство «Омега Банк». 18.06.2013 р. між Публічним акціонерним товариством «Омега Банк» (продавець) та Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (покупець) був укладений договір купівлі-продажу прав вимоги №1, відповідно до умов якого продавець надав кредити позичальникам за кредитними договорами (в тому числі, за договорами №788-Ф від 05.02.2007 р. та №1210-Ф від 02.06.2008 р.), та відступає право вимоги за такими договорами на користь покупця на умовах, що визначені у цьому договорі. На виконання умов вказаного договору 18.06.2013 р. між сторонами був підписаний акт приймання-передачі прав вимоги, за яким продавець передав, а покупець прийняв права вимоги, зазначені у додатку до цього акту, що посвідчує факт здійснення відступлення. 02.07.2014 р. між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Актив-Гарант» (новий кредитор) був укладений договір про відступлення права вимоги (надалі - «Договір»), за змістом п. 2.1 якого первісний кредитор передає, а новий кредитор приймає на себе право вимоги належного виконання зобов`язань боржників за кредитним договором №788-Ф від 05.02.2007 р. на загальну суму вимог 8 574 044,28 грн. та кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008 р. на загальну суму вимог 5 422 879,22 грн. 02.07.2014 р. між сторонами Договору були підписані акт приймання-передачі документації та акт прийому-передачі прав вимоги до Договору. Зазначені обставини встановлені рішенням Господарського суду м. Києва від 31.10.2016 року у справі № 910/12760/16 (т. 1 а.с. 227-229), яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 28.02.2017 року (т. 1 а.с. 230-231), а остання - постановою Вищого господарського суду України від 30.05.2017 року (т. 1 а.с. 232-233). Так, рішенням Господарського суду м. Києва від 31.10.2016 року у справі № 910/12760/16 визнано недійсним укладений 02.07.2014 р. між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Актив-Гарант» договір про відступлення права вимоги. Зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Актив-Гарант» повернути на користь Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» оригінали документації, що стосуються кредитних договорів, укладених з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Вирішено питання судових витрат. У відповідності до вимог ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Між тим, позивач вказує, що майнові права за кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008 року були відступлені 02.07.2014 року Товариством з обмеженою відповідальністю «Актив-Гарант» ОСОБА_2., а остання уступила їх ОСОБА_1 . У матеріалах справи наявний Договір відступлення права вимоги (цесії) від 02.07.2014 року, який укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , в якому зазначено, що ОСОБА_2 набула право вимоги до ОСОБА_4 на підставі укладеного 02.07.2014 року між ТОВ «Актив-Гарант» та ОСОБА_2 договору відступлення права вимоги (цесії) від 02.07.2014 року (т. 1 а.с. 102-104). У той же час, укладений 02.07.2014 р. між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «Факторингова компанія «Актив-Гарант» договір про відступлення права вимоги визнано недійсним у судовому порядку. За умовами ч. 1 ст. 216 та ч. 1 ст. 236 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Таким чином, подальші договори про відступлення права вимоги, а саме, які укладені 02.07.2014року між ТОВ «Актив-Гарант» та ОСОБА_2 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не створюють юридичних наслідків. За приписами ч. 1 ст. 606 ЦК України, зобов`язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі. У даному випадку, суд вважав, що 02.07.2014 року не відбулося поєднання боржника та кредитора в одній особі внаслідок укладення договору між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , так як вказаний договір на підставі ч. 1 ст. 216 ЦК України не створює юридичних наслідків. Доказів належного виконання вказаного договору від 02.07.2014 року між ТОВ «Актив-Гарант» та ОСОБА_2 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , а саме щодо оплати коштів придбання права вимоги суду надано не було. Таким чином, станом на 15.04.2020 року ПАТ «Дельта банк» був кредитором за зобов`язаннями ОСОБА_1 за кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008 року на підставі укладеного 18.06.2013 р. між ПАТ «Омега Банк» та ПАТ «Дельта Банк» договору купівлі-продажу прав вимоги №1. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Оскільки 02.07.2014 року ПАТ «Дельта Банк» не втратило права кредитора за кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008, а ОСОБА_1 їх не набула, 15.04.2020 року був укладений Договір №2227/К про відступлення прав вимоги між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова Компанія Інвест-Кредо", який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Черленюх Л.В. та зареєстровано в реєстрі за №491 (т. 1 а.с. 113-116). Відповідно до п. 1 Договору №2227/К про відступлення прав вимоги від 15.04.2020 року, за цим договором в порядку та на умовах, визначених цим Договором, Банк відступає Новому кредитору належні Банку, а Новий кредитор набуває права вимоги Банку до позичальників та/або заставодавців (іпотекодавців) та/або поручителів, зазначених у Додатку №1 до цього Договору, надалі за текстом - Боржники, включаючи права вимоги до правонаступників Боржників, спадкоємців Боржників або інших осіб, до яких перейшли обов`язки Боржників, за кредитними договорами (договорами про надання кредиту (овердрафту)) та/або договорами поруки та/або договорами іпотеки (іпотечними договорами) та/або договорами застави, з урахуванням усіх змін, доповнень і додатків до них, згідно реєстру у Додатку №1 до цього Договору, надалі за текстом - Основні договори», надалі за текстом - Права вимоги. Новий кредитор сплачує Банку за Права вимоги грошові кошти у сумі та у порядку, визначених цим Договором. Відповідно до умов п. 4 Договору №2227/К про відступлення прав вимоги від 15.04.2020 року, загальна сума, яка підлягає сплаті Новим кредитором АТ «Дельта Банк», складає 22 374 870 грн. 53 коп. (не оподатковується ПДВ). У пункті 104 Додатку №1 до Договору №2227/К про відступлення прав вимоги від 15.04.2020 року зазначено, що до нового кредитора перейшло право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором 1210-Ф від 02.06.2008 року (т. 1 а.с. 126). Встановивши вказані обставини, суд вважав, що твердження позивача про те, що 02.07.2014 року ПАТ «Дельта Банк» втратило права кредитора за кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008 і тому станом на 15.04.2020 року не володіло цими правами не підтверджені належними та допустимими доказами, адже у ході судового розгляду було встановлено протилежне, а саме, що ПАТ «Дельта Банк» мав законні повноваження на укладення оскаржуваного у даній справі договору. Отже, суд не вбачав підстав для визнання недійсним Договору №2227/К про відступлення прав вимоги від 15.04.2020 в частині відступлення прав вимоги до ОСОБА_1 як позичальника за кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008, так як станом на 15.04.2020 року ПАТ «Дельта Банк» володів правами кредитора на підставі ч. 1 ст. 512 ЦК України. Так, від 15.04.2020 року ПАТ «Дельта Банк» не є кредитором за вказаним кредитним договором. Таким чином, оскільки на даний час ПАТ «Дельта Банк» не володіє правами кредитора за кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008 року внаслідок укладеного Договору №2227/К про відступлення прав вимоги від 15.04.2020 року, не здійснює ніяких дій, пов`язаних з цим правом, заборонити вказаному банку здійснювати правомочності кредитора за вказаним договором неможливо та є захистом права на напутнє, що неприпустимо з огляду на положення ст. 4 ЦПК України. Крім того, у судовому засіданні було встановлено беззаперечний факт того, що ПАТ «Дельта банк» здійснюються дії щодо повідомлення судових органів про заміну сторони у зобов`язання в іншому провадженні (т. 1 а.с. 195-196). Оскільки такими правами наділено ТОВ «ФК «Інвест-Кредо» на підставі укладеного договору від 15.04.2020 року, суд не має законних підстав для заборони вчиняти вказані дії правомочному кредитору у зобов`язання. Крім того, у судовому засідання було встановлено, що 15.04.2020 року ОСОБА_1 не набула право кредитора за кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008. Тому, поєднанням боржника і кредитора в одній особі не відбулося, що унеможливлює визнання зобов`язання припиненим на підставі ст. 606 ЦК України. Враховуючи ту обставину, що при укладенні договору від 15.04.2020 року не було порушено вимоги закону та, відповідно, прав позивача, підстав для визнання його недійсним не має. Такий висновок суду відповідає обставинам справи та вимогам закону виходячи з наступного. За обставинами справи, встановлено, що 02.06.2008 між ЗАТ «Сведбанк Інвест» та ОСОБА_5 був укладений Кредитний договір №1210-Ф (далі - Кредитний договір), на забезпечення виконання якого 04.06.2008 між ЗАТ «Сведбанк Інвест» та ОСОБА_6 був укладений Іпотечний договір №1210-Ф/ІП-1, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Івановою С.М. за реєстровим №3433. 18.06.2013 року АТ «Дельта Банк» набув право вимоги до ОСОБА_6 за Кредитним та Іпотечним договорами на підставі Договору купівлі-продажу прав вимоги №1, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Шевченко Д.Г. за реєстровим №1358, укладеного з ПАТ «Омега Банк» (код ЄДРПОУ 19356840), який є повним правонаступником усіх прав та обов`язків ПАТ «Сведбанк» (код ЄДРПОУ 19356840), ВАТ «Сведбанк» (код ЄДРПОУ 19356840), ПрАТ «Сведбанк Інвест» (код ЄДРПОУ 21658672), ЗАТ «Сведбанк Інвест» (код ЄДРПОУ 21658672), ЗАТ «Тас-Інвестбанк» (код ЄДРПОУ 21658672). 10.12.2013 року Заочним рішенням Святошинського районного суду міста Києва у справі №759/15639/13-ц задоволено позов АТ «Дельта Банк»; стягнуто з ОСОБА_5 на користь АТ «Дельта Банк» заборгованість по кредитному договору в розмірі 5 086 710, 38 грн., судові витрати в розмірі 3 441 грн. (реєстраційний № рішення в ЄДРСР 36007005, не оскаржувалось). 02.072014 року колишнім керівництвом Банку було укладено 5 пов`язаних правочинів, які є нікчемними в силу ст.38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»: 1) Договір про відступлення права вимоги, укладений між АТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Актив-Гарант» (код ЄДРПОУ 38216288), предметом якого є право вимоги до ОСОБА_3 за Кредитним договором №788-Ф від 05.02.2007 року та до ОСОБА_5 за Кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008 року, - предмет спору у господарській справі №910/12760/16 та адміністративній справі №826/1090/18; 2) Договір про відступлення права вимоги, укладений між АТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Актив-Гарант», предметом якого є право вимоги до ОСОБА_7 за Кредитними договорами №434-Ф від 27.10.2005 року та №506-Ф від 27.01.2006, - предмет спору у господарській справі №910/15244/16; 3) Договір про розірвання Іпотечного договору №1210-Ф/ІП-1, укладеного 04.06.2008 року між ЗАТ «Сведбанк Інвест» та ОСОБА_5 , посвідченого приватним нотаріусом КМНО Івановою С.М. за реєстровим №3433, укладений між АТ «Дельта Банк» та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО округу Івановою С.М. за реєстровим №868, - предмет спору у цивільній справі №127/14035/17, 4) Договір про розірвання Іпотечного договору №788-Ф/908-Ф/ІП-1, укладеного 31.10.2007 року між ЗАТ «Тас-Інвестбанк» та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом КМНО Івановою С.М. за реєстровим №6937, укладений між АТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО округу Івановою С.М. за реєстровим №866, - предмет спору у цивільній справі №438/592/17; 5) Договір про розірвання Іпотечного договору №506-Ф/434-Ф/ІП-2, укладеного 27.02.2007 року між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» та ОСОБА_7 , посвідченого приватним нотаріусом КМНО Івановою С.М. за реєстровим №975, укладений між АТ «Дельта Банк» та ОСОБА_7 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Івановою С.М. за реєстровим №867, - предмет спору у цивільній справі №354/397/17. ОСОБА_1 стверджує, що 02.07.2014року були укладені подальші договори відступлення права вимоги, на підставі яких вона набула права вимоги до себе, у зв`язку з чим кредитне зобов`язання припинилось на підставі ст.606 ЦК України: 1) Договір №1/07 відступлення права вимоги (цесії) від 02.07.2014 року, укладений між ТОВ «ФК «Актив-Гарант» та ОСОБА_8 , предметом якого є право вимоги до ОСОБА_1 за Кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008, до ОСОБА_3 за Кредитним договором №788-Ф від 05.02.2007, до ОСОБА_7 за Кредитними договорами №434-Ф від 27.10.2005 та №506-Ф від 27.01.2006. 2) Договір відступлення права вимоги (цесії) від 02.07.2014, укладений між ОСОБА_9 та ОСОБА_6 , предметом якого є право вимоги до ОСОБА_6 за Кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008. 3) Договір відступлення права вимоги (цесії) від 02.07.2014, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_3 , предметом якого є право вимоги до ОСОБА_3 за Кредитним договором №788-Ф від 05.02.2007. 15.04.2020 ТОВ «Фінансова Компанія Інвест-Кредо» набуло право вимоги до ОСОБА_6 за Кредитним та Іпотечним договорами на підставі Договору №2227/К про відступлення прав вимоги, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Черленюх Л.В. за реєстром №491, укладеного з АТ «Дельта Банк». Крім того, на підставі цього ж Договору ТОВ «Фінансова Компанія Інвест-Кредо» набуло від АТ «Дельта Банк» право вимоги до пов`язаних з ОСОБА_6 осіб - ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , ОСОБА_7 за вищевказаними кредитними та іпотечними договорами. 30.09.2020 року Постановою Київського апеляційного суду у справі №759/4755/19 стягнуто з ОСОБА_11 на користь АТ «Дельта Банк» заборгованість у розмірі 2 503 025, 18 грн., яка складається з 3% річних - 457 803, 93 грн., інфляційного збільшення - 2 045 221, 25 грн. на підставі ст.625 ЦК України; стягнуто з ОСОБА_6 на користь АТ «Дельта Банк» судові витрати в розмірі 93 863,45 грн. У липні 2016 року АТ «Дельта Банк» звернувся до суду з 2 позовними заявами до ТОВ «ФК «Актив-Гарант» про визнання недійсними Договорів про відступлення права вимоги від 02.07.2014року укладених між АТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Актив-Гарант»: 31.10.2016 року Рішенням Господарського суду міста Києва у справі №910/12760/16 за позовом АТ «Дельта Банк» до ТОВ «ФК «Актив-Гарант», треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_6 ФГВФО, залишеним без змін Постановою Київського апеляційного господарського суду від 28.02.2017 та Постановою Вищого господарського суду України від 30.05.2017 року позов АТ «Дельта Банк» задоволено повністю; визнано недійсним укладений 02.07.2014 року між АТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Актив-Гарант» Договір про відступлення права вимоги: зобов`язано вчинити дії . Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.11.2016 року у справі №910/15244/16 за позовом АТ «Дельта Банк» до ТОВ «ФК «Актив-Гарант», треті особи: ОСОБА_7 , ФГВФО, залишеним без змін Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.02.2017 року та постановою Вищого господарського суду України від 18.05.2017, - позов АТ «Дельта Банк» задоволено повністю; визнано недійсним другий ідентичний Договір про відступлення права вимоги від 02.07.2014 року, укладений між АТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Актив-Гарант»; зобов`язано вчинити дії. Отже, оскільки Договір відступлення права вимоги від 02.07.2014 року, укладений між АТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Актив-Гарант», є недійсним, то в силу ч.І ст.236 ЦК України він є недійсним з моменту його вчинення, а відтак на підставі ч.І ст.216 ЦК України він не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. Тож, в силу наслідків недійсності договору, встановлених законом, будь-які подальші правочини щодо майнових прав за кредитними договорами не мають юридичної сили та значення при вирішенні даного спору. Як зазначено у Постанові Великої Палати Верховного Суду (далі ВП ВС) від 04.06.2019 року у справі №916/3156/17, якою скаржник обґрунтовує свою апеляційну скаргу, «наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону» (п.82). При цьому обставини, встановлені у справі №910/12760/16, мають преюдиційне значення при розгляді даної справи в силу ч.4 ст.82 ЦПК України. А від так, зобов`язання ОСОБА_12 за Кредитним договором не припинилось поєднанням боржника і кредитора в одній особі на підставі ст.606 ЦК України та ряду Договорів про відступлення права вимоги від 02.07.2014 року. Отже, суд першої інстанції правомірно встановив, що укладений 02.07.2014 р. між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «Факторингова компанія «Актив-Гарант» договір про відступлення права вимоги визнано недійсним у судовому порядку. За умовами ч. 1 ст. 216 та ч. 1 ст. 236 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Таким чином, подальші договори про відступлення права вимоги, а саме, які укладені 02.07.2014 між ТОВ «Актив-Гарант» та ОСОБА_2 , ОСОБА_9 та ОСОБА_11 не створюють юридичних наслідків». Враховуючи вищевикладене, ОСОБА_1 не набула прав кредитора на підставі ряду правочинів 02.07.2014 року, оскільки нікчемний Договір про відступлення права вимоги від 02.07.2014, укладений між АТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Актив-Гарант», не призвів до виникнення прав кредитора в останнього (ч.І ст.236 ЦК України, ч.І ст.216 ЦК України), а від так він не міг відступити ОСОБА_13 права вимоги до ОСОБА_1 , які йому ніколи не належали, аналогічно ОСОБА_14 не могла відступити права вимоги до ОСОБА_5 , які їй також ніколи не належали. Тож, оскільки АТ «Дельта Банк» не втрачав 02.07.2014 року право вимоги до ОСОБА_6 , то саме йому весь цей час належало право відчужувати це право третім особам, яке реалізоване 15.04.2020 року шляхом укладення між АТ «Дельта Банк» та ТОВ «Фінансова компанія Інвест- Кредо» Договору №2227/К про відступлення прав вимоги, за яким останній набув право вимоги до ОСОБА_1 за Кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008 року. А від так Договір №2227/К про відступлення прав вимоги від 15.04.2020 року не може бути визнаний недійсним на підставі ч.І ст.203, ст.215. 512 ЦК України. Отже, суд першої інстанції обґрунтовано не вбачав підстав для визнання недійсним Договору №2227/К про відступлення прав вимоги від 15.04.2020 року в частині відступлення прав вимоги до ОСОБА_1 як позичальника за кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008 року, так як станом на 15.04.2020року ПАТ «Дельта Банк» володів правами кредитора на підставі ч. 1 ст. 512 ЦК України». Зазначене узгоджується з висновками, викладеними у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №668/4140/15-ц (провадження №14-659цс18): «Частиною першою статті 216 ЦК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. Однак суд апеляційної інстанції, вирішуючи питання наявності чи відсутності порушення прав позивачів внаслідок дій чи бездіяльності ОСОБА 9 та ОСОБА_15, не врахував, що рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 20 липня 2017 року (справа № 766/12845/16-ц) визнані недійсними договори про відступлення прав вимоги, за якими останні набули прав нових кредиторів за оскаржуваними кредитними договорами та договорами забезпечення, укладеними між ПАТ «Златобанк» та ПФ «Капітал-Сервіс» і ПАТ «Златобанк» і ПП «Фірма «Євро-Авто». Доказів про скасування зазначеного судового рішення матеріали справи не містять. У зв`язку із чим суд помилково вважав вказаних вище осіб новими кредиторами та суб`єктами цивільних прав у правовідносинах, безпідставно вдався до аналізу правового регулювання відносин щодо заміни осіб у зобов`язанні, залишив поза увагою, що недійсний правочин не створює для сторін чи інших осіб правових наслідків». Відповідно до ч.4-5 ст.82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені. У Постанові ВП ВС від 12.05.2020 року у справі №921/730/13-г/3 (провадження №12-6гс20) міститься висновок щодо застосування норм права: «35. З огляду на приписи цих процесуальних норм, особа, що не брала участі у справі, у якій встановлені певні обставини щодо неї, які вона не визнає, вправі спростувати ці обставини у загальному порядку. Тобто таке рішення не буде мати преюдиційного значення для особи, яка не брала участі у справі». Згідно з ч.І ст.43 ЦПК України, у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи. ОСОБА_6 була залучена до участі у справі №910/12760/16 як третя особа без самостійних вимог. Доводи, на які вона посилається у даній справі, входили до предмету доказування у справі №910/12760/16 і підлягали встановленню при розгляді справ згідно з принципом змагальності та є процесуальним обов`язком сторін у справі. При цьому, судові рішення у справі №910/12760/16 переглядались саме за апеляційними та касаційними скаргами ОСОБА_5 , а також за її заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, а від так господарськими судами у справі №910/12760/16 вже надана оцінка всім обставинам та документам, якими вона обґрунтовує свою позовну заяву у даній справі. В свою чергу наразі обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_6 зводяться до незгоди із судовими рішеннями, направлені на переоцінку доказів, висновків суду не спростовують, на законність судових рішень не впливають. У Постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18.04.2018 року у справі №753/11000/14-ц (провадження №61-11сво17) роз`яснено: «Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта». Відповідно до ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (ч.І ст. 129 Конституції України). У Постанові ВП ВС від 30.01.2019 у справі №357/9328/15-ц встановлено, що «принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішенасправа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень («що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності»), У рішенні від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України», заява №24465/04, ЄСПЛ наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. рішення у справі «Брумареску проти Румунії»). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду». Тож, Скаржник намагається в цій справі №761/18567/20 здійснити переоцінку обставин, встановлених судовим рішенням у справі №910/12760/16, що суперечить завданням та основним засадам цивільного судочинства (ст.ст. 2,10,18 ЦПК України), зокрема, принципу юридичної визначеності, який гарантується Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та знайшов своє неодноразове підтвердження у рішеннях ЄСПЛ. Відповідно до ч.1-2 ст.2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь- якими іншими міркуваннями в судовому процесі. У Постанові Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №138/1316/16-ц (провадження №61-36791св18) зазначено: «Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті З ЦК України), і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки. що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Звернення до суду з позовом не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу [...]. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Інший висновок не відповідав би засадам справедливості, добросовісності і розумності». У рішенні ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» (заява №3236/03) зазначено: «40. Суд нагадує, що право на справедливий розгляд судом, яке гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (див., mutatis mutandis, рішення у справі ".Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява N 52854/99, п. 52, ECHR 2003-Х). У рішенні ЄСПЛ у справі «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99) зазначено: «51. Стосовно ж суті скарги Суд вкотре нагадав, що право на справедливий судовий розгляд, передбачене ч. 1 cm. 6 Конвенції, слід тлумачити у світлі преамбули до Конвенції, де проголошено принцип верховенства права як складову спільної спадщини Договірних Сторін. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності (ревності), який, окрім іншого, встановлює, що у тих випадках, коли суди ухвалюють остаточні рішення, такі рішення не можуть оспорюватись (див. рішення Суду у справі Brumarescu v. Romania).

52. Принцип правової визначеності (певності) включає й дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності судового рішення. Остання засада означає, що жодна сторона не має права ставити питання про перегляд остаточного судового рішення, яке набрало чинності, лише заради повторного судового розгляду і ухвалення нового рішення у справі. Повноваження вищих судів щодо перегляду судових рішень мають використовуватись задля виправлення судових помилок. Перегляд же рішень у порядку нагляду не може розглядатись як замаскована апеляційна інстанція, а сама наявність двох точок зору на предмет спору ще не є підставою для повторного розгляду справи. Відхилення від цього принципу можливе лише за виняткових обставин [...]

55. Суд вкотре нагадав, що ч. 1 cm. 6 Конвенції забезпечує кожному при вирішенні його цивільних прав та обов`язків право на судовий розгляд. Це право становить собою "право на суд", у якому право на доступ до правосуддя є одним із аспектів цього права. Однак дане право було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних Сторін допускали невиконання остаточних судових рішень, які набули чинності. С немислимим, щоб ч. 1 cm. 6 Конвенції детально описувала процесуальні гарантії сторін у справі - справедливість, публічність, розумність строку провадження, але водночас не гарантувала б виконання судового рішення. Тлумачення ч. 1 cm. б Конвенції як такої, що пов`язана лише із доступом до правосуддя і порядком судового розгляду, могло б призвести до ситуації, яка не відповідатиме принципу верховенства права, який Договірні Сторони зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію (див. рішення Суду у справі Hornsby v. Greec»). Тобто, судове рішення може бути переглянуте лише вищою судовою інстанцією у межах справи, в якій воно ухвалено, а не під час іншого судового провадження. Як вище зазначалось, Рішення Господарського суду міста Києва від 31.10.2016 у справі №910/12760/16 переглядалось за апеляційною та касаційною скаргами ОСОБА_12 . Крім того, однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення, закріплене у ст.129 Конституції України, ст.ст.2,18 ЦПК України. Отже, рішення у справі №910/12760/16 є остаточним та обов`язковим до виконання. Відповідно ОСОБА_6 не має права у межах цієї справи вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона з ним не згодна, має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Відповідно до ч.1-4 ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Таким чином наразі апеляційний суд переглядає виключно законність судового рішення у справі №761/18567/20, а не судових рішень у справі №910/12760/16. Відповідно ОСОБА_6 не має права на спростування обставин, встановленихсудовим рішенням у справі №910/12760/16, яке набрало законної сили, є остаточним таобов`язковим. Таким чином доводи апеляційної скарги про те, що суд зобов`язаний був надати оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, зокрема надати оцінку відповідності угод, які були укладені 02.07.2014 року критеріям нікчемності, що відсутня преюдиція, є необґрунтовані і суперечать принципам судочинства, не відповідають вимогам закону. Інші аргументи апеляційної скарги на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції не впливають, його висновків не спростовують. Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року № 63566/00 "Проніна проти України (Pronina v. Ukraine)", § 23). Рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, в зв`язку з чим апеляційна скарга як необґрунтована підлягає залишенню без задоволення. Керуючись ст.ст.7,367,369,374,375,381,382,389 ЦПК України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Суддя-доповідач В.В. Гуль Судді Ю.О. Матвієнко Я.С. Мельник