Постанова 4824 № 760/4141/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 03110, м. Київ, вул. Солом`янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua Єдиний унікальний номер справи № 760/4141/23 Головуючий у суді першої інстанції - Тесленко І.О. Номер провадження № 22-ц/824/5787/2026 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 квітня 2026 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді: Яворського М.А., суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О., за участю секретаря - Марченко А.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Державної інноваційної фінансово - кредитної установи, поданою представником Солдатовим Андрієм Олександровичем, на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 07 листопада 2025 року, ухвалене під головуванням судді Тесленко І.О., у місті Києві, у справі за позовом Державної інноваційної фінансово - кредитної установи до ОСОБА_1 про стягнення майнової шкоди в порядку регресу,- ВСТАНОВИВ: У лютому 2023 року Державна інноваційна фінансово - кредитна установа звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення майнової шкоди в порядку регресу, відповідно до якого просила суд стягнути з відповідача на її користь шкоду, заподіяну у зв`язку з оплатою ОСОБА_2 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 296 527, 73 грн. В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 14 липня 2020 року (справа № 640/4301/20) задоволено позов та ОСОБА_1 поновлено на посаді голови правління Державної інноваційної фінансово-кредитної установи з 17 лютого 2020 року. Наказом Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості України № 1/п від 28 січня 2021 року відповідача 28 січня 2021 року звільнено з посади голови правління установи з підстав, передбачених контрактом на підставі пункту 8 статті 36 КЗпП України. Відповідач, перебуваючи на посаді голови правління установи, 01 грудня 2020 року наказом голови правління Установи №146-к/тр звільнив з посади начальника відділу кадрів установи ОСОБА_2 . Рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 28 вересня 2021 року та від 12 жовтня 2021 року, яке залишено без змін Постановою Київського апеляційного суду від 01 вересня 2022 року у справі № 754/225/21 скасовано наказ від 01 грудня 2020 року №146-к/тр про звільнення ОСОБА_2 , та поновлено її на посаді начальника відділу кадрів Державної інноваційної фінансово - кредитної установи, а також стягнуто з Установи середній заробіток за час вимушеного прогулу у загальній сумі 257936,49 гривень та витрати по сплаті судового збору у загальному розмірі 2 724,00 грн, витрат на правничу допомогу у розмірі 3 500 грн та 5 500 грн. Постановою Шевченківського відділу ДВС у місті Києві від 08 листопада 2022 року відкрито виконавче провадження (ВП НОМЕР_1) про примусове стягнення 259 752,49 грн, 25 975,24 грн виконавчого збору та 300,00 грн мінімальні витрати виконавчого провадження, що загалом становить 286 027,73 грн, на підставі виконавчого листа № 754/225/21 виданого 26 вересня 2022 року Деснянським районним судом міста Києва. Постановою Шевченківського відділу ДВС у місті Києві від 08 листопада 2022 року відкрито виконавче провадження (ВП НОМЕР_2) про примусове стягнення 3 500,00 грн, 350,00 грн виконавчого збору та 300,00 грн мінімальні витрати виконавчого провадження, що загалом становить 4 150, 00 грн на підставі виконавчого листа № 754/225/21 виданого 26 вересня 2022 року Деснянським районним судом міста Києва відповідно до постанови Київського апеляційного суду від 01 вересня 2022 року. Постановою Шевченківського відділу ДВС у місті Києві від 08 листопада 2022 року відкрито виконавче провадження (ВП НОМЕР_3) про примусове стягнення 5 500,00 грн, 550,00 грн виконавчого збору та 300,00 грн мінімальні витрати виконавчого провадження, що загалом становить 6 350, 00 грн, на підставі виконавчого листа № 754/225/21 виданого 26 вересня 2022 року Деснянським районним судом міста Києва відповідно до постанови Київського апеляційного суду від 01 вересня 2022 року. Відповідно до Постанови Шевченківського відділу ДВС у місті Києві від 18 листопада 2022 року про закінчення виконавчого провадження (ВП НОМЕР_1), борг в повному обсязі стягнуто на депозитний рахунок Шевченківського ВДВС у м. Києві ЦМУ МЮ (м. Київ) та перераховано стягувачу. Крім того, з боржника стягнуто та перераховано на користь держави виконавчий збір та витрати виконавчого провадження. Виконавчий документ виконано. Відповідно до Постанови Шевченківського відділу ДВС у місті Києві від 18 листопада 2022 року про закінчення виконавчого провадження (ВП № НОМЕР_2), борг в повному обсязі стягнуто на депозитний рахунок Шевченківського ВДВС у м. Києві ЦМУ MЮ (м. Київ) та перераховано стягувачу. Крім того, з боржника стягнуто та перераховано на користь держави виконавчий збір та витрати виконавчого провадження. Виконавчий документ виконано. Відповідно до Постанови Шевченківського відділу ДВС у місті Києві від 21 грудня 2022 року про закінчення виконавчого провадження (ВП № НОМЕР_3), вимоги виконавчого документа виконано фактично та у повному обсязі. Виконавчий збір та витрати виконавчого провадження стягнуто та перераховано. Таким чином, на виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28 вересня 2021 року та від 12 жовтня 2021 року, Постанови Київського апеляційного суду від 01 вересня 2022 року у справі № 754/225/21 з рахунку установи стягнуто 296 527, 73 грн. З урахуванням викладених обставин позивач просив суд у порядку визначеному ст. ст. 134, 237 КЗпП України стягнути із відповідача у справі вище вказані кошти. Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 07 листопада 2025 року у задоволенні позову Державної інноваційної фінансово - кредитної установи - відмовлено. Стягнуто з Державної інноваційної фінансово - кредитної установи на користь ОСОБА_1 112 000,00 грн витрат на оплату професійної правничої допомоги. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням представник Державної інноваційної фінансово - кредитної установи - Солдатов А.О. подав апеляційну скаргу, відповідно до якої просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі та відмовити відповідачу у стягненні витрат на правничу допомогу в розмірі 112 000, 00 грн. Стягнути з відповідача сплачений судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції не врахував преюдиційності обставин, встановлених рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 28 вересня 2021 року та постановою Київського апеляційного суду від 01 вересня 2022 року у справі № 754/225/21, залишених без змін постановою Верховного Суду від 21 липня 2023 року, якими встановлено незаконність наказу про звільнення ОСОБА_2 . Вказані обставини, відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, є преюдиційними та не підлягають повторному доказуванню. Натомість суд першої інстанції, формально визнавши преюдиційність, фактично вийшов за межі предмета доказування, повторно досліджуючи законність звільнення, чим порушив принцип правової визначеності та вимоги процесуального закону. Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність вини ОСОБА_1 як службової особи у незаконному звільненні ОСОБА_2 , безпідставно виходячи з того, що відповідне рішення було прийнято колегіальним органом, а саме: правлінням Установи, а відповідач лише діяв на його виконання. Водночас аналіз Статуту ДІФКУ, Положення про правління та умови контракту свідчить, що ОСОБА_1 був наділений реальними управлінськими повноваженнями та мав дискрецію щодо реалізації рішень правління. Обов`язковість таких рішень не виключає самостійності голови правління у їх виконанні шляхом видання наказів, які породжують юридичні наслідки та підлягають оцінці на предмет законності. На підставі викладеного, помилковим є висновок суду про відсутність вини ОСОБА_1 , оскільки саме він як службова особа видав незаконний наказ, що перебуває у прямому причинному зв`язку із завданою шкодою, а тому відповідно до ст. ст. 134, 237 КЗпП України зобов`язаний відшкодувати її у порядку регресу. Крім того, суд без належної оцінки співмірності та обґрунтованості стягнув з позивача витрати на правничу допомогу у розмірі 112 000 грн, які не відповідають критеріям розумності та реальності, визначеним ст. 137 ЦПК України, у зв`язку з чим підлягають скасуванню. 09 лютого 2026 року від представника ОСОБА_1 - Балійчук Л.І. надійшов відзив, відповідно до якого просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін. Заперечуючи проти доводів, викладених у апеляційній скарзі вказує, що Накази Державної інноваційної фінансово-кредитної установи № 145-к/тр від 01 грудня 2020 року про оголошення догани та № 146-к/тр від 01 грудня 2020 року про звільнення ОСОБА_2 були видані відповідачем на виконання рішень правління ДІФКУ № 58 від 12 грудня 2020 року та № 67 від 01 грудня 2020 року відповідно. Вказує, що згідно із Статутом ДІФКУ та Положення про правління, правління є колегіальним органом, уповноваженим вирішувати питання притягнення працівників до дисциплінарної відповідальності, а його рішення, прийняті в межах компетенції, є обов`язковими для виконання працівниками Установи. Разом з тим, реалізація таких рішень здійснюється головою правління шляхом видання відповідних наказів, які породжують юридичні наслідки. Зокрема, рішенням правління № 67 від 01 грудня 2020 року контроль за його виконанням покладено на голову правління ОСОБА_1 . Позивачем не доведено наявності у діях ОСОБА_1 складу правопорушення, зокрема протиправності поведінки, вини та причинного зв`язку між його діями та заподіяною шкодою. Рішення правління, на підставі яких видано накази, є чинними, не оскаржені та не визнані протиправними. За таких обставин відсутні правові підстави для покладення на останнього матеріальної відповідальності у порядку регресу відповідно до ст. ст. 134, 237 КЗпП України, оскільки його вина у незаконному звільненні працівника не встановлена. Доводи щодо неврахування судом преюдиційних обставин є безпідставними, оскільки факт незаконності звільнення не оспорювався, а був прийнятий судом як встановлений. Також відсутні підстави для зменшення витрат на правничу допомогу, оскільки їх не співмірність та необґрунтованість позивачем не доведені. Вказує, що попередній (орієнтовний) розрахунок витрат відповідача на правничу допомогу в апеляційній інстанції становить 30 000 грн. При апеляційному розгляді справи представник апелянта Державної інноваційної фінансово - кредитної установи Литвинова Г.В. підтримала, доводи викладені в апеляційній скарзі, та просила її задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити у вказаній справі нове судове рішення про задоволення позову з підстав зазначених в позовній заяві та мотивів, викладених в апеляційній скарзі. Представник відповідача у справі ОСОБА_1 , адвокат Балійчук Л.І., заперечила щодо доводів, викладених в апеляційній скарзі, та просила залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції просила залишити без змін, вважає доводи, на які посилається апелянт такими, що не спростовують обставин, які були встановлені судом при розгляді справи та висновків викладених у рішенні суду. Вважає рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального права та з дотримання норм процесуального законодавства. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників позивача та відповідача у справі, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Суд першої інстанції при розгляді справи встановив, що рішенням Окружного адміністративного суд м. Києва від 14 липня 2020 року (справа №640/4301/20), позов ОСОБА_1 до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку задоволено повністю; визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України №36-п від 17.02.2020 року "Про звільнення ОСОБА_1 "; поновлено ОСОБА_1 на посаді Голови правління Державної інноваційної фінансово-кредитної установи з 17.02.2020 р.; стягнуто з Державної інноваційної фінансово-кредитної установи на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 262569,00 грн.; допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді голови правління Державної інноваційної фінансово-кредитної установи з 17.02.2020 р.; допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Державної інноваційної фінансово-кредитної установи на користь ОСОБА_1 суми середнього заробітку за один місяць в сумі 55139,39 грн. (т. 1 а.с. 5 - 13). На підставі Наказу №103-к/тр від 09 вересня 2020 року, ОСОБА_1 приступив до виконання обов`язків голови правління Державної інноваційної фінансово - кредитної установи з 09.09.2020 року (т. 1 а.с. 14). Відповідно до Наказу №1/п від 28 січня 2021 року, ОСОБА_1 звільнено з посади голови правління Державної інноваційної фінансово - кредитної установи з підстав передбачених контрактом на підставі п. 8 ст. 36 КЗпП України; підстава: постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2021 року у справі №760/4301/20, контракт від 08 вересня 2020 року №13 (т. 1 а.с. 15). Таким чином, у період з 09.09.2020 року по 28.01.2021 року ОСОБА_1 перебував на посаді голови правління Державної інноваційної фінансово - кредитної установи. Відповідно до Наказу №107к/тр про припинення трудового договору від 21 вересня 2020 року, ОСОБА_2 , начальника відділу кадрів Державної інноваційної фінансово - кредитної установи звільнено, виявлена невідповідність працівника займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації; підстава звільнення: службова записка від 18.09.2020 р. №619, службова записка №620 від 21.09.2020 року (т. 1 а.с. 111). Наказом №109-к/тр від 22 вересня 2020 року було скасовано наказ ДІФКУ від 21.09.2020 року №107 к/тр «Про припинення трудового договору» (т. 1 а.с. 112). Наказом №146к/тр від 01 грудня 2020 року з ОСОБА_2 (відділ кадрів, начальник відділу) було припинено трудовий договір за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов`язків покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку; підстави звільнення: наказ про оголошення догани від 01.12.2020 №145-к/тр, Рішення правління 12.11.2020 року №58, Рішення правління від 01.12.2020 року №67 (т. 1 а.с. 16). Вказаний наказ підписано головою правління Державної інноваційної фінансово - кредитної установи ОСОБА_1. Зі змісту наказу вбачається, що підставою його винесення ОСОБА_1 є відповідні рішення правління. Рішенням Правління Державної інноваційної фінансово - кредитної установи від 12 листопада 2020 року №58 постановлено звернутись до первинної профспілкової організації ДІФКУ щодо отримання згоди виборного профспілкового органу, членом якого є ОСОБА_2 , на притягнення її до дисциплінарної відповідальності; встановлено виборному органу ППО ДІФКУ 15-денний строк на розгляд письмового подання щодо згоди на притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності та 3 - денний строк на повідомлення про прийняте рішення. У разі пропуску цього строку вважати, що виборний орган первинної профспілкової організації дав згоду на притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності; контроль за виконанням рішення покладено на ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 119). Наказом №145-к/тр від 01.12.2020 року оголошено догану ОСОБА_2 , підстава: висновок комісії із службового розслідування від 20 жовтня 2020 року, рішення Правління від 12 листопада 2020 року №58 (т. 1 а.с. 120). Рішенням Правління Державної інноваційної фінансово - кредитної установи від 01 грудня 2020 року №67, постановлено рекомендувати звільнити (припинити трудовий договір) начальника відділу кадрів ОСОБА_2 на підставі п. 3 ст. 40 КЗпП України за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувались заходи дисциплінарного чи громадського стягнення; контроль за виконання рішення правління покладено на голову правління ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 127). Відповідно до рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28 вересня 2021 року (справа №754/225/21), позов ОСОБА_2 до Державної інноваційної фінансово-кредитної установи про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задоволено; визнано незаконним та скасовано наказ Державної інноваційної фінансово-кредитної установи (код ЄДРПОУ 00041467) №145-к/тр від 01.12.2020 р. про оголошення догани ОСОБА_2 ; визнано незаконним та скасовано наказ Державної інноваційної фінансово-кредитної установи №146-к/тр від 01.12.2020 р про звільнення ОСОБА_2 з посади начальника відділу кадрів; визнано звільнення ОСОБА_2 з посади начальника відділу кадрів Державної інноваційної фінансово-кредитної установи на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення, незаконним та поновлено її на посаді начальника відділу кадрів Державної інноваційної фінансово-кредитної установи; стягнуто з Державної інноваційної фінансово - кредитної установи на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу у загальному розмірі 257936,49 грн., витрати по сплаті судового збору у загальному розмірі 1816,00 грн.; стягнуто з Державної інноваційної фінансово - кредитної установи на користь держави судовий збір у розмірі 908,00 грн.; допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_2 на посаді начальника відділу кадрів Державної інноваційної фінансово-кредитної установи (т. 1 а.с. 17 - 26). Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2021 року (справа №754/225/21), заяву представника позивача - адвоката Малиновської Анни Борисівни про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на правничу допомогу по справі № 754/225/21 за позовом ОСОБА_2 до Державної інноваційної фінансово - кредитної установи про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задоволено; стягнуто з Державної інноваційної фінансово - кредитної установи ОСОБА_2 понесені судові витрати у вигляді витрат на юридичні послуги у розмірі 5 500 грн. (т. 1 а.с. 27 - 28). Постановою Київського апеляційного суду від 01 вересня 2022 року (справа №754/225/21), апеляційну скаргу Державної інноваційної фінансово-кредитної установи залишено без задоволення, а рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28 вересня 2021 року та додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2021 року - без змін; стягнуто з Державної інноваційної фінансово-кредитної установи на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3 500 (три тисячі п`ятсот) гривень (т. 1 а.с. 29 - 41). Постановою Шевченківського відділу ДВС у місті Києві від 08 листопада 2022 року відкрито виконавче провадження (ВП НОМЕР_1) про примусове стягнення 259 752,49 грн, 25 975,24 грн виконавчого збору та 300,00 грн мінімальні витрати виконавчого провадження, що загалом становить 286 027,73 грн, на підставі виконавчого листа № 754/225/21 виданого 26 вересня 2022 року Деснянським районним судом міста Києва. Постановою Шевченківського відділу ДВС у місті Києві від 08 листопада 2022 року відкрито виконавче провадження (ВП НОМЕР_2) про примусове стягнення 3 500,00 грн, 350,00 грн виконавчого збору та 300,00 грн мінімальні витрати виконавчого провадження, що загалом становить 4 150, 00 грн на підставі виконавчого листа № 754/225/21 виданого 26 вересня 2022 року Деснянським районним судом міста Києва відповідно до постанови Київського апеляційного суду від 01 вересня 2022 року. Постановою Шевченківського відділу ДВС у місті Києві від 08 листопада 2022 року відкрито виконавче провадження (ВП НОМЕР_3) про примусове стягнення 5 500,00 грн, 550,00 грн виконавчого збору та 300,00 грн мінімальні витрати виконавчого провадження, що загалом становить 6 350, 00 грн, на підставі виконавчого листа № 754/225/21 виданого 26 вересня 2022 року Деснянським районним судом міста Києва відповідно до постанови Київського апеляційного суду від 01 вересня 2022 року. Відповідно до Постанови Шевченківського відділу ДВС у місті Києві від 18 листопада 2022 року про закінчення виконавчого провадження (ВП НОМЕР_1), борг в повному обсязі стягнуто на депозитний рахунок Шевченківського ВДВС у м. Києві ЦМУ МЮ (м. Київ) та перераховано стягувачу. Крім того, з боржника стягнуто та перераховано на користь держави виконавчий збір та витрати виконавчого провадження. Виконавчий документ виконано. Відповідно до Постанови Шевченківського відділу ДВС у місті Києві від 18 листопада 2022 року про закінчення виконавчого провадження (ВП № НОМЕР_2), борг в повному обсязі стягнуто на депозитний рахунок Шевченківського ВДВС у м. Києві ЦМУ MЮ (м. Київ) та перераховано стягувачу. Крім того, з боржника стягнуто та перераховано на користь держави виконавчий збір та витрати виконавчого провадження. Виконавчий документ виконано. Відповідно до Постанови Шевченківського відділу ДВС у місті Києві від 21 грудня 2022 року про закінчення виконавчого провадження (ВП № НОМЕР_3), вимоги виконавчого документа виконано фактично та у повному обсязі. Виконавчий збір та витрати виконавчого провадження стягнуто та перераховано. Таким чином, на виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28 вересня 2021 року та від 12 жовтня 2021 року, Постанови Київського апеляційного суду від 01 вересня 2022 року у справі № 754/225/21 з рахунку установи стягнуто 296 527, 73 грн. Вирішуючи спір у вказаній справі та відмовляючи у задоволенні позову Державній інноваційній фінансово - кредитній установі суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що при винесенні наказу про звільнення ОСОБА_2 , відповідач не був суб`єктом прийняття відповідного рішення, а діяв в межах своїх повноважень на виконання відповідного рішення (яке було для нього обов`язковим). Обґрунтовуючи вказаний висновок, суд першої інстанції зазначив, з наданих до матеріалів справи штатних розкладів Державної інноваційної фінансово - кредитної установи, правління складається з голови правління, першого заступника голови правління, заступників голови правління (т. 2 а.с. 44 - 45, 49 - 50, 65- 66). Судом першої інстанції досліджено протокол засідання правління Державної інноваційної фінансово - кредитної установи від 01 грудня 2020 року з якого вбачається, що з питання притягнення ОСОБА_2 до дисциплінарної відповідальності слухали фахівця відділу кадрів ОСОБА_4 , радника голови правління на громадських засадах ОСОБА_5 , першого заступника голови правління ОСОБА_6 ; рішення прийнято за наслідком голосування: «за» - 3, «проти» - 1; вирішили звільнити (припинити трудовий договір) начальника відділу кадрів ОСОБА_2 (т. 3 а.с. 138 - 141). Як вбачається з п.п. 40 - 41 Статуту Державної інноваційної фінансово - кредитної установи, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 2000 року №979, органом управління установи - є правління, яке утворюється у складі голови правління та його заступників. Правління установи здійснює поточне керівництво діяльністю установи і несе відповідальність за ефективність його роботи. Правління установи, зокрема: розглядає питання щодо притягнення до дисциплінарної та матеріальної відповідальності працівників установи. Рішення правління приймаються простою більшістю голосів (т. 1 а.с 96 - 102). Таким чином, суд першої інстанції виснував, що відповідач у вказаній справі ОСОБА_1 як голова правління ДІФКУ не був ні ініціатором питання щодо притягнення ОСОБА_2 до дисциплінарної відповідальності, ні доповідачем з цього питання при його розгляді правлінням. Наряду з іншими членами правління відповідачем було прийнято участь в голосуванні за прийняття відповідного рішення на виконання якого ним в подальшому було винесено (підписано) відповідний наказ. Даючи оцінку доводам позивача щодо покладення на відповідача відповідальності за спричинену ДІФКУ матеріальної шкоди пов`язаної із поновлення незаконно звільненого працівника установи ОСОБА_2 суд першої інстанції суд першої інстанції послався на положення ст. 237-1 КЗпП України та зазначив, що вказана відповідальність наступає лише за наявності винних дій особи яка видала наказ про звільнення працівника. Однак, судом встановлено, що відповідач не є суб`єктом прийняття відповідного рішення, рішення щодо звільнення ОСОБА_2 прийнято колегіальним органом - правлінням, при цьому, відповідач діяв на його виконання, тому за вказаних обставин, відповідач не може вважатись службовою особою винною у незаконному звільненні ОСОБА_2 . Апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції виходячи з наступного. Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову відповідає з огляду на наступне. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах (частини перша та друга статті 4 ЦПК України). Так відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (ч. 1 ст. 11 ЦК України). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК України). Відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу (п. 8 ч. 1 ст. 134 КЗпП України). Суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов`язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі (ст. 237 КЗпП України). Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 134, ст. 237 КЗпП України матеріальна відповідальність на службову особу за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації оплатою працівникові вимушеного прогулу або різниці у заробітку при незаконному звільненні або незаконному переведенні його на іншу роботу можна покласти при наявності її персональної вини в цьому, у випадках, коли незаконне звільнення або незаконне переведення мало місце за рішенням колегіального органу, керівник цього органу може нести зазначену матеріальну відповідальність в тому разі, коли рішення було прийняте внаслідок його винних протиправних дій. Застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі п. 8 ст. 134 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов`язок з відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якими затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі; відповідальність в цих випадках настає незалежно від форми вини. Відповідно до п. 33 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" при незаконному звільненні або переведенні на іншу роботу, невиконанні рішення про поновлення працівника на роботі, що мало місце після введення в дію п. 8 ст. 134 та нової редакції ст. 237 КЗпП України (з 11 квітня 1992 року) настає повна матеріальна відповідальність винних в цьому службових осіб і обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи може бути покладено при допущенні ними в цих випадках будь-якого порушення закону, а не лише явного, як передбачалось раніше. Згідно з п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 02.12.1992 року № 14 "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками", застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі п. 8 ст. 134 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов`язок з відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якими затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі; відповідальність в цих випадках настає незалежно від форми вини. Для відшкодування шкоди за правилами ст. 1166 ЦК необхідно довести такі факти. Неправомірність поведінки особи, якою визнається будь-яка поведінка, внаслідок якої завдано шкоду, якщо завдавач шкоди не був уповноважений на такі дії. Наявність шкоди, під якою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права (життя, здоров`я тощо). Причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, який є обов`язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди. Вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов`язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. Наявність всіх вищезазначених умов є обов`язковим для прийняття рішення про відшкодування завданої шкоди і лише при доведенні винних протиправних дій чи бездіяльності працівника настає його матеріальна відповідальність. Відповідно до ч. 1 ст. 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не визначений законом. Звертаючись до суду Державна інноваційна фінансово - кредитна установа із позовом до ОСОБА_1 про стягнення майнової шкоди в порядку регресу, мотивувала своє звернення тим, що протиправною поведінкою відповідача ДІФКУ було завдано матеріальної шкоди у розмірі 296 527, 73 грн у зв`язку із видачею відповідачем як посадовою особою наказу про звільнення начальника відділу кадрів ДІФКУ ОСОБА_2 та подальшого її поновлення на посаді за судовими рішення та покладення у зв`язку із цим обов`язку виплатити ОСОБА_2 середнього заробітку, судових витрат та витрат виконавчого провадження. Перевіряючи доводи апелянта про невідповідність висновків суду першої інстанції нормам матеріального права колегія суддів враховує наступне. Відповідач ОСОБА_1 займав посаду голови правління Державної інноваційної фінансово-кредитної установи з 09 вересня 2020 року по 28 січня 2021 року. Рішенням правління ДІФКУ від 12 листопада 2020 року №58 постановлено звернутись до Первинної профспілкової організації ДІФКУ щодо отримання згоди виборного профспілкового органу, членом якого є ОСОБА_2 на притягнення її до дисциплінарної відповідальності; встановлено виборному органу ППО ДІФКУ 15- денний строк на розгляд письмового подання щодо згоди на притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності та 3-денний строк на повідомлення про прийняте рішення; у разі пропуску цього строку вважати, що виборний орган первинної профспілкової організації дав згоду на притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності; відділу кадрів підготувати проект наказу про притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_2 ; контроль за виконанням цього рішення правління покласти на голову правління ОСОБА_1 . Наказом №145-к/тр від 01 грудня 2020 року оголошено догану ОСОБА_2 , підстава: висновок комісії із службового розслідування від 20 жовтня 2020 року, рішення Правління від 12 листопада 2020 року №58. У подальшому, в цей же день 01 грудня 2020 року на засіданні правління Державної інноваційної фінансово-кредитної установи (протокол засідання правління від 01 грудня 2020 року знаходиться в матеріалах справи) вирішувалось питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності начальника відділу кадрів ОСОБА_2 . Доповідала по даному питанню фахівець відділу кадрів ОСОБА_4 , яка повідомила членам, що після покладення обов`язків начальника відділу кадрів наказом від 25 листопада 2020 року №143-к/тр «Про покладення обов`язків тимчасово відсутнього працівника» та приймання-передачі справ відділу кадрів Установи, нею як виконуючою обов`язки начальника відділу кадрів було виявлено ряд порушень у веденні військового обліку призовників і військовозобов`язаних працівників. Доповідач ОСОБА_4 запропонувала правлінню розглянути можливість притягнення до дисциплінарної відповідальності начальника відділу кадрів ОСОБА_2 , на яку наказом від 07 лютого 2018 року №06 покладено обов`язки відповідальної особи за ведення військового обліку військовозобов`язаних та призовників. Крім того, на засіданні правління виступила радник голови правління на громадських засадах ОСОБА_5 ,, яка повідомила, що ОСОБА_2 було допущено порушення трудового, кримінального та адміністративного законодавства. ОСОБА_7 , на якого було покладено виконання обов`язків начальника відділу кадрів з 31 серпня 2020 року у зв`язку з перебуванням ОСОБА_2 у відпустці, надав пояснення, що ОСОБА_2 не передавала йому ключі від сейфів, де зберігались особові справи працівників та трудові книжки. Таким чином, внаслідок дій ОСОБА_2 була заблокована робота відділу кадрів. Виступаюча вказала, що факти порушення ОСОБА_2 зафіксовано в службових записках начальника юридичного відділу №614 від 28 вересня 2020 року та №620 від 21 вересня 2020 року. На засіданні правління від 01 грудня 2020 року більшістю голосів члени правління вирішили (рішення правління від 01 грудня 2020 року №67): рекомендувати звільнити (припинити трудовий договір) начальника відділу кадрів ОСОБА_2 на підставі пункту 3 ст.40 КЗпП України за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувались заходи дисциплінарного чи громадського стягнення; фахівцю відділу кадрів ОСОБА_4 забезпечити належне виконання даного рішення правління; контроль за виконанням рішення правління покласти на голову правління ОСОБА_1 . Дане рішення було прийнято колегіально, протокол був підписаний членами Правління. У подальшому, наказом Голови Правління ДІФКУ ОСОБА_1 №146/тр від 01 грудня 2020 року ОСОБА_2 (відділ кадрів, начальник відділу) була звільнена 01 грудня 2020 року за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на неї трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувались заходи дисциплінарного чи громадського стягнення (пункт 3 статті 40 КЗпП України). Підстави звільнення: наказ про оголошення догани від 01.12.2020 р. №145-к/тр, Рішення правління 12.11.2020 року №58, Рішення правління від 01.12.2020 року №67. Тобто, наказ Державної інноваційної фінансово-кредитної установи №145-к/тр від 01 грудня 2020 року про оголошення догани ОСОБА_2 було підписано відповідачем на виконання рішення правління Державної інноваційної фінансово-кредитної установи №58 від 12 листопада 2020 року, а наказ №146 к/тр від 01 грудня 2020 року про звільнення ОСОБА_2 було підписано Відповідачем на підставі рішення правління Державної інноваційної фінансово-кредитної установи №67 від 01 грудня 2020 року. Таким чином, рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_2 приймалося не одноосібно відповідачем як Головою Правління ДІФКУ, а колегіальним органом Державної інноваційної фінансово-кредитної установи - Правлінням. Відповідно до пунктів 40, 41 Статуту ДІФКУ органом управління Установи є правління. Правління Установи утворюється у складі голови правління та його заступників. Правління Установи підзвітне органу управління майном. Правління установи здійснює поточне керівництво діяльністю Установи і несе відповідальність за ефективність її роботи. Правління Установи, зокрема розглядає питання щодо притягнення до дисциплінарної та матеріальної відповідальності працівників Установи. Засідання правління Установи проводить голова правління, а в разі його відсутності - один із заступників голови правління. Засідання правління проводяться у разі потреби. Правління Установи правоможне приймати рішення, якщо на його засіданні присутні не менш як дві третини її членів. Рішення правління приймаються простою більшістю голосів її членів, присутніх на засіданні. У разі незгоди з прийнятим рішенням члени правління можуть викласти у письмовому вигляді окрему думку, що додається до протоколу засідання (п. 42 Статуту ДІФКУ). Відповідно до п.2.1 ст. 2 Положення про правління ДІФКУ, затверджене рішенням правління ДІФКУ від 22.07.2020 р. №38, правління є колегіальним органом, який здійснює поточне керівництво діяльністю Установи і несе відповідальність за ефективність її роботи. Члени правління несуть відповідальність перед Установою за збитки, які завдані Установі їх неправомірними діями (бездіяльністю), відповідно до чинного законодавства України (п.3.3 ст. 3 Положення про правління ДІФКУ). Пунктом 5.10 ст. 5 Положення про правління ДІФКУ передбачено, що рішення правління, прийняті в межах його компетенції, є обов`язковими для виконання усіма працівниками Установи. Відповідно до рішення правління ДІФКУ №58 від 12 листопада 2020 року правлінням ДІФКУ у складі голови правління ОСОБА_1 , першого заступника голови правління Шкуракова С.О. та в.о. заступника голови правління ОСОБА_8 на позачерговому засіданні розглянуто питання притягнення до дисциплінарної відповідальності начальника відділу кадрів ОСОБА_2 та постановлено за умови отримання згоди виборного профспілкового органу Первинної профспілкової організації ДІФКУ, застосувати до начальника відділу кадрів ОСОБА_2 дисциплінарне стягнення у вигляді догани. Відповідно до рішення правління ДІФКУ №67 від 01 грудня 2020 року правлінням ДІФКУ у складі: голови правління ОСОБА_1, першого заступника голови правління Шкуракова С.О., в.о. заступника голови правління ОСОБА_8 , в.о. заступника голови правління ОСОБА_9 рекомендовано звільнити ОСОБА_2 з посади; постановлено контроль за виконанням рішення правління покласти на голову правління ОСОБА_1 . Суд першої інстанції вірно встановив, що відповідач ОСОБА_1 не був ні ініціатором питання щодо притягнення ОСОБА_2 до дисциплінарної відповідальності, ні доповідачем з цього питання при його розгляді правлінням. Наряду з іншими членами правління відповідачем було прийнято участь в голосуванні за прийняття відповідного рішення на виконання якого ним в подальшому було винесено (підписано) відповідний наказ. Таким чином, при винесенні наказу про звільнення ОСОБА_2 , відповідач не був суб`єктом прийняття відповідного рішення, а діяв в межах своїх повноважень на виконання відповідного рішення (яке було для нього обов`язковим). Відповідно до пункту 8 частини першої статті 134 і статті 237 КЗпП матеріальна відповідальність на службову особу за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації оплатою працівникові вимушеного прогулу або різниці у заробітку при незаконному звільненні або незаконному переведенні його на іншу роботу можна покласти при наявності її персональної вини в цьому, у випадках, коли незаконне звільнення або незаконне переведення мало місце за рішенням колегіального органу, керівник цього органу може нести зазначену матеріальну відповідальність в тому разі, коли рішення було прийняте внаслідок його винних протиправних дій. Разом із тим, позивач у даній справі не надав жодних доказів, що звільнення ОСОБА_2 відбулося саме внаслідок винних протиправних дій відповідача, враховуючи винесення наказу про оголошення догани та про звільнення на підставі рішення колегіального органу. Відповідно до ч. 1 ст. 237 КЗпП України суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Однак, рішення про оголошення догани та про звільнення ОСОБА_2 приймалося не тільки відповідачем, а було прийнято колегіально правлінням, до складу якого входили такі ж службові особи як і відповідач, а саме: в.о. заступника голови правління ОСОБА_8 , в.о. заступника голови правління ОСОБА_9 (копії наказів про призначення знаходяться в матеріалах справи). Рішення правління ДІФКУ №58 від 12 листопада 2020 року про застосування дисциплінарного стягнення та №67 від 01 грудня 2020 року про звільнення ОСОБА_2 не визнані протиправними, не оскаржувались та є чинними на сьогоднішній день, прийняті відповідно до вимог Статуту ДІФКУ та Положення про правління ДІФКУ, затвердженого рішенням правлінням №38 від 22 липня 2020 року. В обґрунтування зазначених вимог позивачем не надано належних та допустимих доказів вини ОСОБА_1 у звільненні ОСОБА_2 , надано лише інформацію щодо сплати на користь ОСОБА_2 коштів на виконання рішення суду. Відповідач ОСОБА_1 не може нести персональну відповідальність за прийняте колегіальне рішення, оскільки позивачем не доведено, а судом в ході розгляду справи не встановлено персональної вини ОСОБА_1 у незаконному звільненні ОСОБА_2 , наявності в його діях винних, протиправних дій, які призвели до незаконного звільнення працівника. А тому, колегія суддів доходить висновку, що визнання незаконним наказу про звільнення ОСОБА_2 , підписаного відповідачем на виконання та на підставі іншого розпорядчого документа - рішення правління ДІФКУ, не є правовою підставою для стягнення з відповідача в порядку регресу виплачених ДІФКУ коштів за час вимушеного прогулу, оскільки дії відповідача не були протиправними та не визнавались судами протиправними. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 134, статті 237 КЗпП України матеріальна відповідальність на службову особу за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації оплатою працівникові вимушеного прогулу або різниці у заробітку при незаконному звільненні або незаконному переведенні його на іншу роботу можна покласти при наявності її персональної вини в цьому, у випадках, коли незаконне звільнення або незаконне переведення мало місце за рішенням колегіального органу, керівник цього органу може нести зазначену матеріальну відповідальність в тому разі, коли рішення було прийняте внаслідок його винних протиправних дій. Аналогічні висновки наведені у постанові Верховного Суду від 17.07.2024 року у справі № 439/362/22. Застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі пункту 8 статті 134 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов`язок з відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якими затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі; відповідальність в цих випадках настає незалежно від форми вини. При цьому в чинному законодавстві відсутні застереження щодо того, чи має ця особа продовжувати виконувати свої функції, чи вже має бути звільненою. Схожі висновки викладено в постанові Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 158/2727/20. На відповідача не може бути покладена персональна відповідальність у вигляді відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконного звільнення працівника, оскільки рішення про звільнення начальника відділу кадрів прийнято на зборах членів Правління, колегіально. В свою чергу, наказ про звільнення ОСОБА_2 виданий Головою Правління на виконання цього рішення і спрямований на упорядкування кадрових та фінансових питань у ДІФКУ. У відповідача відсутні протиправні дії, спрямовані на незаконне звільнення працівника та завдання шкоди ДІФКУ. Вина ОСОБА_1 у розумінні ст. ст. 134, 237 КЗпП України при звільнені ОСОБА_2 відсутня, що є обов`язковою умовою для притягнення особи до матеріальної відповідальності лише за шкоду, яка умисно заподіяна його протиправною діяльністю або бездіяльністю, оскільки матеріалами справи не доведено, що, видаючи даний наказ, дії ОСОБА_1 були спрямовані на умисне звільнення працівника. Аналогічні висновки викладено в постанові Київського апеляційного суду від 05.06.2025 р. у справі №753/21940/24. З урахуванням наведеного, суд першої інстанції зробив вірні висновки про відмову у задоволенні позову про стягнення шкоди, заподіяної незаконним звільненням працівника. Що стосується посилання позивача у своїй апеляційній скарзі на постанови Верховного Суду, то вони є безпідставними, оскільки фактичні обставини справи, відрізняються у цих справах й у нашій справі. Тобто спірні питання виникли не у подібних правовідносинах. Так, у постановах Верховного Суду від 11.04.2018 р. у справі №161/6047/16-ц, від 14.05.2018 р. у справі №156/722/16-ц, від 20.06.2019 р. у справі №462/8925/14, від 03.10.2018 р. у справі №591/8512/15-ц, від 06.12.2018 р. у справі №474/658/16-ц, від 10.10.2018 р. у справі №371/1165/16-ц, від 23.04.2018 р. у справі №335/7848/15-ц містяться посилання на обставини стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням працівника з керівників підприємств, які видавали (підписували) накази про звільнення одноосібно, не на виконання рішення колегіального органу на відміну від нашої справи, де відповідач ОСОБА_1 саме на виконання колегіального рішення правління відповідача видав наказ про звільнення начальника відділу кадрів, тобто обставини справ, на які посилається позивач у своїй апеляційній скарзі та у цій справі є різними. У постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі №401/1387/17-ц зазначено, що «Висновок судів, що наказ генерального директора товариства ОСОБА_1 про припинення трудового договору із ОСОБА_3 від 09 липня 2015 року № 104/к є похідним від рішення загальних зборів учасників товариства від 03 квітня 2015 року, а, отже, у діях ОСОБА_1 відсутня вина щодо незаконного звільнення, є помилковим, так як рішення зборів учасників товариства відбулось 03 квітня 2015 року, а наказ про звільнення ОСОБА 3 виданий 09 липня 2015 року. Зазначене свідчить, що рішення загальних зборів учасників товариства було реалізовано не негайно, а зі значним терміном. Отже, у відповідача була можливість реалізувати вказане рішення зборів і звільнити працівника без порушення трудового законодавства». Крім того, у вищевказаній справі встановлено, що «Рішенням зборів учасників СП ТОВ "Світловодськпобут" від 03 квітня 2015 року, оформленого протоколом № 03/04-15, ОСОБА_3 звільнено з посади генерального директора СП ТОВ "Світловодськпобут". Генеральним директором СП ТОВ "Світловодськпобут" призначено ОСОБА_1. У подальшому рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 03 листопада 2015 року у справі № 912/1381/15, яке набрало законної сили, рішення зборів учасників СП ТОВ "Світловодськпобут" від 03 квітня 2015 року визнано недійсним з моменту його прийняття». Тобто рішення, на виконання якого було винесено наказ про звільнення було визнано недійсним судовим рішенням. У справі, яка переглядається апеляційним судом рішення правління ДІФКУ №58 від 12.11.2020 р. про застосування дисциплінарного стягнення та №67 від 01.12.2020 р. про звільнення ОСОБА_2 не визнані протиправними, недійсними, не оскаржувались та є чинними на сьогоднішній день. При цьому, відповідач ОСОБА_1 як голова правління ДІФКУ виконав рішення правління ДІФКУ №67 від 01.12.2020 р. в той же день, видавши на його виконання наказ про звільнення. Відповідно до п. 44 вказаного Статуту, голова правління установи призначається на посаду та звільняється з посади органом управління майном. Згідно до п. 47 Статуту, Голова правління окрім іншого, вирішує питання добору, підготовки та підвищення кваліфікації кадрів, призначає на посад та звільняє з посад працівників установи. Як вбачається з п. 2.1. Положення про правління Державної інноваційної фінансово - кредитної установи, затвердженої рішенням правління ДІФКУ від 22.07.2020 року №38, правління є колегіальним органом управління установи, який здійснює поточне керівництво діяльністю установи і несе відповідальність за ефективність її роботи (т. 1 а.с. 104 - 110). Згідно до п.2.3. вказаного Положення, голова правління виконує функції голови колегіального органу управління установи, керує його роботою та виконує інші функції, передбачені статутом установи. Відповідно до п.2.5. Положення, до компетенції правління входить, зокрема, розгляд питань щодо притягнення до дисциплінарної та матеріальної відповідальності працівників установи. Згідно до п. п. 5.1., 5.6., 5.7. Положення, організаційною формою роботи правління є засідання, які проводяться у разі потреби; правління правомочне приймати рішення, якщо на його засіданні присутні не менше як дві третини його членів; рішення правління приймаються простою більшістю голосів його членів, присутніх на засіданні. Як вбачається з п. 5.10 Положення, рішення правління, прийняті в межах його компетенції, є обов`язковими для виконання усіма працівниками. Таким чином, судом встановлено, що рішення про звільнення ОСОБА_2 було прийнято колегіальним органом - правлінням, покладено на ОСОБА_1 його виконання. Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене судове рішення в оскаржуваній частині відповідає вимогам матеріального і процесуального права, то підстави для його скасування відсутні. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Перевіряючи доводи апеляційної скарги в частині покладення на позивача витрат понесених відповідачем на оплату правничої допомоги при розгляді судом першої інстанції вказаної справи колегія суддів враховує наступне. Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача. Так суд першої інстанції вирішуючи вказане питання враховував те, що представником відповідача в судових дебатах було вказано, що стороною відповідача були понесені витрати на професійну правничу допомогу. Частини 1- 3 статті 134 ЦПК України визначають, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Як вбачається з відзиву на позовну заяву, поданого представником відповідача до суду, у ньому представником було вказано очікувані витрати на правову допомогу. Таким чином, при зверненні до суду з першою заявою по суті представником відповідача було дотримано вимоги ч. ч. 1-3 ст. 134 ЦПК України. Згідно з ч. 8 ст. 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 137 ЦПК України). Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Відповідно до частини 8 статті 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Аналіз наведених процесуальних норм вказує на те, що умовами вирішення питання про розподіл судових витрат (крім судового збору), є подання стороною відповідної заяви (усної чи письмової) до закінчення судових дебатів у справі, а також подання відповідних доказів про понесені витрати у строки, визначені процесуальним законом. За змістом статей 137, 141 ЦПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при поданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. Тобто, витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, додатковій постанові Верховного Суду від 28 травня 2021 року у справі № 727/463/19, постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц, від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18, від 02 червня 2022 року у справі № 158/203/20. Положеннями ч. 3 ст. 4 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 року № 5076-VI встановлено, що адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності). Згідно з п. п. 1, 2, 6 ч. 1 та ч. 2 ст. 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 року № 5076-VI, до видів адвокатської діяльності, серед іншого, відносяться: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. За змістом частини 3 статті 27 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" до договору про надання правничої допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Договір про надання правничої допомоги за своєю правовою природою є договором про надання послуг та на нього поширює своє регулювання Глава 63 Цивільного кодексу України. Так, згідно зі статтею 903 Цивільного кодексу України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. Згідно статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правничої допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права. Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, викладеної у рішенні у справі «East/West Alliance Limited» проти України»», заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy), № 34884/97). Так, позивачем на підтвердження понесених витрат, надано: Договір про надання правової (правничої) допомоги від 14 квітня 2023 року (т. 1 а.с. 91 - 93), Рахунок на оплату №19 від 14 квітня 2023 року (т. 1 а.с. 161), Платіжні інструкції від 19.04.2023 року на суму 50 000,00 грн., від 20.04.2023 року на суму 50 000,00 грн., від 17 квітня 2023 року на суму 12 000,00 грн. (т. 1 а.с. 169 - 170, т. 3 а.с. 143), Акт приймання передачі наданої правової допомоги від 18 червня 2024 року (т. 3 а.с. 223 - 224), Детальний опис правничої допомоги наданої адвокатським об`єднанням «Дефендо капітал» ОСОБА_1 відповідно до договору про надання правничої допомоги від 14.04.2023 року (т. 3 а.с. 225 - 226) Таким чином, судом першої інстанції було встановлено, що між позивачем та адвокатським об`єднанням «Дефендо капітал» укладено Договір про надання правової (правничої) допомоги від 14 квітня 2023 року, погоджено його суттєві умови, зокрема загальну вартість правової (правничої) допомоги (п. 3.1.). Досліджуючи надані відповідачем у справі ОСОБА_1 письмові докази на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу суд першої інстанції мотивував свої висновки тим, що вони підтверджують реальність понесених витрат, взаємопов`язаність їх з цивільною справою, яка перебувала на розгляді суду. З врахуванням складності справи, розгляд її протягом понад двох років, суд першої інстанції вважав суму понесених витрат у розмірі 112 000,00 грн співмірною з виконаною адвокатом роботою, позовними вимогами. Колегія суддів також враховує і те, що позивач, отримавши відзив на позовну заяву, який містив розрахунок витрат на правову допомогу та клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу з позивача від 18 червня 2024 року, не скористався наданою ЦПК України можливістю подати до суду клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу із обґрунтуванням наявності підстав для зменшення та обґрунтуванням недотримання відповідачем вимог щодо співмірності витрат із складністю справи, обсягом і часом виконання робіт. Матеріали даної справи не містять клопотання позивача про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, а підстави для самостійного вирішення судом питання про зменшення цих витрат з урахуванням наведених обставин були відсутні. Саме сторона, яка зацікавлена у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу, повинна вжити необхідних заходів для їх стягнення з іншої сторони. Водночас інша сторона має право висловлювати заперечення проти таких вимог, що виключає можливість ініціативи суду щодо відшкодування витрат без відповідних дій з боку зацікавленої сторони. На це вказав Касаційний цивільний суд Верховного Суду у постанові від 13 березня 2025 року по справі №275/150/22. Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони із обґрунтуванням недотримання вимог щодо співмірності витрат із складністю справи, обсягом і часом виконання робіт. Суд, керуючись принципами диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу з власної ініціативи. Принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин 5, 6 ст. 137 ЦПК, за змістом яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Аналогічні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18; від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц; від 08 червня 2021 року у справі № 550/936/18; від 07 липня 2021 року у справа № 910/12876/19; від 01 грудня 2021 року у справі № 607/14338/19-ц. З урахуванням викладено колегія суддів не вбачає підстав для скасування чи зміни рішення суду в частині вирішення питання про судові витрати - стягнення витрат на оплату правничої допомоги. Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Державної інноваційної фінансово - кредитної установи, подану представником Солдатовим Андрієм Олександровичем, залишити без задоволення. Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 07 листопада 2025 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дати складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 03 квітня 2026 року. Головуючий суддя : М.А.Яворський Судді : Т.Ц.Кашперська В.О.Фінагеєв