Постанова Дніпровський апеляційний суд № 185/3538/25

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1226/26 Справа № 185/3538/25 Суддя у 1-й інстанції - Болдирєва У. М. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 лютого 2026 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого судді Халаджи О.В. суддів: Агєєва О.В., Космачевської Т.В., секретар Кругман А.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 вересня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля» про стягнення грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди (суддя першої інстанції Болдирєва У.М.), В С Т А Н О В И В: У квітні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля» про стягнення грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди, в якому просив стягнути з відповідача: -компенсацію за невикористану додаткову відпустку батьку дитини, який виховує її без матері, за період роботи з 2014 року по 2021 рік тривалістю 80 календарних днів у розмірі 90 973 грн 60 коп, -середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні до дня ухвалення рішення суду, виходячи з розрахунку середньоденної заробітної плати у розмірі 1137 грн 17 коп без утримання обов`язкових податків та зборів (на день звернення до суду 158 066 грн 63 коп), -у відшкодування моральної шкоди, завданою порушенням трудових прав, 20 000 грн. Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 вересня 2025 року у задоволенні позову відмовлено. Із вказаним рішенням суду не погодився позивач, та через свого представника подав апеляційну скаргу, в якій зазначено, що воно ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також без врахування всіх обставин справи. Скарга мотивована тим, що при звільненні з посади ОСОБА_1 18 вересня 2024 року роботодавець виплатив компенсацію за невикористані дні відпустки; в тому числі додаткову відпустку працівникам, які мають дітей 10 днів за 2024 рік. Раніше, навесні, позивачеві надано додаткову оплачувану відпустку як батьку дитини, який виховує її без матері за 2023 рік. Пізніше, 19.09.2024 р. керівництво провело виплату компенсації за невикористані дні відпустки за 2022 рік. За роки роботи на підприємстві відповідача за періоди з 2014 до 2021 року компенсацію даної відпустки ОСОБА_1 не проведено. Вказує, що відповідачем проігноровані вимоги адвокатського запиту, не надано наказу про демобілізацію ОСОБА_1 та особистої заяви працівника про демобілізацію та допуск до роботи з додатками. Зазначає, що після переводу апелянта з ВСП «ШАХТОУПРАВЛІННЯ ПАВЛОГРАДСЬКЕ» на ВСП «ШАХТОУПРАВЛІННЯ ТЕРНІВСЬКЕ» ним не надавалося рішення суду, але йому виплачена компенсація додаткової оплачуваної відпустки батьку дитини, який виховує її без матері за період роботи з 2022 до 2024 року на підставі рішення суду від 20 серпня 2014 року, можна виснувати, що на останнє місце роботи (ШАХТА ТЕРНІВСЬКА ВСП «ШАХТОУПРАВЛІННЯ ТЕРНІВСЬКЕ» ПАТ «ДТЕК ПАВЛОГРАДВУГІЛЛЯ») передано особисту справу позивача фахівцями з адміністрування персоналу ШУ ПАВЛОГРАДСЬКЕ з вказаним рішенням суду. Втрата наказу про демобілізацію ОСОБА_1 та особистої заяви працівника про демобілізацію та допуск до роботи з додатками порушує фундаментальні правила збереження особистих документів працівників та унеможливлює підтвердження факту надання відповідачу рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області про встановлення місця проживання доньки позивача з батьком, відповідно, статусу батька, який самостійно виховує дитину та втратою права на отримання грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки за період роботи з 2014 року до 2021 року. Вказує, що місцевим судом було проігноровано клопотання представника позивача про постановлення окремої ухвали у відношенні відповідальних осіб ПрАТ «ДТЕК Павлоградвугілля» за порушення законодавства про Національний архівний фонд. ОСОБА_2 просила рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 вересня 2025 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. У судовому засіданні доводи апеляційної скарги підтримала та просила її задовольнити. Від відповідача відзив на апеляційну скаргу не надходив. Представник відповідача адвокат Мойсеєнко Г.В. у судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечували та просили залишити рішення суду першої інстанції без змін. Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ч.4 ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції встановлено, що позивач є батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка на день розгляду справи є повнолітньою особою. У Єдиному державному реєстрі судових рішень під реєстраційним номером 40226913 міститься рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 серпня 2014 року у справі № 185/7784/14-ц. Зазначеним рішенням, яке набрало законної сили 02 вересня 2014 року, визначено місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1 . З тексту цього рішення видно, що між батьками малолітньої дитини ОСОБА_1 та ОСОБА_4 досягнуто згоду щодо визначення місця проживання дитини з батьком. Органом опіки та піклування надано висновок про доцільність визначення місця проживання дитини з батьком. Позивач вказує на те, що рішення суду про визначення місця проживання дитини з ним підтверджує наявність у нього статусу одинокого батька, який виховує дитину без матері, протягом спірного періоду (з 2014 року по 2021 рік). Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять відомостей про ухилення матері від обов`язку щодо виховання дитини у період, зазначений відповідачем як період перебування його в статусі одинокого батька (з 2014 року по 2021 рік). Апеляційний суд погоджується з вказаним висновком місцевого суду. Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Відповідно до вимог ст.47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Статтею 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу,при відсутності спору про їх розмір підприємство,установа,організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки подень фактичного розрахунку,але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Таким чином,закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Відповідно до статей 18-1-18-3 Закону України від 21 листопада 1992 року № 2811-XII «Про державну допомогу сім`ям з дітьми» одинокою матір`ю є особа, яка не перебуває у шлюбі з батьком дитини, виховує дитину без батька. Цей статус за одинокою матір`ю зберігається і у тому разі, коли вона уклала шлюб не з батьком дитини за умов, якщо діти не були усиновлені чоловіком (дружиною). За пунктом 5 частини тринадцятої статті 10 Закону України «Про відпустки» визначено одиноку матір як таку, яка виховує дитину без батька. Верховний Суд в своїх постановах неодноразово зазначав, що одинокою матір`ю слід вважати жінку, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено у установленому порядку за вказівкою матері; вдову; іншу жінку, яка виховує і утримує дитину сама (постанови від 18 грудня 2024 року в справі № 676/3150/23, від 17 вересня 2024 року в справі № 285/136/23). Одинокою матір`ю є особа, яка не перебуває у шлюбі з батьком дитини, виховує дитину без батька. Одинока матір - це жінка, яка виховує і утримує дитину сама (постанови Верховного Суду від 26 серпня 2021 року в справі № 591/1371/19, від 20 жовтня 2021 року в справі № 127/15014/20). Верховний Суд у постанові від 13 березня 2019 року в справі № 299/2388/16-ц зазначив, що основним критерієм під час визначення статусу одинокої матері є виховання та утримання дитини без участі батька. Касаційний адміністративний суд в складі Верховного Суду неодноразово висновував у своїх постановах про можливість звернення одинокої матері (батька) до компетентних органів за нарахуванням соціальної допомоги (постанова від 18 квітня 2022 року в справі № 320/11614/20) та (або) до адміністрації роботодавця про надання соціальної додаткової відпустки як одинокій матері (батьку) чи про виплату компенсації за невикористані дні соціальної додаткової відпустки (постанова від 13 серпня 2022 року в справі № 808/610/18). Відповідно до пункту 35 Порядку призначення і виплати державної допомоги сім`ям з дітьми, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року № 1751 для призначення допомоги на дітей одиноким матерям подаються такі документи: 1) заява про призначення допомоги, що складається за формою, затвердженою Мінсоцполітики; 2) декларація про доходи та майновий стан осіб, які звернулися за призначенням усіх видів соціальної допомоги, що складається за формою, затвердженою Мінсоцполітики (далі - декларація); 3) довідка про доходи у разі зазначення в декларації доходів, інформація про які відсутня в ДПС, Пенсійному фонді України, фондах соціального страхування тощо та згідно із законодавством не може бути отримана за відповідним запитом органу соціального захисту населення. У разі неможливості підтвердження таких доходів довідкою до декларації додається письмове пояснення із зазначенням їх розміру; 4) витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження дитини, виданий відділом державної реєстрації актів цивільного стану, або довідка про народження, видана виконавчим органом сільської, селищної, міської ради, із зазначенням підстави для внесення відомостей про батька дитини до актового запису про народження дитини відповідно до абзацу першого частини першої статті 135 СК України, або виданий компетентним органом іноземної держави документ про народження, в якому відсутні відомості про батька, за умови легалізації такого документа в установленому законодавством порядку; 5) копія свідоцтва про народження дитини. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення останнього батьківських прав, покладено на позивача. За таких обставин, місцевий суд правильно виходив з того, що мати дитини, перешкоджає спілкуванні батька, з дитино, оскільки з наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що між батьками малолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 існує конфлікт щодо участі у вихованні доньки. Відповідно до вимог частин 3 та 4 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Звертаючись із даним позовом до суду ОСОБА_1 , посилався на те, що він є одиноким батьком на підставі рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 серпня 2014 року, яким було визначено місце проживання його доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 разом з ним у зв`язку із цим має право на компенсацію за невикористану додаткову відпустку батьку дитини, який виховує її без матері за період роботи з 2014 року по 2021 рік, тривалістю 80 календарних днів. Водночас, апеляційний суд погоджується з доводами місцевого суду про те, що надані позивачем докази та наведені у позові обставини не можуть бути визнанні достатніми на підтвердження вказаної обставини, оскільки, лише рішення суду про визначення місця проживання дитини з ким із батьків, у даному з позивачем не може бути підставою для такої виплати. Отже доказів, які б достовірно підтверджували, що позивач самостійно виховував та утримував дитину без участі матері, матеріали справи не містять. Оскільки позивач не надав до суду інших доказів на підтвердження його статусу одинокого батька, зокрема офіційно складеного, оформленого та засвідченого в установленому порядку документа, у якому з достатньою достовірністю підтверджується відсутність участі матері у вихованні дитини, тому обґрунтованим є висновок суду про те, що позивач не довів обставин, за яких на нього поширюються гарантії, закріплені у частині третій статті 182-1 КЗпП України. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував та є однаковими з доводами які були викладені у позовній заяві. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Колегія суддів перевірила доводи апеляційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин у справі, оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін. Керуючись статтями 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд - ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 вересня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Судді: О.В. Халаджи О.В. Агєєв Т.В. Космачевська Повний текст судового рішення складено 5 лютого 2026 року. Головуючий-суддя О.В. Халаджи