Постанова КЦС ВС № 757/50206/20-ц

20 червня 2024 року м. Київ справа № 757/50206/20-ц провадження № 61-9221св23 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Краснощокова Є. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Татаріна Олеся Владиславівна, розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2021 року у складі судді Батрина О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року у складі колегії суддів: Семенюк Т. А., Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Історія справи Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Татаріна О. В., про визнання правочину недійсним, скасування та поновлення запису про реєстрацію права власності. Позов мотивований тим, що 28 лютого 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики № 30004/2013/8Т, відповідно до умов якого остання отримала від позивача 5 400 000,00 грн, що еквівалентно 647 000 дол. США на дату укладення договору. У січні 2015 року відповідач перестала виконувати умови договору щодо повернення позики. У зв`язку з цим, позивач спочатку 11 березня 2015 року, у межах досудового вирішення спору, попередив відповідача про стягнення боргу. Згодом, позивач подав відповідний позов до суду. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16 лютого 2016 року у справі № 761/19282/15-ц, яке постановою Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року залишено без змін, стягнуто заборгованість за договором позики зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 . На виконання рішення Шевченківським районним судом м. Києва було видано позивачу виконавчий лист від 09 вересня 2020 року у справі № 761/19282/15-ц, а 18 вересня 2020 року відкрито виконавче провадження № ВП НОМЕР_1 та накладено арешт майна боржника. Після ознайомлення з матеріалами виконавчого впровадження, в тому числі з довідкою з Державного Реєстру речових прав від 07 жовтня 2020 року, позивачу стало відомо, що ОСОБА_2 не має у власності грошових коштів, об`єктів нерухомості. Є лише корпоративні права у ТОВ «Лаккет», які нічого не варті, статутний капітал цього товариства складає 12 000 грн. Також позивачем було встановлено, що ОСОБА_2 продовжує користуватись нерухомим майном, а саме квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 , яка на час подання позовної заяви до Шевченківського районного суду м. Києва перебувала у її власності та була відчужена на підставі договору дарування від 23 жовтня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Татаріною О. В. за реєстраційним номером 1054 її матері - ОСОБА_5 . Позивач вважає, що вказаний договір слід визнати недійсним, оскільки він вчинений без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином: ОСОБА_5 на час укладення договору проживала одна у власній квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , де і проживає зараз; вона не потребувала подарованої додаткової житлової площі і ніколи її не використовувала. Договір дарування було укладено з метою уникнення цивільно-правової відповідальності, оскільки ОСОБА_5 , діючи в інтересах ОСОБА_2 , 18 серпня 2016 року (менше ніж через рік) здійснила відчуження цієї квартири за договором дарування її онуку ОСОБА_4 - сину ОСОБА_2 , який проживає разом зі своєю матір`ю ОСОБА_2 . Укладення спірного договору дарування ОСОБА_2 зі своїм родичем першого ступеня споріднення ОСОБА_5 відбулося виключно з метою приховання цього майна від наступного звернення стягнення в рахунок погашення боргу за невиконаним зобов`язанням. 1) ОСОБА_2 відчужила ОСОБА_3 майно 23 жовтня 2015 року після пред`явлення до неї позову про стягнення заборгованості (07 липня 2015 року); 2) майно відчужене на підставі договору дарування - безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича навіть не один раз, а двічі, спочатку «новим власником» стала мати ОСОБА_2 , а потім її син; 4) після відчуження спірного майна у ОСОБА_2 відсутнє інше майно, за рахунок якого вона може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Позивач, з урахуванням заяви про зміну предмету позову просив: визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_3 , укладений ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений 23 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Татаріною О. В. за реєстраційним номером 1054; скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Татаріної О. В. про державну реєстрацію права власності на об`єкт житлової нерухомості за № 25530273, проведену на підставі вказаного договору; скасувати запис про державну реєстрацію права власності на об`єкт житлової нерухомості за № 11730432 від 23 жовтня 2015 року; скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Татаріної О. В. про державну реєстрацію права власності на об`єкт житлової нерухомості за № 31034560 від 21 серпня 2016 року; скасувати запис про державну реєстрацію права власності на об`єкт житлової нерухомості за № 16010581 від 18 серпня 2016 року; відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення права власності на квартиру ОСОБА_2 ; поновити запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на об`єкт житлової нерухомості на спірну квартиру в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 02 квітня 2021 року залучено в якості співвідповідача ОСОБА_4 . Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Татаріна О. В., про визнання правочину недійсним, скасування та поновлення запису про реєстрацію права власності відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 07 червня 2021 року, а саме: арешт на кв. АДРЕСА_4 , яка на праві приватної власності належить ОСОБА_4 . Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що: зміст та форма договору дарування квартири відповідають вимогам статті 203, частині першій статті 215 ЦК України, а тому підстави для визнання його недійсним відсутні; ОСОБА_2 відчужила спірне майно після пред`явлення до неї позову про стягнення заборгованості (07 липня 2015 року) на підставі безоплатного договору дарування і на користь своєї матері. Водночас, на час укладення оспорюваного договору дарування, рішення щодо стягнення заборгованості на користь позивача було відсутнє, ухвалу суду про відкриття провадження у справі № 761/19282/15-ц оприлюднено в Єдиному державному реєсьтрі судових рішень 24 грудня 2015 року (після укладення договору дарування квартири), даних щодо отримання відповідачем ОСОБА_2 ухвали про відкриття провадження, судових повісток про виклик до суду у справі № 761/19282/15-ц не надано, повідомлення ОСОБА_2 від 11 березня 2015 року про порушення умов договору не містить доказів його вручення ОСОБА_2 . Інших доказів на підтвердження того, що на момент укладення договору дарування ОСОБА_2 знала про пред`явлення до неї позову про стягнення заборгованості матеріали справи не містить; доводи ОСОБА_1 , що після відчуження спірного майна відсутнє інше майно у відповідача ОСОБА_2 , за рахунок якого може бути здійснене погашення заборгованості, спростовуються матеріалами справи. Так, надані суду документи свідчать про те, що ОСОБА_2 є учасником ТОВ «Лаккет» і володіє 100 % частки у статутному капіталі зазначеного товариства. Посилання представників позивача, що вказане товариство є неприбутковим, а тому вартість частки є невисокою, не підтверджується доказами. ОСОБА_2 має щомісячний дохід у вигляді заробітної плати та пенсії та здійснює щомісячні відрахування в межах виконавчого провадження; таким чином, оскільки надані суду ОСОБА_1 докази не є достатніми у своїй сукупності для підтвердження наявності умислу відповідача ОСОБА_2 на вчинення фіктивного (фраудаторного) правочину з метою ухилення від виконання зобов`язань, а також враховуючи наявність іншого майна, на яке може бути звернуто стягнення, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання договору дарування квартири недійсним як фраудаторного правочину; також, в частині позовних вимог про визнання договору дарування недійсним суд першої інстанції послався на постанови Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у в справі № 754/5841/17 та від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 та вказав, що відповідно до останньої позиції ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим; що стосується інших вимог позивача, то вони задоволенню не підлягають, оскільки вони є похідними від позовних вимог про визнання договору дарування недійсним. Крім того, з 16 січня 2020 року такого способу захисту порушених речових прав, як скасування запису про проведену державну реєстрацію права, закон не передбачав, що є додатковою підставою для відмови у задоволенні таких позовних вимог. Суд погодився з доводами відповідача ОСОБА_2 про пропуск позивачем позовної давності, оскільки оспорюваний договір був укладений 23 жовтня 2015 року з внесенням відповідної інформації до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, позивач під час розгляду справи № 761/19282/15-ц про стягнення боргу за договором позики неодноразово звертався із заявами про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно ОСОБА_2 через існування ризику відчуження майна та до заяв про забезпечення позову позивач долучав витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таким чином, позивач міг проявити належну обачність щодо захисту своїх інтересів, як кредитора та мав достатньо інструментів для запобігання відчуженню майна. З цим позовом звернувся до суду в листопаді 2020 року. Водночас, враховуючи, що суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог по суті, то підстав для відмови у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском позовної давності немає, оскільки це є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Суд першої інстанції скасував заходи забезпечення позову, застосовані на підставі ухвали суду Печерського районного суду м. Києва у справі № 757/50206/20-ц від 07 червня 2021року (арешт спірного майна), оскільки потреба в забезпеченні позову відпала та змінились обставини, що зумовили його застосування. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року апеляційну скаргу Войцехівського С. П. в інтересах ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2021 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачем доведені позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання оспорюваного правочину недійсним, оскільки: 1) відповідач відчужила майно після пред`явлення до неї позову про стягнення заборгованості (позов пред`явлений у липні 2015 року, майно відчужене у жовтні 2015 року); 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору (договір дарування); 3) майно відчужене на користь близького родича (матері); 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може реально відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором (власність відповідача - ТОВ «Лаккет», не володіє жодним майном та є неприбутковим). Сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам свого кредитора за договором позики, ОСОБА_1 , оскільки відчуження належного їй майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення на її майно як боржника, що не виконав свої зобов`язання по поверненню позики; разом з тим, суд апеляційної інстанції вказав, що спірний договір дарування квартири укладений 23 жовтня 2015 року. Державна реєстрація права власності на спірну квартиру, набутого ОСОБА_3 за оспорюваним договором дарування, відбулась 23 жовтня 2015 року. У період з липня 2015 року ОСОБА_1 вживалися заходи щодо забезпечення позову до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики шляхом накладення арешту на інші квартири. Тобто позивач з відкритих джерел мав реальну можливість довідатися, що з 23 жовтня 2015 року належна боржнику квартира перейшла у власність іншої особи (матері сторін ). Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року було задоволено клопотання представника потерпілого ОСОБА_1 , адвоката Войцехівського С. П., який також представляє його інтереси у цій справі, про накладання арешту, крім іншого, на спірну квартиру. Відтак, станом на вересень 2017 року ОСОБА_1 був обізнаний про перехід права власності на кв. АДРЕСА_4 від боржника ( ОСОБА_2 ) до інших осіб. Тому вимоги про визнання недійсним договору про відчуження майна задоволенню не підлягає у зв`язку з пропуском позовної давності. Короткий зміст вимог касаційної скарги У червні 2023 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить передати справу на розгляд палати, рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі, стягнути з відповідачів судові витрати. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що: суд першої інстанції залишив поза увагою, що дії сторін оспорюваного правочину були направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому, за його рахунок, судового рішення про стягнення грошових коштів в межах виконавчого провадження, тому рішення суду першої інстанції є незаконним; суд апеляційної інстанції зробивши висновок про те, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити за спливом позовної давності, залишив поза увагою, що наявність оспорюваного договору дарування сама по собі не порушувала права позивача. Про те, що після відчуження спірного майна у ОСОБА_2 відсутнє інше майно, за рахунок якого вона може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором, позивач дізнався із листа приватного виконавця Авторгова А. М. від 09 жовтня 2020 року, отже позовна давність позивачем не пропущена. Ігнорування апеляційним судом доречних аргументів позивача є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У листопаді 2023 року ОСОБА_1 подав письмові пояснення щодо касаційної скарги. Позиція інших учасників справи У вересні 2023 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_7 , в якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, оскаржені судові рішення залишити без змін. Відзив на касаційну скаргу обгрунтований тим, що Верховний Суд вже розглядав аналогічну ссправу щодо спірної квартири (постанова Верховного Суду від 06 квітня 2022 року справа № 757/46058/20-ц). Фактичні обставини у справах, на які посилається позивач та по яким Верховним Судом зроблено відповідні висновки, є відмінними від фактичних обставин цієї справи. Суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про пропук позивачем позовної давності. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху, встановлено строк для усунення недоліків. Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2023 року клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено. Поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року. Відкрито касаційне провадження у справі № 757/50206/20-ц, витребувано справу з суду першої інстанції. У листопаді 2023 року справа № 757/50206/20-ц надійшла до Верховного Суду. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 квітня 2024 року справу № 757/50206/20-ц передано судді-доповідачеві Дундар І. О. Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2024 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 03 серпня 2023 року зазначено, що доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України, що неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Зазначено, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 29 жовтня 2020 року у справі № 727/11811/18, від 18 березня 2020 року у справі № 520/16281/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17, від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19, від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19, від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19, від 16 листопада 2022 року у справі № 910/7310/20, від постановах Верховного Суду України від 01 червня 2016 року у справі № 920/1771/14, від 30 листопада 2016 року у справі № 910/31110/15, необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права, викладених у постанові Верховного Суду від 06 квітня 2022 року у справі № 757/46058/20-ц. Фактичні обставини Суди встановили, що 23 жовтня 2015 року між ОСОБА_2 , з однієї сторони, та ОСОБА_8 (обдаровуваний), з другої сторони, був укладений договір дарування квартири, за умовами якого дарувальник подарувала, а обдаровуваний прийняла у дар належну дарувальнику на праві власності кв. АДРЕСА_4 . 18 серпня 2016 року ОСОБА_5 відчужила цю квартиру за договором дарування онуку ОСОБА_4 . Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16 лютого 2016 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року, у справі № 761/19282/15-ц, стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 15 541 914,65 грн, оскільки ОСОБА_2 не виконала у визначений строк свої зобов`язання за договором позики від 28 лютого 2013 року. Позиція Верховного Суду Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору дарування, відновлення становища, яке існувало до порушення, скасування записів та рішення про державну реєстрацію права власності Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20)). Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22)). При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)». Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)). Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним). Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі). В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає. Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що: «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України». Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що: «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)». Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)). Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Касаційний суд вже зауважував, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)). Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)). Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину (див., зокрема, постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)). Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) зазначено, що: «очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони договору купівлі-продажу від 26 червня 2018 року частки у праві спільної часткової власності на квартиру) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (договір купівлі-продажу від 26 червня 2018 року) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку ОСОБА_1 і зумовив для неї настання таких негативних наслідків. Обраний ОСОБА_1 спосіб захисту (відновлення становища яке існувало до порушення, шляхом повернення частки в праві спільної часткової власності ОСОБА_2) передбачений пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України та є ефективним для захисту її порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року у справі № 643/15604/17 (провадження № 61-3068св21) зазначено, що: «висновок суду першої інстанції про наявність підстав для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями та земельною ділянкою від 20 жовтня 2010 року недійсним на підставі статей 3, 13, 203, 215 ЦК України, як вчиненого на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), є правильним. […] Крім того, позивачі просили застосувати наслідки визнання договору купівлі-продажу недійсними шляхом повернення сторін в первісний стан. Такими наслідками позивач вважав скасування державної реєстрації прав власності на нерухоме майно за його набувачами (ТОВ «ВІВАТ» та ТОВ «ИРИС»), з чим погодився суд першої інстанції. Разом з тим суд першої інстанції не врахував, що у спірних правовідносинах та за встановлених обставин справи ефективним способом захисту права/інтересу кредитора за вимогою про повернення сторін в первісний стан, тобто відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), є повернення відповідного майна боржнику і для такого повернення оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається». Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частини четверта, п`ята статті 82 ЦПК України). Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). У справі, що переглядається: при зверненні з позовом ОСОБА_1 посилався на те, що оспорюваний договір вчинений з метою приховання спірного майна (кв. АДРЕСА_4 ) від наступного звернення стягнення в рахунок погашення боргу за невиконаним зобов`язанням, оскільки: 1) ОСОБА_2 відчужила ОСОБА_3 майно 23 жовтня 2015 року після пред`явлення до неї позову про стягнення заборгованості (07 липня 2015 року); 2) майно відчужене на підставі договору дарування - безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича навіть не один раз, а двічі, спочатку «новим власником» стала мати ОСОБА_2 , а потім її син; 4) після відчуження спірного майна у ОСОБА_2 відсутнє інше майно, за рахунок якого вона може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором; суд апеляційної інстанції вважав доведеними позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання оспорюваного правочину недійсним, оскільки відчуження належної ОСОБА_2 квартири відбулося з метою уникнення звернення стягнення на її майно як боржника, що не виконав свої зобов`язання по поверненню позики, тобто в момент укладення договору дарування ОСОБА_2 діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам свого кредитора ( ОСОБА_1 ) за договором позики. Такі висновки суду апеляційної інстанції є правильними; аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що у справі № 757/46058/20-ц, в якій Київським апеляційним судом 15 червня 2021 року прийнята постанова, яка набрала законної сили, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову про визнання недійсним договору дарування кв. АДРЕСА_4 , укладеного ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченого 23 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Татаріною О. В. за реєстраційним номером 1054 та встановив, що: спірний договір дарування квартири укладено 23 жовтня 2015 року та цього ж дня відбулася державна реєстрація права власності на квартиру за ОСОБА_3 ; у період з липня 2015 року принаймні до лютого 2016 року (дата ухвали Шевченківського районного суду м. Києва про скасування арешту) ОСОБА_1 вживалися заходи щодо забезпечення позову до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики шляхом накладення арешту на інші квартири; отже в означений період позивач з відкритих джерел мав реальну можливість довідатися, що з 23 жовтня 2015 року належна боржнику спірна квартира перейшла у власність іншої особи (матері сторін). Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року було задоволено клопотання представника потерпілого ОСОБА_1 , адвоката Войцехівського С. П., про накладання арешту, крім іншого, на спірну квартиру; отже цілком очевидним є факт, що станом на вересень 2017 року ОСОБА_1 був обізнаний про перехід права власності на спірну квартиру до інших осіб; за таких обставин, за наявності судового рішення у справі № 757/46058/20-ц, яке набрало законної сили, в якій брали участь ті самі особи та в якій встановлено, що ОСОБА_1 станом на вересень 2017 року був обізнаний про вчинення оспорюваного договору, а також враховуючи, що з позовом про визнання недійсним договору у цій справі позивач звернувся у листопаді 2020 року, він пропустив позовну давність; таким чином, суди в частині позовних вимог про визнання недійсним договору дарування спірної квартири та похідної від неї вимоги про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення права власності на квартиру ОСОБА_2 , зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позову, проте помилилися щодо мотивів такої відмови, тому оскаржені судові рішення в цій частині слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови; щодо аргументів відзиву на касаційну скаргу про те, що Верховний Суд вже розглядав аналогічну справу щодо спірної квартири (постанова Верховного Суду від 06 квітня 2022 року справа № 757/46058/20-ц), колегія суддів зазначає, що у справі № 757/46058/20-ц суд апеляційної інстанції визнав оспорюваний у цій справі недійсним договір унаслідок його фіктивності (стаття 234 ЦК), а у справі, що переглядається, апеляційний суд зробив висновок про кваліфікацію оспорюваного договору від 23 жовтня 2015 року як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); крім того, ОСОБА_1 у позові просив: скасувати запис про державну реєстрацію права власності на об`єкт житлової нерухомості за № 11730432 від 23 жовтня 2015 року; скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Татаріної О. В. про державну реєстрацію права власності на об`єкт житлової нерухомості за № 31034560 від 21 серпня 2016 року; скасувати запис про державну реєстрацію права власності на об`єкт житлової нерухомості за № 16010581 від 18 серпня 2016 року; разом з тим колегія суддів зазначає, що вказані позовні вимоги не є ефективними, оскільки не забезпечують відновлення порушених прав позивача. Ефективним способом захисту є визнання оспорюваного правочину недійсним та застосування реституції (відновлення становища, яке існувало до порушення). Тому у задоволенні заявлених вимог слід було відмовити саме з цих підстав. У зв`язку з викладеним оскаржені судові рішенні в цій частині також слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. Щодо позовних вимог про скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Татаріної О. В. про державну реєстрацію права власності на об`єкт житлової нерухомості, проведену на підставі вказаного договору та поновлення запису про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на об`єкт житлової нерухомості на спірну квартиру в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами (пункт 3 частини першої статті 255 ЦПК України). Тлумачення пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України свідчить, що підставою для прийняття судового рішення про закриття провадження у справі є наявність іншого рішення суду, яке набрало законної сили та яке ухвалено між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частини четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 320/9224/17 (провадження № 14-225цс19) вказано, що: «згідно з пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. Тобто, згідно з вказаним пунктом підставою для закриття провадження у справі є, зокрема, вирішення спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав шляхом ухвалення рішення, яке набрало законної сили, або постановлення ухвали про закриття провадження у справі». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15-ц (провадження № 14-58цс18) зазначено, що: «необхідність застосування пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України зумовлена, по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили (стаття 223 ЦПК України). За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року в справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) вказано, що: «предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року в справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) зазначено, що: «підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом з тим не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права». Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»). У справі, що переглядається: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Татаріна О. В. в якому, зокрема, просив: скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Татаріної О. В. про державну реєстрацію права власності на об`єкт житлової нерухомості за № 25530273, проведений на підставі вказаного договору; поновити запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на об`єкт житлової нерухомості на спірну квартиру в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. в обґрунтування позову ОСОБА_1 вказав, що: рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16 лютого 2016 року у справі № 761/19282/15-ц, яке набрало законної сили, стягнуто заборгованість за договором позики зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 . На час подання позовної заяви (справа № 761/19282/15-ц) у власності ОСОБА_2 перебувала спірна квартира, але в подальшому була відчужена на підставі договору дарування від 23 жовтня 2015 року. Позивач вважав, що вказаний договір слід визнати недійсним, оскільки його було укладено з метою уникнення цивільно-правової відповідальності ОСОБА_2 від наступного звернення стягнення на спірне майно в рахунок погашення її боргу за невиконаним зобов`язанням перед позивачем; аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що: рішенням Печерського районного суду м. Києва від 10 березня 2021 року у справі № 757/46058/20-ц відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Татаріна О. В., про визнання правочину недійсним; постановою Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 березня 2021 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови; постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 квітня 2022 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 березня 2021 року в незміненій частині та постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року залишено без змін; у справі № 757/46058/20-ц ОСОБА_1 відповідачами зазначив ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та просив, крім іншого, скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Татаріної О. В. про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на кв. АДРЕСА_5 ; поновити в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на зазначену квартиру. В обґрунтування позову зазначив, що договір дарування кв. АДРЕСА_5 , укладений 23 жовтня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , на підставі якого винесено рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на спірну квартиру, укладений виключно з метою приховання зазначеного майна (квартири) від наступного звернення стягнення на відповідне майно в рахунок погашення боргу ОСОБА_2 за невиконаним зобов`язанням перед позивачем; таким чином, спір, про який заявлено позивачем у цій справі (скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на об`єкт житлової нерухомості за № 25530273, поновлення запису про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно) був предметом розгляду у цивільній справі № 757/46058/20-ц, за результатами розгляду якої прийнято рішення суду, яке набрало законної сили, тобто існує рішення по спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, тому провадження у справі у цій частині підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини 1 статті 255 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З урахуванням висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23), Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21), Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23) та доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу слід задовольнити частково; оскаржені судові рішення в частині позовних вимог про: скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Татаріної О. В. про державну реєстрацію права власності на об`єкт житлової нерухомості, проведену на підставі вказаного договору; поновлення запису про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на об`єкт житлової нерухомості на спірну квартиру в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно скасувати, провадження у справі у цій частині закрити; оскаржені судові рішення в іншій частині змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. Оскільки Верховний Суд за наслідками розгляду касаційної скарги фактично змінює оскаржені судові рішення, але виключно у частині мотивів їх прийняття, новий розподіл судових витрат не здійснюється. З урахуванням висновків Верховного Суду за результатами касаційного перегляду справи, у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд палати, слід відмовити. Керуючись статтями 255, 256, 400, 412, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд палати відмовити. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року в частині позовних вимог про скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на об`єкт житлової нерухомості, поновлення запису про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно скасувати, провадження у справі у цій частині закрити. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року в частині позовних вимог про визнання недійсним договору дарування від 23 жовтня 2015 року, відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення права власності на квартиру, скасування запису про державну реєстрацію права власності на об`єкт житлової нерухомості за № 11730432 від 23 жовтня 2015 року, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на об`єкт житлової нерухомості за № 31034560 від 21 серпня 2016 року, скасування запису про державну реєстрацію права власності на об`єкт житлової нерухомості за № 16010581 від 18 серпня 2016 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2021 року та постанова Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року в скасованих частинах втрачають законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді: Д. А. Гудима І. О. Дундар В. М. Коротун Є. В. Краснощоков