Постанова Київський апеляційний суд № 758/493/15-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 26 лютого 2026 року м. Київ провадження № 22-ц/824/3870/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач), суддів: Левенця Б. Б., Саліхова В. В., при секретарі Мудрак Р. Р., за участі: представника Романенко Я. М. в інтересах відповідача - Національної асоціації адвокатів України; представника Заболоцької В. В. в інтересах відповідача - Ради адвокатів Київської області, розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду міста Києва у складі судді Якимець О. І. від 21 липня 2025 року у цивільній справі № 758/493/15-ц Подільського районного суду міста Києва за позовом ОСОБА_1 до Національної асоціації адвокатів України, Ради адвокатів Київської області, третя особа - Рада адвокатів міста Києва, про визнання права, припинення дії, яка порушує право, визнання незаконним рішення, відновлення становища, яке існувало до порушення, відшкодування збитків та відшкодування моральної шкоди, В С Т А Н О В И В: У січні 2015 року ОСОБА_1 , звернувся до суду з зазначеним позовом у якому, з урахуванням уточнених та зменшених позовних вимог, просив визнати за адвокатом ОСОБА_1 право: самостійно вирішувати питання організації та діяльності адвокатури; брати участь у роботі органів адвокатського самоврядування та бути обраним до їх складу, зокрема, конференції Ради адвокатів міста Києва, Ради адвокатів міста Києва, кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури міста Києва, Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, ревізійної комісії адвокатів міста Києва, Вищої ревізійної комісії адвокатури, Ради адвокатів України, з`їзду адвокатів України; брати участь в управлінні НААУ у порядку, передбаченому Законом та Статутом; бути висунутим та обраним делегатом вищого органу адвокатського самоврядування регіону - конференції адвокатів міста Києва; бути представленим Радою адвокатів міста Києва; скликаним на конференцію Радою адвокатів міста Києва; отримувати сприяння в забезпеченні гарантій адвокатської діяльності, захисту професійних і соціальних прав адвокатів Радою адвокатів міста Києва; мати забезпечене в установленому порядку внесення відомостей до Єдиного реєстру адвокатів України Радою адвокатів міста Києва; голосувати при прийнятті рішень на З`їзді, загальних зборах, конференціях адвокатів; входити, обраним шляхом голосування відносною більшістю голосів конференції адвокатів міста Києва, делегатом до складу з`їзду адвокатів України; вимагати розгляду на З`їзді будь-яких питань, що стосуються діяльності організації; одержувати повну та достовірну інформацію про діяльність організації. Визнати незаконним рішення Ради адвокатів України недержавної некомерційної професійної організації «Національна асоціація адвокатів України» №103 від 16.02.2013 «Про розмежування юрисдикцій кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури та рад адвокатів Києва та Київської області» з моменту його прийняття (16.02.2013) та зобов`язати Національну асоціацію адвокатів України оприлюднити висновок суду про визнання нормативно-правового акта незаконним у такий самий спосіб, у який було оприлюднено цей акт. Заборонити Національній асоціації адвокатів України та Раді адвокатів Київської області вчиняти дії, що порушують передбачені: п. 3 ч.1 ст. 1; ч. 1 ст. 2; ч. 2 ст. 43; ч. 2 ст. 46; ч. 1 ст. 47; п. 1, п. 2, п. 7 та п. 9 ч. 4 ст. 48; ч. 2 ст. 54 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та пп. 5.1.1., пп. 5.1.2., пп. 5.1.4., пп. 5.1.6. та пп. 5.1.8. п. 5.1. ст. 5 Статуту Недержавної некомерційної організації «Національна асоціація адвокатів України», затвердженого рішенням Установчого з`їзду адвокатів України 17.11.2012, права адвоката з адресою робочого місця в місті Києві. Заборонити Національній асоціації адвокатів України та Раді адвокатів Київської області вчиняти певні дії, а саме: використовувати та обробляти персональні дані адвоката ОСОБА_1 з метою ведення та обслуговування Єдиного реєстру адвокатів України в якості адвоката, закріпленого за Радою адвокатів Київської області. Зобов`язати Національну асоціацію адвокатів України та Раду адвокатів Київської області вчинити необхідні коригувальні дії в Єдиному реєстрі адвокатів України шляхом зміни персональних даних, які не відповідають дійсності в порядку ч. 3 ст. 20 Закону України «Про захист персональних даних» для приведення у відповідність до вимог ст. 17 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Зобов`язати Національну асоціацію адвокатів України та Раду адвокатів Київської області надати Раді адвокатів міста Києва доступ на використання та обробку інформації (персональних даних) щодо адвоката з адресою робочого місця в місті Києві в Єдиному реєстрі адвокатів України. Зобов`язати Національну асоціацію адвокатів України розмістити на офіційному веб-сайті НААУ http://www.unba.org.ua/ та в інший, прийнятний спосіб повну та достовірну інформацію про діяльність організації відповідно, пп. 5.1.8. п. 5.1. ст.

5. Статуту Недержавної некомерційної організації «Національна асоціація (Адвокатів України» затвердженого рішенням Установчого з`їзду адвокатів України 17.11.2012 шляхом публікації абсолютно усіх документів (рішень, розпоряджень, наказів, договорів, розрахункових документів, листів тощо), видані Національною асоціацією адвокатів України, її і органами та посадовими особами, а також Радами адвокатів регіонів, їх органами та посадовими, особами. Стягнути з Національної асоціації адвокатів України на користь ОСОБА_1 спричинену незаконним порушенням права моральну (немайнову) шкоду в розмірі 2 932 200 грн. Стягнути з Ради адвокатів Київської області на користь ОСОБА_1 спричинені незаконними рішеннями збитки в розмірі 2 405 грн 38 коп. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що з моменту набуття статусу адвоката у 2007 році він незмінно здійснює професійну діяльність за адресою робочого місця виключно в місті Києві. Вказував, що в силу положень Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» його право на участь в адвокатському самоврядуванні має реалізовуватися за територіальним принципом розташування робочого місця. Наголошував на протиправності Рішення Ради адвокатів України № 103 від 16.02.2013, яким юрисдикцію органів самоврядування було розмежовано за штучними критеріями дати та органу видачі свідоцтва. Обґрунтовуючи вимоги, позивач зазначав, що його примусове закріплення за Радою адвокатів Київської області є прямою дискримінацією адвокатів, які отримали статус до 19.11.2012. Вказував, що відповідачі протиправно не визнають його особистих немайнових прав, передбачених статтею 269 Цивільного кодексу України, та вчиняють дії, що перешкоджають їх реалізації. Позивач стверджував, що внаслідок застосування спірного рішення він був незаконно обмежений у праві обирати та бути обраним до органів самоврядування саме міста Києва. Обґрунтовуючи вимоги, позивач зазначав, що попри обрання його делегатом на III з`їзд адвокатів України конференцією міста Києва, йому було безпідставно відмовлено в реєстрації. Вказував, що недопуск до участі у з`їзді став наслідком маніпуляцій з обліковими даними в Єдиному реєстрі адвокатів України (ЄРАУ). Зазначав, що технічне блокування можливості обліку через Раду міста Києва з боку відповідачів змусило його до вимушеної взаємодії з Радою області для отримання витягів з Реєстру. Обґрунтовуючи вимоги, позивач зазначав, що відомості в ЄРАУ щодо його регіональної приналежності не відповідають дійсності та потребують негайного коригування. Вказував на необхідність відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом закріплення його за органами самоврядування міста Києва відповідно до вимог статті 17 профільного Закону. Наголошував, що тривале дискримінаційне обмеження його прав та неможливість повноцінної участі у професійному житті спільноти спричинили йому суттєву моральну шкоду. Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 21 липня 2025 року відмовлено у задоволені позову. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати в повному обсязі та ухвалити нове рішення. Зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 47 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» приналежність адвоката до регіональних органів самоврядування визначається виключно за адресою його робочого місця, яка у Апелянта незмінно знаходиться у місті Києві. Звертає увагу на те, що оскаржуване рішення Ради адвокатів України (РАУ) № 103 від 16.02.2013 запровадило дискримінаційний критерій розподілу адвокатів залежно від дати видачі свідоцтва (до 19.11.2012) та назви органу, що його видав, що прямо суперечить ст. 24 Конституції України. Наголошує, що внаслідок застосування цього акта його було протиправно позбавлено статусу делегата III з`їзду адвокатів України 20.11.2014, попри легітимне обрання конференцією адвокатів міста Києва. Стверджує, що суд першої інстанції безпідставно застосував положення про преюдицію (ч. 4 ст. 82 ЦПК України) щодо адміністративної справи № 826/13678/15, у якій Апелянт не брав участі та правомірність рішення РАУ № 103 щодо нього особисто не досліджувалася. Вказує на ігнорування судом правової позиції Верховного Суду України у справі № 6-2873цс15 від 17.02.2016, згідно з якою спори щодо рішень органів адвокатського самоврядування з питань організації та діяльності адвокатури підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Зазначає, що його звернення до Ради адвокатів Київської області 20.05.2013 було вимушеним кроком, зумовленим технічним блокуванням з боку РАУ можливості внесення відомостей та отримання витягів з ЄРАУ через Раду міста Києва. Звертає увагу на наявність доказів (заява № 84515 від 12.04.2013), що підтверджують його первинне звернення саме до київських органів самоврядування, яке було відхилено через запрограмовані алгоритми системи ЄРАУ. Наголошує, що суд першої інстанції в порушення ст. 265 ЦПК України не надав мотивованої оцінки кожному аргументу щодо блокування доступу до самоврядування за територіальною ознакою. Акцентує на тому, що судом не було враховано порушення його особистих немайнових прав, передбачених ст. 269 ЦК України, які виникли з моменту набуття статусу адвоката. Звертає увагу на помилковість висновку суду про відсутність порушеного права на момент розгляду, оскільки факт дискримінації та незаконного обмеження прав у 2014-2015 роках вимагає належної правової констатації та компенсації. Вважає, що оскаржуване рішення суду базується на припущеннях про «добровільність» дій позивача, які повністю спростовуються матеріалами справи та нормами спеціального закону. Стверджує, що відповідачі не спростували наведені ним фактичні дані про наявність дискримінації, що згідно з ч. 2 ст. 81 ЦПК України покладало на них обов`язок доведення відсутності вини. Щодо вимог про моральну шкоду Апелянт посилається на правову позицію Верховного Суду у справі № 761/24143/19 від 10.02.2021, відповідно до якої у справах про порушення прав особи діє презумпція моральної шкоди, яку відповідачі не спростували. У поданому відзиві на апеляційну скаргу Романенко Я. М., в інтересах Недержавної некомерційної професійної організації «Національна асоціація адвокатів України», просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на безпідставність її доводів, а рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним. Зазначає, що Рада адвокатів України, приймаючи рішення № 103 від 16.02.2013, діяла виключно у межах повноважень, визначених статтями 17 та 55 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», з метою врегулювання суперечностей щодо юрисдикції. Звертає увагу на те, що 20.05.2013 апелянт самостійно та за відсутності будь-якого тиску подав заяву № 90829 про внесення його відомостей до ЄРАУ саме до Ради адвокатів Київської області (вхідний № 346), чим добровільно обрав відповідну регіональну юрисдикцію. Наголошують, що протягом 2013-2014 років апелянт повною мірою реалізовував свої самоврядні права як адвокат Київської області, зокрема: 15.03.2014 брав участь у зборах адвокатів Оболонського району (зареєстрований під № 98) та 05.04.2014 був делегатом позачергової конференції адвокатів Київської області (зареєстрований під № 144). Вказує, що апелянт визнавав юрисдикцію Ради адвокатів Київської області шляхом належної сплати щорічних внесків на забезпечення адвокатського самоврядування за 2012, 2013 та 2014 роки саме на рахунок Ради адвокатів Київської області (платежі від 14.03.2013, 12.04.2013, 14.04.2013, 13.06.2014 та 16.06.2014). Стверджує, що правомірність критеріїв розмежування, встановлених рішенням № 103, підтверджена судовим рішенням, що набрало законної сили у справі № 826/13678/15, де Київський апеляційний адміністративний суд у постанові від 07.10.2015 визнав такий підхід відповідним Закону № 5076-VI. Зазначають, що станом на 14.11.2014 (дата проведення конференції адвокатів міста Києва) апелянт не звертався за отриманням трансферного витягу для зміни регіону, а тому не мав правових підстав бути обраним делегатом на III з`їзд від міста Києва. Звертають увагу, що рішення органів самоврядування є обов`язковими для виконання всіма адвокатами згідно зі ст. 57 Закону, а апелянт намагається їх ігнорувати. Підкреслює, що 25.02.2015 Рада адвокатів Київської області (протокол № 21) прийняла рішення про видачу апелянту трансферного витягу для переходу до Ради міста Києва, проте останній відмовився його отримувати, надіславши 06.03.2015 «вмотивовану вимогу» про перебування у складі адвокатів Київської області. Наголошує на відсутності доказів заподіяння моральної шкоди, оскільки статус адвоката апелянта не зупинявся, а його право на професійну діяльність не обмежувалося. Щодо посилання на постанову Верховного Суду України від 17.02.2016 у справі № 6-2873цс15, вказує, що вона стосувалася лише визначення предметної підсудності справи (цивільна юрисдикція), а не правомірності рішення № 103 по суті. Стверджує, що Апелянт не навів жодних фактичних даних про дискримінацію, оскільки рішення № 103 поширювалося на велику групу осіб (близько 2317 адвокатів) на рівних умовах. Вважає, що вимоги про стягнення збитків у розмірі 2 405,38 грн та моральної шкоди у розмірі 2 932 200 грн є безпідставними та такими, що не відповідають критеріям розумності. Інші учасники справи не скористались правом подачі відзиву на апеляційну скаргу. В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник Романенко Я. М. в інтересах відповідача - Національної асоціації адвокатів України заперечив проти задоволення апеляційної скарги із підстав та доводів наведених у відзиві на апеляційну скаргу. Представника Заболоцької В. В. в інтересах відповідача - Ради адвокатів Київської області також проти задоволення скарги заперечила, підтримуючи доводи Національної асоціації адвокатів України. Позивач та третя особа у суде засідання не з`явились, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., пояснення представників відповідачів, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву, колегія суддів виходить з наступного. Частиною першою статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, а також запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків (пункти 4, 5 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною другою статті 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Судом встановлено, що позивач 19.04.2007 на підставі рішення Київської обласної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури №151 від 19.04.2007 отримав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю № 3306/10 (т. 1 а.с. 24). Свідоцтво підписане Головою Київської обласної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури П. А. Бойко із проставленням печатки юридичної особи Адвокатура Київської області, що є у розумінні положень статті 50 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» належним суб`єктом його видачі. Позивач звернувся із заявою № 90829 (вх. № 346) від 20.05.2013 на підставі якої Радою адвокатів Київської області було внесено відомості про адвоката до Єдиного реєстру адвокатів України (т. 1, а.с. 222). Згідно копій квитанцій від 14.03.2013 та від 13.06.2014 (т. 1, а.с. 39), від 12.04.2013 (т. 1, а.с. 96), від 14.04.2013 (т. 1, а.с. 100) від 16.06.2014 (т. 1, а.с. 224) позивач здійснив перерахування Раді адвокатів Київської області щорічних внесків адвоката на забезпечення реалізації адвокатського самоврядування за 2014 рік за 14 днів 2012 року та 2013 рік. З реєстраційного журналу Оболонського району міста Києва (т. 1, а.с. 225-231), Протоколу зборів адвокатів Оболонського району міста Києва з обрання делегатів на позачергову Конференцію адвокатів Київської області (т. 1, а.с. 232-236) встановлено, що ОСОБА_1 був присутнім на зборах адвокатів по обранню делегатів на Конференцію адвокатів Київської області. ОСОБА_1 був присутнім на позачерговій Конференції адвокатів Київської області, що підтверджується реєстраційною відомістю (т. 1, а.с. 238-246). Відповідно до рішення Ради адвокатів України від 16.02.2013 № 103 «Про розмежування юрисдикції кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури та рад адвокатів м. Києва та Київської області» встановлено, що на адвокатів, які за станом на 19.11.2012 (на день державної реєстрації НААУ) отримали свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в КДКА Київської області та адреса робочого місця яких знаходиться в м. Києві, розповсюджується юрисдикція кваліфікаційно-дисциплінарної комісії та Ради адвокатів Київської області. Відповідно з цим, вище вказані адвокати підлягають дисциплінарній відповідальності та беруть участь в адвокатському самоврядуванні, сплачують щорічні внески на забезпечення реалізації адвокатського самоврядування та реалізують інші права і свої обов`язки, передбачені Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» в органах адвокатського самоврядування Київської області. Критерієм, на підставі якого встановлюється розмежування в ЄРАУ та юрисдикцій, є дата рішення і найменування органу, що видав свідоцтво на заняття адвокатською діяльністю. Проти вказаних осіб в ЄРАУ зазначається «Київська обласна КДКА» (т. 1 а.с. 127). Рішення Ради адвокатів України від 16 лютого 2013 року № 103 є чинним та не скасованим. Звертаючись до суду, позивач вважав, що внаслідок застосування відповідачами дискримінаційних критеріїв Рішення Ради адвокатів України № 103 від 16.02.2013 було порушено його особисті немайнові права на участь в адвокатському самоврядуванні за територіальним принципом розташування робочого місця, захист яких має бути здійснений шляхом визнання зазначеного акта незаконним, відновлення становища, що існувало до порушення, через коригування відомостей у Єдиному реєстрі адвокатів України та стягнення компенсації за заподіяну моральну шкоду. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що оскаржуване рішення Ради адвокатів України № 103 є чинним і його правомірність була предметом дослідження в адміністративній справі № 826/13678/15. Встановивши, що позивач у 2013 році особисто подав заяву про внесення відомостей до ЄРАУ саме через Раду адвокатів Київської області та протягом тривалого часу брав участь у самоврядуванні цього регіону, суд дійшов висновку про добровільність його дій та відсутність тиску. Суд зазначив, що позивач не довів факту порушення своїх цивільних прав як фізичної особи, оскільки його статус адвоката та право на професійну діяльність не обмежувалися. Крім того, суд виходив із того, що на момент розгляду справи позивач вже перебував на обліку в Раді адвокатів міста Києва, що, на думку суду, свідчить про відсутність предмета спору в частині відновлення становища. Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення моральної шкоди та збитків через недоведеність складу цивільного правопорушення з боку відповідачів. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, проте вважає за необхідне змінити мотивувальну частину рішення, виходячи з наступного. Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Порушенням є такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке. Порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Завданням суду при здійсненні правосуддя є забезпечення, зокрема, захисту прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави, відтак, встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті. Вказані норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Верховний Суд наголошував, що вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки недоведеність порушення прав, за захистом яких було пред`явлено позов, у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні. Предметом спору у даній справі є законність розмежування юрисдикцій органів адвокатського самоврядування та пов`язане з цим питання порушення особистих немайнових прав адвоката. Вирішуючи цей спір, колегія суддів враховує особливості реформування інституту адвокатури України, що відбулася у 2012-2013 роках. Загальна норма статті 47 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» № 5076-VI (далі - Закон), на яку посилається апелянт, визначає приналежність адвоката до регіону за адресою його робочого місця. Проте колегія суддів зазначає, що реалізація цієї норми на етапі створення нових органів самоврядування була обмежена спеціальними приписами Розділу X «Перехідні положення» Закону. Відповідно до пункту 5 Розділу X Закону, законодавець встановив, що участь в установчих конференціях адвокатів регіону беруть адвокати, які одержали свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю за рішенням КДКА відповідного регіону, створеної до набрання чинності цим Законом. Це означає, що для первинного формування суб`єктного складу адвокатури регіонів саме законодавцем був обраний «принцип походження свідоцтва», а не «принцип робочого місця». Згідно з пунктом 7 Розділу X Закону, новостворені Ради адвокатів регіонів є правонаступниками попередніх КДКА. Таким чином, інституційна безперервність адвокатури забезпечувалася шляхом автоматичного переходу адвокатів під юрисдикцію тих Рад, які стали правонаступниками комісій, що видавали їм свідоцтва. Колегія окремо звертає увагу на обґрунтування самого Рішення № 103, де зазначено, що Рада адвокатів Київської області зареєстрована і фактично знаходиться в м. Києві. Враховуючи статус міста Києва як адміністративного центру області, робоче місце адвокатів територіально збігалося з місцезнаходженням органу самоврядування, що робило такий розподіл раціональним та технічно необхідним для ведення ЄРАУ в перехідний період. В умовах, коли місто Київ виступає спільним адміністративним центром для двох Рад, такий підхід мав на меті забезпечити впорядкованість обліку та дотримання принципу правової визначеності. Відповідно, колегія суддів відхиляє довід апелянта про порушення статті 47 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» внаслідок ігнорування територіального принципу робочого місця. Колегія наголошує, що загальна норма цієї статті підлягає застосуванню у системному зв`язку з Розділом X «Перехідні положення» Закону. Пунктом 5 Розділу X імперативно встановив, що участь в установчих конференціях адвокатів регіону беруть особи, які одержали свідоцтво саме за рішенням КДКА відповідного регіону, створеної до набрання чинності цим Законом. Відхиляючи доводи про дискримінаційний характер розмежування за ознакою органу видачі свідоцтва, колегія суддів керується триступеневим тестом практики ЄСПЛ щодо об`єктивного та розумного обґрунтування диференціації. Встановлено, що розмежування юрисдикцій у ЄРАУ за критеріями Рішення № 103 безпосередньо кореспондує із процедурою формування органів самоврядування, визначеною у пункті 5 Розділу X Закону. Оскільки Рада адвокатів України, як адміністратор Другого рівня, згідно з Порядком ведення ЄРАУ (Рішення РАУ № 26), зобов`язана забезпечувати технічну єдність Реєстру, впровадження вказаних критеріїв було засобом нормативної фіксації стану правонаступництва, передбаченого пунктом 7 Розділу X Закону. Застосовані засоби розмежування є об`єктивно зумовленими, оскільки вони повторюють законодавчий алгоритм, за яким адвокати брали участь в установчих конференціях та формували органи самоврядування відповідних регіонів. Критерій пропорційності в даному випадку дотриманий, адже встановлений порядок обліку не обмежував апелянта у праві на професійну діяльність та надавав можливість повноцінної реалізації самоврядних прав у межах Ради Київської області. Крім того, чинний на той час Порядок ведення ЄРАУ (п. 4.6.1) передбачав для адвоката прозорий механізм зміни регіональної приналежності - процедуру трансферу. Наявність цього механізму спростовує твердження про безальтернативність чи примусовий характер обліку, оскільки апелянт, будучи фаховим правником, мав законну можливість ініціювати зміну юрисдикції у встановленому порядку, проте не скористався цим правом до моменту виникнення спору. Відповідно, колегія відхиляє довод про вимушеність дій апелянта, оскільки технічне ведення Реєстру вимагало дотримання процедурної дисципліни, яку апелянт ігнорував. Також колегія суддів звертає увагу на те що, апелянт 20.05.2013 особисто подав заяву № 90829 про внесення відомостей до ЄРАУ саме до Ради адвокатів Київської області (п. 3.3 Порядку ведення ЄРАУ передбачає внесення адреси саме згідно заяви адвоката). Протягом наступних двох років (2013-2014) позивач: систематично сплачував щорічні внески на рахунок Ради області (платежі від 14.03.2013, 12.04.2013, 13.06.2014 та інші); брав участь у загальних зборах адвокатів Оболонського району м. Києва (реєстраційний номер 98) та був делегатом конференції Київської області 05.04.2014 (реєстраційний номер 144); реалізовував право бути обраним, висуваючись від цього регіону. Така тривала, активна та послідовна поведінка позивача свідчить про повне визнання ним легітимності своєї приналежності до юрисдикції Київської області. Відповідно до правового висновку Верховного Суду (постанова від 10.04.2019 у справі № 390/1204/18), якщо особа своєю поведінкою дала зрозуміти іншим учасникам, що вона погоджується з певним станом речей, то подальше оскарження цього стану є недобросовісним і не підлягає судовому захисту. Звернення до суду з позовом про «дискримінацію» лише у січні 2015 року, після того, як позивач не зміг реалізувати право бути делегатом з`їзду від іншого регіону (міста Києва), є проявом суперечливої поведінки. Колегія суддів зазначає, що право на заняття адвокатською діяльністю позивача не обмежувалося; відомості про нього в ЄРАУ були активними, що дозволяло йому вільно практикувати. Права на участь у самоврядуванні реалізовувалися ним у межах обраного регіону. Оскільки дії відповідачів ґрунтувалися на Перехідних положеннях Закону та супроводжувалися тривалою згодою самого позивача, склад цивільного правопорушення відсутній. Відтак, вимоги про відшкодування моральної шкоди та збитків є похідними та задоволенню не підлягають через відсутність ознаки протиправності. Разом з тим, зважаючи на обґрунтованість доводу апеляційної скарги щодо помилковості посилання суду першої інстанції на положення частини четвертої статті 82 ЦПК України як на підставу для звільнення від доказування обставин, встановлених у адміністративній справі № 826/13678/15, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до змісту процесуального закону, преюдиціальне значення мають виключно фактичні обставини, встановлені судовим рішенням, тоді як правова оцінка нормативного акта іншим судом не може бути обов`язковим фактом у розумінні статті 82 ЦПК України. Враховуючи, що позивач не був учасником зазначеної адміністративної справи, а предметом спору є захист його особистих суб`єктивних прав, суд першої інстанції не мав підстав покладатися на висновки іншого суду як на безспірні. Проте, вказана процесуальна помилка не призвела до ухвалення неправильного по суті рішення. Колегія суддів, надаючи самостійну оцінку спірним правовідносинам, дійшла висновку про відсутність порушеного права позивача не через «преюдиціальну» законність Рішення № 103, а через його об`єктивну зумовленість Перехідними положеннями Закону (п.п. 5, 7 Розділу X) та подальшу несуперечливу поведінку самого позивача. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив по суті правильне рішення про відмову у задоволенні позову. Разом з тим, зважаючи на цивільно-правову природу спору та необхідність застосування принципів добросовісності й правонаступництва, які не отримали належної оцінки в оскаржуваному рішенні, колегія вважає за необхідне викласти мотиви відмови у редакції цієї постанови, що згідно зі ст. 376 ЦПК України є підставою для зміни мотивувальної частини рішення. На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 369, 374, 376, 381, 383 ЦПК України суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 21 липня 2025 року змінити, виклавши мотивувальну частину у редакції цієї постанови. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складений 02 березня 2026 року. Судді Є. П. Євграфова Б. Б. Левенець В. В. Саліхов