Постанова Запорізький апеляційний суд № 333/1742/23

Дата документу 09.04.2025 Справа № 333/1742/23 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №333/1742/23 Головуючий у 1 інстанції Тучков С.С. Провадження № 22-ц/807/493/25 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 квітня 2025 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Кухаря С.В., Кочеткової І.В. за участю секретаря судового засідання Волчанової І.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя,- В С Т А Н О В И Л А: У березні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Комунарського районного суду м. Запоріжжя із позовом до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, який 08.06.2023 року було уточнено (а.с.28-29). В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він перебував у шлюбі з ОСОБА_3 з 08.11.2003 року. Шлюб розірвано на підставі рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 14.03.2013 року. Від цього шлюбу дітей немає. Під час шлюбу, 15.06.2007 року, за рахунок спільних коштів подружжям було придбано 71/100 частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , який зареєстровано за відповідачем по справі. Факт придбання спірного нерухомого майна підтверджується договором купівлі-продажу від 15.06.2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вартановою О.С. за реєстровим №1417. Право власності на зазначене майно зареєстровано ОП ЗМБТІ в реєстрі права власності на нерухоме майно 14.07.2007 року. Крім того, згідно з довідкою Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області від 23.05.2023 року за відповідачем зареєстровано право власності на 71/100 часток земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 на підставі державного акту про право приватної власності на земельну ділянку №011028700721 від 01.07.2010 року серії ЯИ 355669, кадастровий номер земельної ділянки 2310100000:03:005:0064. Після розірвання шлюбу сторони по справі залишилися проживати в спірному житловому будинку. Поділити спільно набуте під час шлюбу майно добровільно відповідачка не бажає, тому позивач змушений звернутись до суду з цим позовом. Просив суд визнати за ним право власності на 71/200 частин житлового будинку, за адресою: АДРЕСА_1 , і на 71/200 часток земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) кадастровий номер 2310100000:03:005:0064, за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2024 року відмовлено в задоволенні позовних вимог. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій посилаючись на незаконність, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просила рішення суду скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про придбання спірного майна за особисті кошти відповідачки, що виключає його з спільного майна подружжя та не підлягає поділу. 05 березня 2025 року від представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне. За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає повною мірою. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачкою належними доказами доведено придбання 71/100 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , за рахунок належних їй особисто грошових коштів. Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 08.11.2003 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено шлюб, який зареєстрований Відділом реєстрації актів громадянського стану Комунарського районного управління юстиції м. Запоріжжя, за актовим записом №694 (а.с.10). Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 14.03.2013 року по цивільній справі №?812/10208/12, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано (а.с.10). Із рішення вбачається, що сторони були присутні у судовому засіданні під час розгляду справи про розірвання шлюбу, оскільки ними були надані пояснення у судовому засіданні. Відповідач в судовому засіданні проти позову щодо розірвання шлюбу заперечував. Рішення набуло законної сили 26.03.2013 року. 15.06.2007 року між ОСОБА_5 (продавець) і ОСОБА_3 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу частки житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вартановою О.С., зареєстрований в реєстрі за №1417 (а.с.3-4). Відповідно до п.1 договору купівлі-продажу частки житлового будинку від 15.06.2007 року продавець зобов`язується передати у власність, а покупець зобов`язується прийняти у власність і сплатити грошову суму за належну продавцю на праві приватної власності 71/100 (сімдесят одну соту) частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно з п.4 договору купівлі-продажу частки житлового будинку від 15.06.2007 року вартість придбаної 71/100 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , становила 427760,00 грн., які покупець ОСОБА_3 сплатила продавцю до підписання договору купівлі-продажу. 15.06.2007 року між ВАТ «КБ «Надра» (банк) і ОСОБА_3 (позичальник) було укладено кредитний договір №13/2007/0708Фжк, згідно з умовами якого банк надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості та платності грошові кошти у сумі 64800,00 Євро. Цільове використання кредиту: проведення розрахунків по договору купівлі-продажу №1417 від 15.06.2007 року, що укладений між позичальником і ОСОБА_5 , згідно якого позичальник придбає у власність нерухоме майно - 71/100 чистину будинку АДРЕСА_1 (а.с.89-92, 93-95). В якості забезпечення виконання кредитного договору №13/2007/0708Фжк від 15.06.2007 року, між ОСОБА_3 (іпотекодавець) та ВАТ «КБ «Надра» (іпотекодержатель) укладено договір іпотеки №?13/2007/0708Фжк, який посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гармашовим Г.М. (а.с.66-69) В іпотеку було передано трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 , що належала ОСОБА_3 на підставі договору дарування квартири від 21.02.2004 року, укладеного між ОСОБА_6 і ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Клименко В.В. (а.с.70-71). 25.06.2019 року між ПАТ «Комерційний банк «НАДРА» (первісний кредитор) та ТОВ «Фінансова компанія «ФІНМАРК» (новий кредитор) укладено договір №13/2007/0708Фжк купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним договором. У відповідності з умовами зазначеного договору до ТОВ «Фінансова компанія «ФІНМАРК» перейшли права вимоги за кредитним договором №?13/2007/0708Фжк від 15.06.2007 року, що був укладений між ПАТ «КБ «НАДРА» та ОСОБА_3 , а також за забезпечувальними договорами (а.с.96-99, 100, 101). 04.07.2019 року між ТОВ «Фінансова компанія «ФІНМАРК» та ОСОБА_7 укладено договір №?787/11-18-К купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним договором. У відповідності з умовами зазначеного договору до ОСОБА_7 перейшли права вимоги за кредитним договором №?13/2007/0708Фжк від 15.06.2007 року, що був укладений між ПАТ «КБ «НАДРА» та ОСОБА_3 , а також за забезпечувальними договорами (а.с.51-53, 54, 55-56). Відповідно до п.4.1 договору №?787/11-18-К купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним договором від 04.07.2019 року сторони домовилися, що ціна відступлення прав вимоги за основними договорами становить 318000,00 гривень без ПДВ, яку первісний кредитор отримав від нового кредитора на підставі п.2.2.2 попереднього договору №921/04-19 від 04.05.2019 року, укладеного між сторонами. Передача грошових коштів у розмірі 318000,00 грн. підтверджується випискою з рахунку ОСОБА_7 , відкритому у ПАТ «КБ «Приватбанк» (а.с.57-60). ОСОБА_8 є донькою ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 (а.с.61) і свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 (а.с.62). Головним управління ДПС у Запорізькій області на запит суду надано відомості з центральної бази даних ДРФО ДПС України щодо доходів за період з ІV квартал 2003 - ІV квартал 2022 року ОСОБА_3 , ОСОБА_1 (а.с.128-138). Фондом гарантування вкладів фізичних осіб з питань безпосереднього виведення ПАТ КБ «Надра» з ринку на запит суду надано виписки по рахунках з обліку кредитної заборгованості за кредитним договором від 15.06.2007 року №13/2007/0708Фж за період з дати запровадження тимчасової адміністрації у банку (06.02.2015 року) по дату закриття рахунків (а.с.140, 142-176). Згідно з інформацією від 23.05.2023 року, наданою Головним управлінням Держгеокадастру у Запорізькій області, за даними Державного реєстру земель м.Запоріжжя станом на 31.12.2012 року земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 , є зареєстрованою загальною площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), що підтверджено державним актом на право приватної власності на земельну ділянку №011028700721 від 01.07.2010 року, серія ЯИ 355669. Частка ОСОБА_3 складає 71/100 від загальної площі 0,1000 га. Кадастровий номер земельної ділянки 2310100000:03:005:0064 (а.с.30). Відповідно до інформації від 03.05.2024 року, наданої Головним управлінням Держгеокадастру у Запорізькій області, земельна ділянка з кадастровим номером земельної ділянки 2310100000:03:005:0064 була передана ОСОБА_3 у спільну часткову власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) на підставі рішення тридцять дев`ятої сесії п`ятого скликання Запорізької міської ради №54 від 24.03.2010 року, прийнятого на виконання постанов Кабінету Міністрів України від 05.08.2009 року №844 та від 21.10.2009 року №1112. Частка громадянки ОСОБА_9 складає 71/100 від загальної площі земельної ділянки 0,1000 га. (а.с.205). Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються. З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року). У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії"). ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03). Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист. Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд. ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду. Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України). Питання поділу майна подружжя врегульовано у СК України і вказані спори за предметною юрисдикцією підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Статтею 1 СК України встановлено, що цей Кодекс визначає, у тому числі майнові права і обов`язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов`язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім`ї та родичів. У статті 2 СК України вказано, що цей Кодекс регулює, зокрема сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям. Сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами (частина перша статті 7 СК України). Відповідно до статті 8 цього Кодексу якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України). У статті 63 СК України зазначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до статті 65 цього Кодексу дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою (частина перша). У частині першій статті 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. За правилами статті 69 цього Кодексу дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша). Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Відповідно до ст. 71 Сімейного кодексу України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Відповідно до змісту вказаних норм у сімейному законодавстві діє презумпція спільності майна подружжя, при цьому частини чоловіка та дружини є рівними. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Згідно із ч. 1 ст. 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте ними до шлюбу; майно, набуте ними за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно набуте ними за час шлюбу, але за кошти, які належали їм особисто; житло, набуте ними за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 Сімейного кодексу України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: як час набуття майна, так і кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Відповідно до п. п. 23, 30 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи спори між подружжям про майно, суду необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст.ст. 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 згідно договору купівлі-продажу частки житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вартановою О.С., зареєстрований в реєстрі за №1417, 15.06.2007 року придбала частку у спірному будинку, тобто майно набуто в період перебування у шлюбі з ОСОБА_1 (а.с.3-4). Обґрунтовуючи належність спірного майна до особистої приватної власності дружини ОСОБА_3 суд першої інстанції посилався на: придбання частини спірного житлового будинку відповідачем за кошти, отримані внаслідок укладення кредитного договору; передачу в іпотеку трикімнатної квартири, що належала відповідачці на підставі договору дарування; відступлення права вимоги за кредитним договором. Проте, суд першої інстанції не надав жодної оцінки тому, що частина спірного житлового будинку придбана ОСОБА_3 за згодою чоловіка ОСОБА_1 , тобто в спільну сумісну власність подружжя (п. 10 Договору купівлі-продажу частки житлового будинку від 15.06.2007 року). Окрім цього, суд першої інстанції не взяв до уваги, що одним з поручителів за кредитним Договором від 15.06.2007 №13/2007/0708Фжк, укладеним між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_3 , виступав її чоловік ОСОБА_1 , що підтверджується листом ВАТ «КБ «Надра» (а.с.101). Помилковим є також висновок суду першої інстанції щодо належності спірного нерухомого майна до особистої власності відповідачки внаслідок відступлення права вимоги за кредитним договором донці відповідачки - ОСОБА_7 , якою було внесено 318 000 гривень при укладенні договору №?787/11-18-К купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним договором. Як новий кредитор ОСОБА_7 має право вимоги до сторін по справі, проте внесення нею грошових коштів у розмірі 318 000 гривень при укладенні договору №?787/11-18-К купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним договором не є підставою для визнання спірного житлового будинку особистою власністю відповідача. Колегія суддів звертає увагу, що матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_3 після укладення 15.06.2007 року кредитного Договору №13/2007/0708Фжк ВАТ «КБ «Надра» здійснювала періодичні платежі на його погашення особистими коштами. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Відповідно ч.1, 2 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Відповідно ч.1, 2, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17. Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри". На думку колегії суддів, матеріали справи не містять доказів, які спростували б належність спірного будинку до спільної власності подружжя. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, не спростована, у зв`язку з чим, підлягають задоволенню позовні вимоги щодо визнання за ОСОБА_1 право власності на 71/200 частин житлового будинку, за адресою: АДРЕСА_1 . Щодо позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 право власності на 71/200 часток земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) кадастровий номер 2310100000:03:005:0064, за адресою: АДРЕСА_1 , колегія суддів вважає необхідним зазначити наступне. Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті. Відповідно до вимог п. 5 ч. 1 ст. 57 Сімейного кодексу України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Згідно з абзацом 1 статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизацією державного житлового фонду є відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Законом України від 11 січня 2011 року № 2913-VІ «Про внесення змін до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя», який набрав чинності 08 лютого 2011 року, зазначену норму було доповнено частиною п`ятою, згідно з якою об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним з подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації. Законом України від 17 травня 2012 року № 4766- VІ «Про внесення змін до СК України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності з 13 червня 2012 року, частину п`яту статті 61 СК України виключено. Проте кодекс доповнено, зокрема пунктом 4 частини першої статті 57 СК України, згідно з яким житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», є особистою приватною власністю дружини, чоловіка. За таких обставин, лише у період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно житло, набуте одним з подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового Фонду, визнавалося спільною сумісною власністю подружжя. У інші періоди дії Закону України «Про приватизацію державного житлового Фонду таке житло переходило у власність лише того з подружжя, який брав участь у приватизації. Крім того, згідно з правовою позицією, викладеною у постанові КЦС ВС від 12 серпня 2020 року у справі № 626/4/17, земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, лише у період з 8 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно, вважається спільною сумісною власністю подружжя. У інших випадках таке майно належить до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду. Також суд приймає до уваги постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11 (провадження № 14-105ц19), від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 від 04 грудня 2018 року, у справі № 910/18560/16, де остання зробила висновок про принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будівель. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі №689/26/17 (провадження № 14-47ц20) зроблено висновок, що «при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, слід враховувати те, що зазначена норма статті 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства». Перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об`єкт нерухомості, та частину земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості, розташованого на ній (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16). На підставі наведених норм закону у кожного із подружжя, що має частку у спільно набутому (створеному) будинку, у такій самій частці виникає й право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування будинку. Оскільки колегія суддів дійшла висновку, про те, що 71/100 частка спірного будинку є спільною сумісною власністю подружжя, відповідно позивач набув право на земельну ділянку, необхідну для обслуговування житлового приміщення. У зв`язку з чим підлягають задоволенню позовні вимоги щодо визнання за ОСОБА_1 право власності на 71/200 часток земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) кадастровий номер 2310100000:03:005:0064, за адресою: АДРЕСА_1 . Щодо клопотання відповідачки та її представника про застосування строків позовної давності колегія суддів зазначає наступне. Згідно зі статтею 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 Цивільного кодексу України). За загальним правилом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, за змістом статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. У справі, що переглядається, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано за рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 14.03.2013 (а.с.10). Проте, з показань свідків допитаних у судовому засіданні судом першої інстанції, що не спростовувались та не заперечувались сторонами, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 до 2022 року разом проживали у спірному будинку. Таким чином, до 2022 року у ОСОБА_1 не виникало порушення права на користування, володіння та розпорядження спірним майном. З позовною заявою про поділ майна подружжя до суду ОСОБА_1 звернувся у березні 2023 року, тобто в межах трирічного строку встановленого статтею 256 Цивільного кодексу України. У зв`язку з чим не підлягають застосуванню норми статті 267 Цивільного кодексу України. Доводи апеляційної скарги зайшли своє підтвердження під час розгляду колегією суддів матеріалів справи. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Враховуючи встановлені вище обставини справи, невідповідність висновків суду встановленим обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів приходить до висновку про те, що доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, у зв`язку з чим оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовної заяви. Відповідно до вимог статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на відповідача пропорційно задоволених вимог. Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. За подання апеляційної скарги ОСОБА_1 сплачено судовий збір у розмірі 4 424 гривні 00 копійок, у відповідності до ст. 141 ЦПК України підлягають стягненню з позивача. Керуючись ст. ст. 279, 368, 369, 374, 376, 381-384ЦПК України, колегія суддів,- УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2024 року у цій справі скасувати, прийняти постанову наступного змісту. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя задовольнити. Визнати за ОСОБА_1 право власності на 71/200 частин житлового будинку, за адресою: АДРЕСА_1 . Визнати за ОСОБА_1 право власності на 71/200 часток земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) кадастровий номер 2310100000:03:005:0064, за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати пов`язані зі сплатою судового збору за подання апеляційної скарги у сумі 4 424 гривні 00 копійок. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 18 квітня 2025 року. Головуючий Судді: