Постанова 4811 № 466/10634/22

Справа № 466/10634/22 Головуючий у 1 інстанції: Свірідова В.В. Провадження № 22-ц/811/3632/25 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 лютого 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Ванівського О.М., суддів Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О. секретаря: Підлужного В.І., з участю: позивачки ОСОБА_1 та її представника - адвоката Худоби Г.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 29 вересня 2025 року, на ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 17 жовтня 2025 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 17 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю та про визнання права власності, - в с т а н о в и в: В грудні 2022 ОСОБА_1 звернулась в суд із позовом до ОСОБА_2 , в якому просила: -встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з квітня 2014р. до 28.05.2016р.; -визнати право власності на майно, набуте за час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та у шлюбі та поділити дане спільне сумісне майно, а саме: визнати за позивачкою, ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ; -визнати за позивачкою, ОСОБА_1 право власності на транспортні засоби мотоцикл Honda vt 600 cds, 1994 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , серія кузова НОМЕР_2 та автомобіля Hyundai Accent, 2013 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 ; -стягнути з відповідача на користь позивача половину суми від різниці вартості автомобіля та мотоцикла; -стягнути з відповідача на користь позивача 14 000 доларів США; -стягнути з відповідача понесені судові витрати. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначала, що з квітня 2014 року вона з відповідачем проживали разом однією сім`єю без реєстрації шлюбу, до 28 травня 2016 року. Вели спільне господарство, формували сімейний бюджет, витрачали кошти на придбання майна, тобто, мали взаємні права та обов`язки притаманні подружжю. Так, 25.07.2014 р. ними укладено договір у фонді будівництва з ПАТ «Кредобанк», який за спільною згодою оформлено на відповідача. 30.08.2014р. між відповідачем та забудовником ТОВ «Галіція Апартменс» укладено договір на виконання комплексу опоряджувальних робіт щодо даної квартири, які мають бути виконані до 15.05.2015 р. на суму 37144,55грн. Оплати за дану квартиру здійснювались поетапно. На кінець осені 2015 року квартира фактично була готова до проживання, в яку вони відразу переселились, а також позивач зареєструвала своє місце проживання за адресою спірної квартири. Також, за час спільного подружнього життя ними куплено транспортні засоби: мотоцикл Honda vt 600cds,1994 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , серія кузова НОМЕР_2 та автомобіль Hyundai Accent, 2013 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 , які зареєстровано на відповідача. Вказане майно було придбано на спільні кошти, оскільки мали спільний бюджет та за зароблені кошти та заощадження позивачки, які були відкладені нею до одруження. Зазначає, що на момент припинення проживання спільною сім`єю (2022р.) у них було відкладено 28 тис. доларів США, які відповідач, скориставшись її відсутністю вдома, забрав всю готівку, залишивши її без засобів для існування. Після припинення проживання однією сім`єю відповідач одноосібно вирішив спільне майно не ділити, користуючись тим, що воно оформлене на нього, подав позов про виселення її з квартири. Оскільки, вони з відповідачем спільно проживали та вели спільне господарство, витрачали кошти (зокрема її) в інтересах сім`ї з квітня 2014р. до одруження так і після одруження, а факт реєстрації майна на одного з членів подружжя не змінює його статус як спільного майна подружжя, то на підставі викладеного, просить позов задовольнити. Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 29 вересня 2025 року позов задоволено. Встановлено факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з квітня 2014р. до ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визнано спільною сумісною власністю позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 майно, набуте за час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та поділити дане спільне майно, а саме: визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ; визнано право власності на транспортні засоби: мотоцикл Honda vt 600cds, 1994 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , серія кузова НОМЕР_2 та автомобіля Hyundai Accent, 2013 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 половину від вартості автомобіля Hyundai Accent, 2013 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 та мотоцикла Hohda vt 600cds, 1994 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , серія кузова НОМЕР_2 , в сумі 14 000 доларів США. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 1073,60 грн. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 17 жовтня 2025 року виправлено описку в резолютивній частині рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 29.09.2025р. у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю та про визнання права власності. Абзац четвертий резолютивної частини рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 29.09.2025р. викладено наступним чином: «Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 половину від різниці вартості автомобіля Hyundai Accent, 2013 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 та мотоцикла Hondavt 600 cds, 1994 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , серія кузова НОМЕР_2 , у розмірі 91 700 грн. Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м.Львова від 17 жовтня 2025 року заяву задоволено. Ухвалено додаткове рішення по цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю та про визнання права власності. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 14 000 (чотирнадцять тисяч) доларів США. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 12 405,00 (дванадцять тисяч чотириста п`ять) гривень. Рішення суду, ухвалу суду про виправлення описки та додаткове рішення суду оскаржив відповідач ОСОБА_2 . В апеляційній скарзі на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 29 вересня 2025 року покликається на те, що рішення суду є незаконними та необґрунтованими, ухваленим з порушенням норм матеріального права та процесуального права. Зокрема, звертає увагу на те, що головними доказами, згідно яких суд прийшов до висновку при встановленні факту спільного проживання, є свідчення свідків, світлини, укладений договір на обслуговування омофону, а також те, що позивач була працевлаштована та могла вкладати кошти у спільний бюджет. Проте, він категорично заперечує як наявність спільного бюджету так і спільний побут і факт подружніх відносин. Зазначає, що він не з`являвся в суд, оскільки судом не було вирішено питання про залучення його як свідка. Також звертає увагу, що показання свідків та спільні світлини самі по собі не можуть бути підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. Суд не надав оцінки іншій судовій справі про виселення позивачки із спірної квартири. Крім того, суд не звернув увагу на те, що ним подано письмові пояснення проти показів свідків та світлин наданих позивачем. Вважає, що сума стягнутих коштів за транспортні засоби є очевидно не справедлива та не пропорційна. Крім того, не правильне застосування норм процесуально права також полягає у незалученні його теперішньої дружини ОСОБА_3 , оскільки рішення суду може вплинути на обсяг прав та обов`язків третьої особи. Враховуючи наведене просить суд скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове, яким у позові відмовити. В апеляційній скарзі на додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 17 жовтня 2025р. покликається на те, що суд вирішив спір на основі доказів не досліджених у судовому засіданні. Зазначає, що дійсно у своєму позові позивачка висувала вимогу на суму 14 тис дол..США, яка є половиною від 28000 дол. США, але суд у своїх мотивах вказану суму не описував. Так само, вважає, що стягнення судових витрат у сумі 12405 грн. не може бути задоволено, оскільки суд позов задоволив частково. Просить скасувати додаткове рішення суду. В апеляційній скарзі на ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова про виправлення описки від 17 жовтня 2025 р. покликається на те, що його ніхто в суд не викликав, а отже ухвала є результатом неправильної запису суми 91700 грн., оскільки таку суд визначив з невідомого алгоритму, так як сумарна вартість транспортних засобів 300100 грн. та 116700 грн.. Отже, вважає що описка знову має місце і в подальшому він не розуміє як мотивувати свою апеляцію. Просить скасувати оскаржувану ухвалу, а справу відправити до суду першої інстанції для правильного виправлення описок в резолютивній частині рішення. Відзиву на апеляційні скарги не подано, що відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. В судове засідання, відповідач ОСОБА_2 не з`явився, будучи повідомленими належним чином у відповідності до ст. 128 ЦПК України. 09.02.2026р. від ОСОБА_2 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із тим, що він перебуває в Коломиї, складні погодні умови щоб прибути до суду. Отже, з урахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Сторони мали реальну можливість реалізувати свої процесуальні права з доведенням своєї позиції по справі, у тому числі через можливість брати участь в судовому засідання в режимі відеоконференції або через представника. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі "ЮніонАліментаріаСандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи. Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності відповідача, який не з`явилися в судове засідання. Заслухавши суддю - доповідача, пояснення позивачки ОСОБА_1 та її представника - адвоката Худоби Г.М. на заперечення доводів апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судових рішення в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів приходить до висновку, що такі слід задовольнити частково з наступних підстав. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. В силу положень ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Згідно п. п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення суду першої інстанції не відповідають зазначеним вимогам. Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що судом встановлено, що спірне майно придбано за час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, перебування у шлюбі, а тому таке має статус спільного майна подружжя. При цьому суд вважав, що відповідач жодними належними і допустимими доказами не довів, що спірне майно під час шлюбу він придбав за особисті кошти. Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції прийшов до висновку, що судом не було вирішено позовної вимоги щодо стягнення 14000 дол. США , а також питання щодо стягнення судових витрат, а відтак доводи позивача в заяві про ухвалення додаткового рішення є підставними та підлягають до задоволення. Постановляючи ухвалу про виправлення описки, суд першої інстанції виходив з того, що було допущено арифметичну помилку, оскільки як вбачається з матеріалів справи, відповідно до звіту про оцінку колісного транспортного засобу, вартість автомобіля Hyundai Accent, 2013 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 становить 300 100грн., а мотоцикла Honda vt 600cds, 1994 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , серія кузова НОМЕР_2 становить 116 700грн, отже, половина вартості різниці транспортних засобів становить 91 700грн., а не як зазначено в рішенні 14000 доларів США. Відтак висновок суду, яким ухвалено стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 половину від вартості автомобіля Hyundai Accent, 2013 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 та мотоцикла Honda vt 600cds, 1994 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , серія кузова НОМЕР_2 , в сумі 14 000 доларів США, є опискою. Колегія суддів не в повній мірі погоджується з таким висновком суду першої інстанції із врахуванням наступного. Відповідно до ч.1 ст.3, ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи чи інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України. Згідно з положеннями ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Положеннями ст.124 Конституції України, ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, визначеному ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Гарантоване п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) право на доступ до правосуддя, має тлумачитися з урахуванням верховенства права, яке вимагає, щоб сторони у справі мали ефективний судовий засіб, що давав би їм можливість заявляти про свої громадянські права. Конвенція покликана гарантувати не права, які є теоретичними або ілюзорними, а права, які є практичними та ефективними. Це особливо стосується гарантій, закріплених у ст. 6 Конвенції, з огляду на важливе місце, яке в демократичному суспільстві займає право на справедливий суд з усіма гарантіями відповідно до цієї статті. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 08 грудня 2021 року у справі № 2-25/2006 (провадження № 61-14703св20) у постанові від 30 травня 2022 року у справі № 2-49-2005 (провадження № 61-14054 св21) та інших. Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Судом встановлено, щоОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 , що стверджується відомостями з держаного реєстру речових прав на нерухоме майно (номер інформаційної довідки 55544913 від 21.03.2016) (а.с.7). Так, 25.07.2014р. між ПАТ «Кредобанк» та ОСОБА_2 укладено договір №18/020 про участь у фонді фінансування будівництва (а.с.8-14а). 30.08.2014р. між забудовником ТОВ «Галіція Апартменс» та ОСОБА_2 укладено договір №18 (2о) на виконання комплексу опоряджувальних робіт на об`єкті замовника, а саме даної спірної квартири (а.с. 19-23). Загальна вартість комплексу опоряджувальних робіт становить 37144,55грн., що підтверджується актом надання послуг №18 від 30.11.2015р. (а.с.24). 01.01.2016 р. ОСОБА_1 підписано договір на технічне обслуговування домофону за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.25). 01.02.2016 р. між ПАТ «Кредобанк» та ОСОБА_4 укладено договір №18/020 відступлення майнових прав (а.с.26). 01.02.2016 р. між ТзОВ «Галіція Апартменс» та ОСОБА_4 було підписано акт прийому-передачі об`єкту інвестування та підписано акт первинного продажу об`єкту нерухомості (а.с.27, 29). 28.05.2016 р. між позивачкою ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_4 зареєстровано шлюб, про що Львівським міським відділом реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Львівській області зроблено актовий запис про одруження № 926 (а.с.28). Таким чином, встановлено, що спірна квартира була придбана до реєстрації позивачкою шлюбу з власником квартири. 06 липня 2016 року ОСОБА_1 зареєструвала своє фактичне місце проживання за адресою: АДРЕСА_3 . Судом встановлено, що спірна квартира була придбана та оформлена на чоловіка, ОСОБА_4 . Також, судом встановлено, що за час спільного подружнього життя ними, як подружжям, куплено транспортні засоби: мотоцикл Honda vt 600cds 1994 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , серія кузова НОМЕР_2 , який з 21.06.2019р. зареєстрований за ОСОБА_2 та автомобіль Hyundai Accent 2013 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 , який теж зареєстровано з 31.01.2018р. на відповідача ОСОБА_2 .. Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 30.06.2022р. шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано (а.с.84 т.1). Рішення суду було оскаржено відповідачкою ОСОБА_1 . Згідно постанови Львівського апеляційного суду від 24.10.2022р. рішення суду першої інстанції залишено без змін. Позивач в обґрунтування позову зазначила, що з квітня 2014 року вона з відповідачем проживали разом однією сім`єю без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, формували сімейний бюджет, витрачали кошти на придбання майна, тобто мали взаємні права та обов`язки притаманні подружжю. За ініціативою позивачки вона спільно з відповідачем вклали кошти в новобудову. Квартира АДРЕСА_1 набута нею та відповідачем за спільні кошти (в тому числі і за заощадження позивача) за час спільного проживання з квітня 2014 року. Оплати за дану квартиру здійснювались поетапно. Разом з тим, відповідач не заперечив того факту, що дійсно після свого вселення в дану квартиру (кінець вересня 2015р.) він запросив ОСОБА_1 спільно проживати. Згідно зі статями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Приписами статті 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). В суді першої інстанції були допитані свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 в судовому засіданні 08.08.2024 року, та свідок ОСОБА_9 в судовому засіданні 21.10.2024 року, які зазначали, що позивач та відповідач проживали тривалий час як подружжя з 2014 року, вели спільний бюджет, спочатку знімали квартиру на АДРЕСА_4 , мали намір мати власне житло та спільних дітей, що також підтверджується наявними в справі копіями медичних документів позивача і відповідача, які проходили обстеження з приводу репродуктивного здоров`я (т.2 а.с.2-14); свідки приходили до сторін в гості, запрошували останніх на свята, де поводили себе як подружжя. Крім того, спільне проживання сторін як до купівлі майна, так і після, також підтверджується фотокартками, наданими позивачем (т.1 а.с.225-244), на яких позивачка разом із відповідачем зображені разом, в колі інших осіб, а також під час відпочинку, побуту, на різних заходах тощо за період, що охоплюється позовними вимогами і що доводить усталеність сімейних відносин та спільне проживання позивача із ОСОБА_2 з моменту спільного проживання, а саме з 2014 р. і до моменту шлюбу (28.05.2016р.), так і до моменту припинення шлюбних відносин (2022р). Належним чином дослідивши та оцінивши надані сторонами докази у їх сукупності відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, судом першої інстанції обґрунтовано встановлено, що квартира АДРЕСА_1 , придбана в період спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, та транспортні засоби, а саме: мотоцикл Honda vt 600cds 1994 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , серія кузова НОМЕР_2 та автомобіль Hyundai Accent 2013 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 , які придбані в шлюбі, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Як вбачається, із Звіту про оцінку колісного транспортного засобу автомобіля Hyundai Accent, 2013 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 , вартість такого становить 300100 грн., а згідно Звіту про оцінку колісного транспортного засобу мотоцикла Honda vt 600 cds, 1994 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , серія кузова НОМЕР_2 , вартість якого становить 116700 грн.. Відтак, колегія суддів приходить до висновку про підставність позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача половину суми ринкової вартості автомобіля та мотоцикла, які перебувають в його власності та користуванні, що становить 208400 грн..(416800грн./2) Таким чином, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції, що спірне майно придбано у період за час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу так і у шлюбі, а тому таке має статус спільного майна подружжя, при цьому відповідач жодними належними і допустимими доказами не довів, що спірне майно в період спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та під час шлюбу він придбав за особисті кошти (зокрема, дарування йому матір`ю значних коштів на купівлю мотоцикла та автомобіля, в тому числі інвестиційних внесків у житло, тощо). Крім того, судом встановлено, що за час спільного проживання як подружжя, відповідачем ОСОБА_2 самовільно було забрано у ОСОБА_1 готівкові кошти в розмірі 28 000 доларів США. Вказаний факт одноосібного заволодіння вказаною сумою коштів, відповідач ОСОБА_2 підтвердив під звукозапис у судовому засіданні 27.12.2022р. у Шевченківському районному суді м. Львова у справі №466/5349/22. Відтак, колегія суддів приходить до висновку про підставність позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 14000 (чотирнадцять тисяч) доларів США.(половина(1/2) від 28000 дол. США) Доказів на спростування зі сторони відповідача не надано. Відповідно до ч. 1 ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. З огляду на зазначені положення законодавства, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання коштів, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те що між сторонами склалися та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю. Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні подружжю. Таким чином, предметом доказування у справах про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Критеріями, за якими майну може бути надано статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, відповідно до якої йому може бути надано правовий статус спільної власності подружжя. Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність, допустимість і достатність таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці. З огляду на зазначені положення законодавства, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Таким чином, для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, і предметом доказування у таких справах є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Відповідно до статті 69 СК України дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Відповідно до статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Згідно з вимогами частин першої, другої, четвертої, п`ятої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Із врахуванням наведеного та встановлених обставин, колегія суддів вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 є підставні та підлягають до задоволення. Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. У частині четвертій статті 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 554/8023/15-ц зроблено висновок про те, що: "вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України)". У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15 зазначено, що: "майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці". У постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року в справі №490/6060/15-ц зазначено, що: "особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності". Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суд під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, має установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці. Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню. Так, при встановленні факту наявності у осіб спільного побуту доцільно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства. Домогосподарством є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об`єднують та витрачають кошти. Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно-правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання. Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці. Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю. Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства (див., постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2021 року в справі № 758/10761/13-ц). Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін (пункт 4 частини третьої статті 2 ЦПК України). Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц). Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина перша, третя статті 12, частина перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Задовольняючи позовні вимоги щодо встановлення факту проживання сторін однією сім`єю в період до реєстрації шлюбу, суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку, з яким погоджується колегія суддів, про те, що надані позивачем письмові докази, а також показання свідків доводять факт сумісного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в зазначений період і свідчать про спільне проживання сторін, ведення спільного господарства та бюджету, наявність між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків. З таких самих підстав колегія суддів відхиляє як безпідставні аналогічні доводи апеляційної скарги у цій частині. Також колегія суддів враховує, що відповідачем у справі не надано доказів на підтвердження того, що спірна квартира придбана не за кошти подружжя, а за кошти його батьків. Поряд з цим, установивши, що у позивачки були наявні відповідні доходи, що підтверджується довідкою про доходи за період з 2008-2022р., а також те, що відповідачем в порушення вимог ст..12 ЦК України не надано жодних доказів щодо своїх доходів, відтак колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав для віднесення такого майна до об`єктів спільної сумісної власності подружжя та його поділу. З огляду на розподіл обов`язків доказування у справах даної категорії, враховуючи те, що саме відповідач заперечував факт набуття спірної квартири у спільну сумісну власність, колегія суддів вважає вірними висновки суду про те, що спірне майно було набуте сторонами внаслідок їх спільної праці, внаслідок чого місцевий суд дійшов правильного висновку, що відповідач не спростував презумпцію спільності майна на спірну квартиру, незважаючи на купівлю та здійснення державної реєстрації права власності на таку до реєстрації шлюбу. Частиною першою статті 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України). Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16). При розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (див. пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року в справі № 523/14489/15-ц). Відповідно до частини першої та другої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. У постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року в справі №565/495/18 вказано, що: "поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі". Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 595/970/20. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). Згідно з усталеною судовою практикою застосування статті 71, статті 365 ЦК України суд визначає ідеальні частки подружжя в майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності, якщо один із подружжя не вчинив дій, передбачених частиною п`ятою статті 71 СК України. При цьому визнання права на ідеальну частку у майні без його виділу в натурі є поділом майна подружжя у розумінні частини першої статті 71 СК України (див. постанову Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року в справі № 691/1240/18). Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка, які саме об`єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (див. постанову Верховного Суду від 16 вересня 2020 року в справі № 344/5437/17). Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду при наявності спору між подружжям. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України) (див. постанову Верховного Суду від 12 квітня 2023 року в справі № 648/3137/15-ц). Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 21 вересня 2022 року в справі №127/23627/20, постанову Верховного Суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20). Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т.д.) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22). Поділ майна подружжя, що перебуває у їхній спільній сумісній власності, є підставою для набуття особистої приватної власності кожним із подружжя. Встановивши, що об`єкт поділу належить сторонам на праві спільної сумісної власності та вирішивши надалі питання про такий поділ, власність сторін спору на цей об`єкт стає спільною частковою (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 06 червня 2024 року в справі № 755/4429/22). З огляду на встановлені у справі, що переглядається обставини щодо віднесення спірної квартири до об`єкта спільної сумісної власності подружжя та наявності підстав для його поділу у спосіб визнання права на частку в праві спільної часткової власності на нього, колегія суддів виходить з того, що такі частки є рівними. При цьому, колегія суддів виходить з того, що незважаючи на те, що позов пред`явлено лише про визнання за позивачем права на частку у спірному майні, суд визнає за кожним співвласником (сторонами у справі) право власності на відповідну частку у праві спільної часткової власності на відповідний об`єкт, а не ділить останній і не визнає право власності на відповідну частку лише за позивачем. Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 06 листопада 2024 року в справі № 211/6412/20, від 20 листопада 2024 року в справі № 703/715/23, від 25 червня 2025 року в справі № 757/18070/16-ц та від 24 липня 2025 року в справі № 308/13634/22. Пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно з частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України). За вказаних обставин, колегія суддів доходить висновку, що рішення суду підлягає скасуванню, з ухваленням нового про часткове задоволення позову, а саме про поділ майна подружжя у спосіб визнання за кожним із них права на частку в праві спільної часткової власності на спірну квартиру, у визначеному судом апеляційної інстанції розмірі. Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). Згідно зі частиною першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Аналіз матеріалів справи свідчить, що до позовної заяви ОСОБА_1 додано квитанцію про сплату нею судового збору в розмірі 12405 грн. 00 коп. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа "Гірвісаарі проти Фінляндії", п. 32). Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41). Керуючись ст.ст. 368, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, Львівський апеляційний суд, - у х в а л и в: Апеляційні скарги ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 29 вересня 2025 року, ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 17 жовтня 2025 року про виправлення описки, Додаткове рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 17 жовтня 2025 року скасувати. Ухвалити нове судове рішення, яким позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю та про визнання права власності задовольнити частково. Встановити факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу в період з квітня 2014 р. до 28 травня 2016 року. Визнати спільною сумісною власністю позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 майно, набуте за час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а саме: квартиру АДРЕСА_1 . В порядку поділу визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . В порядку поділу визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . Визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 майно набуте за час шлюбу, а саме транспортні засоби: мотоцикл Honda vt 600cds, 1994 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , серія кузова НОМЕР_2 та автомобіль Hyundai Accent, 2013 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 . Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 половину від ринкової вартості автомобіля Hyundai Accent, 2013 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 та мотоцикла Honda vt 600 cds, 1994 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , серія кузова НОМЕР_2 , в сумі 208400 грн.. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 14 000 (чотирнадцять тисяч) доларів США. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 12 405,00 (дванадцять тисяч чотириста п`ять) гривень. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складений 18 лютого 2026 року. Головуючий: Ванівський О.М. Судді Цяцяк Р.П. Шеремета Н.О.