Постанова Київський апеляційний суд № 940/710/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 940/710/24 Головуючий у суді І інстанції Косович Т.П. Провадження № 22-ц/824/11896/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 29 жовтня 2025 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Голуб С.А., суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тетіївського районного суду Київської області від 09 квітня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про поділ майна в натурі та визнання права власності на земельну ділянку, в с т а н о в и в: У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним вище позовом, обґрунтовуючи його тим, що вона є власником 6/11 частини житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , а інші 5/11 частини цього будинку належать ОСОБА_2 . Фактично вони користуються конкретно визначеними частками будинку, а саме: вона користується приміщеннями загальною площею 55,6 кв. м: II - тамбуром площею 1,6 кв. м, III - кладовою площею 12,0 кв. м, IV - кладовою площею 1,7 кв. м, V- кладовою площею 1,7 кв. м, 2-1 - кухнею площею 14,2 кв. м, 2-2 - житловою кімнатою площею 12,3 кв. м, 2-3 - житловою кімнатою площею 12,1 кв. м, хлівом - літ. Б, хлівом - літ. В, прибудовою - літ. в та вбиральнею - літ. Г.; відповідачка користується приміщеннями загальною площею 38,7 кв. м: I - верандою площею 7,8 кв. м, 1-1 - коридором площею 5,0 кв. м, 1-2 - житловою кімнатою площею 14,9 кв. м, 1-3 - кухнею площею 11,0 кв. м та криницею №

1. У добровільному порядку вирішити питання про виділення майна в натурі вони не можуть, як і не можуть укласти договір про поділ майна в натурі, так як земельна ділянка приватизована лише під однією частиною будинку. Позивачка просила поділити в натурі належний їм з ОСОБА_2 житловий будинок загальною площею 94,30 кв. м з надвірними будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Також просила в порядку статті 120 ЗК України визнати за нею право власності на земельну ділянку площею 0,1735 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що знаходиться по АДРЕСА_1 , посилаючись на те, що дана земельна ділянка знаходиться під її частиною будинку, проте на даний час рахується за померлою ОСОБА_4 . Рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 09 квітня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Поділено в натурі житловий будинок загальною площею 94,30 кв. м з надвірними будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Виділено ОСОБА_1 в натурі у власність частину житлового будинку та надвірних будівель, що знаходиться по АДРЕСА_1 та складається з приміщень загальною площею 55,6 кв. м, а саме: II - тамбур площею 1,6 кв. м, III - кладову площею 12,0 кв. м, IV - кладову площею 1,7 кв. м, V - кладову площею 1,7 кв. м, 2-1 - кухню площею 14,2 кв. м, 2-2 - житлову кімнату площею 12,3 кв. м, 2-3 - житлову кімнату площею 12,1 кв. м, хлів - літ. Б, хлів - літ. В, прибудову - літ. в, вбиральню - літ. Г. Виділено ОСОБА_2 в натурі у власність частину житлового будинку та надвірних будівель, що знаходиться по АДРЕСА_1 та складається з приміщень загальною площею 38,7 кв. м, а саме: I - веранду площею 7,8 кв. м, 1-1 - коридор площею 5,0 кв. м, 1-2 - житлову кімнату площею 14,9 кв. м, 1-3 - кухню площею 11,0 кв. м, криницю №

1. Право спільної часткової власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , - припинено. У задоволенні позовних вимог про визнання права власності на земельну ділянку відмовлено. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивачка в особі представника - адвоката Порхун О.П. подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог з мотивів неправильного застосування судом першої інстанціїнорм матеріального права та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов задовольнити повністю. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що висновки суду першої інстанції щодо того, що земельна ділянка не є сформованою і не набула ознак об`єкта права власності помилковими. У матеріалах справи міститься копія державного акта на право приватної власності на землю серії ІІІ-КВ № 012917, згідно якого спірна земельна ділянка належала ОСОБА_4 з 2001 року. Сама по собі наявність державного акта на земельну ділянку вже свідчить про те, що вона сформована та набула ознак об`єкта права власності. Крім того, у справі є копія свідоцтва про право па спадщину від 22 червня 2012 року, яким підтверджується, що після смерті ОСОБА_4 спірну земельну ділянку успадкувала її донька ОСОБА_5 . Судом було витребувано в Тетіївської державної нотаріальної контори спадкову справу після смерті ОСОБА_5 , з якої видно, що спадщину після неї прийняла відповідачка ОСОБА_3 , яка і продала частину будинку АДРЕСА_1 позивачці ОСОБА_1 . Суд першої інстанції не взяв до уваги, що відповідно до частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Тобто, з урахуванням вказаної норми, спірна земельна ділянка фактично належить ОСОБА_3 . Також суд не звернув увагу, що державний акт на право власності на земельну ділянку серії ІІІ-КВ № 012917 видано Тетіївською міською радою 04 червня 2001 року (дата вказана в державному акті та у свідоцтві про право на спадщину за законом, виданому на ім'я ОСОБА_4 ). Відповідно до пункту 2 Розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Державний земельний кадастр» земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера. Суд першої інстанції повною мірою не врахував правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року в справі №318/1274/18 за подібних правовідносин. Окрім того, суд не взяв до уваги пояснення сторони позивачки про те, що вона не може користуватись та розпоряджатись своєю, виділеною в окремий об`єкт нерухомого майна, частиною житлового будинку. Інших способів оформити земельну ділянку у позивачки немає. У пункті 1.5 договору купівлі-продажу частки житлового будинку, укладеному між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , зазначено, що нотаріусом роз`яснено зміст частини першої статті 377 ЦК України, згідно якої до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Отже, ОСОБА_3 , підписуючи вказаний договір, знала про правило переходу права власності на земельну ділянку під будинком до нового власника. Своїм підписом на договорі вона цю умову погодила, а тому її право не буде порушене у разі задоволення судом позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку. При цьому можливості оформити право власності на земельну ділянку шляхом укладання договору немає, через те, що зв`язок із ОСОБА_3 , яка є громадянкою росії, відсутній. Відзиви на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходили. В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивачки - адвокат Порхун О.П. підтримала аргументи апеляційної скарги, просила її задовольнити. Відповідачки в судове засідання не з`явилися і своїх представників не направили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені у встановленому законом порядку, причини неявки до апеляційного суду не повідомляли, тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представника позивачки, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення в оскаржуваній позивачкою частині не відповідає. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу частки житлового будинку від 20 січня 2018 року є власником 6/11 частини житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копіями відповідного договору та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 111198679 від 20 січня 2018 року (а.с. 7-9). Інша частина житлового будинку, а саме 5/11 частки належить відповідачці ОСОБА_6 відповідно до договору дарування частини жилого будинку від 11 листопада 2000 року (а.с. 120-122). Згідно копії висновку щодо технічної можливості поділу об`єкта нерухомого майна ФОП ОСОБА_7 від 20 травня 2024 року, житловий будинок загальною площею 94,30 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , можливо поділити згідно фактичного користування, не потребуючи при цьому ремонтних робіт, склад новоутворених об`єктів нерухомого майна: житловий будинок загальною площею 55,6 кв. м: II - тамбур площею 1,6 кв. м, III - кладова площею 12,0 кв. м, IV - кладова площею 1,7 кв. м, V - кладова площею 1,7 кв. м, 2-1 - кухня площею 14,2 кв. м, 2-2 - житлова кімната площею 12,3 кв. м, 2-3 - житлова кімната площею 12,1 кв. м, що належить ОСОБА_1 , та житловий будинок загальною площею 38,7 кв. м: I - веранда площею 7,8 кв. м, 1-1 - коридор площею 5,0 кв. м, 1-2 - житлова кімната площею 14,9 кв. м, 1-3 - кухня площею 11,0 кв. м, що належить ОСОБА_2 (а.с. 12). Оскільки співвласник будинку - відповідачка ОСОБА_2 визнала позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції поділив будинок між ними в натурі, визначивши конкретні приміщення, які виділяються кожній стороні, і рішення суду в цій частині не оскаржується. Водночас, відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання за позивачкою права власності на земельну ділянку, суд першої інстанції виходив з того, що вказана ділянка не набула ознак об`єкта права власності, вона має лише визначену площу, проте не має кадастрового номеру та будь-яке право на неї (власності, користування тощо) не зареєстровано, інформація в Державному земельному кадастрі відсутня. Однак колегія суддів не може погодитися з таким висновком суду, виходячи з наступного. Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Отже, об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.). (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 05 вересня 2019 року усправі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Отже, суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Позивачка пред`явила цей позов в тому числі і на захист свого права на користування земельною ділянкою, яка знаходиться під належним їй на праві власності будинком і необхідна їй для його обслуговування. При цьому виходила з того, що її право порушене відповідачкою ОСОБА_3 , яка при продажі їй частини будинку не повідомила про те, що земельна ділянка, на якій будинок розташований перебуває у приватній власності, отже вони не оформили перехід до позивачки права власності на земельну ділянку окремою цивільно-правовою угодою. В пункті 1.4 договору купівлі-продажу було зазначено, що житловий будинок, частина якого продається, розміщений на неприватизованій земельній ділянці. Отже, позивачка позбавлена можливості оформити своє право власності на земельну ділянку в іншій спосіб, аніж через рішення суду. Так, земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (частина перша статті 79 ЗК України). За змістом статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки як об`єкта цивільних прав передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 79-1 ЗК України сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Згідно із частиною десятою статті 79-1 ЗК України державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі. Стаття 16 Закону України «Про Державний земельний кадастр» встановлює, що земельній ділянці, відомості про яку внесені до Державного земельного кадастру, присвоюється кадастровий номер. Кадастровий номер земельної ділянки є її ідентифікатором у Державному земельному кадастрі. Суд першої інстанції правильно послався на вказані норми матеріального права, які визначають земельну ділянку як об`єкт цивільних прав, проте дійшов помилкового висновку про те, що позов не підлягає до задоволення з тих підстав, що спірна земельна ділянка не сформована як об`єкт цивільних прав. При цьому суд не звернув увагу, що державний акт на право приватної власності па землю сері ІІІ-КВ № 012917 видано Тетіївською міською радою 04 червня 2001 року. Згідно з пунктами 2, 10 розділу VII Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про державний земельний кадастр» земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера. У разі якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності) або особи, яка подала заяву про визнання спадщини відумерлою, якщо така справа прийнята до провадження судом. Документи, якими було посвідчено право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, видані до набрання чинності цим Законом (тобто до 1 січня 2013 року), є дійсними. Отже, суд першої інстанції мав вирішити спір, виходячи з того, що спірна земельна ділянка є об`єктом цивільних прав і застосувати норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини. Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). У відповідності до частини першої статті 120 ЗК України (в редакції на час укладення договору купівлі-продажу частки житлового будинку між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Таким чином, зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства. Як було зазначено вище, пунктом 1.4 договору купівлі-продажу від 20 січня 2018 року передбачено, що житловий будинок розташований на неприватизованій земельній ділянці, а пунктом 1.5 цього договору встановлено, що нотаріусом роз`яснено зміст частини першої статті 377 ЦК України, згідно якої до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Отже, не дивлячись на те, що у договорі помилково було зазначено, що земельна ділянка, на якій розташована частина будинку, яка є предметом купівлі-продажу, не приватизована, продавець була обізнана з тим, що земельна ділянка слідує за будинком на тих самих умовах, на яких нею володіла продавець, що тягне за собою припинення права власності продавця на цю земельну ділянку. Відповідно до частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Статтею 1296 ЦК України визначено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину. За правилом частини першої статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Як було встановлено судом, спірна земельна ділянка після смерті ОСОБА_4 в порядку спадкування за законом перейшла у власність ОСОБА_5 у червні 2012 року, проте до дня своєї смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 не отримала державний акт на земельні ділянку і не внесла дані про неї до Державного земельного кадастру України. Разом із тим, ця обставина не позбавляла ОСОБА_5 права власності на спірну земельну ділянку, а тому це право належить її спадкоємцю ОСОБА_3 з часу відкриття спадщини, а саме з 16 червня 2016 року, незважаючи на те, що це право ОСОБА_3 не оформила у встановленому законом порядку. Отже, до покупця частини житлового будинку має перейти і право власності на земельну ділянку, на якій розташований цей будинок у тому самому розмірі, в якому вона належала продавцю. Суд першої інстанції помилково відмовив у задоволенні позовних вимог з тих підстав, що земельна ділянка площею 0,1735 га не може перейти у власність позивачки, оскільки вона не набула ознак об`єкта права власності (відсутній кадастровий номер). На думку колегії суддів, спірна земельна ділянка є об`єктом права власності, проте для вчинення (укладання) угоди про перехід права власності на земельну ділянку (міни, ренти, дарування, оренди, інших цивільно-правових угод, а також для спадкування) земельна ділянка повинна пройти державну реєстрацію, тобто отримати кадастровий номер, оскільки наразі його наявність є обов`язковою умовою договору. Як вбачається із матеріалів справи, попередні власники спірної земельної ділянки не вчинили юридично-значимих дій щодо присвоєння їй кадастрового номера, а позивачка не має права на вчинення таких дій, оскільки не є її власником. Утім, сама по собі відсутність кадастрового номера не може бути підставою для відмови у задоволенні позову про визнання права власності на земельну ділянку за умови доведеності обґрунтованості цих вимог. Дослідивши матеріали справи, колегія суддів встановила, що державний акт на право приватної власності на землю був виданий за формою, встановленою Постановою Верховної Ради України «Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею» від 13 березня 1992 року № 2201-XII, яка передбачала передачу у власність однієї земельної ділянки з різним цільовим призначенням її окремих частин. Тобто першому власнику земельної ділянки - ОСОБА_4 була передана земельна ділянка площею 0,1735 га, яка складається із земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства - 0,0735 га та земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських споруд- 0,1000 га. Отже, сформованою як об`єкт права власності є саме земельна ділянка площею 0,1735 га, однак вона не може перейти у власність позивачки на підставі статті 120 ЗК та статті 377 ЦК України, оскільки в цілому не має цільового призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку і позивачкою не доведено, що саме такої площі земельна ділянка необхідна для обслуговування будинку, розташованого на ній. Однак, право позивачки на отримання у власність земельної ділянки, яка необхідна для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських спорудпідлягає захисту, а тому суд апеляційної інстанції вважає, що за ОСОБА_1 може бути визнано право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану по АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. При цьому суд виходить з того, що вказана земельна ділянка має бути виділена із земельної ділянки загальною площею 0,1735 га, яка належала на праві власності ОСОБА_4 на підставі державного акта на право приватної власності па землю сері ІІІ-КВ № 012917, виданого 04 червня 2001 року Тетіївською міською радою та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 628, після смерті якої була успадкована ОСОБА_5 з отриманням свідоцтва про право на спадщину від 22 червня 2012 року, а також яку успадкувала ОСОБА_3 , проте не отримала свідоцтво про право на спадщину і не зареєструвала в Державному земельному кадастрі, шляхом виготовлення технічної документації із землеустрою з подальшою реєстрацією в Державному земельному кадастрі. Згідно пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За таких обставин рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на земельну ділянку не відповідає матеріалам справи, ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи та з неправильним застосуванням норм матеріального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Тетіївського районного суду Київської області від 09 квітня 2025 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на земельну ділянку скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким позов задовольнити частково. Визнати за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану по АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. В іншій оскаржуваній частині рішення Тетіївського районного суду Київської області від 09 квітня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 31 жовтня 2025 року. Головуючий С.А. Голуб Судді: Т.А. Слюсар Д.О. Таргоній