Постанова 4813 № 498/2161/24

Номер провадження: 22-ц/813/3496/26 Справа № 498/2161/24 Головуючий у першій інстанції Чернецька Н. С. Доповідач Таварткіладзе О. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20.04.2026 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Таварткіладзе О.М., суддів: Вадовської Л.М., Погорєлової С.О., розглянувши у порядку письмового провадження в залі суду в м. Одеса апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_2 , на рішення Великомихайлівського районного суду Одеської області від 09 квітня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини та на утримання дружини до досягнення дитиною трирічного віку, - В С Т А Н О В И В: У грудні 2024 року ОСОБА_3 звернулась до Великомихайлівського районного суду Одеської області з позовом до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини та на утримання дружини до досягнення дитиною трирічного віку. Позов обґрунтований тим, що з 2022 року позивач та відповідач проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Під час спільного проживання у сторін народилась донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . При реєстрації народження доньки, за спільною їхньою заявою, поданою до органу реєстрації, на підставі п. 1 ч. 2 ст. 125 СК України ОСОБА_1 визнав себе батьком дитини, про що свідчить відповідний запис у свідоцтві про народження дитини. Донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає разом з позивачем та знаходиться на повному її утриманні. На даний час позивач не працює, перебуває у декретній відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років. У позивача немає можливості у повній мірі забезпечити фізичний та духовний розвиток дитини. Відповідач проживає окремо від них та відмовляється добровільно надавати кошти на утримання доньки, не опікується її вихованням, не цікавиться її інтересами. Відповідач також ухиляється від утримання позивача відповідно до ст. 84 СК України. За свідченнями позивача, відповідач ОСОБА_1 є здоровою особою працездатного віку, проходить військову службу, інших неповнолітніх дітей чи непрацездатних батьків на утриманні немає, стягнення по виконавчим документам з нього не проводяться, тому має об`єктивну можливість здійснювати утримання доньки та її матері до досягнення дитиною трирічного віку. За таких підстав позивач звернулась до суду з цим позовом. У березні 2025 року до суду першої інстанції від представника відповідача ОСОБА_2 надійшов відзив на позовну заяву, в якому сторона відповідача просила відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що сторони за спільною згодою визначили місце проживання їхньої доньки разом з батьком. Станом на 04 березня 2025 року зареєстрованим місцем проживання дитини ОСОБА_4 є місце реєстрації її батька ОСОБА_1 , а саме: АДРЕСА_1 . Відомості про спільне проживання та реєстрацію ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , зазначені у довідці Великомихайлівської селищної ради від 14 листопада 2024 року №485, не відповідають дійсності. Інших доказів спільного проживання матері та доньки матеріали справи не містять. Представник зазначала, що батько від виховання та утримання дитини не відмовляється, готовий виконувати свої обов`язки належним чином після повернення дитини за її зареєстрованим місцем проживання разом з батьком. Наголошувала, що самовільна зміна місця проживання дитини без згоди відповідача є неправомірною поведінкою з боку ОСОБА_3 і порушує батьківські права. Тому, наполягаючи, що позивач не довела, що сторонами досягнуто згоди щодо визначення місця проживання дитини разом з матір`ю, та спір щодо місця проживання дитини компетентними органами не вирішувався, а законом не передбачено право на стягнення аліментів тим з батьків, з яким не проживає дитинна, сторона відповідача вважала вимоги про стягнення аліментів до вирішення питання про місце проживання дитини передчасними. У березні 2025 року до суду першої інстанції від представника позивача ОСОБА_5 надійшла відповідь на відзив, в якій сторона позивача просила задовольнити позов та зазначала про необґрунтованість викладених у відзиві заперечень. Вказувала, що довідкою про склад сім`ї №485 від 14 листопада 2024 року, виданою старостою Великокомарівського старостинського округу Роздільнянського району Одеської області, підтверджується, що дитина проживає з матір`ю. Доказів спростування факту проживання дитини з матір`ю або наявності спору щодо місця проживання дитини відповідачем не надано. Крім того, відповідачем не надано доказів виконання обов`язків, встановлених ст. 180, 181 СК України, а також не надано документів щодо розміру його доходу, доказів наявності інших утриманців, про незадовільний стан здоров`я. Рішенням Великомихайлівського районного суду Одеської області від 09 квітня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено. Вирішено стягувати щомісячно з ОСОБА_1 аліменти на користь ОСОБА_3 на утримання неповнолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частини з усіх видів його доходів, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 17 грудня 2024 року і до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вирішено стягувати щомісячно з ОСОБА_1 аліменти на користь ОСОБА_3 на її утримання у розмірі 1/6 частини всіх видів заробітку (доходу), щомісячно починаючи з 17 грудня 2024 року до досягнення дитиною ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 трьох років, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вирішено питання розподілу судових витрат. Звернуто рішення до негайного виконання у частині стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць. Задовольняючи позовні вимоги повністю, суд першої інстанції виходив із передбаченого ст. 180 СК України обов`язку батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття, а також з законодавчо закріпленого права матері на утримання від батька дитини, до досягнення дитиною трирічного віку. При цьому, суд першої інстанції врахував, що відповідач є батьком дитини сторін, яка на даний час не досягла трирічного віку та проживає з позивачем й перебуває на її утриманні. Будь-яких доказів на підтвердження неможливості надавати матеріальну допомогу відповідач суду не надав. Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 , в особі свого представника ОСОБА_2 , подав до суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Великомихайлівського районного суду Одеської області від 09 квітня 2025 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Мотивуючи вимоги апеляційної скарги, апелянт (відповідач) зазначає доводи, що в цілому повторюють твердження, наведені в обґрунтування відзиву на позовну заяву, та разом з тим наголошує, що суд першої інстанції неправомірно визнав достовірною довідку Великомихайлівської селищної ради від 14 листопада 2024 року №

485. Вказує, що сторони за спільною згодою визначили місце проживання їхньої доньки разом з батьком за його адресою, підтверджується витягом з реєстру Бориспільської територіальної громади № 2024/008658525 від 22 липня 2024 року. Зі змісту позовної заяви про стягнення аліментів відповідачу стало відомо про зміну місця реєстрації його дитини без його згоди. У зв`язку з чим, адвокатом відповідача 25 лютого 2025 року направлено адвокатський запит до Великомихайлівської селищної ради Роздільнянського району Одеської області, у відповідь на який в листі від 26 лютого 2025 року №167 селищна рада повідомила, що 14 листопада 2024 року до них звернулась ОСОБА_3 щодо реєстрації доньки, повідомивши, що реєстрація дитини не здійснювалася. Достовірність інформації перевірити було неможливо, в результаті чого реєстраційна дія вчинена з порушенням вимог п. 1 ст. 4 та п. 3 ст. 5 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні». Виконуючи вимоги п. 1 ст. 4 вказаного закону, реєстраційну дію від 14 листопада 2024 року скасовано. Отже, довідка Великомихайлівської селищної ради від 14 листопада 2024 року № 485 була видана внаслідок реєстраційної дії, яка в подальшому визнана незаконною і скасована, а отже, не може вважатися допустимим доказом, який підтверджує будь-які юридично значимі факти, зокрема факт спільного проживання матері та дитини. Жодних інших належних та допустимих доказів, які б підтверджували фактичне спільне проживання матері та дитини, позивач суду не надала. Також, апелянт (відповідач) вказує, що обов`язковою умовою для застосування судового механізму стягнення аліментів є встановлений факт проживання дитини з тим із батьків, який звертається до суду. У даному випадку відсутні докази того, що між сторонами досягнуто домовленості про визначення місця проживання їхньої дитини разом з матір`ю. Спір щодо місця проживання дитини не був предметом судового розгляду, відповідне рішення не ухвалювалося, а зареєстрованим місцем проживання дитини станом на день розгляду справи залишається місце проживання її батька. Таким чином, у позивача, як у особи, з якою дитина офіційно не проживає, відсутнє передбачене законом право на звернення до суду із вимогою про стягнення аліментів. Наголошує, що самовільна зміна місця проживання малолітньої дитини одним із батьків без згоди іншого та подальше звернення до суду з позовом про стягнення аліментів є проявом недобросовісної поведінки, що суперечить правовим засадам батьківства, закріпленим у Сімейному кодексі України. Вказує, що відповідач від виконання батьківських обов`язків не ухилявся, не відмовлявся від участі у вихованні чи утриманні доньки та висловив чітку позицію щодо повернення дитини до місця її зареєстрованого проживання, де він готовий забезпечувати належні умови для життя, розвитку та навчання дитини. Таким чином, на думку сторони відповідача, суд першої інстанції, задовольнивши позов ОСОБА_3 без попереднього встановлення належного правового статусу її спільного проживання з дитиною, фактично надав особі право на отримання аліментів в обхід встановленого порядку, чим порушив вимоги ст. 181, 183 СК України, та принцип юридичної визначеності. На вказану апеляційну скаргу у серпні 2025 року позивач ОСОБА_3 подала до суду апеляційної інстанції відзив, в якому просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги та залишити без змін рішення Великомихайлівського районного суду Одеської області від 09 квітня 2025 року. В обґрунтування відзиву сторона позивача зазначає, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, правильно застосував норми Сімейного кодексу України. Вказує, що з жовтня 2024 року спільна донька сторін постійно проживає разом з позивачем за адресою: АДРЕСА_2 . Сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі, тому всі обов`язки з догляду, виховання та утримання дитини покладалися лише на позивача. На момент подачі позову дитині було лише 10 місяців, вона була на змішаному вигодовуванні і потребувала постійного догляду, який позивач здійснювала без жодної участі з боку відповідача. Батько не надає матеріальної допомоги вже понад пів року, не бере участі у вихованні дитини та фактично самоусунувся від виконання своїх обов`язків. Позивач повністю забезпечує дитину. Наголошує, що факт проживання дитини разом з позивачем є незаперечним та підтверджується, зокрема, чеками про придбані засоби гігієни, підгузки, суміші, ліки, одяг, іграшки та інші речі, яких потребує дитина. Дитина спостерігається у педіатра за місцем проживання позивача. При цьому, відповідач не надав жодного документального підтвердження того, що дитина проживає з ним або що він її утримує. На думку позивача, скарга є спробою уникнути відповідальності й не має правового або фактичного обґрунтування. У серпні 2025 року до апеляційного суду від представника апелянта (відповідача) ОСОБА_1 адвоката Нагорнюк-Данилюк О.А. надійшла відповідь на відзив, в якому представник підтримує вимоги апеляційної скарги та наполягає, що довідка Великомихайлівської селищної ради від 14 листопада 2024 № 485 засвідчує недійсну інформацію, яка була наслідком умисних протиправних дій з боку позивача щодо зміни зареєстрованого місця проживання дитини без згоди батька. Станом на дату розгляду справи єдиним офіційно зареєстрованим місцем проживання дитини залишається адреса відповідача. Зазначає, що докази утримання дитини, на які посилається позивач (чеки на засоби гігієни, підгузки, суміші, ліки, одяг, іграшки тощо), є лише виконанням її власного батьківського обов`язку, який покладається на обох батьків у рівних частках. Більше того, надані позивачем квитанції за 29.12.2024 року та 16.01.2025 року засвідчують витрати, які були здійснені нею в період добровільної сплати відповідачем коштів на утримання дитини, а відповідно не підтверджують утримання дитини позивачем саме за власний рахунок. Повідомляє, що апелянт (відповідач) не ухилявся від виконання батьківських обов`язків, а навпаки добровільно перераховував кошти на утримання дитини до моменту подачі позову ОСОБА_3 , що підтверджується платіжними інструкціями від 15.11.2024 року, 15.12.2024 року та 14.01.2025 року. Перерахування були припинені виключно для уникнення ризику подвійного стягнення аліментів та у зв`язку з наявністю між батьками спору щодо місця проживання дитини. Адвокат заперечує проти належності таких доказів позивача, як записи медичних оглядів та планових щеплень дитини, вказуючи, що дані записи не містять чіткої ідентифікації дитини, не підтверджують фактичне проживання та не спростовують офіційної реєстрації місця проживання дитини з апелянтом (відповідачем). Відповідно ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Як вбачається з положень п. 1 ч. 4 ст. 274 ЦПК України, у порядку спрощеного позовного провадження можуть бути розглянуті справи про стягнення аліментів. Відповідно до п. 1 - 3 ч. 6 ст. 19 ЦПК України (в редакції Закону № 3831-IX від 19.06.2024 року) для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи, справи, у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; справи про стягнення аліментів, збільшення та зменшення їх розміру, припинення стягнення аліментів, оплату додаткових витрат на дитину, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі вимоги не пов`язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства). Ураховуючи вищенаведені норми, оскільки із матеріалів справи вбачається, що предметом спору є аліментні зобов`язання, й такі матеріали містять достатньо доказів для вирішення спору по суті, колегія суддів вважає за можливе розгляд справи проводити в порядку письмового провадження, без повідомлення (виклику) учасників справи. Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що знаходяться в матеріалах справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні рішення суду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав. Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ч. 1 п. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. За приписами ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ч. 1 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вказаним вимогам оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає повністю. Судом встановлено, що відповідно до копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого 28 лютого 2024 року Бориспільським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Бориспільському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), ОСОБА_4 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що зроблено відповідний актовий запис №

133. Батьком дитини записаний ОСОБА_1 , матір`ю ОСОБА_3 . Згідно довідки № 485 від 14 листопада 2024 року, виданої старостою Великокомарівського старостинського округу Роздільнянського району Одеської області, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та її донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстровані та проживають за адресою: АДРЕСА_2 . Згідно витягу з реєстру територіальної громади Великомихайлівської територіальної громади ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 . Дата реєстрації 14 листопада 2024 року. Згідно витягу з реєстру територіальної громади Бориспільської територіальної громади ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Дата декларування 22 липня 2024 року. Згідно пояснень №167 від 26 лютого 2025 року старости Великокомарівського старостинського округу, 14 листопада 2024 року до старости Великокомарівського старостинського округу звернулась ОСОБА_3 щодо реєстрації доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_3 повідомила, що реєстрація дитини не здійснювалась. Достовірність інформації перевірити було неможливо, в результаті дія була вчинена з порушенням вимог ст. 4 п. 1, ст. 5 п. 3 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні». Реєстраційну дію було скасовано за заявою ОСОБА_3 26 лютого 2025 року. Перевіряючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (ч. 2, 3 ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства»). У відповідності до ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Дані положення національного законодавства повністю кореспондуються з нормами міжнародного права, зокрема, ст. 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 року (далі Конвенція 1989 року), якою визначено, що держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини. Відповідно до ст. 3 Конвенції 1989 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Згідно ч. 1 ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У § 54 рішення Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини. Згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України практика ЄСПЛ застосовується апеляційним судом як джерело права. У національному праві передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ч. 3 ст. 51 Конституції України). Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (ч. 7, 8, 9 ст. 7 СК України). У ч. 2 ст. 51 Конституції України закріплено, що батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Згідно зі ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини. Відповідно до положень ст. 150, 180 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, матеріально утримувати дитину до повноліття. У ч. 1 - 3 ст. 181 СК України визначено, що способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. У п. 17 постанови Пленуму Верховного суду України від 15 травня 2006 року №3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» зазначено, що за відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким вона проживає, вправі звернутися до суду з відповідним позовом. Приписами ч. 1, 2 ст. 179 СК України встановлено, що аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Той із батьків або інших законних представників дитини, на ім`я якого виплачуються аліменти, розпоряджається аліментами виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини. Аналіз вищенаведеного дає підстави для висновку, що будь-який сімейний спір стосовно дитини має вирішуватися з урахуванням та якнайкращим забезпеченням інтересів дитини. Стягнення аліментів на утримання дитини є одним із способів захисту інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності. За загальним правилом спосіб виконання батьками своїх обов`язків по утриманню неповнолітніх дітей, зокрема, сплаті аліментів, залежить від домовленості між ними, однак, у разі відсутності такої домовленості той з батьків, з ким проживають діти, має право звернутися до суду з відповідним позовом і в цьому разі аліменти на них можуть бути присуджені в частці від заробітку (доходу) їх матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі. Слід вказати, що за своєю суттю аліменти - це кошти, покликані забезпечити дитину усім необхідним для повноцінного розвитку, тому вони можуть бути стягнуті лише на користь того з батьків, з ким проживає дитина і який бере активну участь у її вихованні. Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 711/8561/16-ц (провадження № 61-21318св18), від 03 лютого 2021 року у справі № 520/21069/18 (провадження № 61-1347св20), від 14 серпня 2024 року у справі № 760/4661/20 (провадження № 61-15867св23), від 11 грудня 2024 року у справі № 672/186/24 (провадження № 61-13277св24). Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин апеляційний суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Також, Верховний Суд у постанові від 22 листопада 2022 у справі №188/1029/19 (провадження №61-11986св20) зазначив, що обов`язковою умовою для стягнення аліментів на користь одного з батьків є проживання з нею чи з ним самої дитини, на утримання якої власне і стягуються аліменти. У справі, що переглядається, позивач ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом, в якому просила суд стягнути з відповідача ОСОБА_1 на її користь аліменти на утримання неповнолітньої дитини та на її утримання до досягнення дитиною трирічного віку. Як на підставу своїх вимог, позивач посилалась на те, що спільна дитина сторін проживає разом з нею та знаходиться на її утриманні, позивач не працює, оскільки перебуває у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років, відповідач не надає належної матеріальної допомоги на утримання дитини та ухиляється від утримання позивача, як матері дитини, що не досягла трирічного віку, при цьому відповідач є особою працездатного віку, працює військовослужбовцем, інших осіб на своєму утриманні не має, тобто має об`єктивну можливість матеріально утримувати доньку та позивача. У відзиві на позовну заяву відповідач заперечував проти позовних вимог, стверджуючи, що позивач не довела спільне проживання матері разом з донькою, оскільки дитина зареєстрована за адресою місця проживання відповідача. Встановивши, що -відповідач є батьком дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка на даний час не досягла трирічного віку; -відповідач є працездатним чоловіком, будь-яких доказів про свої доходи, чи знаходження на його утриманні інших осіб, або доказів на підтвердження неможливості надавати матеріальну допомогу відповідач суду не надав; - дитина сторін хоча і зареєстрована за місцем проживання батька, але фактично проживає з матір`ю, суд першої інстанції набув правильного висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 щодо стягнення з відповідача ОСОБА_1 на її користь аліментів на утримання дитини та на утримання матері дитини до досягнення дитиною трирічного віку. Апеляційний суд вважає, що при ухваленні даного рішення суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, надав належну оцінку правовим підставам заявленого позову й зібраним у справі доказам та з урахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу і засад змагальності дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову. Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що позивач не надала суду належних та допустимих доказів про фактичне спільне проживання матері та дитини та зауваження про відсутність доказів про досягнення сторонами домовленості про визначення місця проживання їхньої дитини разом з матір`ю, не можуть бути прийняті в якості підстав для скасування оскаржуваного рішення та відмови у задоволенні позовних вимог, зважаючи на наступне. Відповідно до положень ч. 1, 2, 4 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Згідно із ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) сформулювала висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Апеляційний суд враховує, що відповідно до ч. 4 ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. При цьому, фізична особа може мати кілька місць проживання (ч. 6 ст. 29 ЦК України), але одночасно фізична особа може мати лише одне задеклароване або одне зареєстроване місце проживання (перебування) в Україні, про що визначено у ч. 1 ст. 4 Законі України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні». З наявного в матеріалах справи тексту відзиву на позовну заяву вбачається, що відповідач не заперечував, що фактично донька проживає разом з матір`ю. У відзиві відповідач лише наголосив, що позивач самовільно, без згоди батька, визначила фактичне місце проживання доньки разом з собою. Сам по собі факт реєстрації доньки за місцем проживання батька ОСОБА_1 не свідчить про фактичне місце проживання доньки за його адресою, а отже не спростовує спільне проживання матері та дитини. Крім того, наголошуючи, що позивач без його згоди змінила фактичне місце проживання їхньої дитини, відповідач не надає доказів звернення з власної ініціативи до компетентних органів з метою вирішення питання щодо визначення місця проживання дитини та/або про відібрання дитини у зв`язку із самовільною зміною місця проживання дитини іншим із батьків (вданому випадку матір`ю). За таких підстав, колегія суддів вважає, що апелянт (відповідач) не навів мотивованих пояснень та не надав належних доказів на спростування обставини фактичного проживання дитини разом з матір`ю. Відповідно до положень ст. 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів. Висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 11 березня 2020 року у справі № 759/10277/18 (провадження № 61-22317св19), від 16 червня 2021 року, справа №643/11949/19 (провадження №61-2698св21), зводяться до того, що інтереси дитини превалюють над майновим становищем платника аліментів. Згідно ч. 2 ст. 91 СК України жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, мають право на утримання в разі проживання з нею, ним їхньої дитини, відповідно до ч. 2 4 ст. 84 та ст. 86 і 88 цього Кодексу. У ч. 2, 4 ст. 84 СК України визначено, що дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка - батька дитини до досягнення дитиною трьох років. Право на утримання вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає дитина, має незалежно від того, чи вона працює, та незалежно від її матеріального становища, за умови, що чоловік може надавати матеріальну допомогу. Відповідно до ч. 1 ст. 80 СК України аліменти присуджуються одному з подружжя у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя і (або) у твердій грошовій сумі. За правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року по справі № 712/4702/19 (провадження № 61-929св20), можливість отримання аліментів на утримання дружини, з якою проживає дитини до досягнення нею трьох років, виникає за умови, що чоловік має можливість надавати таку матеріальну допомогу. Враховуючи правову природу аліментів, їх цільовий характер, а також передбачені законом підстави їх стягнення на користь того з батьків, з ким проживає дитина, керуючись принципом найкращих інтересів дитини, місцевий суд правомірно вважав, що є всі підстави для стягнення аліментів на користь позивача, з якою, за встановленими обставинами справи, проживає дитина сторін. Визначений судом першої інстанції розмір аліментів є необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини, батьком якої є відповідач. Належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, які б унеможливлювали сплату відповідачем аліментів, у визначеному судом першої інстанції розмірі, ОСОБА_1 у передбаченому ст. 12, 81 ЦПК України порядку суду не надав. Інші доводи апеляційної скарги зведені лише до незгоди з висновком районного суду, особистого тлумачення норм матеріального і процесуального права, не впливають на фактичні обставини справи, які встановлені судом відповідно до чинного законодавства, та не спростовують законність оскаржуваного судового рішення. Щодо наданих стороною позивача доказів разом з відзивом на апеляційну скаргу, а також доказів, що надані стороною апелянта (відповідача) до апеляційного суду разом з відповіддю на відзив, то апеляційний суд такі докази не приймає, у зв`язку з наступним. Згідно з ч. 2, 3, 8 ст. 83 ЦПК України, позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Відповідно ч. 3 ст. 367 ЦПК України, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Отже, єдиний винятковий випадок, коли є можливим прийняття судом (у тому числі судом апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом строку, - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких також покладений на учасника справи, який подає такі докази. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги ч. 1 ст. 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Суд апеляційної інстанції, враховуючи процесуальну обізнаність сторін про рух справи, що підтверджуються матеріалами справи, зокрема подання відповідачем відзиву на позовну заяву в суді першої інстанції, а також подання позивачем відповіді на відзив у суді першої інстанції, не знаходить поважних причин для прийняття нових доказів в суді апеляційної інстанції. За таких підстав, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_2 , залишити без задоволення. Рішення Великомихайлівського районного суду Одеської області від 09 квітня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, за виключенням випадків, передбачених частиною 3 статті 389 ЦПК України. Головуючий О.М. Таварткіладзе Судді: Л.М. Вадовська С.О. Погорєлова