Постанова 4819 № 766/3325/24

ХЕРСОНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Номер провадження: 22-ц/819/110/26 Єдиний унікальний номер справи: 766/3325/24 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 05 січня 2026 року м. Херсон Херсонський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого Приходько Л. А., суддів: Базіль Л. В., Бездрабко В. О., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , відповідач - ОСОБА_3 , розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 12 травня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Ус О. В., повний текст рішення складено 12 травня 2025 року, встановив: У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що 21 березня 2007 року між ОСОБА_2 та Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком було укладено Кредитний договір № 02-71/152, (з урахуванням змін внесеними договором № 02-71/152 від 28 серпня 2009 року та в подальшому договором № 2/25 від 30 березня 2012 року) за умовами якого ОСОБА_2 отримала кредит в сумі 15000,00 доларів США, який в подальшому був реструктуризований в невідновлювальну кредитну лінію в національній валюті гривні в сумі 75653,93 грн з 28 серпня 2009 року та в сумі 69800,00 грн з 30 березня 2012 року. Того ж дня, з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ОСОБА_3 укладено договір поруки №02-58/153, за умовами якого останній зобов`язується виконати зобов`язання по погашенню заборгованості. 30 травня 2023 року у зв`язку із ліквідацією банку та наявністю заборгованості по кредиту, між Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_1 укладено договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги у сумі 37657,42 грн. Посилаючись на невиконання відповідачами обов`язку по сплаті заборгованості у добровільному порядку, позивач просив суд стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на свою користь заборгованість у сумі 37 657,42 грн, яка складається з: 33 662,02 грн - основної заборгованості, 2 968,79 грн - заборгованість по відсотках та 1 026,61 грн - заборгованості по комісії. Вирішити питання щодо розподілу судових витрат та витрат на правову допомогу адвоката. Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 12 травня 2025 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено. Рішення мотивовано тим, що договір відступлення права вимоги, який укладений між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_1 , не може бути підставою для правонаступництва позивачем, як фізичною особою, прав кредитора у зобов`язанні щодо відповідачів за кредитним договором від 21.03.2007 року № 02-71/152, оскільки у зобов`язаннях, які виникли на підставі кредитного договору, кредитором може бути лише спеціальний суб`єкт - банк або інша фінансова установа. При цьому, мотивуючи своє рішення, суд першої інстанції послався на правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах від 15 квітня 2015 року у справі № 6-59 цс15 та від 02 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15, постанові Верховного Суду від 22 грудня 2018 року у справі № 642/1269/16-ц та на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11. Не погоджуючись із рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, сформувавши її підсистемі «Електронний суд», в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Вирішити питання щодо розподілу судових витрат та витрат на правову допомогу адвоката в суді першої та апеляційної інстанцій. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції неправильно надано оцінку встановленим обставинам справи. Судом не враховано тієї обставини, що під час укладення між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_1 договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги Банк перебував в процедурі ліквідації, в нього було відкликано банківську ліцензію, що надає можливість укладення між сторонами саме такого договору. Апелянт зазначав, що суд першої інстанції помилився у правильності застосування правового висновку, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №465/646/11. Судом не враховано факту відступу Великою Палатою Верховного Суду від правового висновку, викладеного у зазначеній постанові. Так, у постанові від 16 березня 2021 року у справі №906/1174/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила про можливість відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й на користь фізичних осіб лише за умови, що первісний кредитор - банк був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, яка вимагає вчинення дій із метою максимального задоволення інтересів кредиторів банку, зокрема його вкладників. У письмовому відзиві на скаргу ОСОБА_3 , посилаючись на безпідставність доводів апеляційної скарги та законність рішення, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. При цьому зазначив, що судом першої інстанції вірно відмовлено у задоволенні позову з тих підстав, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. Фізична особа ОСОБА_1 не наділений правом здійснювати фінансові операції відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та, відповідно, не може бути кредитором за кредитним договором № 02-71/152. Окрім того, зазначив про відсутність обґрунтування суми витрат на правничу допомогу. У письмовій відповіді на відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 зазначав про безпідставність доводів відповідача ОСОБА_3 . Крім того, послався на практику Дніпровського апеляційного суду за результатами розгляду справи з аналогічних правовідносин. Правом на подання відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_2 не скористалася. 21 липня 2025 року ОСОБА_1 , подав клопотання про стягнення судових витрат, сформувавши його у підсистемі «Електронний суд», в якому просив суд стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на свою користь заборгованість у сумі 37 657,42 грн, яка складається з: 33 662,02 грн - основної заборгованості, 2 968,79 грн - заборгованість по відсотках та 1 026,61 грн - заборгованості по комісії. Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на свою користь сплачений судовий збір в сумі 968,96 грн в суді першої інстанції, 1453,44 грн - в суді апеляційної інстанції та витрати на правову допомогу адвоката 5 000,00 грн в суді першої інстанції та 5 000,00 грн - в суді апеляційної інстанції. За правилами частини 13 статті 7, частини 1 статті 369 ЦПК України апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 12 травня 2025 року розглянута апеляційним судом в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами (у письмовому провадженні). Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, судова колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на таке. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частини 4 статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512, статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа, з погодження Національного Банку України. Суд зазначив, що фізична особа не може виступати кредитодавцем і договір відступлення права вимоги, укладений 30 травня 2023 року між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_1 , не може бути підставою для правонаступництва позивачем прав кредитора у зобов`язанні щодо відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за кредитним договором від 21.03.2007 року № 02-71/152 , оскільки у зобов`язаннях, які виникли на підставі кредитного договору, кредитором може бути лише спеціальний суб`єкт - банк або інша фінансова установа. Колегія суддів не погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції. З матеріалів справи вбачається, що 21 березня 2007 року між ОСОБА_2 та Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком було укладено Кредитний договір № 02-71/152 в сумі 15 000,00 дол. США, з процентною ставкою в розмірі 10% річних. Кінцевий термін повернення кредиту та процентів за ним не пізніше 19 березня 2027 року. В подальшому кредитний договорі № 02-71/152 був реструктуризований в невідновлювальну кредитну лінію в національній валюті гривні з 28 серпня 2009 року - в сумі 75653,93 грн та з 30 березня 2012 року в сумі 69 800,00 грн (а.с.14,26-27). В цей же день, 21 березня 2007 року між ОСОБА_3 та Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком було укладено договір поруки № 02-58/153 (а.с.8-11). Відповідно до умов договору, у випадку невиконання та/або прострочення Позичальником умов основного договору № 02-71/152 від 21 березня 2007 року, ОСОБА_3 зобов`язався виконати зобов`язання по погашенню заборгованості, за кредитним договором (пункт 1.1 Договору поруки). Згідно пункту 1.2 Договору у випадку невиконання або прострочення виконання Позичальником зобов`язань, що випливають із Кредитного договору, Поручитель відповідає перед Кредитором як солідарний боржник в тому ж обсязі, що й Позичальник. В подальшому до кредитного договору № 02-71/152 неодноразово було внесено зміни. Так, 28 серпня 2009 було внесено зміни згідно договору № 1/80 та №1/81 (а.с.12-13,22), 30 березня 2012 року внесені зміни згідно договору № 2/25 (а.с.18), 23 вересня 2012 року внесено зміни згідно договору №3 (а.с.15) та 02 листопада 2015 року внесено зміни згідно договору №20-1270/2-1 (а.с.28). Крім того, сторони своїми підписами узгодили в письмовій формі Графік платежів та розрахунок сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки з урахуванням вартості всіх супутніх послуг (а.с.19-21, 23-25). Згідно копії виписки по картці за період з 2003 року по 2023 рік, Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк свої зобов`язання за Договором виконав в повному обсязі, а саме - надав відповідачу можливість розпоряджатись кредитними коштами у розмірі та на умовах, передбачених кредитним договором. Позичальник своїх зобов`язань за кредитним договором належним чином не виконав, внаслідок чого заборгованість за кредитним договором складає 37 657,42 грн, яка складається з: 33 662,02 грн - основної заборгованості, 2 968,79 грн - заборгованість по відсотках та 1 026,61 грн - заборгованості по комісії (а.с.47-54). Як вбачається з виписки останній платіж за кредитним договором ОСОБА_2 було здійснено 09 січня 2020 року (а.с.117-118).. 25 лютого 2022 року банківську ліцензію у ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» було відкликано на підставі прийняття рішення про ліквідацію банку (а.с.130). У зв`язку із ліквідацією банку та наявністю заборгованості по кредиту, 30 травня 2023 року між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_1 було укладено договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, відповідно до умов якого останньому було відступлено права вимоги за кредитними договорами, у тому числі договору №02-71/152 від 21 березня 2007 року, боржником по якому є відповідач ОСОБА_2 (а.с.28-32,35,46) . 31 травня 2023 року позичальнику ОСОБА_2 та поручителю ОСОБА_3 було направлено повідомлення про відшкодування (перехід) прав вимоги та вимогу про сплату заборгованості в якій зазначено сума заборгованості станом на 30.05.2023 року, відповіді на яку так і не отримано (а.с.36-45,55-57,63-66,119-124). Статтею 6 Цивільного кодексу України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України). Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно зі статтею 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Положеннями частини другої статті 1050 ЦК України передбачено, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. За частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Відповідно до частини першої статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Таким чином, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов`язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким відступається. У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), на яку послався суд першої інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа. У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), шляхом конкретизації такого висновку, а саме те, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації. Наведена у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 правова позиція підтверджена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі №910/8115/19, в якій зазначено, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальними договорами на користь фізичної особи є можливим лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації. Велика Палата Верховного Суду у цій постанові не знайшла підстав для відступу, зміни чи доповнення наведеного правового висновку. Також, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі №206/4841/20 зазначено про наявність підстави для відступу від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) та від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) шляхом його конкретизації та вказано, що: «в імперативній нормі приватного права відсутня заборона на відступлення (купівлю-продаж, міну, дарування майнових прав) права вимоги, яке виникло на підставі кредитного договору, будь-якій особі; внаслідок відступлення права вимоги, яке виникло на підставі кредитного договору, не відбувається будь-якого порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу боржника, що є необхідним для застосування конструкції оспорювання правочину». Нормативно-правові акти, якими врегульовано процедуру ліквідації банку, допускають продаж майна банку, який перебуває на стадії виведення з ринку (ліквідації), шляхом відступлення права вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язання на конкурсних засадах будь-яким суб`єктам правовідносин, у тому числі без статусу банку або фінансової установи. Враховуючи відкликання Національним банком України 25 лютого 2022 року банківської ліцензії у ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», а також наслідки початку процедури ліквідації банку й цілі цієї процедури, обмеження прав фізичних осіб на участь у торгах з продажу або наступному придбанні прав вимоги ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» законодавством не визначені. Із встановлених апеляційним судом обставин вбачається, що позивач ОСОБА_1 , як новий кредитор, набув право вимоги від первісного кредитора ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», що перебував у процедурі ліквідації і який був позбавлений банківської ліцензії, до ОСОБА_2 за кредитним договором № №02-71/152 від 21 березня 2007 року. Тобто, за договором про відступлення прав вимоги за кредитним договором та про відступлення права вимоги за договором поруки, укладеним 30 травня 2023 року між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_1 , позивач набув права вимоги до відповідачів, оскільки первісний кредитор (банк) відчужив активи у процедурі ліквідації, а даний договір не є договором факторингу і стороною такого договору могла виступати будь-яка особа. Відступлення права вимоги на користь фізичної особи ОСОБА_1 не потребує у останнього статусу фінансової установи. ОСОБА_1 не набув права здійснювати фінансові операції стосовно ОСОБА_2 як боржника, оскільки за умовами договору про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги у нього виникло лише право вимагати виконання зобов`язань у розмірі та обсязі, які існували на час укладення цього договору (зазначених у Додатку №1 до договору), без можливості нарахування додаткових процентів і неустойки, право на нарахування яких мав первісний кредитор ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк». Такі висновки відповідають правовим позиціям, викладеним у вищезазначених постановах Верховного Суду та постановах Великої Палати Верховного Суду Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 02-71/152 від 21 березня 2007 року у загальному розмірі 37657,42 грн, колегія суддів виходить з наступного. Статтею 1054 Цивільного Кодексу України визначено зміст кредитного договору. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Істотними умовами кредиту є розмір кредиту та строк повернення кредиту. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За правилом статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно з пунктами 3, 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки, відшкодування збитків. Згідно статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не виконав зобов`язання у встановлений договором строк. Отже, для належного виконання зобов`язання необхідно дотримуватися визначених у договорі строків (термінів), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням. Згідно з частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. У статті 629 ЦК України визначено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Як вбачається з матеріалів справи, зобов`язання за укладеним кредитним договором забезпечено Договором поруки № 02-58/153 від 21 березня 2007 року, укладеним з поручителем ОСОБА_3 в забезпечення виконання зобов`язань за кредитними договором №02-71/152 від 21 березня 2007 року. Відповідно до положень ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. (стаття 554 ЦК України). Колегія суддів із наданих позивачем доказів встановила, що кредитний договір №02-71/152 від 21 березня 2007 року, за умовами якого ОСОБА_2 було надано кредит у визначеному договором (та змінами до нього) розмірі, було укладено на строк до 19 березня 2027 року. Звертаючись до суду з вимогою про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з відповідачів, як з боржника і поручителя, позивач зазначав про необхідність стягнення відповідної суми, а саме тієї, право на стягнення якої перейшло йому на підставі укладеного договору про відступлення права грошової вимоги до відповідача за кредитним договором у загальному розмірі 37 657,42 грн, з яких: 33 662,02 грн - основна заборгованість, 2 968,79 грн - заборгованість по відсотках та 1 026,61 грн - заборгованість по комісії, яка виникла станом на 30 травня 2023 року. Дана сума заборгованості зазначена у Додатку №1 до Договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 30 травня 2023 року і відповідачами належними і допустимими доказами не спростована. Зазначений розрахунок заборгованості також підтверджується випискою по картці ОСОБА_2 за період з 2003 року по 2023 рік, що є належним доказом щодо заборгованості за кредитним договором з огляду на норми Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року №254 , та Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року №75 . Згідно виписки по рахунку останній платіж відповідачем здійснено 09 січня 2020 року. Зважаючи на вищевстановлені обставини, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для солідарного стягнення з відповідачів кредитної заборгованості, яка виникла внаслідок неналежного виконання ОСОБА_2 своїх зобов`язань за укладеним кредитним договором, забезпечених договором поруки. З огляду на умови договору поруки, який підписаний поручителем ОСОБА_3 , і є дійсним, порука за яким не визнавалася припиненою у встановленому законом порядку, наявні всі підстави для стягнення з ОСОБА_3 кредитної заборгованості у солідарному порядку. Посилання відповідачів на те, що сума заборгованості, яка заявлена позивачем для стягнення, не ґрунтується на умовах кредитного договору є необґрунтованими. Надані позивачем докази є належними і допустимими, достовірними і достатніми, оскільки ці докази містять у собі інформацію щодо предмета позовних вимог, вони логічно пов`язані з тими обставинами, які підтверджують наявність підстав для стягнення з відповідачів заборгованості. Натомість відповідачами не надано доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги та подані позивачем докази. Матеріали справи не містять будь-яких доказів, які б спростували докази щодо укладення самого договору, так і отримання відповідачем коштів за таким, а відтак і проведений позивачем розрахунок заборгованості за вказаним кредитним договором. Позивачем на підтвердження надання відповідачу кредитних коштів подано належні документи та розрахунки, які узгоджуються з умовами кредитного договору та були відомі ОСОБА_2 . ОСОБА_2 не надала суду свого розрахунку щодо суми заборгованості чи інший доказ, наприклад, висновок експерта про неправильність наданого банком розрахунку. Тому відсутні законні підстави для того, щоб піддати сумніву нараховану позивачем суму боргу, враховуючи, що вона підтверджена наданими позивачем у сукупності доказами. Посилання відповідачів на ту обставину, що строк кредитування ще не закінчився, вони мають намір сплачувати кошти за кредитним договором і зупинили сплату платежів лише через перебування банку у процедурі ліквідації, колегія суддів вважає необґрунтованим, оскільки навіть під час перебування банку у процедурі ліквідації боржник мав законодавчу можливість сплачувати заборгованість за кредитним договором. Крім того, відповідач ОСОБА_2 , з огляду на здійснення останнього платежу - 09 січня 2020 року, ще за довго до початку процедури ліквідації банку припинила сплачувати кошти в рахунок погашення кредитної заборгованості. Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення підлягає скасуванню із ухваленням по справі нового судового рішення про задоволення вимоги про стягнення суми заборгованості за кредитним договором у загальному розмірі 37657,42 грн у солідарному порядку з відповідачів. Що стосується судових витрат, понесених позивачем у судах першої та апеляційної інстанцій, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Як вбачається з матеріалів справи, позивач сплатив судовий збір у розмірі 968,96 грн за подання позовної заяви та 1 453,44 грн за подання апеляційної скарги на рішення суду. Оскільки суд апеляційної інстанції ухвалює нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , з останніх підлягають стягненню на користь позивача витрати по сплаті судового збору у загальному розмірі 2 422,40 грн (за подання позовної заяви в розмірі 968,96 грн та витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1 453,44 грн), а саме по 1 211,20 грн з кожного. Згідно зі статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу, пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Відповідно до частини восьмої статті141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Звертаючись до суду першої інстанції, ОСОБА_1 у позовній заяві заявляв вимогу про стягнення з відповідачів витрат на правову допомогу адвоката без зазначення розміру та будь-яких доказів на її понесення. Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 12 травня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. В апеляційній скарзі на рішення суду ОСОБА_1 заявив вимогу про стягнення з відповідачів на свою користь витрати на правову допомогу адвоката у розмірі 5 000,00 грн в суді першої інстанції та 5 000,00 грн в суді апеляційної інстанції. Будь-яких доказів на підтвердження понесених витрат на правову допомогу у визначеному розмірі ОСОБА_1 до апеляційної скарги не додано. В подальшому, 21 липня 2025 року через систему «Електронний суд» ОСОБА_1 подано клопотання про стягнення судових витрат. У данному клопотанні ОСОБА_1 зазначав, що він, як професійний адвокат згідно свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю №1135 від 10 травня 2019 року, бере участь у цьому судовому провадженні особисто (самопредставництво). Така участь передбачає витрату його робочого часу, який оцінюється з розрахунку 1 000,00 грн/1 робоча година. Таким чином, в силу своєї професії та наявності професійних знань, вважає, що самопредставництво фізичної особи, яка за професією є адвокатом, є правовою підставою для нарахування відповідачам суми компенсації витрат на правову допомогу за фактом самостійної витрати свого професійного робочого часу. Посилаючись на те, що сумарно на судову справу №766/3325/24 він, як адвокат, витратив 10 годин свого робочого часу (5 годин в суді першої інстанції та 5 годин в суді апеляційної інстанції), сумарна вартість витраченого часу складає 10 000,00 грн. На підтвердження правового статусу адвоката ОСОБА_1 до клопотання долучено Рішення№ 1/24 засновника Адвокатського бюро «ОСОБА_1» від 02 січня 2024 року щодо встановлення вартості години роботи адвоката, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представництво фізичної особи - це правовий інститут, коли одна особа (представник) вчиняє юридичні дії від імені іншої (особи, яку представляють) на підставці закону, договору (довіреності) або рішення суду, що дозволяє особі захистити свої права та інтереси, коли вона не може зробити це самостійно, а у судах в Україні діють адвокати та законні представники. Ключовим є дія від імені та в інтересах іншого, при цьому правові наслідки настають для особи, що представляється. Самопредставництво - це право особи діяти від імені юридичної особи (державного органу, підприємства тощо) без додаткового доручення чи довіреності, ґрунтуючись виключно на законі, статуті, положенні чи трудовому договорі, коли такі повноваження чітко визначені у відповідних документах. Це дозволяє, наприклад, керівникам або уповноваженим співробітникам представляти інтереси компанії чи установи в суді, діючи як її «внутрішні» представники, а не за окремою довіреністю, що відрізняє це від звичайного представництва, яке зазвичай вимагає адвоката. Кожна фізична або юридична особа має право представляти себе в суді самостійно. Це право закріплено в Конституції України та процесуальних кодексах, і це не є тотожним представництву за довіреністю. Адвокат, як і будь-яка інша особа, може представляти себе особисто в суді, якщо він не є стороною у справі як представник клієнта. Законодавство передбачає виключне право адвокатів на представництво іншої особи в суді (з певними винятками), але це стосується клієнтів, а не самого себе. Витрати на професійну правничу допомогу (гонорар адвоката) можуть бути відшкодовані, коли адвокат представляє іншу особу за договором про надання правової допомоги, а не себе особисто. Особа, яка діє в порядку самопредставництва (навіть якщо це адвокат від себе особисто), не може стягнути кошти за свій "втрачений" робочий час як гонорар, оскільки це не відповідає суті самопредставництва. Це не є витратами на професійну правничу допомогу третій особі. Зважаючи на наведене, підстави для відшкодування ОСОБА_1 витрат, понесених ним на правову допомогу, відсутні, оскільки ОСОБА_1, як адвокат, може представляти себе особисто (самопредставництво), але не може компенсувати собі витрати на свій професійний робочий час у даній справі, на відміну у разі укладення договору з клієнтами. Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (п. 2 ч. 1ст. 374 ЦПК України). Згідно зі статтею 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Таким чином, ухвалене судом першої інстанції рішення, у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог. Керуючись статтями 141, 367, 369, 374, 381-384 ЦПК України, суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 12 травня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити. Стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у загальному розмірі 37 657,42 грн, яка складається з: 33 662,02 грн - основної заборгованості, 2 968,79 грн - заборгованість по відсотках та 1 026,61 грн - заборгованість по комісії. Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрат по сплаті судового збору по 1 211,20 грн з кожного. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і оскарженню в касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України. Головуючий Л.А. Приходько Судді: Л. В. Базіль В. О. Бездрабко