Постанова Львівський апеляційний суд № 447/1274/24

Справа № 447/1274/24 Головуючий у 1 інстанції: Головатий А.П Провадження № 22-ц/811/2573/25 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 грудня 2025 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Копняк С. М., суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В., секретар судового засідання Гаврилюк Я. Ю., з участю представника відповідачки за первісним позовом (позивачки за зустрічним) ОСОБА_1 адвоката Ратича Т. М., представника позивача за первісним позовом (відповідача за зустрічним) ОСОБА_2 адвоката Хорошайло Н. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником Ратичем Тарасом Михайловичем, на рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 червня 2025 року, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною власністю подружжя, поділ спільного майна подружжя, ВСТАНОВИВ: в травні 2024 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, у якому просив: - здійснити поділ майна квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя; - визнати за ОСОБА_2 право власності на частину цієї квартири; - поділити транспортний засіб марки «HONDA ACCORD», 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN-код: НОМЕР_2 , залишивши його в користуванні ОСОБА_1 та стягнути із ОСОБА_1 на користь позивача вартість частки такого у розмірі 131 115 грн 00 коп. Позов мотивував тим, що сторони у справі з 20 липня 2012 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 08 травня 2023 року розірвано. За час перебування у шлюбі сторонами набуто спільне майно, а саме 20 травня 2014 року за договором купівлі-продажу на ім?я ОСОБА_1 була придбана квартира по АДРЕСА_1 , а 05 жовтня 2019 року сторонами було придбано транспортний засіб марки «HONDA ACCORD», 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN-код: НОМЕР_2 , який зареєстрували на ім?я ОСОБА_2 . Вказане майно вважає спільною сумісною власністю подружжя, яке підлягає поділу на рівні частки. У липні 2024 року ОСОБА_1 звернулась в суд із зустрічним позовом до ОСОБА_2 про визнання майна спільною власністю подружжя та поділ спільного майна подружжя, в якому просила: - визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 транспортний засіб марки «Honda Accord», 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_3 ; - провести поділ спільної сумісної власності подружжя, визнавши за ОСОБА_1 , право власності на частини цього транспортного засобу; - стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію частини вартості автомобіля марки «Honda Accord», 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_3 , у розмірі 131 115 грн 00 коп. Зустрічний позов мотивований тим, що сторони перебували у шлюбі з 20 липня 2012 року по 08 травня 2023 року. Предметом спору у даній справі є, зокрема, квартира АДРЕСА_2 . Таку квартиру придбано 20 травня 2014 року, чого не заперечує позивач. Знаючи про відсутність у сторін як молодого подружжя коштів на придбання власного житла, такі грошові кошти відповідачці 20 травня 2014 подарувала її мама ОСОБА_3 , про що укладено договір дарування грошових коштів. Для фіксації передачі грошей складено письмовий договір (пункти 4, 5 цього договору). Ціль дарування грошей для придбання відповідачкою квартири (пункт 1 договору). Кошти витрачено відповідачкою відповідно до мети їх використання, узгодженої сторонами договору, про що свідчить факт реєстрації права власності на квартиру за відповідачкою. Оскільки відповідачці як обдаровуваній, матір як дарувальник, кошти передала в день оформлення угоди про купівлю-продаж спірної квартири, то у них не було можливості займатися нотаріальним оформленням цього договору дарування коштів. Вважає, що спірна квартира є особистою приватною власністю відповідачки, а відтак поділу не підлягає. Щодо автомобіля марки «Honda Accord», 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_3 , вказала, що транспортний засіб придбано на ім?я позивача, що визнає останній, тому в правовому полі частини першої статті 82 ЦПК України така обставина не підлягає доказуванню. Позивач вивіз автомобіль за межі України, чим позбавив відповідачку можливості користуватись таким транспортним засобом, на підтвердження чого подано адвокатські запити. Наведене є підставою для задоволення зустрічного позову. Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 23 червня 2025 року первісний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя задоволено. Здійснено поділ майна квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнавши за ОСОБА_2 право власності на частину цієї квартири. Поділено транспортний засіб марки «HONDA ACCORD», 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN-код: НОМЕР_2 , залишивши його в користуванні ОСОБА_1 та стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 вартість частки у розмірі 131 115 грн 00 коп. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 12000 грн 00 коп. Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір у справі у розмірі 2 791 грн 35 коп. Зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною власністю подружжя, поділ спільного майна подружжя та зобов`язання вчинити дії, задоволено частково. Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 транспортний засіб марки «HONDA ACCORD», 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду оскаржила ОСОБА_1 , подавши у липні 2025 року апеляційну скаргу, яка підписана представником Ратичем Т. М., в якій просить рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 червня 2025 року в частині задоволених позовних вимог за первісним позовом скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в їх задоволенні, а в частині відмовлених позовних вимог за зустрічним позовом скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про їх задоволення. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції під час вирішення спору неповно з`ясовано обставин, що мають значення для справи, порушено норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права. Вірно встановивши обставини щодо обсягу майна сторін, яке підлягає поділу, суд не надав належної оцінки правовим підставам набуття квартири, а саме те, що така набута відповідачкою в особисту власністю за кошти, подаровані її мамою. Щодо поділу автомобіля зазначає таке. Оскільки позивач вивіз автомобіль за межі України, чим позбавив відповідачку можливості користуватись таким транспортним засобом, саме з нього підлягає стягненню на її користь половина його вартості. У цьому зв`язку не заслуговують на увагу твердження представника позивача про передачу автомобіля відповідачці, оскільки даний факт категорично заперечує відповідачка, а протилежні докази, в тому числі передача автомобіля відповідачці, в матеріалах справи відсутні. Довіреність, на яку посилається позивач, не є належним доказом передачі автомобіля відповідачці, оскільки довіреність видається однією особою іншій особі, тому видача довіреності є одностороннім правочином. Для цього не потрібна наявність волі іншої особи, тобто другої сторони договору доручення. При цьому, на такому відсутній апостиль. У вересні 2025 року від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому міститься прохання залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін. Аналіз змісту відзиву на апеляційну скаргу є аналогічним доводам первісного позову. Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав первісного та зустрічного позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом встановлено, що заочним рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 08 травня 2023 року, яке набрало законної сили 08 червня 2023 року, розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований 20 липня 2012 року Київським відділом державної реєстрації шлюбів Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), актовий запис № 1439. 20 травня 2014 року між ОСОБА_4 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений державним нотаріусом Новороздільської державної нотаріальної контори Шолок О. Я., зареєстрований у реєстрі за № 1848, за яким продавець передав, а покупець прийняла у власність квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Ця квартира в цілому складається із двох житлових кімнат житловою площею 30, 5 кв. м та одної кухні. Загальна площа квартири становить 52, 1 кв. м. Продаж вчинено за 165 035 грн 00 коп. У пункті 8 цього договору зазначено, що продавцю відомо про згоду чоловіка покупця на укладення цього договору, що підтверджується заявою ОСОБА_2 , справжність його підпису на якій засвідчено ОСОБА_5 , державним нотаріусом Новороздільської держнотконтори 20 травня 2014 року за реєстровим № 1847. Відповідно до довідки про оціночну вартість об?єкта нерухомості, а саме квартири АДРЕСА_2 , площею 51, 2 кв. м, вартість такої складає 295 971 грн 42 коп. Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру Міністерства внутрішніх справ стосовно зареєстрованих транспортних засобів, сформованого 18 квітня 2024, транспортний засіб марки «HONDA ACCORD», 2006 року випуску, VIN-код: НОМЕР_2 , з 05 жовтня 2019 року перебуває у власності ОСОБА_2 , на підставі перереєстрації транспортного засобу на нового власника по договору укладеному в ТСЦ 4641. Відповідно до інформаційно-консультаційної довідки від 01 травня 2024 року, виконаної оціночною компанією ТОВ «Галтекс Плюс», ймовірна ринкова вартість об`єкта дослідження на території України, а саме колісного транспортного засобу марки «HONDA ACCORD», 2006 року випуску, VIN-код: НОМЕР_2 , складає 262 300 грн 00 коп., що на дату дослідження за курсом НБУ складає 6 626,08 доларів США. Згідно довіреності серії НСЕ 269284, посвідченої 16 березня 2023 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Львівської області Чумак Н. М., ОСОБА_2 на підставі та на виконання укладеного з повіреними усного договору доручення, цією довіреністю уповноважив Щербакову Н. П. або ОСОБА_3 кожен з яких має право діяти самостійно, незалежно один від одного бути його представниками в органах нотаріату, у відповідному ТСЦ РСЦ МВС України, ЦНАП або в будь-яких інших установах, підприємствах, організаціях незалежно від їх підпорядкування та форм власності з питань, пов`язаних зі чиненням правочинів щодо управління та розпорядження автомобілем (продати, обміняти, здати в оренду, за ціну і на умовах на їх розсуд, застрахувати, передати в позичку) належний йому на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_4 , виданого ТСЦ 4641 05 жовтня 2019 року, автомобіль марки «HONDA», модель «ACCORD», номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_5 , рік випуску 2006, колір - синій, тип ТЗ ЗАГАЛЬНИЙ ЛЕГКОВИЙ ЗАГАЛЬНИЙ СЕДАН-В, реєстраційний номер НОМЕР_6 , зареєстрований на його ім?я в ТСЦ 4641 05 жовтня 2019 року, дата першої реєстрації 28 березня 2013 року. Для цього надав їм, кожному окремо, право керувати згаданим транспортним засобом під час здійснення визначених цією довіреністю повноважень, зокрема, з правом виїзду за кордон, з правом участі у міжнародному русі; визначати на власний розсуд місце стоянки автомобіля; зняти транспортний засіб з обліку, якщо в ньому буде потреба; реєструвати/перереєстровувати транспортний засіб та вчиняти інші, передбачені даною довіреністю правочини. 20 травня 2014 року між ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_1 (обдаровуваний) укладено договір дарування грошових коштів, відповідно до якого дарувальник передала безоплатно обдаровуваному, а обдаровуваний прийняв у дар від дарувальника грошові кошти в сумі 200000 грн 00 коп., що на день передачі становить 17 064,85 доларів США, для купівлі квартири АДРЕСА_2 . Пунктом 6 цього договору сторони визначили, що відмовляються від його нотаріального посвідчення. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України). Обставини щодо обсягу спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, а саме квартири та транспортного засобу, а також його вартості сторонами визнаються, в апеляційній скарзі правильність їх встановлення судом першої інстанції, не оспорюється. В апеляційній скарзі ставиться під сумнів обґрунтованість віднесення квартири до об`єктів спільної сумісної власності та її поділ, а не до об`єкта, який належить виключно ОСОБА_1 на праві особистої приватної власності. Також зазнається про помилковість висновків суду щодо стягнення саме з неї грошової компенсації частки ОСОБА_2 в транспортному засобі, із залишенням його ОСОБА_1 . Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19). Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України). Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства. Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20). У статті 68 СК України визначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України). Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України). Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року в справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21)). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що: «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує». Відповідно до статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (див. зокрема, постанову Верховного Суду від 05 січня 2024 року в справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21)). У постанові від 20 листопада 2024 року в справі № 703/715/23 (провадження № 61-6802св24) Верховний Суд виснував про те, що квартира, яку один із подружжя придбав за письмовою згодою іншого з подружжя й оформив на себе під час перебування у шлюбі, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. До складу майна, що підлягає поділу включається спільне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, у тому числі яке знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року в справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)). Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункти 1, 2, 3 частини першої статті 57 СК України). Тобто, у випадку набуття одним із подружжя коштів на підставі договору дарування, такі кошти є його особистою приватною власністю. У постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року в справі №711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю». Отже, придбане в шлюбі за відплатним договором майно може бути визнане особистою приватною власністю одного з подружжя лише в тому випадку, якщо придбання цього майна відбулося виключно за особисті кошти одного з подружжя. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна (див. постанову Верховного Суду від 13 березня 2024 року в справі № 537/541/23 (провадження № 61-16606св23)). Верховний Суд у постанові від 17 квітня 2024 року в справі №638/2341/20 (провадження № 61-14817св23) вказував, що критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя. У постанові Верховного Суду від 22 лютого 2021 року в справі №756/2527/16-ц (провадження № 61-5837св20) вказано, що: «виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю. […] вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто». Касаційний суд вже звертав увагу, що досить часто учасники цивільного обороту в спорах про поділ майна за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, в яких вказано, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Касаційний суд зауважив, що використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 (провадження № 61-9767св22), від 04 вересня 2024 року в справі № 754/9261/19 (провадження № 61-106св24) та від 10 грудня 2025 року в справі № 536/1500/17 (провадження № 61-2833св24)). Відповідно до частин другої, дев`ятої статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства (частина перша статті 9 СК України) Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена (частини перша - третя статті 65 СК України). Верховний Суд неодноразово зауважував, що по своїй суті згода подружжя є одностороннім правочином (постанови Верховного Суду від 23 червня 2021 року в справі № 537/3100/17 (провадження № 61-343св19); 10 листопада 2021 року в справі № 756/2312/18 (провадження № 61-18048св20); 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18 (провадження № 61-13518св21); 26 січня 2022 року в справі № 754/5554/16-ц (провадження № 61-5251св2); 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19 (провадження № 61-4745св21)). У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року в справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23)) викладено такий висновок: «Вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором. Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору іншим з подружжя, який є стороною договору, з його контрагентом. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з своїм контрагентом права та інтереси того з подружжя, який надав згоду. Сприйняття волевиявлення іншого з подружжя на розпорядження спільним майном відбувається шляхом відображення такої згоди у відповідному договорі. У такому випадку регулюючий ефект договору поширюється як на сторони договору, так і на іншого з подружжя (співвласника), який надав згоду на розпорядження спільним майном. Згода одного з подружжя на вчинення другим з подружжя договору з розпорядження спільним майном як односторонній правочин є одним із правомірних обмежень свободи договору, оскільки визначена законодавцем необхідність одержання згоди обмежує як того з подружжя, хто укладає договір з розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і контрагента за договором, оскільки він має переконатися, що особа, з якою укладається договір, перебуваючи в шлюбі, має згоду на укладення такого договору. Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності. Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності. Не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя. Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя. У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність». З урахуванням наведених приписів чинного законодавства та судової практики, колегія суддів зауважує, що суд не може своїм рішенням підміняти домовленість (договір) між подружжям, яка не суперечить умовам законодавства України та моральним засадам суспільства. (див. постанову Верховного Суду від 10 липня 2024 року в справі № 466/7242/22 (провадження № 61-6448св24)). Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України). Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року в справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)). Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків (див. постанову Верховного Суду від 13 вересня 2023 року в справі № 759/1534/18 (провадження № 61-8473св23)). Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх. Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає. Як нікчемні законодавець, зокрема, кваліфікує договори, вчинені з порушенням вимоги про нотаріальне посвідчення правочину (частина перша статті 220 ЦК України). У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України). Тлумачення частини першої статті 220 ЦК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що вимога про нотаріальне посвідчення має прямо бути передбачена в тій чи іншій нормі закону, а не слідувати із розширеного її тлумачення і мати імпліцитний характер. Тобто людина розумна і обачна внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування очевидного обов`язку вчинити відповідний договір в письмовій формі з нотаріальним посвідченням, недотримання якого призводить автоматично (ipso iure) до нікчемності (див. постанови Верховного Суду від 10 листопада 2023 року в справі № 755/12702/22 (провадження № 61-11920св23) та від 06 серпня 2025 року в справі № 953/2242/20 (провадження № 61-2568св24)). Договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (частина п`ята статті 719 ЦК України). Згідно з статтею 193 ЦК України види майна, що вважаються валютними цінностями, та порядок вчинення правочинів з ними встановлюються законом. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про валюту і валютні операції» валютною цінністю є, зокрема, національна валюта (гривня). Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2021 року в справі № 758/10761/13-ц (провадження № 61-19815сво19)). Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін (пункт 4 частини третьої статті 2 ЦПК України). Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)). Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина перша, третя статті 12, частина перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Установивши, що спірна квартира придбана сторонами у період шлюбу, а також те, що перед придбанням відповідачем такого обидва з подружжя висловили свою волю щодо правового режиму такого нерухомого майна, а саме набуття такого у спільну сумісну власність за спільні кошти подружжя, що підтверджується письмовою згодою ОСОБА_2 від 20 травня 2014 року та положеннями пункту 8 укладеного після цієї заяви договору купівлі-продажу від цього ж числа, врахувавши нікчемність укладеного 20 травня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 договору дарування грошових коштів, а також не спростування останньою презумпції спільності права власності подружжя на дане нерухоме майно, набуте сторонами в період шлюбу, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для віднесення такого майна до об`єктів спільної сумісної власності подружжя та його поділу, надавши обґрунтовану правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності. Доводи апеляційної скарги у цій частині правильних висновків суду не спростовують, визнаються колегією суддів безпідставними. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України). Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)). Відповідно до частини першої та другої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. У постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року в справі №565/495/18 (провадження № 61-1539св19) вказано, що: «поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі». Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 595/970/20 (провадження № 61-4017св21). Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). Згідно з усталеною судовою практикою застосування статті 71, статті 365 ЦК України суд визначає ідеальні частки подружжя в майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності, якщо один із подружжя не вчинив дій, передбачених частиною п`ятою статті 71 СК України. При цьому визнання права на ідеальну частку у майні без його виділу в натурі є поділом майна подружжя у розумінні частини першої статті 71 СК України (див. постанову Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року в справі № 691/1240/18 (провадження № 61-4680св23)). Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка, які саме об`єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (див. постанову Верховного Суду від 16 вересня 2020 року в справі № 344/5437/17 (провадження № 61-124св20)). Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду при наявності спору між подружжям. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України) (див. постанову Верховного Суду від 12 квітня 2023 року в справі №648/3137/15-ц (провадження № 61-17560св21)). Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 21 вересня 2022 року в справі №127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)). Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Поділ майна подружжя, що перебуває у їхній спільній сумісній власності, є підставою для набуття особистої приватної власності кожним із подружжя. Встановивши, що об`єкт поділу належить сторонам на праві спільної сумісної власності та вирішивши надалі питання про такий поділ, власність сторін спору на цей об`єкт стає спільною частковою (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 06 червня 2024 року в справі № 755/4429/22 (провадження № 61-17782св23)). Задовольняючи вимогу про визнання тільки за ОСОБА_2 права власності на частину в нерухомому майні - квартирі, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що у разі пред`явлення вимоги про визнання права власності на майно у рівних частках у порядку поділу спільної сумісної власності, суд визнає за кожним співвласником право власності на частку у праві спільної часткової власності на відповідний об`єкт, а не ділить останній і не визнає за позивачем право власності на половину цього об`єкта. Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 06 листопада 2024 року в справі № 211/6412/20 (провадження № 61-2434св24), від 20 листопада 2024 року в справі № 703/715/23 (провадження № 61-6802св24, від 25 червня 2025 року в справі № 757/18070/16-ц (провадження № 61-856св24) та від 24 липня 2025 року в справі № 308/13634/22 (провадження № 61-6688св24). Згідно зі частиною четвертою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. З огляду на це, колегія суддів доходить висновку про часткову зміну мотивувальної частини оскаржуваного рішення, зокрема щодо поділу квартири подружжя, і у зв`язку із цим викладення його резолютивної частини у відповідній частині в новій редакції. За приписами частини шостої статті 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)). У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. постанову Верховного Суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20 (провадження № 61-475св22)). Процесуальний закон не містить підстав не враховувати при розгляді спору про поділ спільного майна подружжя предмет, підстави позову, та власне позовні вимоги, які заявив позивач (див. Постанову Верховного Суду від 01 серпня 2024 року в справі № 362/1505/18 (провадження № 61-6304св23)). Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу (частина третя статті 370 ЦК України). Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою (абзаци перший і другий частини другої статті 364 ЦК України). Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України). Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини друга, четверта та п`ята статті 71 СК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21) викладено такий висновок щодо застосування норм права: «Приписи частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України і статті 365 ЦК України з урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК Украйни) треба розуміти так: (а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); (б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні. У пункті 66.1 цієї постанови зазначено, що у разі поділу спільної сумісної власності необхідно настільки, наскільки це можливо, встановити, для кого зі сторін спору майно, яке є предметом поділу, має більше значення, враховуючи різні обставини його набуття та використання сім`єю. В доктрині зазвичай виокремлюється компенсаційна функція приватного права, яка спрямована на відновлення порушених цивільних прав і полягає в наданні таких засобів (зазвичай, грошей), завдяки яким це стало б можливим. Так, при пошкодженні майна особи сплачується його вартість або гроші, необхідні для ремонту; при завданні шкоди здоров`ю особи - кошти для лікування, протезування, реабілітації тощо; при поширенні неправдивої інформації про особу - її спростування та грошова компенсація моральної шкоди та ін. «Сompensare» (з лат.)) означає відшкодовувати або урівноважувати. По своїй суті компенсація в приватному праві - це певні дії задля справедливого «урівноваження» майнової чи немайнової втрати (внаслідок, наприклад, завдання шкоди чи припинення повністю або частково певного суб`єктивного права) шляхом сплати особі грошей, як загального еквіваленту всіх цінностей, або передання їй будь-якого майна такого роду, якості та вартості, що дадуть змогу «залагодити» понесену втрату. Саме тому цивільний закон конструкцій безкомпенсаційного припинення права приватної власності на земельну ділянку (чи права на частку) на підставі рішення суду у справах про поділ спільного майна подружжя або про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі не містить. При цьому, вирішення такого спору не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації і про гарантії її отримання або ж звертатися до суду з відповідним позовом в іншій справі. Як наслідок у цих справах об`єкт нерухомості, який розташований на земельній ділянці, що належить на праві приватної власності одному з подружжя, залишається у власності подружжя, який є власником земельної ділянки, а інший з подружжя має право вимагати виплати грошової компенсації понесених під час перебування у шлюбі затрат на поліпшення належного подружжю майна або врахування відповідної компенсації при поділі іншого майна подружжя. Саме через рішення про стягнення відповідної компенсації суд справедливо «урівноважує» інтереси подружжя. При цьому не виключається поділ подружжям в натурі будинку, будівлі, споруди, що є спільною сумісною власністю подружжя, який знаходиться на такій земельній ділянці, та набуття особою, яка не мала права власності на земельну ділянку. Проте таке припинення права приватної власності відповідача на земельну ділянку (на частку у праві) за вимогою другого з подружжя можливе за умови одночасного присудження власнику грошової компенсації замість його частки у праві власності на земельну ділянку або врахування відповідної компенсації вартості земельної ділянки (її частки) при поділі іншого майна подружжя. Тому за вимогою другого з подружжя про припинення права приватної власності відповідача на земельну ділянку (на частку у праві) судам слід вирішувати питання щодо попереднього внесення позивачем відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду за правилом частини п`ятої статті 71 СК України, що є гарантією відшкодування власнику вартості такої частки (див. постанову Верховного Суду від 11 грудня 2024 року в справі № 369/3056/21 (провадження № 61-8040св23)). З урахуванням викладеного, колегія суддів не може погодитись із висновками місцевого суду про те, що спірний автомобіль належить залишити в користуванні ОСОБА_1 , із стягненням з неї на користь ОСОБА_2 вартості частки в такому, адже сторони не дійшли згоди щодо отримання такої грошової компенсації відносно неподільної речі (автомобіля), оскільки судом на підстав поданих сторонами доказів не може бути достовірно встановлено, ким із сторін на даний час використовується спірний автомобіль, тобто в чиєму володінні та користуванні він знаходиться, що має вирішальне значення для вирішення цієї позовної вимоги, а оскільки доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, наявні підстави для визнання цього автомобіля спільним майном подружжя, без його реального поділу та залишення у власності одного із колишнього подружжя, зі стягненням на користь іншого компенсації половини його вартості. Тобто, доводи апеляційної скарги у цій частині знайшли своє часткове підтвердження під час апеляційного розгляду. Враховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку про необхідність скасування оскарженого рішення як в частині вирішення позовних вимог за первісним позовом, так і за зустрічним позовом про стягнення грошової компенсації вартості частки транспортного засобу, з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в їх задоволенні. Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу. Апеляційна скарга не містить доводів щодо неправильного вирішення судом першої інстанції цього питання, а під час апеляційного розгляду не встановлено обов`язкових підстав для зміни чи скасування рішення суду у цій частині. Пунктами 1 та 2 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За приписами частини другої статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню; порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Оскільки доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження під час розгляду справи судом апеляційної інстанції, таку необхідно задовольнити частково, рішення суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 про поділ квартири змінити, виклавши абзаци перший та другий резолютивної частини рішення в новій редакції; в частині вирішення позовних вимог за позовом ОСОБА_2 та зустрічним позовом ОСОБА_1 про стягнення грошової компенсації вартості частки транспортного засобу скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні вказаних вимог відмовити, а в частині вирішення позовних вимог як за первісним, так і за зустрічним позовом про визнання спільною сумісною власністю та поділ транспортного засобу залишити без змін. Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). Згідно зі частиною першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги - задоволення такої частково, рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат, а саме стягнення судового збору необхідно доповнити новим абзацом про його стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 у розмірі 1 311 грн 50 коп., а в частині розподілу витрат на професійну правничу допомогу залишити без змін. Щодо судових витрат, пов`язаних з розглядом справи судом апеляційної інстанції, виходячи з результатів її розгляду, підстави для їх розподілу, відсутні. Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 376, 382 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,

УХВАЛИВ: апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_6 , задовольнити частково. Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 червня 2025 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 про поділ квартири змінити, виклавши абзаци перший та другий резолютивної частини рішення в такій редакції: «Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя задовольнити частково. Визнати за ОСОБА_2 право на частку в розмірі в праві спільної часткової власності на нерухоме майно, а саме квартиру, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . Визнати за ОСОБА_1 право на частку в розмірі в праві спільної часткової власності на нерухоме майно, а саме квартиру, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 ». Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 червня 2025 року в частині вирішення позовних вимог за позовом ОСОБА_2 та зустрічним позовом ОСОБА_1 про визнання спільною сумісною власністю та поділ транспортного засобу залишити без змін. Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 червня 2025 року в частині вирішення позовних вимог за позовом ОСОБА_2 та зустрічним позовом ОСОБА_1 про стягнення грошової компенсації вартості частки транспортного засобу скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні вказаних вимог відмовити. Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 червня 2025 року в частині розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу залишити без змін, а в частині розподілу судового збору змінити, доповнивши резолютивну частину абзацом дев`ятим такого змісту: «Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 311 грн 50 коп». Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Повна постанова складена 29 грудня 2025 року. Головуючий С.М. Копняк Судді: С.М. Бойко А.В. Ніткевич