Ухвала КЦС ВС № 642/3965/20

УХВАЛА 01 липня 2025 року м. Київ справа № 642/3965/20 провадження № 61-15891св23 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М., учасники справи: позивачка за первісним позовом, відповідачка за зустрічним позовом та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_1 , відповідачка за первісним позовом, позивачка за зустрічним позовом, третя особа за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Харкова у складі судді Ольховського Є. Б. від 06 квітня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 09 жовтня 2023 року у складі колегії суддів Лобова О. А., Дорош А. І., Триголова В. М., ВСТАНОВИВ: У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь суму боргу у розмірі 58 800,00 грн та 10 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. У вересні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання договору позики неукладеним та просила визнати неукладеним договір позики від 01 червня 2017 року між ОСОБА_1 й ОСОБА_2 , та вирішити питання про стягнення на її користь судових витрат у розмірі 18 000,00 грн. ОСОБА_3 (син відповідачки) звернувся до суду з клопотанням про вступ у справу як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. У листопаді 2020 року третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати удаваним договір позики від 01 червня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , визнати недійсним договір іпотеки від 01 червня 2017 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а також зобов`язати ОСОБА_1 повернути ОСОБА_3 оригінал ордера на квартиру. Ленінський районний суд міста Харкова, назву якого змінено відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо зміни найменування місцевих загальних судів» від 26 лютого 2025 року на Холодногірський районний суд міста Харкова, рішенням від 06 квітня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 , задовольнив частково. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу в розмірі 58 800 грн. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив. Стягнув з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у сумі 840,00 грн. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики неукладеним, та позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3 до ОСОБА_1 залишив без задоволення. Суд першої інстанції рішення мотивував тим, що зміст дослідженої розписки підтверджує як факт складення цієї розписки, так і її виконання ОСОБА_1 , а саме передачу коштів ОСОБА_2 та часткове виконання останньою зобов`язання з повернення коштів. Під час написання розписки 01 червня 2017 року позивачка ОСОБА_1 передала ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 36 900,00 грн із строком повернення 01 січня 2019 року, отримавши розписку та оригінал ордера на квартиру АДРЕСА_1 з метою забезпечення виконання зобов`язання. ОСОБА_2 повернула 7 500,00 грн і залишок заборгованості склав 29 400,00 грн. Розписка передбачає право подвійного стягнення боргу в судовому порядку. Згідно з текстом розписки ОСОБА_2 позичила ОСОБА_1 36 900,00 грн, що підтверджує факт передання грошових коштів у силу реальності договору позики і саме цю суму ОСОБА_2 зобов`язалася повернути до 01 січня 2019 року, про що зазначено на зворотній стороні розписки. Розписка складена ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , що не заперечувалося учасниками справи. Таким чином, суд першої інстанції виснував про задоволення позовної вимоги щодо стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми боргу в розмірі 58 800 грн (29 400,00 грн х 2). Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції вказав, що такі вимоги не доведені позивачкою належними та допустимим доказами, а тому задоволенню не підлягають. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , суд керувався тим, що відповідно до договору позики від 16 листопада 2004 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Літвіновою Я. М., між сторонами укладений договір позики на суму 10 000,00 грн зі строком повернення коштів до 16 листопада 2005 року, без зазначення відсотків за користування позикою. Інших доказів на підтвердження фактів, викладених у зустрічній позовній заяві ОСОБА_2 не надала. Тому суд вважав, що обставини, викладені у зустрічному позові ОСОБА_2 , не доведені належними та допустимими доказами, що виключає задоволення зустрічних позовних вимог. Залишаючи без задоволення позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , суд зазначив, що ордер як єдина підстава для вселення в надане житлове приміщення є дійсним протягом 30-ти днів, тому після вселення в квартиру ордер не передбачає встановлення прав або обов`язків для осіб, які уже вселені та зареєстровані у житловому приміщенні. Крім того, суду не надано доказів того, що квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_2 або ОСОБА_3 на праві власності, що виключає можливість передання її в іпотеку. Також суд вказав, що зі змісту ордера вбачається, що він виданий ім`я ОСОБА_4 для вселення у зазначену вище квартиру і немає відношення до третьої особи ОСОБА_3 . З огляду на наведене, суд вважав позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, таким, що не підлягає задоволенню. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 оскаржили його в апеляційному порядку. Розпорядженням Голови Верховного Суду № 14/0/9-22 від 25 березня 2022 року «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану (окремі суди Сумської, Харківської області), відповідно до частини сьомої статті 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», з урахуванням неможливості судами здійснювати правосуддя під час воєнного стану, змінено територіальну підсудність справ Харківського апеляційного суду на Полтавський апеляційний суд. Полтавський апеляційний суд ухвалою від 08 травня 2023 року провадження у справі зупинив до встановлення кола спадкоємців ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Полтавський апеляційний суд ухвалою від 21 червня 2023 року провадження у справі відновив. Залучив до участі у справі в якості позивачів за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 спадкоємців позивача - ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Полтавський апеляційний суд постановою від 09 жовтня 2023 року рішення Холодногірського районного суду міста Харкова залишив без змін. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що позивач за зустрічним позовом і третя особа, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору, не довели належними та допустимими доказами обставини, на які вони посилалися на підтвердження заявлених ними вимог. Суд першої інстанції, дослідивши зміст оригіналу розписки від 01 червня 2017 року, який містить передбачені законом вимоги до такого виду правочинів, обґрунтовано виснував про доведеність як факту укладення договору позики, так і факту його реальності, тобто передання коштів боржнику. Заперечуючи безгрошовість розписки, ОСОБА_2 відповідно до приписів абзацу другого частини другої статті 218 ЦК України не надала суду належних та допустимих доказів. Фраза у розписці про передання ОСОБА_1 ордера на квартиру (без зазначення на яку саме) не впливає на правомірність укладеного договору позики та не свідчить про укладення між сторонами договору іпотеки. Апеляційний суд зазначив, що у справі відсутні докази про погодження між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 умов можливого звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 у разі невиконання останньою обов`язку з повернення коштів та вчинення ними реальних дій з укладення такої угоди (правочину), а передання ордера на квартиру, який дає виключно право на вселення і є дійсним протягом 30-ти днів, не породжує у ОСОБА_1 прав на цю квартиру. Крім того, вимога зустрічного позову про визнання неукладеним договору позики не відповідає як встановленим у справі обставинам, з урахуванням часткового виконання договору позики, так і передбаченим законом способам захисту порушеного права, та є самостійною підставою для відмови у позові. 08 листопада 2023 року ОСОБА_2 , через Єдину судову інформаційно- телекомунікаційну систему, подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 06 квітня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 09 жовтня 2023 року у вказаній справі, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Вивчивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження, оскільки касаційна скарга подана на судові рішення у малозначній справі, що не підлягають касаційному оскарженню. За змістом положень статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої). Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, враховуючи те, що провадження здійснюється судом після розгляду справи судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18 (провадження № 14-145цс20) вказала, що касаційний перегляд вважається екстраординарним з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції з точки зору обмеження виключно питаннями права та більшим ступенем формальності процедур. У ЦПК України визначено баланс між такими гарантіями права на справедливий судовий розгляд, як право на розгляд справи судом, встановленим законом (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), та принципом остаточності судових рішень res judicata, фактично закріплено перехід до моделі обмеженої касації, що реалізується за допомогою введення процесуальних фільтрів з метою підвищення ефективності касаційного провадження. Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, зазначених у цій же статті ЦПК України. Встановлення у процесуальному законі виняткових підстав для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та справах з ціною позову, що не перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, лише у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним (зокрема, коли касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу), має гарантувати право на остаточне та обов`язкове до виконання судове рішення, сприяти дотриманню розумного строку розгляду справи, а також визначеності й стабільності у цивільних правовідносинах. Частиною дев`ятою статті 19 ЦПК України встановлено, що розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення. Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» передбачено, що у 2025 році прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць з 01 січня 2025 року установлено в розмірі (на час подання касаційної скарги) - 3 028,00 грн. Предметом спору у цій справі є вимоги про стягнення боргу за договором позики у розмірі 58 800,00 грн, відшкодування моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн, визнання договору позики неукладеним, визнання удаваним договору позики, визнання недійсним договору іпотеки та зобов`язання повернути оригінал ордера на квартиру. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 176 ЦПК України ціна позову визначається, зокрема, у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, чи оспорюваною сумою за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку. Ціна позову у цій справі становить 68 800,00 грн (58 800 + 10 000), яка станом на 01 січня 2025 року не перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3 028,00 х 250 = 757 000,00). Згідно із частиною третьою статті 274 ЦПК України під час вирішення питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження. У частині четвертій статті 274 ЦПК України передбачено, що в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини. Стосовно позовних вимог немайнового характеру щодо визнання договору позики неукладеним, визнання удаваним договору позики, визнання недійсним договору іпотеки та зобов`язання повернути оригінал ордера на квартиру, то ця справа є справою незначної складності та не є справою, яка підлягає розгляду за правилами загального позовного провадження, виключний перелік яких передбачений частиною четвертою статті 274 ЦПК України. Верховний Суд дослідив та взяв до уваги: ціну позову, предмет позову, складність справи, а також значення справи для сторін і суспільства й не встановив випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, які б свідчили про необхідність перегляду судових рішень у цій справі у касаційному порядку. Тому відповідно до пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України справа не підлягає касаційному оскарженню. Доводів щодо наявності підстав для відкриття касаційного провадження у справі відповідно до пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України заявницею не наведено. Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення. Правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають статті 129 Конституції України, згідно з якою основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Наведене повністю узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини (далі - Суд) згідно з якою умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року, «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року)). Суд вказує, що важко погодитись з тим, що Верховний Суд, у ситуації, коли відповідне національне законодавство дозволяло йому відфільтровувати справи, що надходять на розгляд до нього, зобов`язаний враховувати помилки, яких припустилися суди нижчої інстанції при визначенні того, чи надавати доступ до нього. Ухвалення іншого рішення могло б суттєво завадити роботі Верховного Суду і унеможливило б виконання Верховним Судом своєї особливої ролі. У практиці Суду вже підтверджувалося, що повноваження Верховного Суду визначати свою юрисдикцію не можуть обмежуватися у такий спосіб (пункт 122 рішення у справі «Zubac v. Croatia» (Зубац проти Хорватії) від 05 квітня 2018 року)). Відповідно до статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо: 1) після відкриття касаційного провадження особа, яка подала касаційну скаргу, заявила клопотання про відмову від скарги, за винятком випадків, коли є заперечення інших осіб, які приєдналися до касаційної скарги; 2) після відкриття касаційного провадження виявилося, що касаційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати; 3) після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом першої чи апеляційної інстанції питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося; 4) після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом; 5) після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. Про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 761/10509/17 (провадження № 14-53цс19) сформулювала правову позицію, згідно з якою, якщо касаційна скарга прийнята до провадження суду касаційної інстанції помилково, то касаційне провадження у справі належить закрити. Вказана правова позиція підлягає застосуванню до процесуальних правовідносин, що виникли під час розгляду цієї касаційної скарги. Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини від 20 травня 2010 року у справі «Пелевін проти України», заява № 24402/02). Право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». З огляду на те, що Верховний Суд ухвалою від 20 грудня 2023 року відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на судові рішення, ухвалені у малозначній справі, які не підлягають касаційному оскарженню, і наявність випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, заявницею не обґрунтовано, а судом не встановлено, відповідно до пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Холодногірського районного суду міста Харкова від 06 квітня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 09 жовтня 2023 року підлягає закриттю. Аналогічний висновок викладено в ухвалі Верховного Суду від 06 березня 2025 року у справі № 203/1012/23 (провадження № 61-18396св23). Керуючись статтями 394, 396, 400 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Закрити касаційне провадження у справі № 642/3965/20 за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Холодногірського районного суду міста Харкова від 06 квітня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 09 жовтня 2023 року. Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: В. В. Сердюк С. О. Карпенко І. М. Фаловська