Постанова 4824 № 371/866/24

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 лютого 2026 року м. Київ Справа № 371/866/24 Провадження: № 22-ц/824/5694/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О., суддів Верланова С. М., Нежури В. А., секретар Лаврук Ю. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миронівського районного суду Київської області від 12 листопада 2025 року, ухвалене під головуванням судді Кириленко М. О., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ нерухомого майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, шляхом визнання права власності на його частку та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права на частку у спільному майні, що перебуває у спільній сумісній власності та стягнення грошової компенсації, в с т а н о в и в: В червні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що з 04 серпня 2007 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 . Від шлюбу сторони мають неповнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Миронівського районного суду Київської області від 31 липня 2023 року у справі № 371/888/23 шлюб між сторонами було розірвано. Зазначила, що за час спільного проживання у шлюбі сторони набули у спільну сумісну власність житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний житловий будинок було придбано та збудовано за спільні кошти подружжя під час шлюбу, у зв`язку з чим він є об`єктом спільної сумісної власності. Право власності на зазначений об`єкт нерухомого майна зареєстровано за відповідачем - ОСОБА_1 12 листопада 2019 року на підставі рішення державного реєстратора Миронівської міської ради. Об`єкт нерухомості складається з житлового будинку (А) загальною площею 113,3 кв.м, житловою площею 56,7 кв.м, а також господарських та допоміжних споруд: ганку (а1), літньої кухні (Б), підвалу під частиною будівлі (Б/пд), сараю (В), свердловини (1), очисних споруд (2), воріт із хвірткою (3), огорож (4, 5, 6) та гаража (Г). Вказала, що 16 квітня 2024 року їй стало відомо про те, що за заявою відповідача її було знято із задекларованого місця проживання за зазначеною адресою. Оскільки сторони не досягли згоди щодо добровільного поділу майна, набутого у шлюбі, вона просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частину зазначеного житлового будинку як об`єкта спільної сумісної власності подружжя. У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом. У своїх вимогах він зазначив, що будинок по АДРЕСА_1 будувався протягом тривалого часу, при цьому позивачка працювала періодично, а матеріальну та фізичну допомогу під час будівництва надавали його батьки. Крім того, посилався на те, що після розірвання шлюбу колишня дружина разом із донькою змінили місце проживання, тоді як він продовжує проживати у спірному будинку та створив нові сімейні відносини, які планує оформити офіційно. У зв`язку з цим він, ОСОБА_1 , просив суд припинити право спільної сумісної власності подружжя на житловий будинок АДРЕСА_1 шляхом визнання за ним права власності на весь об`єкт нерухомого майна та стягнення з нього на користь ОСОБА_2 грошової компенсації у розмірі 75 000 грн. Рішенням Миронівського районного суду Київської області від 12 листопада 2025 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку загальною площею 113,3 кв.м, житловою площею 56,7 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 196463843229), складовими частинами якого є житловий будинок (А), ганок (а1), літня кухня (Б), підвал під частиною будівлі (Б/пд), сарай (В), скважина (1), очисні споруди (2), ворота з хвірткою (3), огорожа (4), огорожа 95), огорожа (6), гараж (Г). У задоволенні вимог зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Повернуто ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 75 000 грн, які були внесені на депозитний рахунок Територіального управління Державної судової адміністрації України у Київській області, від ОСОБА_1 , 10.03.2025 через АТ КБ «ПриватБанк», з призначенням платежу: ухвала Миронівського районного суду Київської області від 12.02.2025 по справі №371/866/24. Стягнуто з відповідача ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 1 211грн. Не погодившись із таким судовим рішенням в частині відмови в задоволені зустрічного позову, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, рішення просив скасувати та ухвалити нове про задоволення його зустрічного позову. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що спірний житловий будинок є неподільною річчю, а спільне володіння і користування ним між колишнім подружжям є об`єктивно неможливим у зв`язку з припиненням сімейних відносин, тривалим окремим проживанням сторін, відсутністю спільного господарства та фактичним усуненням позивачки від утримання будинку й участі у витратах, пов`язаних з його експлуатацією та ремонтом. Наголошує, що ОСОБА_2 протягом тривалого часу не проживає у спірному житлі, добровільно залишила будинок, не виявляє наміру користуватися ним у майбутньому, не бере участі у його утриманні та не сплачує житлово-комунальні послуги, що, на його переконання свідчить про втрату інтересу до спільного майна та неможливість реалізації режиму спільної сумісної власності. Також у скарзі зазначено, що суд безпідставно не врахував факт попереднього внесення ним на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі 75 000 грн як компенсації вартості 1/2 частки спірного будинку, що було здійснено на підставі ухвали суду та відповідало вартості майна, визначеній у висновку про оцінку, поданому самою позивачкою. Вважає, що не оскарження цієї ухвали та відсутність заперечень щодо розміру компенсації свідчать про фактичну згоду позивачки на отримання грошової компенсації замість виділення частки у натурі. Крім того, посилається на те, що суд першої інстанції неправильно застосував положення статті 365 ЦК України, оскільки не врахував, що для припинення права особи на частку у спільному майні достатньо наявності хоча б однієї з передбачених законом підстав, зокрема неможливості спільного володіння і користування майном, за умови відсутності істотної шкоди для іншого співвласника. На його думку, виплата грошової компенсації у розмірі, визначеному відповідно до ринкової вартості майна, не завдає позивачці істотної шкоди та повністю відновлює її майнові інтереси. Ухвалами Київського апеляційного суду від 23 грудня 2025 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. В судовому засіданні адвокат Мельникова О. М. в інтересах ОСОБА_1 підтримала апеляційну скаргу та просила задовольнити. Відповідачка в судове засідання не з`явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог частини 2 статті 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за її відсутності. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Рішення Миронівського районного суду Київської області від 12 листопада 2025 року оскаржується в частині відмови в задоволені зустрічного позову, а тому в іншій частині не переглядається. Вислухавши пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 04 серпня 2007 року (а. с. 10), який було розірвано рішенням Миронівського районного суду Київської області від 31 липня 2023 року (а. с. 12 - 13). Від шлюбу сторони мають неповнолітню доньку (а. с. 11). У період перебування сторін у шлюбі було набуте нерухоме майно, житловий будинок загальною площею 113,3 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , з надвірними будівлями та спорудами. Право власності на вказаний будинок зареєстроване за ОСОБА_1 (а. с. 15), однак зазначене майно набуте під час шлюбу, у зв`язку з чим є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Після розірвання шлюбу сторони спільно не проживають, спільне господарство не ведуть. У будинку фактично проживає ОСОБА_1 , в той час як ОСОБА_2 проживає за іншою адресою. За адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а. с. 111). З висновку про оціночну вартість будинку убачається, що вартість житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, становить 150 000 грн, що підтверджується висновком про оціночну вартість (а. с. 16,17). На виконання ухвали суду відповідачем було внесено на депозитний рахунок суду грошові кошти у розмірі 75 000 грн як компенсацію вартості 1/2 частки спірного майна (а. с. 125). Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірний житловий будинок є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а відповідно до положень Сімейного кодексу України частки подружжя у спільному майні є рівними. Суд зазначив, що припинення права одного зі співвласників на частку у спільному майні шляхом виплати грошової компенсації допускається лише за згодою такого співвласника, крім випадків, прямо передбачених законом. При цьому суд встановив, що ОСОБА_2 не надавала згоди на припинення її права на частку у спільному майні. Також суд першої інстанції дійшов висновку, що обставини, передбачені статтею 365 ЦК України, які б давали підстави для припинення права співвласника на частку у спільному майні, у даній справі належними та допустимими доказами не підтверджені. Перевіряючи такі висновки суду першої інстанції в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайновогоабо майнового права та інтересу. З матеріалів справи убачається, що предметом зустрічного позову є вимога ОСОБА_1 про припинення права спільної сумісної власності подружжя на житловий будинок АДРЕСА_1 шляхом визнання за ним права власності на зазначений об`єкт нерухомого майна з одночасним стягненням на користь ОСОБА_2 грошової компенсації вартості її частки у розмірі 75 000 грн. Отже, спір між сторонами виник з приводу поділу майна подружжя, набутого під час шлюбу, а саме житлового будинку з господарськими та допоміжними спорудами, право власності на який зареєстроване за відповідачем. Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав самостійного заробітку з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми тощо). Закон встановлює презумпцію спільності майна, набутого у період шлюбу, за винятком речей індивідуального користування. Конструкція зазначеної норми свідчить про існування презумпції спільної сумісної власності подружжя. Водночас ця презумпція може бути спростована особою, яка заперечує її застосування, за умови належного доведення обставин, що виключають спільний характер майна. Тягар доказування у такому випадку покладається на того з подружжя, хто заявляє про особистий характер спірного майна. Зазначене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц. За змістом статті 61 СК України об`єктом спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які види майна, не вилучені з цивільного обороту, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони набуті. Відповідно до статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження спільним майном. Частиною першою статті 69 СК України передбачено право кожного з подружжя на поділ спільного майна незалежно від розірвання шлюбу, а частиною першою статті 70 СК України встановлено принцип рівності часток подружжя при поділі такого майна, якщо інше не визначено домовленістю або шлюбним договором. Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України. Вирішуючи питання про можливість припинення права на частку у спільному майні та присудження компенсації, суд повинен враховувати положення статей 364, 365 ЦК України та статті 71 СК України. Зокрема, компенсація співвласнику замість виділу частки допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених законом, а присудження компенсації можливе за умови попереднього внесення відповідної суми на депозитний рахунок суду. При цьому припинення права особи на частку у спільному майні можливе лише за наявності сукупності умов, передбачених статтею 365 ЦК України, а саме якщо частка є незначною, не може бути виділена в натурі, спільне володіння є неможливим та таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Перевіряючи правильність висновків суду першої інстанції, колегія суддів зазначає, що суд обґрунтовано застосував презумпцію спільної сумісної власності подружжя, передбачену статтею 60 СК України, та принцип рівності часток, встановлений статтею 70 СК України. Доводи апеляційної скарги про те, що будівництво здійснювалося переважно відповідачем, що позивачка не брала належної участі у фінансуванні або що допомога надавалася батьками відповідача, самі по собі не спростовують правового режиму спільної сумісної власності, оскільки належних і допустимих доказів того, що спірне майно було набуте за особисті кошти відповідача або отримане ним у порядку дарування чи спадкування, матеріали справи не містять. Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для припинення права позивачки на частку у спільному майні. Сам по собі факт розірвання шлюбу, окремого проживання сторін, створення відповідачем нових сімейних відносин, а також відсутність позивачки у спірному житловому будинку не є підставами для застосування статті 365 ЦК України. Неможливість спільного проживання не тотожна неможливості спільного володіння та користування майном як об`єктом права власності, оскільки право власності не залежить від фактичного користування майном. Доводи апеляційної скарги про те, що позивачка не сплачує комунальні платежі та не бере участі в утриманні будинку, також не є підставою для припинення її права власності, оскільки такі обставини можуть бути предметом окремого зобов`язального або регресного спору, однак ніяким чиномне впливають на сам факт належності частки у праві спільної власності. Доводи апеляційної скаргищодо внесення позивачем за зустрічним позовом грошових коштів на депозитний рахунок суду також не спростовують висновків суду першої інстанції. Сам факт внесення коштів не є достатньою підставою для припинення права власності за відсутності згоди співвласника на їх отримання або встановлення передбачених законом виключних умов. Суд першої інстанції обґрунтовано виходив із наданої сторонами оцінки вартості майна, водночас правильність визначення вартості частки не є самостійною підставою для примусового припинення права власності одного з співвласників. Посилання скаржника на правові висновки Верховного Суду щодо можливості припинення права на частку у спільному майні за наявності хоча б однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 365 ЦК України, колегія суддів вважає необґрунтованими з огляду на нерелевантність наведених правових позицій до спірних правовідносин. Зазначені у скарзі постанови Верховного Суду стосуються спорів між співвласниками у режимі спільної часткової власності або справ, у яких було встановлено об`єктивні обставини, що унеможливлювали реалізацію права спільного володіння та користування майном у правовому розумінні, а також доведено відсутність істотної шкоди для співвласника, право якого припиняється. Водночас, у даній справі спір виник із правовідносин щодо поділу майна подружжя, яке перебуває у режимі спільної сумісної власності, що регулюється спеціальними нормами СК України. Саме тому, на думку колегії суддів,застосування окремих правових висновків Верховного Суду без урахування характеру правового режиму майна та фактичних обставин справи є помилковим. Колегія суддів також звертає увагуна те, що стаття 365 ЦК України підлягає застосуванню з урахуванням балансу інтересів співвласників, а також обов`язкової умови відсутності істотної шкоди інтересам особи, право якої припиняється. При цьому, сам по собі факт розірвання шлюбу, окремого проживання сторін чи відсутності участі у витратах на утримання майна не свідчить про неможливість спільного володіння майном як об`єктом права власності та не є безумовною підставою для примусового припинення права на частку. Крім того, на думку колегії суддів, припинення права власності ОСОБА_2 на 1/2 частку у спірному житловому будинку завдасть істотної шкоди її інтересам та інтересам неповнолітньої дитини сторін, оскільки призведе до втрати нею права на єдине нерухоме майно, набуте під час шлюбу, без доведеності виключних обставин, які б обґрунтовували необхідність такого втручання у право власності. Фактичне окреме проживання сторін не нівелює правового статусу співвласника, а відсутність користування майном не свідчить про відмову від права власності. При цьому забезпечення балансу майнових інтересів сторін не може здійснюватися шляхом примусового позбавлення одного зі співвласників його частки за відсутності передбачених законом виняткових підстав. Отже, доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження та оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Миронівського районного суду Київської області від 12 листопада 2025 року залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Миронівського районного суду Київської області від 12 листопада 2025 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України. Повне судове рішення складено 03 березня 2026 року. Головуючий Т. О. Невідома Судді С. М. Верланов В. А. Нежура