Постанова 4824 № 753/6978/21

справа № 753/6978/21 головуючий у суді І інстанції Котвицький В.Л. провадження № 22-ц/824/17687/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О. П О С Т А Н О В А Іменем України 17 грудня 2025 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді Фінагеєва В.О., суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А., за участю секретаря Надточий К.О., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 03 березня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Котвицького В.Л., у м. Києві, повний текст рішення виготовлений 14 березня 2025 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 новича, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рильська Лариса Семенівна, про визнання правочинів недійсними та відновлення становища, яке існувало до порушення, - В С Т А Н О В И В: У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив: - визнати недійсним договір від 03 серпня 2020 року купівлі-продажу садово-дачного (житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С., зареєстрований в реєстрі за № 650. - визнати недійсним договір дарування від 12 серпня 2020 року садово-дачного (житлового) будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С., зареєстрований в реєстрі за № 722. - відновити становище, яке існувало до порушення шляхом: скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Рильської Л.С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 53431997 від 03 серпня 2020 року (запис № 37598363) щодо реєстрації права власності ОСОБА_7 на садово-дачний (житловий) будинок за адресою: АДРЕСА_1 , та скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Рильської Л.С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 53697754 від 20 серпня 2020 (запис № 37843602) щодо реєстрації права власності ОСОБА_6 на садово-дачний (житловий) будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Сквирського районного суду Київської області від 17 січня 2020 року у справі №376/394/19 задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та ОСОБА_8 про стягнення заборгованості за договором позики, та стягнуто з ОСОБА_4 суму заборгованості в розмірі 23 300 000,00 грн., а також з ОСОБА_4 солідарно із ОСОБА_8 стягнуто суму заборгованості в розмірі 2 000 000,00 грн. Постановою Київського апеляційного суду від 21 липня 2020 рішення суду першої інстанції залишено без змін. ОСОБА_4 на момент розгляду справи перебував і по даний час перебуває у розшуку правоохоронних органів України за фактом вчинення злочину та за останньою наявною інформацією переховується у Польщі. З 18 липня 2016 року по 03 серпня 2020 у спільній сумісній власності подружжя Литвин перебував садово-дачний будинок АДРЕСА_2 . Право власності на зазначений будинок було зареєстровано на дружину ОСОБА_4 - ОСОБА_3 . ОСОБА_1 мав намір задовольнити свої грошові вимоги до ОСОБА_4 за рахунок його 1/2 частки у вказаному домоволодінні по АДРЕСА_3 . Після проголошення постанови Київського апеляційного суду від 21 липня 2020 року, яким рішення Сквирського районного суду Київської області від 17 січня 2020 року залишено без змін, ОСОБА_4 , будучи повідомлений про результати розгляду справи апеляційним судом, побоюючись звернення стягнення на частину будинку на виконання рішення суду, через консульство України в Польщі, надав дозвіл своїй дружині ОСОБА_3 на продаж будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Між ОСОБА_3 , в особі представника ОСОБА_9 , та ОСОБА_7 03 серпня 2020 року було укладено договір купівлі-продажу садово-дачного будинку № 650 від 03 серпня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С. Відповідно до пункту 3.1. Договору продаж будинку за домовленістю сторін вчиняється за 2 750 000,00 грн., які отримані Продавцем від Покупця до підписання цього договору шляхом безготівкового перерахування коштів з рахунку Покупця на рахунок Продавця. Між ОСОБА_10 та його сином - ОСОБА_6 20 серпня 2020 року було укладено договір дарування № 722 від 20 серпня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С. Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав, власником будинку АДРЕСА_2 , є ОСОБА_6 . Наразі приватним виконавцем Фесик М. О. здійснюється примусове виконання рішення Сквирського районного суду Київської області від 17 січня 2020 року у справі № 376/394/19, що підтверджується постановою про об`єднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження від 06 серпня 2020 року № 62750264. Внаслідок продажу боржником - ОСОБА_4 частки у домоволодінні порушуються права ОСОБА_11 як стягувача. На підставі викладеного, на думку позивача, наявні підстави для визнання правочинів з відчуження будинку АДРЕСА_2 недійсними та відновлення становища, яке існувало до порушення. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 03 березня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_11 відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_12 просить скасувати рішення суду першої інстанції через невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_12 посилається на аналогічні обставини викладені ним у позовній заяві та вказує, що укладені правочини є фіктивними, оскільки не спрямовані на реальні правові наслідки, а укладені виключно з метою створити перешкоди позивачу у задоволенні своїх майнових вимог до ОСОБА_4 за рахунок частки у спільній сумісній власності подружжя ОСОБА_13 . З моменту продажу (дарування) у будинку ніхто не проживає, ніхто не зареєстрований, комунальні послуги не сплачуються, відсутнє підтвердження сплати коштів за договором купівлі продажу, нові власники не вступили у фактичне володіння майном, правочини були укладені у короткий проміжок часу та мали очевидну мету вивести майно з під стягнення. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_6 , вказує, що доводи апеляційної скарги є безпідставними, не мають законодавчого обґрунтування, через що скарга не може бути задоволена, судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення з додержанням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , зазначає, що продаж будинку було здійснено на законних підставах 03 серпня 2020 року за реальну ринкову ціну 2 750 000,00 грн. Покупець ОСОБА_7 не має родинних чи будь-яких пов`язаних відносин з ОСОБА_3 або з ОСОБА_4 , що підтверджує незалежність правочину. Грошові кошти були сплачені в повному обсязі, що підтверджується платіжними документами. ОСОБА_3 не була стороною жодних боргових зобов`язань перед позивачем і не могла передбачити наявність будь-яких спорів, що виникли між позивачем і колишнім чоловіком. Відтак, жодного умислу ухилятися від виконання зобов`язань чи заподіювати шкоду кредитору не існувало. Заявлені позовні вимоги не є встановленим законом ефективним способом захисту, що є самостійною підставою для відмови у позові. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено, що 25 липня 1987 ОСОБА_3 уклала шлюб з ОСОБА_4 15 січня 1999 року між ОСОБА_14 , з однієї сторони (Продавець), та ОСОБА_3 , з другої сторони (Покупець), укладений Договір купівлі - продажу б/н. Предметом договору встановлено, що Продавець зобов`язуються передати у власність Покупцю майно, згідно з актом оцінки, який є невід`ємною частиною цього Договору, а Покупець зобов`язуються прийняти це майно, та оплатити. 10 лютого 1999 року ОСОБА_3 видана книжка члена садового товариства «Прибой» разом з документацією на садову ділянку АДРЕСА_2. 23 березня 1999 року Дарницьким відділом РАГС м. Києва зареєстровано розірвання шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Рішенням Сквирського районного суду Київської області від 17 січня 2020 року у справі № 376/394/19 задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та ОСОБА_8 про стягнення заборгованості за договором позики, та стягнуто з ОСОБА_4 суму заборгованості в розмірі 23 300 000,00 грн., а також з ОСОБА_4 солідарно із ОСОБА_8 стягнуто суму заборгованості в розмірі 2 000 000,00 грн. Постановою Київського апеляційного суду від 21 липня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Відповідно до обставин, викладених в позовній заяві, ОСОБА_1 мав намір задовольнити свої грошові вимоги до ОСОБА_4 за рахунок його 1/2 частки у вказаному домоволодінні по АДРЕСА_3 . Однак, позивач дізнався про те, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 03 серпня 2020 року було укладено договір купівлі-продажу садово-дачного будинку № 650 від 03 серпня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С. Відповідно до пункту 3.1. Договору продаж будинку за домовленістю сторін здійснений за 2 750 000,00 грн., які отримані Продавцем від Покупця до підписання цього договору шляхом безготівкового перерахування коштів з рахунку Покупця на рахунок Продавця. У подальшому, між ОСОБА_10 та його сином - ОСОБА_6 20 серпня 2020 року було укладено договір дарування №722 від 20 серпня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С. Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав, власником будинку АДРЕСА_2 , є ОСОБА_6 . Ухвалюючи рішення про відмову у позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів, що спірні договори купівлі-продажу та дарування вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цими договорами. Обидва спірні договори купівлі-продажу та дарування відповідають волевиявленню сторін та спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, отже відсутні підстави для визнання цих договорів недійсними, як фіктивних правочинів. Апеляційний суд не погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (частини другої статті 202 ЦК України). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта статті 202 ЦК України). Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України). Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 вересня 2021 року в справі № 570/1533/20 (провадження № 61-8068св21). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року у справі № 606/1636/18 (провадження № 61-13833св19) зазначено, що: «зважаючи на те, що ОСОБА_4 надавала лише згоду на укладення договору дарування від 04 лютого 2015 року, проте не була його стороною, то вона не може вважатися належним відповідачем за вимогами про визнання недійсним оспорюваного договору». По своїй суті згода одного з співвласників щодо розпорядження спільним сумісним майном є одностороннім правочином. При вчиненні такого правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Касаційний суд неодноразово звертав увагу на те, що по своїй сутності згода є одностороннім правочином (див., наприклад, постанови Верховного Суду від: 23 червня 2021 у справі № 537/3100/17; 10 листопада 2021 року в справі № 756/2312/18; 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18; 26 січня 2022 року в справі № 754/5554/16-ц; 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19). Згода іншого з подружжя має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору. Відсутність згоди іншого з подружжя може мати наслідком, зокрема, визнання договору недійсним у разі недобросовісності контрагента іншого з подружжя. Суб`єкт, який надає згоду на укладення договору іншим з подружжя, не стає стороною договору. Саме тому в разі пред`явлення вимоги про визнання недійсним договору належним відповідачем є сторона договору (інший з подружжя). Апеляційним судом встановлено, що сторонами оспорюваного договору є ОСОБА_3 та ОСОБА_7 . Оскільки ОСОБА_4 лише надавалася згода на укладення договору між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 купівлі-продажу садово-дачного будинку № 650 від 03 серпня 2020 року, проте він не був його стороною, останній не може вважатися належним відповідачем за вимогою про визнання недійсним оспорюваного договору, а тому позовні вимоги до останнього не підлягають до задоволення. Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України). Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Наведене дає правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуто подружжям під час перебування у зареєстрованому шлюбі, проте за особисті кошти, за умови доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, тим з подружжя, який її спростовує. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Отже, у сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними. За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. З матеріалів справи вбачається і це встановлено судом, що 25 липня 1987 ОСОБА_3 уклала шлюб з ОСОБА_4 15 січня 1999 року між ОСОБА_14 , з однієї сторони (Продавець), та ОСОБА_3 , з другої сторони (Покупець), укладений Договір купівлі - продажу б/н. Предметом договору встановлено, що Продавець зобов`язуються передати у власність Покупцю майно, згідно з актом оцінки, який є невід`ємною частиною цього Договору, а Покупець зобов`язуються прийняти це майно, та оплатити. 10 лютого 1999 року ОСОБА_3 видана книжка члена садового товариства «Прибой» разом з документацією на садову ділянку АДРЕСА_2. 23 березня 1999 року Дарницьким відділом РАГС м. Києва зареєстровано розірвання шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 03 серпня 2020 між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу садово-дачного (житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С., зареєстрований в реєстрі за №

650. За змістом пункту 2.3. вказаного договору цей договір посвідчений за згодою чоловіка продавця ОСОБА_4 . Отже, вищезазначене майно є спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Доказів того, що вказаний будинок був придбаний за власні кошти ОСОБА_3 , або після розірвання шлюбу спірний будинок був визнаний приватної власністю ОСОБА_3 матеріали справи не містять. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові. Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору, як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами, межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)». Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20). Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21). Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі). В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21). Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що: «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України». Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України). Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23). Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). У справі, що переглядається, встановлено, що продавець ОСОБА_3 , на ім`я якої було зареєстроване право власності на спірний будинок, що є спільною сумісною власністю з ОСОБА_4 , відчужила зазначений будинок ОСОБА_7 , після пред`явлення ОСОБА_1 до ОСОБА_4 вимоги про погашення боргу за договором позики, та після прийняття постанови Київського апеляційного суду від 21 липня 2020 року, якою рішення Сквирського районного суду Київської області від 17 січня 2020 року про стягнення з ОСОБА_4 суму заборгованості в розмірі 23 300 000,00 грн., що свідчить про те, що сторони договору діяли очевидно недобросовісно та зловживали правами, оскільки вчинили оспорюваний договір купівлі-продажу, який порушує майнові інтереси позикодавця і направлений на недопущення звернення стягнення на майно, що є спільною власністю боржника та ОСОБА_3 . Отже, ОСОБА_4 , як співвласник житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , усвідомлював, що може бути звернено стягнення на будинок у рахунок погашення боргу, проте надав ОСОБА_3 згоду на його відчуження, допускаючи настання негативних наслідків за договором позики, у вигляді звернення стягнення на частину будинку, а ОСОБА_3 , відчужила його на користь ОСОБА_7 , що ставить під сумнів добросовісність дій продавця та набуває ознак фраудаторного правочину. Ті обставини, що правочин укладений з ОСОБА_7 , за яким було відчужено спірний будинок носив реальний характер (був реально виконаний), будь-які обмеження щодо відчуження будинку були відсутні, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення ОСОБА_4 звернення стягнення на частку його майна. Разом з тим, оскільки договір купівлі-продажу між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 садово-дачного (житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , був укладений після набрання законної сили рішенням Сквирського районного суду Київської області від 17 січня 2020 року про стягнення з ОСОБА_4 заборгованості в розмірі 23 300 000,00 грн., ОСОБА_3 не є солідарним боржником за договором позики укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 - вчинення договору купівлі-продажу будинку між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 в частині частки, що належить на праві власності ОСОБА_3 не порушує прав ОСОБА_1 . За змістом частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України). З огляду на визначення законом розміру частки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у праві спільної власності на будинок, відсутність боргових зобов`язань у ОСОБА_3 перед ОСОБА_1 , визнання договору купівлі - продажу між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 недійсним в цілому буде порушувати право ОСОБА_3 на володіння, користування та розпорядження її майном. Схожі за змістом висновки викладені у постановах Верховного суду від 10 травня 2023 року у справі № 756/10461/21 та від 07 липня 2025 року у справі № 727/5572/23. Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд приходить до висновку про необхідність визнання недійсним договору купівлі-продажу від 03 серпня 2020 року в частині частки садово-дачного будинку, за адресою: АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_4 . Оскільки апеляційний суд приходить до висновку про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 03 серпня 2020 року в частині частки садово-дачного житлового будинку, що належить на праві спільної власності ОСОБА_4 , договір дарування садово-дачного (житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 від 20 серпня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С., зареєстрованого в реєстрі за № 722 укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 також підлягає визнанню недійсним в частині будинку, тобто в частині, яка належала ОСОБА_4 . Щодо вимоги позивача про відновлення становища, яке існувало до порушення шляхом: скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Рильської Л.С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 53431997 від 03 серпня 2020 року (запис № 37598363) щодо реєстрації права власності ОСОБА_7 на садово-дачний (житловий) будинок за адресою: АДРЕСА_1 , та скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Рильської Л.С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 53697754 від 20 серпня 2020 (запис № 37843602) щодо реєстрації права власності ОСОБА_6 на садово-дачний (житловий) будинок за адресою: АДРЕСА_1 , апеляційний суд виходить з наступного. Відповідно до абзаців першого-третього частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на момент ухвалення судового рішення) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором З огляду на приписи ч. 3 ст. 26 Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» апеляційний суд відмовляє у задоволенні позовних вимог в частині скасування рішень приватного нотаріуса, оскільки рішення суду про визнання недійсним договорів купівлі-продажу та дарування має наслідком поновлення речових прав, які існували до укладення недійсних правочинів. За таких обставин, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, неповно з`ясував обставини справи, висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, не ґрунтуються на наявних у справі доказах, що у відповідності до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення по суті вимог позивача. Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. При подачі позовної заяви ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірі 3 632,00 грн. При подачі апеляційної скарги ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірі 5 449,00 грн.Оскільки апеляційний суд приходить до висновку про наявність підстав до часткового задоволення позивних вимог, сплачений позивачем судовий збір підлягає стягненню на його користь з відповідачів пропорційно до задоволеної частини позовних вимог (33,33%), а саме у розмірі 3 026,69 грн. (9081*66,66%) тобто по 1 008,89 грн. з кожного. На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 376, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 03 березня 2025 рокускасувати та ухвалити нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , про визнання правочинів недійсними та відновлення становища, яке існувало до порушення відмовити. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 новича, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рильська Лариса Семенівна, про визнання правочинів недійсними та відновлення становища, яке існувало до порушення задовольнити частково. Визнати недійсним договір купівлі-продажу від 03 серпня 2020 року в частині частки садово-дачного (житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С., зареєстрований в реєстрі за №

650. Визнати недійсним договір дарування від 12 серпня 2020 року в частині частки садово-дачного (житлового) будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С., зареєстрований в реєстрі за №722. В іншій частині позовних вимог відмовити. Стягнути з ОСОБА_3 , місце проживання: АДРЕСА_4 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , ОСОБА_5 , місце проживання: АДРЕСА_5 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , ОСОБА_6 новича місце проживання: АДРЕСА_5 , ідентифікаційний номер НОМЕР_4 на користь ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_6 , ідентифікаційний номер НОМЕР_5 судовий збір у розмірі 1 008,89 (одна тисяча вісім) гривень 89 копійок з кожного. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повне судове рішення складено 18 грудня 2025 року. Головуючий Фінагеєв В.О. Судді Кашперська Т.Ц. Яворський М.А.