Ухвала КАС ВС № 990/357/25

УХВАЛА про відмову у відкритті провадження у справі 30 липня 2025 року м. Київ справа №990/357/25 адміністративне провадження № П/990/357/25 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Гриціва М.І., Кравчука В.М., Стародуба О.П. та Шарапи В.М., перевіривши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним та скасування рішення, ВСТАНОВИВ: 28 липня 2025 року до Верховного Суду як суду першої інстанції надійшов позов ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Вищої ради правосуддя (далі - відповідач, ВРП), в якому позивач просить: визнати незаконним та скасувати рішення ВРП №1374/0/15-25 від 26 червня 2025 року «Про визнання відсутності порушення прокурором відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань Сумської обласної прокуратури ОСОБА_2. вимог щодо несумісності» (далі - оскаржуване рішення); визнати порушення прокурором відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань Сумської обласної прокуратури ОСОБА_2. вимог щодо несумісності з іншою діяльністю; винести окрему ухвалу на адресу Ради адвокатів України щодо порушення закону кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури Полтавської області, Радою адвокатів Полтавської області при видачі ОСОБА_2 свідоцтва на право зайняття адвокатською діяльністю № 3581 від 21 липня 2020 року для вирішення питання щодо відповідальності винних осіб та анулювання свідоцтва на право зайняття адвокатською діяльністю № 3581 від 21 липня 2020 року. В обґрунтування позовної заяви ОСОБА_1 вказує, що незгоден з оскаржуваним рішенням, оскільки вважає, що перебування на посаді прокурора несумісне з обійманням посади в будь-якому органі державної влади, іншому державному органі, органі місцевого самоврядування. Вказує, що на прокурора поширюються обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими вилами діяльності, визначені Законом України «Про запобігання корупції». Крім того, наголошує, що всі дії, в тому числі, і написання заяви про зупинення чи припинення адвокатської діяльності, - ОСОБА_2 вчиняє як адвокат і має нести за свої дії відповідальність не як фізична особа, а як адвокат. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28 липня 2025 року для розгляду цієї справи визначено такий склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя-доповідач) Берназюк Я.О., судді Гриціва М.І., Кравчука В.М., Стародуба О.П. та Шарапи В.М. Відповідно до частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, наступні питання: чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу; чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності; чи немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом. За наслідками перевірки матеріалів поданої до Суду позовної заяви колегія суддів вважає, що у відкритті провадження за вказаним позовом необхідно відмовити з огляду на таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частина друга статті 55 Конституції України гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні та конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Таким чином, позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права та інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Водночас гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване в законах України право на належний судовий захист прав та інтересів особи передбачає можливість звернення до суду лише в разі існування спірних правовідносин, тобто в разі встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин. Таке порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Згідно із частинами першою та п`ятою статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди. Частиною першою статті 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Згідно з положеннями статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Відповідно до статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Отже, КАС України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. За змістом частини четвертої статті 22, частини першої статті 266 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні, зокрема, справи щодо законності актів, дій чи бездіяльності ВРП. Зазначеним нормам процесуального закону кореспондують приписи частини першої статті 35 Закону №1798-VIII, згідно з якою рішення ВРП може бути оскаржене до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня його ухвалення. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що положення частини першої статті 2, пункту 2 частини першої статті 4, статей 5, 19 та частини першої статті 266 КАС України необхідно розуміти так, що в порядку адміністративного судочинства до Верховного Суду як суду першої інстанції можуть оскаржуватися тільки ті правові акти, дії чи бездіяльність, зокрема, ВРП, які прийнято / вчинено / допущено у правовідносинах, у яких вона реалізує свої владні (управлінські) функції (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 9901/278/19, від 21 липня 2022 року у справі № 460/5132/22, від 01 вересня 2022 року у справі № 990/46/22). Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви №17160/06 та №35548/06; пункт 33). Суд також враховує вже зазначену позицію Європейського суду з прав людини у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (заява №4451/70), згідно з якою саме «небезпідставність» доводів позивача про неправомірність втручання в реалізацію його прав є умовою реалізації права на доступ до суду. У пунктах 30- 32 рішення у справі «Наталія Михайленко проти України» (заява №49069/11) Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов`язаної з його або її правами та обов`язками цивільного характеру (див. рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пункт 36). На це «право на суд», в якому право на доступ до суду є одним з аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання в реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним, та скаржиться на те, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції йому не було надано жодних можливостей подати до суду скаргу (див. серед іншого (inter alia), рішення у справах «Рош проти Сполученого Королівства» (Roche v. the United Kingdom), заява №32555/96, пункт 117, та «Салонтаджі-Дробняк проти Сербії» (Salontaji-Drobnjak v. Serbia), заява №36500/05, пункт 132). Право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб» (див. рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ешингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), заява №8225/78, пункт 57). Встановлюючи такі правила, договірна держава користується певною свободою розсуду, однак обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Крім того, обмеження не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти (див. рішення у справі «Кордова проти Італії» (№1) (Cordova v. Italy (no. 1)), заява №40877/98, пункт 54 та рішення у справі «Фаєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v. the United Kingdom), пункт 65). Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних. Це особливо стосується гарантій, закріплених статтею 6 Конвенції, з огляду на визначне місце, яке у демократичному суспільстві займають право на справедливий суд разом з усіма гарантіями за цією статтею (див. рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Альберт-Адам ІІ проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany) [ВП], заява №42527/98, пункт 45). Як убачається з матеріалів позовної заяви, ухвалою ВРП від 26 травня 2025 року № 2197/0/18-25 за заявою ОСОБА_1 відкрито справу про порушення прокурором відділу Сумської обласної прокуратури ОСОБА_2. вимог щодо несумісності. Рішенням ВРП № 1374/0/15-25 від 26 червня 2025 року визнано відсутність порушень прокурором ОСОБА_2 вимог щодо несумісності. Звертаючись до Суду з відповідним позовом, ОСОБА_1 зазначає, що оскаржуване рішення стосується не лише прав та інтересів ОСОБА_2 , а й безпосередньо зачіпає його власні інтереси, оскільки останній, перебуваючи на посаді прокурора, здійснює щодо позивача процесуальне керівництво у кримінальному провадженні та підтримує публічне обвинувачення, що, на переконання позивача, зумовлює наявність у нього належного інтересу для оскарження рішення ВРП. Аналізуючи таке твердження, колегія суддів вказує таке. Відповідно до пункту 19 частини першої статті 4 КАС України індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті (рішенні) особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 КАС). Індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, у яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах. Право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт виданий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується. Це кореспондується з тим, що захисту адміністративним судом підлягає фактично порушене право особи в публічно-правових відносинах із суб`єктом владних повноважень при здійсненні ним визначених чинним законодавством владних управлінських функцій, а не відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах. Подібний правовий висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 06 жовтня 2021 року у справі № 9901/26/21, від 03 листопада 2021 року у справі № 9901/226/21, від 02 лютого 2022 року у справі № 9901/256/21, від 16 березня 2023 року у справі № 9901/494/21, від 06 квітня 2023 року у справі № 990/152/22 та ін.). Конституція України встановлює, що в Україні діє ВРП, яка, зокрема, ухвалює рішення стосовно порушення суддею чи прокурором вимог щодо несумісності. Наприклад, держава гарантує контроль за належним дотриманням суддями та прокурорами вимог щодо сумісності їх посад із діяльністю або статусом, визначеними Конституцією та законами України, шляхом створення єдиного органу - ВРП, який приймає, серед іншого, рішення за результатами розгляду справи щодо несумісності. У пункті 11 Рекомендації(2000) 19 Комітет Міністрів указав, що держава повинна вжити відповідних заходів, щоб прокурори могли виконувати свої професійні обов`язки і повноваження без неправомірного втручання або незаконного притягнення до цивільної, кримінальної або іншої відповідальності. Роз`яснюючи зміст цього пункту, Комітет Міністрів зазначив, що для прокурорів має бути положення, яке дане для здійснення ними повноважень, виконання яких ґрунтується на особистих свободах, і відповідно до якого вони будуть відповідати на дисциплінарному, адміністративному, цивільному або кримінальному рівні за їхні особисті проступки, відповідно таке положення повинне бути розумно обмежене, щоб не перевантажувати систему. Тут увагу необхідно акцентувати на можливості апеляцій у вищі інстанції або спеціальний комітет і на дисциплінарні процедури, проте кожен з прокурорів, як і будь-яка інша фізична особа, повинен відповідати за будь-який злочин, що він може вчинити. Природно, що в системі, у якій прокурор є незалежним, він несе більшу відповідальність (Коментар до індивідуальних рекомендацій за пунктом 11 Рекомендації(2000) 19). Наведене підтверджує той факт, що можливість притягнення прокурора до дисциплінарної, адміністративної, цивільної або кримінальної відповідальності за його правопорушення повинна бути розумно обмеженою національним законом. Проте за будь-яких умов прокурор повинен на рівні з іншими фізичними особами нести кримінальну відповідальність за вчинені ним злочини та мати можливість оскаржити рішення про притягнення його до юридичної відповідальності будь-якого виду згідно з національним законом. Відсутність регламентації в національному законодавстві права на оскарження рішень про відмову у відкритті дисциплінарного провадження щодо прокурора чи оскарження рішення про визнання відсутності порушення вимог щодо несумісності прокурором є розумним обмеженням у процедурі дисциплінарної відповідальності прокурора та справі щодо порушення вимог щодо несумісності, покликаним не перевантажувати судову систему за умови, якщо чинне законодавство передбачає конкретні способи захисту прав та інтересів зацікавленої особи. Крім того, у випадку невиконання прокурором процесуальних обов`язків у Кримінальному процесуальному кодексі України (далі - КПК України) встановлено порядок оскарження такої бездіяльності до слідчого судді (пункт 17 частини шостої статті 7, статті 24, 303-307), а в разі невиконання чинного рішення слідчого судді передбачено кримінальну відповідальність (стаття 383 Кримінального кодексу України). Указане повністю відповідає вимогам Рекомендації Rec (2000) 19, а також Рекомендації R (85) 11 Комітету Міністрів державам-членам щодо положення потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу, ухваленої Комітетом Міністрів на 387 засіданні заступників міністрів 28 червня 1985 року (далі - Рекомендація R (85) 11), оскільки передбачає підвищену відповідальність прокурора за невиконання його обов`язків. Згідно з пунктом 7 Рекомендації(85) 11 потерпілий має бути наділений правом клопотати щодо перегляду рішення компетентного органу про не відкриття кримінальної справи і правом на пряме звернення до суду. Чинний КПК України передбачає право особи, яка ініціює кримінальне провадження, на оскарження бездіяльності прокурора. Відповідно до пунктів 33 і 34 Рекомендації(2000) 19 прокурори повинні відповідним чином брати до уваги думки і стурбованість жертв, коли порушені їхні особисті інтереси, і вживати або підтримувати дії, що гарантують поінформованість жертв як про їхні права, так і про обставини процесу. Зацікавлені сторони встановленого статусу або ті, що мають статус потерпілих, а саме жертви, повинні мати можливість змінити рішення прокурорів про відмову в порушенні кримінального переслідування (закриття справи), де це необхідно, ця зміна може бути зроблена після ієрархічного перегляду або шляхом судового перегляду чи сторонами, уповноваженими займатися судовим переслідуванням приватної особи. У Коментарі до індивідуальних рекомендацій за пунктом 34 Рекомендації Rec (2000) 19 Комітет Міністрів указав, що створити право, застосовуване тільки до жертв, означає відсутність демократичного контролю за діяльністю прокурорів у низці достатньо вразливих сфер. З іншого боку, однаковий дозвіл будь-якій особі, що вважає себе ущемленою злочинами, опротестовувати рішення про не переслідування в кримінальному порядку призведе до перешкод у роботі прокуратури й до збільшення апеляцій, поданих як тактика перешкод. Подібний висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 вересня 2019 року у справі № 9901/414/19. Зазначені конституційні приписи, нормативне регулювання та інші джерела права в контексті правовідносин, які виникли між ОСОБА_1 та органом державної влади (прокуратурою) у зв`язку з досудовим розслідуванням злочину, дозволяють констатувати, що стверджуване заявником порушення ВРП його суб`єктивних прав унаслідок визнання відсутності порушення вимог щодо несумісності прокурором не можна вважати обґрунтованими й такими, що справді порушують індивідуальні охоронювані законом права та/або інтереси позивача, які потребують й можуть бути захищені в рамках адміністративного судочинства. Однак, констатований висновок зовсім не означає, що ОСОБА_1 не має права оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу виключно в порядку, установленому КПК України. Суд звертає увагу позивача, що обраний ним спосіб захисту - оскарження рішення ВРП про визнання відсутності порушень прокурором вимог щодо несумісності з іншою діяльністю або статусом жодним чином позитивно не вплине на хід досудового розслідування й не відновить прав ОСОБА_1 . Крім того, саме рішення ВРП за результатами розгляду справи щодо несумісності хоч і прийняте за заявою позивача, не створює для нього жодних юридичних прав та/чи обов`язків, а з огляду на завдання справ щодо несумісності і правовий статус ВРП у цих правовідносинах рішення цього органу не може порушувати особистих прав та/або інтересів заявника. Зміст Спірного рішення свідчить, що воно в розумінні пункту 19 частини першої статті 4 КАС України є актом індивідуальної дії, оскільки стосується прав та інтересів прокурора ОСОБА_2 щодо якого вирішувалося питання про порушення вимог щодо несумісності. При цьому спірне рішення не адресоване ОСОБА_1 , воно не породжує, не змінює і не припиняє його прав чи обов`язків у сфері публічно-правових відносин, що унеможливлює оскарження цього індивідуального акта позивачем незалежно від того, вважає чи не вважає він, що такий акт опосередковано зачіпає його права та/або законні інтереси. Воно породжує права й обов`язки тільки для прокурора ОСОБА_2 , як суб`єкта, якому воно адресоване. Суд зазначає, що законодавчі обмеження стосовно можливості оскарження актів індивідуальної дії не шкодять самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені в суді їх адресатами, тобто суб`єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов`язки. Однією із цілей таких обмежень є недопущення розгляду в судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів індивідуальних актів, зокрема як у цій справі. І така мета досягається законодавчо встановленим обмеженням, тобто останнє є пропорційним переслідуваній меті. Аналогічна позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 вересня 2023 року у справі № 990/73/23 та в ухвалах Верховного Суду від 14 лютого 2022 року у справі № 990/39/22, від 22 липня 2024 року у справі № 990/112/24 та від 18 жовтня 2024 року у справі № 990/327/24 Колегія суддів звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду у справі № 990/73/23, зазначивши про відсутність у позивача процесуального права на оскарження рішення ВРП, яке не створює для нього юридичних прав чи обов`язків, ухвалила рішення про закриття провадження у справі з посиланням на те, що такий спір не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки не виник у сфері публічно-правових відносин, у яких особа, що звернулася до суду, є їх безпосереднім учасником. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. На цій підставі, враховуючи те, що оскаржуване рішення ВРП не створює для позивача жодних юридичних прав чи обов`язків, не змінює і не припиняє їх, а також не впливає на його правовий статус у сфері публічно-правових відносин, колегія суддів дійшла висновку про відсутність спору, який підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, що є підставою для відмови у відкритті провадження у справі. Суд також зауважує, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду, з огляду на те, що спір, за вирішенням якого звернувся позивач, не підлягає судовому розгляду, суд не зазначає, до юрисдикції якого суду віднесено його вирішення. Відповідно до вимог частини другої статті 170 КАС України про відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу не пізніше п`яти днів з дня надходження позовної заяви. Аналогічного висновку щодо застосування положень пункту 1 частини першої статті 170 КАС України Верховний Суд дійшов, зокрема, в ухвалах від 30 квітня 2021 року у справі №9901/124/21, від 02 січня 2025 року у справі № 990/416/24, від 14 січня 2025 року у справі №990/11/25 (залишена без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 06 березня 2025 року), від 24 лютого 2025 року у справі №990/66/25, від 17 червня 2025 року у справі №560/8027/25. Керуючись статтями 170, 248, 256, 266, 295 КАС України Суд,

ПОСТАНОВИВ: Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним та скасування рішення. Апеляційна скарга на ухвалу Верховного Суду може бути подана до Великої Палати Верховного Суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її підписання. Судове рішення Верховного Суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду. Суддя-доповідач Я.О. Берназюк Судді: М.І. Гриців В.М. Кравчук О.П. Стародуб В.М. Шарапа