Постанова 4813 № 509/4122/23

Номер провадження: 22-ц/813/4127/26 Справа № 509/4122/23 Головуючий у першій інстанції Гандзій Д.М. Доповідач Кострицький В. В. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24.02.2026 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Кострицького В.В., суддів: Назарової М.В., Лозко Ю.П., за участю секретаря судового засідання Булацевської Я.В. учасники справи: позивач - ОСОБА_1 відповідачі - Миколаївський ліцей Овідіопольської селищної ради Одеського району Одеської області та Відділ освіти, культури, молоді та спорту Овідіопольської селищної ради Одеського району Одеської області представник Миколаївського ліцею Овідіопольської селищної ради Одеського району Одеської області - Батурін Сергій Євгенович розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Миколаївського ліцею Овідіопольської селищної ради Одеського району Одеської області на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 червня 2025 року, ухвалене у складі судді Гандзій Д.М., у приміщенні того ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Миколаївського ліцею Овідіопольської селищної ради Одеського району Одеської області та Відділу освіти, культури, молоді та спорту Овідіопольської селищної ради Одеського району Одеської області про визнання незаконними відмов у прийнятті на роботу,- установив: Короткий зміст обставин справи 19 липня 2023 року, ОСОБА_2 звернулася до Овідіопольського районного суду Одеської області з позовом, вимоги якого в подальшому збільшила та в остаточній редакції якого від 08.02.2024 просила суд, визнати незаконними відмови директора Миколаївського ЗЗСО Овідіопольської селищної ради Одеського району Одеської області Маркітан П.В. у прийнятті її на роботу на посаду заступника директора з виховної роботи Миколаївського закладу середньої освіти Овідіопольської селищної ради Одеської області № 56 від 30 травня 2023 року та № 75 від 27 червня 2023 року та стягнути з Відділу освіти, культури, молоді та спорту Овідіопольської селищної ради Одеського району Одеської області на свою користь судові витрати по справі, які складаються з витрат на оплату судового збору в сумі 2284,20 грн. та витрат на правову допомогу в сумі 5000 грн. Свої вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що з 1998 по 2022 рік працювала в Миколаївському ЗЗСО вчителем музичного мистецтва, з 2013 по 2020 роки виконувала обов`язки заступника директора з виховної роботи, а 10.07.2022 була звільнена з посади вчителя музичного мистецтва за закінченням дії контракту. Так, 23.05.2023 вона подала заяву до вищевказаного закладу освіти про прийом на посаду заступника директора з виховної роботи з 01.06.2023, однак отримала відмову директора Миколаївського ЗЗСО Овідіопольської селищної ради Одеського району Одеської області Маркітан П.В. у прийнятті на роботу листом № 75 від 27.06.2023, підставами якої були - закінчення навчального 2022/2023 року, а також, відсутність роботи на відповідній посаді в період літніх канікул та чергових щорічних відпусток медпрацівників закладу освіти. В подальшому, у збільшеному позові позивачка додала ще одну вимогу, а саме, визнати відмову у прийнятті на роботу на посаду заступника директора з виховної роботи Миколаївського закладу середньої освіти Овідіопольської селищної ради Одеської області за № 56 від 30 травня 2023 року незаконною, оскільки в ній зазначені ті самі підстави відмови, як і у листі № 75 від 27.06.2023. Крім того, позивачка не отримувала поштою листа № 56 від 30.05.2023, а з огляду до наданих представником відповідачів Миколаївського ЗЗСОО документів щодо прийняття на посаду заступника директора з виховної роботи Миколаївського ЗЗСО ОСОБА_3 за заявою від 09.06.2023 вбачає дискримінацію за віком в питанні прийняття на роботу з боку посадової особи директора Миколаївського ЗЗСО. Вказані відмови у прийнятті на роботу позивачка вважає незаконними, а підстави відмови необґрунтованими та надуманими. Короткий зміст судового рішення Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 червня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Миколаївського ліцею Овідіопольської селищної ради Одеського району Одеської області та Відділу освіти, культури, молоді та спорту Овідіопольської селищної ради Одеського району Одеської області про визнання незаконними відмов у прийнятті на роботу - задоволено. Суд першої інстанції в обґрунтування свого рішення зазначає, що при виборі кандидата відповідач чітко визначив свою позицію не брати на роботу пенсіонера, і вказана позиція саме директора закладу, на думку суду, є суто суб`єктивною і дискримінаційною по відношенню до ОСОБА_1 , незважаючи на те, що у відмовах у прийнятті на роботу роботодавець зазначив інші підстави. На думку суду, відмови № 56 від 30.05.2023р та № 75 від 27.06.2023р., у прийнятті на посаду заступника директора з виховної роботи, надані ОСОБА_1 є необґрунтованими і не відповідають нормам трудового законодавства. Доводи апеляційної скарги. Не погоджуючись з оскаржуваним рішенням, представник відповідача надав апеляційну скаргу, в якій просить суд рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25.06.2025тскасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі. В обгрунтування апеляційної скарги зазначає, що позивачка просила визнати незаконними листи №56 та №75, проте на думку скаржника, ці документи є лише письмовими повідомленнями (носіями інформації), а не самостійними актами «відмови», а тому вимога про визнання їх незаконними є неналежним способом захисту. Вказує, що роботодавець має право вільного вибору кандидата, наявність вакантної посади не зобов`язує приймати конкретну особу, у травні-червні 2023 року потреби в посаді (через дистанційну роботу та завершення навчального року) не було. Зазначала, ОСОБА_1 не належить до категорій осіб, щодо яких існує обов`язок прийняття на роботу (ч.2 ст.232 КЗпП), тому застосуванню підлягає ч. 1 ст. 22 КЗпП (право вільного вибору). У листах №56 та №75 відсутні будь-які посилання на вік, відмова мотивована відсутністю потреби в роботі. Суд безпідставно дійшов висновку про «пряму дискримінацію», не навівши конкретних доказів та згадування пенсійного статусу не є дискримінацією. Позивачка не подала повного пакету документів, передбачених ст.24 КЗпП (трудова книжка, документи про освіту, медична книжка тощо). Відсутність медичної книжки є самостійною підставою не укладати трудовий договір (робота з дітьми). Суд першої інстанції порушив ст.13 ЦПК України та вийшов за межі позовних вимог. Щодо явки сторін. Представник позивача та позивач надали свої пояснення до судових дебат, інші учасники належним чином повідомлені про місце, час та дату судового засідання до суду не з`явились, що не перешкоджає апеляційному перегляду справи відповідно до ст. 372 ЦПК України. Позиція апеляційного суду. Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги та заперечень на неї, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить наступного. Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, - суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України). Оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам закону, виходячи з наступного. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що при виборі кандидата відповідач чітко визначив свою позицію не брати на роботу пенсіонера, і вказана позиція саме директора закладу, на думку суду, є суто суб`єктивною і дискримінаційною по відношенню до ОСОБА_1 , незважаючи на те, що у відмовах у прийнятті на роботу роботодавець зазначив інші підстави. На думку суду, відмови № 56 від 30.05.2023р та № 75 від 27.06.2023р., у прийнятті на посаду заступника директора з виховної роботи, надані ОСОБА_1 є необґрунтованими і не відповідають нормам трудового законодавства. Однак колегія суддів не погоджується з вказаним висновком суду, з наступних підстав. Матеріалами справи встановлено, що 23.05.2023 позивачка відправила рекомендованим повідомленням заяву про прийняття на посаду заступника директора з виховної роботи Миколаївського ЗЗСО з 01.06.2023 на адресу відповідача - Миколаївського ЗЗСО, отримавши 27.06.2023 листа за № 75 про відмову у прийнятті на посаду заступника директора з виховної роботи у зв`язку з закінченням 2022-2023 р.р. навчального року та відсутністю роботи на відповідній посаді в період літніх канікул та чергових щорічних відпусток медпрацівників закладу освіти з додатком листа за № 56 від 30.05.2023р. У вказаній відповіді запропоновано звернутися з подібною заявою з 01.09.2023р. коли буде формуватися тарифікація педагогічних працівників на 2023-2024 (т. 1 а.с. 8,11). Листом № 56 від 30.05.2023 позивачці ОСОБА_1 зазначено про відмову у прийнятті на посаду заступника директора з виховної роботи у зв`язку з закінченням 2022-2023 навчального року та відсутністю роботи на відповідній посаді в період літніх канікул та чергових щорічних відпусток медпрацівників закладу освіти та зазначено про відсутність підпису на атестаційному листі від 07.06.2017 (а.с. 9-10,12-14). Разом з тим 09.06.2023 директору Миколаївського ЗЗСО була подана ще одна заява від ОСОБА_3 про призначення її на посаду заступника директора з виховної роботи на 0,5 ставки з правом читати 19 годин історії на 2023-2024 навчальний рік з 01.09.2023 р. На заяві існує зазначення про прийняття заяви та резолюція «до наказу від 29.08.2023р.» Наказ № 47-к про прийняття зазначеної особи на посаду був прийнятий 29.08.2023р(т. 1 а.с.184,185). Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до ст. 5 ЦПК, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Згідно ст.ст. 10-13 ЦПК - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Стаття 89 ЦПК встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Стаття 95 ЦПК передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги. Відповідно до роз`яснень, викладених у п. 26 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» - під час судового розгляду, предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення. Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до п.1 ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ конвенцію та практику Суду як джерело права В рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (23 вересня 1982 р.) було наглошено на тому, що суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід`ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Так, відповідно до ст. 43 Конституції України - кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КЗпП України, працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийняттяі на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Відповідно до ст. 2-1 КЗпП України забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому громадському об`єднанні, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їхніх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України "Про запобігання корупції", а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання. Не вважаються дискримінацією у сфері праці встановлені цим Кодексом та іншими законами дії, а також обмеження прав працівників, що залежать від властивих певному виду робіт вимог (щодо віку, освіти, стану здоров`я, статі) чи обумовлені необхідністю посиленого соціального та правового захисту деяких категорій осіб. Відмова в прийомі на роботу за ознаками віку - це дискримінація особи в трудовій сфері, або ейджизм, коли людину не беруть на роботу, тому, що їй 45+. Заборонено також відмовляти в прийнятті на роботу громадянам з мотивів досягнення ними пенсійного віку, згідно із ст. 11 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці і інших громадян похилого віку в Україні» від 16.12.1993 р. № 3721-ХІІ, яким, зокрема, держава гарантує кожному ветерану праці та громадянину похилого віку належний рівень життя, задоволення різноманітних життєвих потреб, подання різних видів допомоги, зокрема, шляхом реалізації права на працю відповідно до професійної підготовки і з урахуванням стану здоров?я. Законами і статутами господарських товариств (крім акціонерних), сільськогосподарських кооперативів, фермерських господарств, громадських об`єднань, релігійних організацій та заснованих релігійними організаціями юридичних осіб можуть встановлюватися переваги для їхніх засновників (учасників) і членів при наданні роботи, переведенні на іншу роботу та залишенні на роботі в разі звільнення. Особи, які вважають, що вони зазнали дискримінації у сфері праці, мають право звернутися із скаргою до органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та/або до суду. За правилом статті 22 КЗпП України забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу. Відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямиї переваг при укладенні, зміні чи припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається. Вимоги щодо віку, рівня освіти, стану здоров`я працівника можуть встановлюватися законодавством України. В п.6 Рішення Конституційного Суду України від 07.02.2023р. № 1-р/2023 по справі № 1-5/2020(118/20), яким було визнано неконституційним абзац 3 частини 2 статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 463-1Х зазначено, що запроваджуючи законодавче регулювання умов та порядку укладання трудових договорів із педагогічними працівниками, зокрема з тими, які досягли пенсійного віку та отримують пенсію за віком, законодавець має врахувати, крім приписів Конституції України, акти міжнародного права. Застосовною в цій справі є Рекомендація № 162 Міжнародної організації праці щодо літніх працівників 1980 року, відповідно до пункту 2 якої проблеми працевлаштування літніх працівників слід розглядати в рамках загальної та збалансованої стратегії повної зайнятості і - на рівні підприємств - у рамках загальної та збалансованої соціальної політики, приділяючи належну увагу всім групам населення, щоб проблеми зайнятості не переносити з однієї групи на іншу. Згідно з пунктом 5 Рекомендації літні працівники без дискримінації за віком мають користуватися рівними можливостями та рівним ставленням поряд з іншими працівниками, зокрема, щодо доступу, з урахуванням їхніх особистих здібностей, досвіду та кваліфікації (підпункт "b"), до роботи за їхнім вибором як у державному, так і в приватному секторі: однак у виняткових випадках можуть бути встановлені вікові обмеження з огляду на особливі вимоги, умови або правила для деяких видів роботи (підпункт "i"), а також до просування по службі та справедливого розподілу роботи (підпункт "iv"). Крім того, відповідно до пункту 3 Рекомендації кожна держава-член у рамках національної політики, спрямованої на сприяння рівному ставленню та рівним можливостям для працівників незалежно від їхнього віку, та в рамках законодавства і практики в цій галузі повинна вживати заходів, скерованих на недопущення дискримінації літніх працівників у галузі праці та зайнятості. Конституційний Суд України сформулював юридичну позицію щодо допустимих меж і умов регулювання відносин праці, згідно з якою конституційний принцип рівності не виключає можливості законодавця під час регулювання трудових відносин установлювати певні відмінності в юридичному статусі осіб, які належать до різних за родом і умовами діяльності категорій, зокрема запроваджувати особливі правила, що стосуються підстав і умов заміщення окремих посад, якщо цього вимагає характер професійної діяльності; так, з урахуванням особливого (специфічного) характеру діяльності законодавством України встановлено певні відмінності, зокрема граничні вікові обмеження на зайняття посад, щодо державних службовців (працівників правоохоронних органів), військовослужбовців, працівників, які перебувають на службі в органах місцевого самоврядування, тощо; однак мета встановлення певних відмінностей (вимог) у юридичному статусі працівників має бути істотною, а самі відмінності (вимоги), на які спрямовано таку мету, мають відповідати конституційним приписам, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими; у протилежному разі встановлення обмежень на зайняття посади означало б дискримінацію (абзаци четвертий, п`ятий, сьомий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 7 липня 2004 року № 14-рп/2004). Педагогічну діяльність не віднесено до державної служби, вона не має такого особливого (специфічного) характеру, з урахуванням якого могли б бути встановлені певні граничні обмеження за віком (вікові цензи). Конституція України не встановлює граничних вікових обмежень для зайняття педагогічною діяльністю, заміщення посад педагогічних працівників у закладах освіти. Саме тому Закон може пов`язувати можливість провадження педагогічної діяльності лише з наявністю в особи педагогічної освіти і такого стану фізичного й психічного здоров`я, що дає їй змогу належним чином виконувати свої професійні обов`язки, тобто провадити педагогічну діяльність, а також відповідати іншим вимогам, що випливають із характеру цієї діяльності. Отже, досягнення педагогічним працівником пенсійного віку та отримання ним пенсії за віком не можуть бути достатніми підставами для додаткових вимог або додаткових обмежень, зокрема для вимоги укладення з таким педагогічним працівником виключно строкового трудового договору, насамперед з огляду на те, що всі інші педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти мають право обіймати посаду педагогічного працівника, уклавши безстроковий трудовий договір. Установлена Законом вимога припинити раніше укладені безстрокові трудові договори з педагогічними працівниками, які досягли пенсійного віку та отримують пенсію за віком, за умови, що вони працюють у державних або комунальних закладах загальної середньої освіти, фактично скасовує трудові правовідносини, що склалися до набрання чинності Законом, а в поєднанні з відсутністю будь-якої альтернативи укладенню строкового трудового договору ставить під загрозу реалізацію особою, яка уклала безстроковий трудовий договір, свого права, гарантованого частиною першою статті 43 Конституції України, за якою кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. У такий спосіб педагогічного працівника, який досяг пенсійного віку та отримує пенсію за віком, позбавлено стабільності та передбачності трудових правовідносин, оскільки законодавець безпідставно втрутився у приватно-правові відносини, адже запровадив порядок, за якого педагогічний працівник та заклад освіти змушені або розірвати трудові відносини без урахування волі сторін трудового договору, укладеного саме як безстроковий ще до ухвалення Закону, або укласти безальтернативний строковий трудовий договір, що ставить такого працівника у нерівне становище порівняно з іншими педагогічними працівниками. Після набрання чинності оспорюваними приписами Закону можливості вибору професії та роду трудової діяльності для педагогічних працівників стали нерівними (так само стали нерівними й можливості продовження педагогічної діяльності) і залежать тепер від віку педагогічного працівника та факту отримання ним пенсії за віком, тобто від наявності у нього певного виду власності, що призвело до встановлення своєрідного майнового цензу для обмеженого кола педагогічних працівників. Отже, абзацом третім частини другої статті 22 Закону обмежено конституційне право на працю особи, яка працює в державному або комунальному закладі загальної середньої освіти, обіймає посаду педагогічного працівника, досягла пенсійного віку та отримує пенсію за віком, але здатна за станом свого фізичного і психічного здоров?я провадити педагогічну діяльність, зокрема звужено її можливості добровільно погоджувати умови праці. Тому оспорювані приписи Закону не відповідають частинам першій, другій статті 43 Конституції України. На законодавчому рівні не закріплено визначення як обґрунтованої відмови у прийнятті на роботу, так і необґрунтованої. Обгрунтованою відмовою у прийнятті на роботу вважається лише тоді, коли професійні і ділові якості працівника або стан його здоров`я не відповідають вимогам роботи, на яку працівник претендує. Наприклад, не може працювати лікарем особа, яка не має професійної освіти. Забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому за медичним висновком робота протипоказана. Обгрунтованою буде відмова в укладенні трудового договору з працівником, який відмовляється від включення умови про нерозголошення таємниці, якщо виконання трудових обов`язків має безпосередній доступ до інформації, захищеної законом тощо. Відповідно до статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України. За правилом статті 22 КЗпП України забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу. Відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається. Вимоги щодо віку, рівня освіти, стану здоров`я працівника можуть встановлюватись законодавством України. Відповідно до висновків, викладених у постанові ВС від 05.09.2018р у справі № 647/2279/17, зазначено, що «відповідно до ч.2 ст.232 КЗПП суди безпосередньо розглядають позови про укладення трудових договорів, у тому числі інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов`язаний укласти трудовий договір (наприклад, коли у випадках, передбачених законодавством, власник, або уповноважений ним орган зобов`язаний приймати в порядку працевлаштування інвалідів, неповнолітніх, направлених на роботу в рахунок броні; осіб, що були звільнені в зв`язку з направленням на роботу за кордон, призовом на строкову чи альтернативну військову службу і повернулися після закінчення цієї роботи чи служби), або які вважають, що їм відмовлено в укладенні трудового договору всупереч гарантіям, передбаченим ст. 22 КЗпП». У постанові ВС у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 27.03.2019 року у справі № 349/81/18 (провадження № 61-43402св18) зазначено, що «стаття 22 КЗпП передбачає наявність двох окремих складів правопорушень трудового законодавства при відмові у прийнятті на роботу: необґрунтована відмова у прийнятті на роботу і відмова у прийнятті на роботу за ознаками дискримінації особи у випадках, які прямо передбачені ч.2 ст.22 КЗпП України та к і в інших нормах трудового права». Як убачається з матеріалів справи, предметом позову є вимоги про визнання незаконними відмов, викладених у листах №56 від 30.05.2023 року та №75 від 27.06.2023 року, наданих у відповідь на заяву позивачки від 23.05.2023 року про прийняття на роботу з 01.06.2023. Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справу в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих сторонами. Отже, оцінці підлягає правомірність мотивів, зазначених саме у вказаних листах. Із тексту листів №56 та №75 вбачається, що підставою відмови зазначено відсутність необхідності виконання функцій заступника директора з виховної роботи з 01.06.2023, у змісті зазначених документів відсутні будь-які посилання на вік позивачки, її пенсійний статус, соціальне становище чи інші ознаки, передбачені ст. 2-1 КЗпП України. Таким чином, безпосередній зміст оскаржуваних листів не містить формулювань, які б свідчили про наявність дискримінаційного мотиву. Відповідно до ст.2-1 КЗпП України забороняється дискримінація у сфері праці, зокрема за віком. Разом з тим, відповідно до правових позицій, сформульованих Верховним Судом, для встановлення факту дискримінації особа повинна навести фактичні дані, які створюють обґрунтоване припущення про дискримінаційний мотив, а також довести причинно-наслідковий зв`язок між захищеною ознакою та прийнятим рішенням. Суд першої інстанції, визнаючи наявність прямої дискримінації, не навів у рішенні конкретних формулювань із листів №56 та №75, які б свідчили про врахування віку позивачки як визначальної підстави відмови. Негативне кадрове рішення саме по собі не є доказом дискримінації. Колегія суддів встановила, що згадування про пенсійний статус позивачки міститься не в оскаржуваних листах, а у процесуальних документах та поясненнях сторін під час судового розгляду. Однак оцінка законності відмови повинна здійснюватися виходячи з мотивів, зазначених у самому рішенні роботодавця на момент його прийняття. Відсутність у тексті листів №56 та №75 будь яких згадок про пенсійний статус свідчить про те, що ця обставина не була прямо сформульованою підставою відмови. Сам факт того, що особа є пенсіонером, не є дискримінацією, якщо не доведено, що саме ця ознака стала вирішальною причиною відмови. Суд першої інстанції, роблячи висновок про дискримінацію, фактично вийшов за межі змісту оскаржуваних листів та надав іншу правову оцінку обставинам, ніж ті, які були зазначені позивачем як підстава відмови. Частина перша ст.22 КЗпП України забороняє необґрунтовану відмову у прийнятті на роботу, однак не встановлює обов`язку роботодавця укладати трудовий договір із будь-якою особою, яка подала заяву. Позивач не належить до кола осіб, з якими відповідач зобов`язаний був укласти трудовий договір (запрошення на роботу в порядку переведення, молоді спеціалісти, яких в установленому законом порядку направлено на роботу в дану організацію, тощо). Матеріалами справи не підтверджено, що позивачка належить до категорії осіб, щодо яких роботодавець зобов`язаний укласти трудовий договір. Верховний Суд у своїй практиці неодноразово зазначав, що суд не підміняє собою роботодавця у кадрових рішеннях, якщо не доведено порушення імперативної заборони або дискримінаційного мотиву. Відсутність доведеного дискримінаційного мотиву виключає можливість втручання суду у реалізацію роботодавцем права на вільний вибір. Отже, рішення про прийняття чи неприйняття належало до дискреційних повноважень роботодавця. Крім того, апеляційний суд враховує, що відповідно до ст.24 КЗпП України при укладенні трудового договору громадянин зобов`язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку (у разі наявності) або відомості про трудову діяльність з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров`я, відповідний військово-обліковий документ та інші документи. Із матеріалів справи вбачається, що позивачкою не було надано повного пакету документів, необхідних для укладення трудового договору. Позивачка не заперечувала цього факту в суді апеляційної інстанції та повідомила, що на її думку у відповідача було достатньо її документів у зв`язку з тривалим виконанням нею трудових обов`язків. З огляду на характер роботи у закладі освіти, наявність медичного допуску є обов`язковою умовою допуску до виконання трудових функцій. Неподання обов`язкових документів виключає можливість укладення трудового договору та не може кваліфікуватися як дискримінаційна відмова. Крім того, як зазначає відповідач станом на 01.06.2023 потреба у виконанні функцій була відсутня та з 01.09.2023 року наявною була лише 0,5 штатної одиниці. Законодавство не покладає на роботодавця обов`язку створювати повну ставку на вимогу кандидата або змінювати штатний розпис. Відсутність повної вакантної посади свідчить про відсутність об`єктивної можливості задовольнити заяву позивачки у заявленому обсязі. Таким чином, апеляційний суд встановивши, що станом на 01.06.2023 повна вакантна посада була відсутня, роботодавець не зобов`язаний змінювати штатний розпис або створювати посаду на вимогу кандидата, позивачкою не було надано повного пакету документів, необхідних для укладення трудового договору, обов`язку щодо обов`язкового працевлаштування саме цієї особи у відповідача не виникло, тому такі обставини свідчать про наявність об`єктивних організаційно-кадрових підстав для відмови. Верховний Суд у своїй практиці неодноразово зазначав, що відмова у прийнятті на роботу є правомірною, якщо вона зумовлена виробничою необхідністю, відсутністю вакансії або невиконанням претендентом установлених законом вимог (зокрема, щодо подання обов`язкових документів). Отже, відмова відповідача не може бути визнана необґрунтованою, оскільки вона була мотивованою, пов`язана з реальною відсутністю повної вакантної посади, не містить ознак дискримінаційного підходу та не порушує гарантій, встановлених трудовим законодавством. Сам по собі факт неприйняття особи на роботу не свідчить про незаконність дій роботодавця, якщо останній діяв у межах наданих йому законом дискреційних повноважень. Висновки суду першої інстанції не відповідають встановленим обставинам справи та вимогам ст. 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості рішення, а тому апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Щодо судових витрат. Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. За подання апеляційної скарги відповідачем було сплачено судовий збір у розмірі 3633,60 грн., відповідно до квитанції №9 від 24.07.2025 та №73 від 13.08.2025. Оскільки, апеляційна скарга підлягає задоволенню, то з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 3633,60 грн. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема на професійну правничу допомогу (частини перша та пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України). Витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами (частини перша та друга статті 137 ЦПК України). Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (абзац перший частини восьмої статті 141 ЦПК України). Договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (пункт 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI)). Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту (частина перша статті 30 Закону № 5076-VI). Колегією суддів встановлено, що керівник відповідача, яка не була учасником справи, понесла судові витрати в інтересах відповідача та такі витрати були об`єктивно зумовлені обставинами, що склалися. Адвокат надав професійну правничу допомогу, а керівник відповідача в інтересах останнього її прийняв та зобов`язався оплатити, то у відповідача виник відповідний обов`язок, виконання якого може вимагати адвокат. Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їхньої вартості треба розподілити за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично понесла сторона, чи тільки має це зробити (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 3 жовтня 2019 року, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2023 року у справі № 316/1456/20, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 1 листопада 2023 року у справі № 205/7293/19, від 20 грудня 2023 року у справі № 753/2677/21, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2024 року у справі № 756/11019/22). Для підтвердження надання правової допомоги у суді першої інстанції адвокат надав договір від 21 серпня 2023 року (т. 1, а. с. 98), договір про внесення змін від 03 листопада 2023 року (т. 1, а. с. 98), розрахунок суми гонорару (т. 1, а. с. 100) та квитанцію до прибуткового касового ордера №59 від 12 жовтня 2023 року на 5 000,00 грн (т. 1, а. с. 101). За умовами вказаного договору клієнт-відповідач доручив, а адвокат прийняв на себе обов`язок надати клієнту правову допомогу під час розгляду Овідіопольським районним судом Одеської області цивільної справи № 509/4122/23 за позовом позивачки до відповідача про визнання відмови у прийняття на роботу незаконною; за надання правової допомоги клієнт зобов`язався сплатити гонорар, який сторони визначили у сумі 5 000,00 грн, яку слід внести готівкою або шляхом перерахування коштів на банківську картку адвоката. Згідно з розрахунком суми гонорару адвокат: надав правову інформацію, консультацію і роз`яснення з правових питань; ознайомився з матеріалами справи, склав відзив на позовну заяву, заяви, клопотання й інші процесуальні документи; брав участь у судових засіданнях. Сторони підтвердили, що адвокат надав клієнту всі перелічені види правової допомоги у повному обсязі, 5 000,00 грн гонорару сплатила керівник відповідача, жодна зі сторін не має претензій одна до одної. Відповідно до квитанції до прибуткового касового ордера № 59 від 12 жовтня 2023 року 5 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу понесла керівник відповідача. Для підтвердження надання правової допомоги в апеляційному суді адвокат надав договір від 10 липня 2025 року (т. 2, а. с. 72), та квитанцію до прибуткового касового ордера № 4850642155 від 24 липня 2025 року на 6000,00 грн (т. 2, а. с. 73). За умовами вказаного договору клієнт-відповідач доручив, а адвокат прийняв на себе обов`язок надати клієнту правову допомогу під час розгляду Одеським апеляційним судом апеляційної скарги у цивільній справі № 509/4122/23 за позовом позивачки до відповідача про визнання відмови у прийняття на роботу незаконною. За надання правової допомоги клієнт зобов`язався сплатити гонорар, який сторони визначили у сумі 6000,00 грн (у сумі, яка не залежить від кількості та складності складених адвокатом процесуальних документів, а також часу, витраченого ним на відвідування судових засідань), які слід внести готівкою або шляхом перерахування коштів на банківську картку адвоката. Згідно з частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону). Згідно зі статтею 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги (стаття 15 ЦПК України). Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору. Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України); 3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України). Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Як встановлено матеріалами справи, в суді першої інстанції та апеляційній скарзі скаржник просив стягнути судові витрати понесені ним у зв`язку з розглядом справи в суді, докази понесених судових витрат на правничу допомогу були надані суду. Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Водночас зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України). Відповідно до частини п`ятої статті 137 ЦПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 141 ЦПК України. Разом із тим у частині п`ятій наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. Зокрема відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат. Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, наведеного в частині четвертій статті 141 ЦПК України, визначені також положеннями частин шостої, сьомої, дев`ятої статті 141 цього Кодексу. Таким чином, у разі недотримання вимог частини п`ятої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята, шоста статті 137 ЦПК України). Однак, колегія суддів звертає увагу, що заперечення, щодо розміру витрат на правову допомогу від позивача що в суді першої інстанції, що апеляційної інстанції не надійшли. Вказана правова позиція щодо права суду зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони узгоджується із правовою позицією, викладеною в постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року у справі № 211/1674/19 (провадження № 61-2679св20). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07 вересня 2020 року у справі № 910/4201/19 вказано, що: 1) договір про надання правової допомоги є підставою для надання адвокатських послуг та, зазвичай, укладається в письмовій формі (виключення щодо останнього наведені в частині 2 статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»; 2) за своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, крім цього, на такий договір поширюються загальні норми та принципи договірного права, включаючи, але не обмежуючись главою 52 ЦК України; 3) як будь-який договір про надання послуг, договір про надання правової допомоги може бути оплатним або безоплатним. Ціна в договорі про надання правової допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару; 4) адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв; 5) адвокатський гонорар (ціна договору про надання правової допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні. Вказане передбачено як приписами цивільного права, так і Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»; 6) відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару. Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково. Аналогічну правову позицію наведено у постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 922/1163/18. При цьому, договір про надання правової допомоги та подані на підтвердження його виконання докази, повинні бути пов`язаними з розглядом конкретної судової справи. Частиною 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Враховуючи складність справи, необхідність надання адвокатом послуг під час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій та їх характер, необхідність дотримання критерію розумності розміру понесених стороною витрат, пов`язаність цих витрат із розглядом справи, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з позивача на користь відповідача коштів у сумі - 11 000 грн. як витрат на професійну правничу допомогу. Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи. Керуючись ст. ст.367,374,376,382-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,- ухвалив: Апеляційну скаргу Миколаївського ліцею Овідіопольської селищної ради Одеського району Одеської області - задовольнити. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 червня 2025 року - скасувати. Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Миколаївського ліцею Овідіопольської селищної ради Одеського району Одеської області та Відділу освіти, культури, молоді та спорту Овідіопольської селищної ради Одеського району Одеської області про визнання незаконними відмов у прийнятті на роботу відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Миколаївського ліцею Овідіопольської селищної ради Одеського району Одеської області (ЄДРПОУ 34312192) судовий збір за подання апеляційної скарги у сумі 3633,60 грн. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на Миколаївського ліцею Овідіопольської селищної ради Одеського району Одеської області (ЄДРПОУ 34312192) судові витрати понесені у суді першої та апеляційної інстанції у вигляді витрат на правову допомогу адвоката у розмірі 11000,00 гривень. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду. Головуючий суддя В.В. Кострицький Судді М.В. Назарова Ю.П. Лозко