Окрема думка КЦС ВС № 369/10153/16-ц

Окрема думка судді Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Усика Г. І. 08 грудня 2021 року м. Київ справа № 369/10153/16-ц провадження № 61-4121св21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна, що є об`єктом спільної сумісної власності, зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку, витребування майна у добросовісного набувача, Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ майна, що є об`єктом спільної сумісної власності. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 03 лютого 1989 року між ним і ОСОБА_2 зареєстрований шлюб у відділі ЗАГС Ленінського району м. Києва. У шлюбі у подружжя народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 листопада 2013 року шлюб між сторонами розірвано. За час шлюбу за його особисті кошти на ім`я ОСОБА_2 набуто квартиру АДРЕСА_1 , на придбання якої він надавав згоду. Посилаючись на те, що спірна квартира була набута у шлюбі, а отже є спільною сумісною власністю подружжя, ОСОБА_1 просив поділити зазначене нерухоме майно у рівних частках, та визнати за ним право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку, витребування майна у добросовісного набувача, мотивуючи свої вимоги тим, що 27 листопада 1996 року подружжям набуто 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_2 , та 28 вересня 2001 року - квартиру АДРЕСА_1 . Зазначала, що 28 грудня 2016 року їй стало відомо, що 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_2 , що є їх з ОСОБА_1 спільною сумісною власністю подружжя, одноособово була відчужена ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 12 грудня 2016 року ОСОБА_3 , згоди на продаж зазначеного нерухомого майна вона не давала. Посилаючись на наведене, ОСОБА_2 просила: визнати 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_2 об`єктом спільної сумісної власності подружжя; визнати недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_2 , укладений 12 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Ю. В.; визнати у порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_2 право власності на1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_2 ; витребувати у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_2 . Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Поділено у рівних частинах майно у вигляді квартири АДРЕСА_1 , яке є об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на відшкодування витрат по сплаті судового збору 4 134,00 грн. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_2 об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_2 , укладений 12 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Ю. В. Визнано в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_2 . Витребувано у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_2 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на відшкодування витрат по сплаті судового збору 4 134,00 грн. Задовольняючи первісний та зустрічний позови, суд першої інстанції виходив з того, що спірне майно набуто подружжям за час шлюбу за їх спільні кошти, а тому належить їм на праві спільної сумісної власності у рівних частках. Оскільки ОСОБА_1 відчужив ОСОБА_3 1/2 частини спірного житлового будинку на підставі договору купівлі-продажу без згоди ОСОБА_2 , суд першої інстанції дійшов висновку, що вказаний договір є недійсним, а належна ОСОБА_2 частина цього будинку повинна бути витребувана у ОСОБА_3 на її користь. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2020 року в частині задоволення зустрічного позову, а саме: визнання недійсним договору купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_2 , укладений 12 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Ю. В., визнання в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_2 права власності на 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_2 , витребування у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_2 ; ухвалити у зазначеній частині нове судове рішення, яким у порядку поділу майна подружжя стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у рахунок компенсації вартість 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_2 , в іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін. Постановою Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції повно і всебічно з`ясував обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми права, регулюють спірні відносини та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення первісного та зустрічного позовів, оскільки під час розгляду справи сторони не надали доказів того, що спірне майно є особистою власністю одного з подружжя. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи У касаційній скарзі ОСОБА_3 просив оскаржувані судові рішення в частині задоволення зустрічного позову про визнання недійсним спірного договору купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку, визнання в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_2 права власності на 1/4 частини житлового будинку, витребування у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1/4 частини житлового будинку скасувати, ухвалити у цій частині нове судове рішення, яким у порядку поділу майна подружжя стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у рахунок компенсації погоджену сторонами вартість 1/4 частини житлового будинку, в іншій частині оскаржувані судові рішення - залишити без змін. На обґрунтування доводів касаційної скарги зазначав, що суди неправильно застосували норми матеріального права, зокрема не урахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц; постановах Верховного Суду від 25 січня 2018 року у справі № 520/9193/15-ц, від 02 квітня 2018 року у справі № 522/12782/15-ц, від 03 травня 2018 року у справі № 755/20923/14-ц, від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц, від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц, від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц, від 19 грудня 2018 року у справі № 2-4440/11, від 30 січня 2019 року у справі № 158/2229/16-ц, від 28 лютого 2019 року у справі № 472/34/15-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі № 643/14768/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі № 2/4440/11 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, посилався на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки встановлено обставини на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Зокрема зазначав, що суди не звернули увагу на: - відсутність інформації про реєстрацію шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , так як шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ніколи не укладався, з наявного у спроаві рішення суду у справі № 369/7906/13-ц убачається, що шлюб розірвано між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а не ОСОБА_2 , а тому суди безпідставно визнали, що спірне нерухоме майно є об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Суд не установив, чи є ОСОБА_2 тією особою, яка укладала шлюб із ОСОБА_1 ; - з матеріалів справи не вбачається, що ОСОБА_2 була співвласником спірного житлового будинку; - суди не звернули увагу, що спірне майно в натурі не було виділено, відповідач тривалий час не проживає та не користується спірним будинком; - з матеріалів справи убачається, що 1/2 частина житлового будинку не може бути виділена в натурі, оскільки не тільки вона, а весь будинок, господарські споруди та прибудинкова територія зазнали значних перетворень, їх вартість істотно збільшилася з моменту укладення оспорюваного договору купівлі-продажу, що підтверджується поясненнями свідків, товарними/фіскальними чеками, накладними, рахунками, фотографіями, та не заперечувалося сторонами. - суд не урахував, що ОСОБА_2 обрала неналежний спосіб захисту порушених прав, оскільки її вимога про витребування з чужого незаконного володіння 1/4 частини будинку, яка є невиділеною в натурі, та визнання недійсним договору купівлі-продажу 1/2 частини будинку на підставі статей 203, 215, 388, 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) суперечить правовим нормам ЦК України та правовим висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду, оскільки витребовувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі; - якщо припустити, що ОСОБА_2 та ОСОБА_2 є одна й та ж особа, то відповідно до статті 388 ЦК України вона мала право витребувати 1/4 частини будинку від ОСОБА_3 як набувача лише у разі, якщо 1/4 частини будинку була нею загублена, або загублена ОСОБА_1 , якому вона передала 1/4 частини будинку у володіння; була викрадена у неї або в ОСОБА_1 , якому вона передала 1/4 частини будинку у володіння, або вибула з володіння ОСОБА_2 або ОСОБА_1 , якому вона передала 1/4 частини будинку у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Оскільки ОСОБА_1 розпорядився 1/2 частини будинку на власний розсуд проти волі іншого з подружжя та без згоди ОСОБА_2 , то вона має право на грошову компенсацію за 1/4 частини спірного житлового будинку; - суди попередніх інстанцій, керуючись вимогами частини п`ятої статті 71 Сімейного кодексу України (далі - СК України), самостійно мали присудити грошову компенсацію частки у праві спільної сумісної власності на майно (вартість спірного майна визначити за ціною позову - 630 240,00 грн), при цьому не брати до уваги, що інший з подружжя не вніс відповідної суми грошової суми грошової компенсації вартості спірного майна на депозитний рахунок суду, оскільки таку суму вносить позивач лише у випадку, якщо майно виділяється йому; - не може бути визнаний недійсним спірний договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , у зв`язку з тим, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відсутні будь-які правовідносини щодо спірного будинку. Суд не мав права визнавати недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частини спірного житлового будинку, укладений 12 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , оскільки частка ОСОБА_2 в спірному будинку складала лише 1/4 частини, власником 1/2 частини будинку був їхній син ОСОБА_4 та 1/4 частини будинку - ОСОБА_1 . У серпні 2021 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду пояснення до касаційної скарги, в яких просив при розгляді касаційної скарги урахувати висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20). Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3 на адресу Верховного Суду не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій Судами попередніх інстанцій установлено, що 03 лютого 1989 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб у відділі ЗАГС Ленінського району м. Києва за актовим записом №37. У шлюбі у сторін народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . За час шлюбу, 27 листопада 1996 року на підставі договору купівлі-продажу будинку, посвідченого державним нотаріусом Києво-Святошинської державної районної нотаріальної контори Київської області за реєстровим № 4084 на ім`я ОСОБА_1 придбано 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_2 . Вказане нерухоме майно зареєстроване в КП «Києво-Святошинське бюро технічної інвентаризації». 28 вересня 2001 року на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Федотовою О. В. за реєстровим № 6460, ОСОБА_2 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 , яке зареєстровано в КП «Києво-Святошинське бюро технічної інвентаризації». Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 листопада 2013 року шлюб між сторонами розірвано. З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28 грудня 2016 року та матеріалів нотаріальної справи вбачається, що 12 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Ю. В. за реєстровим № 4578. Згоди на такий продаж ОСОБА_1 спірної частини житлового будинку, ОСОБА_2 не надавала, відповідач подав нотаріусу заяву, в якій вказав, що відчужуване ним нерухоме майно є його особистою власністю. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що належних доказів здійснення ОСОБА_3 законної реконструкції спірного житлового будинку АДРЕСА_2 суду надано не було, з наданих відповідачем за зустрічним позовом ОСОБА_3 товарних та фіскальних чеків, накладних, рахунків та фото неможливо встановити, що вони стосуються предмета доказування. Стислий зміст постанови Верховного Суду. Постановою Верховного суду від 08 грудня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2020 року в частині вирішення зустрічних вимог ОСОБА_2 та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року скасовано, ухвалено нове судове рішення. У задоволенні зустрічних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Ю. В., про поділ майна подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку, витребування майна у добросовісного набувача відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 18 805,80 грнна відшкодування витрат по сплаті судового збору. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд Скасовуючи оскаржувані судові рішення та ухвалюючи у справі нове судове рішення, колегія суддів не погодилася з висновками судів попередніх інстанції про те, що що спірне нерухоме майно є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а тому оскільки 1/2 частини спірного житлового будинку ОСОБА_1 у порушення вимог частини третьої статті 65 СК України відчужив ОСОБА_3 на підставі договору-купівлі продажу за відсутності письмової згоди другого з подружжя, зазначений договір є недійсним, а тому вимога ОСОБА_2 про визнання зазначеного договору купівлі-продажу недійсним, витребування у ОСОБА_3 зазначеної частини житлового будинку та визнання за нею права власності на 1/4 частини спірного житлового будинку підлягають задоволенню. Аналізуючи положення ЦК України, СК України, якими врегульовані питання щодо статусу майна набутого у шлюбі, дії презумпції спільної власності на таке майно, право користування і розпорядження таким нерухомим майном та його поділу у сукупності з положеннями пункту 6 статті 3 ЦК України, відповідно до якого одним із принципів (засад) цивільного законодавства є добросовісність, колегія суддів зробила висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно, а тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. На підтвердження законності та обґрунтованості такого висновку, колегія суддів послалася на подібність висновку Великої Палата Верховного Суду викладеного у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), у якому Велика Палата Верховного Суду відступила від свого висновку, викладеного у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), у якому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. У контексті застосування наведених вище положень законодавства та встановлених судами попередніх інстанцій обставин, зокрема доведення ОСОБА_1 до відома покупця у тексті оспорюваного договору того, що 1/2 частина відчужуваного ним житлового будинку є його особистою власністю, та надання ним нотаріусу заяви про те, що відчужуване майно є його особистою власністю, колегія суддів дійшла висновку, що зазначені обставини у сукупності підтверджують, що відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_3 не знав та не міг знати про те, що частина спірного житлового будинку належить подружжю ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, і що той із подружжя, хто укладає договір ( ОСОБА_1 ), не отримав згоди на це другого з подружжя ( ОСОБА_2 ). Оскільки укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема, знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя, а матеріали справи не містять відомостей про те, що ОСОБА_3 на дату кладення спірного договору купівлі-продажу будинку володів такою інформацією, колегія суддів вважала помилковими висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку від 12 грудня 2016 року та, що за відсутності встановлених судами обставин недобросовісної поведінки покупця майна, договір купівлі-продажу не може бути визнаний недійсним лише з підстав відсутності згоди іншого з подружжя. У такому випадку права іншого з подружжя підлягають захисту шляхом стягнення грошової компенсації вартості 1/2 частини відчуженого без його згоди майна. Мотиви незгоди з висновками Верховного Суду Відповідно до частини другої статті 369 ЦК Українирозпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Зазначеному кореспондує частина перша статті 65 СК України та перше речення частини другої зазначеної норми. Указані норми встановлюють правову презумпцію, суть якої полягає в тому, що у разі укладення правочину щодо розпорядження спільним майном одним із подружжя припускається, що він діє за згодою другого з подружжя, тобто передбачається наявність волевиявлення на укладення правочину в обох із подружжя. Разом з тим, відповідно до другого речення цієї норми дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Тобто зазначена норма надає другому з подружжя право оспорення такого правочину, якщо він виходить за межі дрібного побутового. Більш того, частина третя статті 65 СК України прямо вказує на те, для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово, а згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально посвідчена. Іншого тлумачення, як обов`язкової вимоги щодо дотримання форми надання згоди на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, передбаченої частиною третьою статті 65 СК України неможливо дійти. З огляду на наведене, повністю погоджуюся з окремою думкою суддів Великої Палата Верховного Суду Власова Ю. Л., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М.І., Прокопенка О. Б., викладеної до постанови від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), що висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у пункті 8.64 постанови про те, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (пункт 8.65 постанови), «не лише заснований на довільному тлумаченні указаних норм права, а й прямо суперечить положенню частини другої статті 65 СК України, яке надає право дружині або чоловіку звернутись до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди. Тобто договір з розпорядження спільним майном визнається недійсним лише з тієї підстави, що він укладений одним з подружжя без згоди другого з подружжя (оскільки відсутнє волевиявлення обох власників спільного майна). При цьому жодної додаткової умови у вигляді недобросовісності набувача для визнання такого правочину недійсним частина друга статті 65 СК України не містить. Слід зазначити, що норма частини другої статті 65 СК України про недійсність правочину, укладеного поза волею спільного власника (одного з подружжя), кореспондується з нормою частини першої статті 388 ЦК України, яка встановлює, що власник має право витребувати своє майно навіть від добросовісного набувача, якщо це майно вибуло з володіння власника не з його волі. Зазначені норми мають спільне регулювання, спрямоване на захист прав власників від незаконного позбавлення їх права власності на майно та недопущення втрати ними належного їм майна. Саме в цих нормах відбивається принцип непорушності права власності, закладений у частині четвертій статті 41 Конституції України, який встановлює, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Очевидно, що висновок Великої Палати Верховного Суду про те,що розпорядження спільним майном одним з подружжя без згоди другого, а саме відчуження спільного майна без волевиявлення його власника, може бути підставою визнання відповідного правочину недійсним лише за умови, коли набувач цього майна діяв недобросовісно, не відповідає принципу непорушності права власності, закладеному у частині четвертій статті 41 Конституції України». Щодо застосування Верховним Судом принципу добросовісності. Норма пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України визначає загальні засади цивільного законодавства, зокрема добросовісність, яких повинні дотримуватись всі учасники цивільних відносин. Принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Оскільки принцип добросовісності є загальним, він має застосовуватися судом не лише по відношенню до одного із учасників правовідносин, як у даній справі, коли визнання недійсним оскаржуваного договору купівлі-продажу ставиться у залежність від того, чи встановив суд, що третя особа (покупець, контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема, знала чи за обставинами справи вона не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя, а й від того чи добросовісною діяв той із подружжя, хто відчужив спірне майно продавцю по відношенню до іншого із подружжя (співвласника спірного нерухомого майна), тобто перевіряти та надавати оцінку доводам позивача щодо недобросовісних дій іншого з подружжя, зокрема укладення оспорюваної угоди з порушенням вимог статті 65 СК України без його письмової чи нотаріально посвідченої згоди. Принцип добросовісності, визначає загальні засади цивільного законодавства, а отже відноситься до загальної норми, що врегульовує суспільні відносини у сфері цивільного судочинства в цілому (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), тоді як норма частини третьої статті 65 СК України є спеціальною, яка врегульовує цілком конкретні відносини щодо укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода на укладення яких другого з подружжя має бути подана письмово, а згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально посвідчена. Отже, пріоритет у застосуванні норм права при вирішенні спору у справі, що переглядається має надаватися спеціальній нормі права, якою урегульовані спірні правовідносини, а не загальній нормі права. Щодо суті вирішення спору У справі № 369/10153/16-ц, судами достовірно встановлено, що позивачка за зустрічним позовом ОСОБА_2 не надавала письмової нотаріально посвідченої згоди на укладення ОСОБА_1 договору купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Ю. В. за реєстровим № 4578. З оспорюваного договору убачається, що 1/2 частини житлового будинку є особистою власністю ОСОБА_1 , крім того відповідач подав нотаріусу заяву, в якій вказав, що відчужуване ним нерухоме майно є його особистою власністю. Отже, очевидним є те, що ОСОБА_1 , як співвласник спірного нерухомого майна діяв не лише недобросовісно по відношенню до іншого співвласника такого майна ( ОСОБА_2 ), а й у всупереч її правам та інтересам, з порушенням вимог частини третьої статті 65 СК України, що обґрунтовано констатували суди попередніх інстанцій. Скасовуючи оскаржувані судові рішення та ухвалюючи у справі нове судове рішення про задоволення касаційної скарги ОСОБА_3 , колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду поклала в основу судового рішення висновки викладені у пунктах 8.64, 8.65 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), про те, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди іншого з подружжя, може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема, знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Оскільки матеріали справи не містять відомостей про те, що ОСОБА_3 на дату укладення спірного договору купівлі-продажу будинку володів такою інформацією, колегія суддів вважала, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку від 12 грудня 2016 року. Таким чином, вирішуючи питання щодо застосування положень частин другої, третьої статті 65 СК України, колегія суддів погодилася з висновками, викладеними у пунктах 8.64, 8.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), тоді, як на мою думку, зазначену справу необхідно було передати на розгляд до Великої Палати Верховного Суду для відступлення від її висновку, викладеного у наведеній вище постанові. Суддя: Г. І. Усик