Постанова Харківський апеляційний суд № 646/14436/24

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Єдиний унікальний номер 646/14436/24 Номер провадження 22-ц/818/485/26 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 квітня 2026 року м. Харків Харківський апеляційний суд у складі: головуючого судді Мальованого Ю.М., суддів: Тичкової О.Ю., Яцини В.Б., за участю: секретаря судового засідання Шевченко В.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Основ`янського районного суду м. Харкова від 19 червня 2025 року в складі судді Янцовської Т.М. по справі № 646/14436/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності, - В С Т А Н О В И В: У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності. Позовна заява мотивована тим, що 23 серпня 2017 року між нею та ОСОБА_3 зареєстровано шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_1 її чоловік ОСОБА_3 помер. За життя ОСОБА_3 залишив заповіт від 19 листопада 2019 року, згідно якого усе своє майно та майнові права, що будуть належати йому на день його смерті, де б воно не знаходилось, з чого б воно не складалось, та на яке він матиме право, заповів їй. Відповідачка ОСОБА_2 є першою дружиною ОСОБА_3 , з якою вони перебували у шлюбі з 12 квітня 1985 року по 19 січня 2016 року. У період шлюбу, а саме 07 грудня 2001 року, подружжям ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за договором купівлі-продажу. Отже, вказана квартира є спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , та вона як спадкоємиця за заповітом має право успадкувати 1/2 частку у праві власності на неї, що належала померлому ОСОБА_3 . Однак відповідачка в категоричній формі відмовляється визнавати її право власності на спірну квартиру. Просила визнати за нею право власності в порядку спадкування за заповітом на спадкове майно, а саме: 1/2 частку квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка складається з 2 житлових кімнат житловою площею 26,50 кв м, загальною площею 42,50 кв м, після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 її чоловіка ОСОБА_3 , вирішити питання щодо судових витрат. Заочним рішенням Основ`янського районного суду м. Харкова від 19 червня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Заочне рішення суду мотивовано тим, що матеріали справи не містять відомостей про належність на праві власності померлому ОСОБА_3 спірної квартири, яка не визнавалась спільною сумісною власністю. На момент розгляду справи судом не встановлено порушеного права позивачки, яке б підлягало захисту у судовому порядку відповідно до статті 392 ЦК України. На вказане судове рішення 17 липня 2025 року ОСОБА_1 до суду апеляційної інстанції подала апеляційну скаргу, в якій просила заочне рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити її позов. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд не надав належної оцінки обставинам справи, а саме, що спірна квартира придбана ОСОБА_2 та ОСОБА_3 під час перебування у шлюбі, тобто презюмується, що є їхньою спільною сумісною власністю. У договорі купівлі-продажу квартири від 07 грудня 2001 року не вказано, що квартира є індивідуальною власністю одного з подружжя, будь-якого договору між подружжям щодо неї не укладалось. Нотаріусом відмовлено їй у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки право власності ОСОБА_3 на спірне майно не зареєстроване, тому вона вимушена була звертатися до суду з позовом про визнання права власності у порядку спадкування. Відзивів на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходило. Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. В судове засідання апеляційного суду сторони-учасники судового розгляду не з`явилися. Судові повістки-повідомлення про розгляд справи 23 квітня 2026 року надіслані апеляційним судом на адреси сторін-учасників: Судова повістка на ім`я ОСОБА_1 повернута на адресу апеляційного суду з відміткою від 27 серпня 2025 року «адресат відсутній за вказаною адресою», що у відповідності до пункту 3 частини 8 статті 128 ЦПК України є днем вручення судової повістки (а.с. 104-105). Судова повістка на ім`я ОСОБА_2 повернута на адресу апеляційного суду з відміткою від 28 серпня 2025 року «адресат відсутній за вказаною адресою», що у відповідності до пункту 3 частини 8 статті 128 ЦПК України є днем вручення судової повістки (а.с. 106-107). Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу у відсутність учасників справи, явка яких у судове засідання обов`язковою не визнавалась, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, виходячи з наступного. Судом встановлено, що 12 квітня 1985 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, який розірвано 19 січня 2016 року, що підтверджується штампом у паспорті відповідачки, повідомленням Балаклійського ВДРАЦС в Ізюмському районі Харківської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції від 05 грудня 2024 року, копією свідоцтва про розірвання шлюбу (а.с. 19-21, 26, 29). За договором купівлі-продажу АЕІ № 215498 від 07 грудня 2001 року ОСОБА_4 продав, а ОСОБА_2 купила квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Квартира зареєстрована у КП «Харківське міське БТІ» на праві приватної власності за ОСОБА_2 та записана у реєстрову книгу за № П-9-9136 07 грудня 2001 року (а.с. 33-34). На ім`я ОСОБА_2 виготовлено технічний паспорт на вказану квартиру (а.с. 35-37). 23 серпня 2017 року ОСОБА_3 уклав шлюб з ОСОБА_5 (а.с. 30) 19 листопада 2019 року приватним нотаріусом Балаклійського РНО Харківської області Соколовою С.О. посвідчено заповіт за № 1769, яким ОСОБА_3 усе своє майно та майнові права, що будуть належати йому на день його смерті, де б воно не знаходилось, з чого б воно не складалось та на яке він матиме право, заповів ОСОБА_1 (а.с. 31). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер (а.с. 32). Як вбачається з відповіді приватного нотаріуса Ізюмського РНО Харківської області Голуб В.М. від 02 грудня 2024 року № 586/01-16 на ім`я ОСОБА_1 , відсутні підстави для включення квартири за адресою: АДРЕСА_1 до складу спадкового майна після смерті ОСОБА_3 , оскільки право власності на вищевказану квартиру на ім`я померлого не зареєстровано. Рекомендовано спадкоємиці звернутися до суду (а.с. 28). Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві Положення» СК України цей Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності. Отже, порядок набуття спільного майна та його правовий режим в цій справі має визначатися Кодексом про шлюб та сім`ю України, який був чинним на час такого набуття (далі - КпШС України, тут і далі у редакції на час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири). Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Згідно з частиною першою статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Згідно зі статтею 16 Закону України «Про власність», який був чинним на момент придбання спірної квартири, майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім`ю України. Подібним чином питання спільної власності подружжя регулює і чинний СК України. Так, відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таку ж норму містить стаття 368 ЦК України. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Отже, норми статей 57, 60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них. Таким чином, конструкція статті 22 КпШС України та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Водночас, заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. З урахуванням того, що на майно, яке придбано за час шлюбу, розповсюджується презумпція спільності права власності подружжя на майно, то тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на ту особу, яка її спростовує (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 595/324/17). Статус об`єкта права спільної сумісної власності визначається такими чинниками: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Сам лише факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя. Згідно з статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України). Відповідно до статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. За змістом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинились внаслідок його смерті. Частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах (частина перша статті 1226 ЦК України). На підставі частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Визначення судом частки співвласника у праві спільної власності на нерухоме майно за померлим не узгоджується з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, що свідчить, у тому числі, про неефективність способу захисту права особи відповідно до положень статті 16 ЦК України. У такому випадку спадкоємець не позбавлений можливості захисту своїх прав шляхом подання позову про визнання права власності в порядку спадкування. Аналогічний правовий висновок неодноразово викладено Верховним Судом у постановах: від 20 червня 2018 року у справі № 640/13903/16-ц (провадження № 61-15147св18); від 20 червня 2018 року у справі № 266/5267/18 (провадження № 61-6647св19); від 20 березня 2019 року у справі № 550/1040/16-ц (провадження № 61-28423св18); від 22 квітня 2020 року у справі № 601/2592/18 (провадження № 61-17859св19); від 22 квітня 2020 року у справі № 127/23809/18 (провадження № 61-11210св19); від 27 травня 2020 року у справі № 361/7518/16-ц (провадження № 61-43734св18), від 16 вересня 2020 року у справі № 464/1663/18 (провадження № 61-9410св19), від 14 серпня 2024 року в справі № 522/3974/20. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України). Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)) Як вбачається з матеріалів справи, спірну квартиру набуто відповідачкою ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 07 грудня 2001 року, укладеного нею з ОСОБА_4 . На час придбання спірної квартири ОСОБА_2 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , укладеним 12 квітня 1985 року та розірваним 19 січня 2016 року. У подальшому 23 серпня 2017 року ОСОБА_3 уклав другий шлюб з позивачкою, на ім`я якої залишив заповіт на все належне йому майно. Після смерті ОСОБА_3 позивачка вважає, що має право на успадкування його частки у праві власності на спірну квартиру як у спільному сумісному майні подружжя, однак нотаріусом відмовлено їй у включенні цього майна до складу спадщини, оскільки воно не було зареєстроване за спадкодавцем. Разом з тим, матеріали справи містять відомості лише щодо придбання спірної квартири на ім`я відповідачки ОСОБА_2 у 2001 році та реєстрації її права власності у БТІ. Даних щодо реєстрації права власності на спірну квартиру станом на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 та розгляду цієї справи, а саме щодо того, що воно досі зареєстровано за відповідачкою, ОСОБА_1 до суду не надано. З клопотанням щодо витребування відповідних актуальних відомостей про власника спірної квартири до суду першої інстанції позивачка не зверталась. З даних з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, перевірених судом апеляційної інстанції, вбачається, що за відповідачкою (за РНОКПП НОМЕР_1 ) зареєстроване право власності лише на житловий будинок у м. Балаклія Харківської області. Відомості про реєстрацію за нею права власності на спірну квартиру у реєстрі відсутні. За таких умов, з урахуванням того, що з часу придбання спірної квартири минуло понад 25 років, і за цей час її власник міг неодноразово змінитися, а матеріали справи не містять актуальних даних про право власності на спірне майно на час відкриття спадщини, колегія суддів не вбачає підстав для визнання права власності на 1/2 частку у праві власності на спірну квартиру за позивачкою у порядку спадкування за заповітом. Крім того, у договорі купівлі-продажу спірної квартири не вказано, що ОСОБА_3 надавав згоду на придбання цього майна у спільну сумісну власність подружжя. З дня її купівлі - 07 грудня 2001 року і до дня смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто протягом більш ніж двадцяти років, ОСОБА_3 не заявляв будь-яких своїх прав на спірну квартиру та вимог щодо її поділу як спільного майна подружжя. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 04 листопада 2024 року у справі № 532/1550/23 зробив висновок, що проявом доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) є те, що якщо особа, яка має суб`єктивне право (наприклад, право власності, право на частку в спільній власності), добровільно висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від належного їй майнового права, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити суб`єктивне право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права. До того ж, відомості щодо джерел набуття спірної квартири: спільні кошти подружжя чи особисті кошти ОСОБА_2 , у суду також відсутні. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 . Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Отже, судова колегія вважає, що заочне рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін. Оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Заочне рішення Основ`янського районного суду м. Харкова від 19 червня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст постанови складено 27 квітня 2026 року. Головуючий Ю.М. Мальований Судді О.Ю. Тичкова В.Б. Яцина