Постанова Запорізький апеляційний суд № 311/1742/20

Дата документу 14.12.2020 Справа № 311/1742/20 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 311/1742/20 Провадження №22-ц/807/3601/20 Головуючий в 1-й інстанції Задорожко Д.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2020 року місто Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого, судді-доповідачаКухаря С. В., суддів:Крилової О.В., Полякова О.З., секретарПутій Д.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Василівського районного суду Запорізької області від 02 жовтня 2020 року, ухвалене у м. Василівка у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,- В С Т А Н О В И В: У червні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, який мотивовано наступним. 17 січня 2004 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено шлюб, який зареєстровано Відділом реєстрації актів цивільного стану Комунарського районного управління юстиції м. Запоріжжя, актовий запис №

12. Подружні стосунки між сторонами припинено, у зв`язку з чим шлюб розірвано рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 18.05.2020. В період шлюбу, 22 червня 2005 року, за договором купівлі-продажу, сторонами набуте майно, а саме, придбана квартира за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 68,1 кв м., житловою площею 42,5 кв. м. Згідно оцінки ринкова вартість вказаного нерухомого майна складає 149 726, 00 грн. З посиланням на положення ст..ст. 60, 63, 70 Сімейного кодексу України, позивач просив суд визнати за ним та відповідачем право власності на вищевказану квартиру по 1/2 частці за кожним (т.с. № 1, а.с. 1-4). ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_2 , в якому зазначила, що за період шлюбу між сторонами дійсно було придбано вищевказану квартиру. Від шлюбу сторони мають двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які після розірвання шлюбу проживають із позивачем. ОСОБА_2 неналежно виконує свої батьківські обов`язки з утримання дітей, оскільки добровільно грошових коштів на їх утримання не надає, аліменти не сплачує. З огляду на викладене, ОСОБА_1 просила суд, на підставі ч.3 ст. 70 СК України, відійти від засад рівності часток подружжя у спільному майні, визнавши за нею право власності на 2/3 частки спірної квартири, а також стягнути на її користь понесені судові витрати на правничу допомогу в розмірі 3 000 грн. (т.с. № 2, а.с. 1-4). Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 02 жовтня 2020 року, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , про поділ майна подружжя, задоволено. Визнано за ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (РНОКПП НОМЕР_1 ), який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на 1/2 частину квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (РНОКПП НОМЕР_2 ), яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на 1/2 частину квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про поділ майна подружжя, відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні вимог первісного позову та задоволенні зустрічного позову. Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що частка у праві власності на спірну квартиру має бути збільшена враховуючи, що спірна квартира була придбана за кошти від продажу квартири скаржника, яка була її особистою власністю. Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з`ясовано їх правову природу та як наслідок винесено обґрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необґрунтованими. В зв`язку з наведеним, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції встановлено, що 17 січня 2004 року між сторонами у справі, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , укладено шлюб, який зареєстрований Відділом реєстрації актів цивільного стану Комунарського районного управління юстиції м. Запоріжжя, про що складено актовий запис № 12 (т.с. № 1, а.с. 9). Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 18 травня 2020 року шлюб між сторонами розірвано (т.с. № 1, а.с. 10-11). 22 червня 2005 року, в період перебування сторін у шлюбі, між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме: трикімнатної квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальна площа складає 68,1 кв.м., житлова площа 42,5 кв.м. Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Василівського районного нотаріального округу Запорізької області Скориченко А.В., зареєстрований в реєстрі №1061. (т.с. № 2, а.с. 9-10,11-12, 13, 14). Відповідно до довідки, наданою ФОП ОСОБА_6 , ринкова вартість спірної квартири складає 149 726 грн. (т.с. № 1, а.с. 12-18). Оцінка вартості нерухомого майна не оспорювалася ОСОБА_1 . На даний час, між сторонами не досягнуто згоди щодо розподілу спільного майна, яке було придбано за час шлюбу. Від шлюбу сторони мають двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які після розірвання шлюбу проживають із зустрічним позивачем (т.с. № 2, а.с. 15, 16, 17, 20). Згідно судового наказу, виданого Василівським районним судом Запорізької області 22 червня 2020 року, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуті аліменти на утримання дітей в розмірі 1/3 частки всіх видів заробітку (доходів) (т.с. № 1, а.с. 57). Згідно наданих ОСОБА_2 доказів, зокрема, квитанцій, встановлено, що ним на адресу ОСОБА_1 протягом травня-серпня 2020 року перераховувалися кошти в добровільному порядку в якості аліментів на утримання дітей (т.с. № 1, а.с. 58, 59,60), вносилися послуги за утримання квартири (т.с. № 1, а.с. 61,62); ОСОБА_2 відвідував з дітьми медичні заклади (т.с. № 1, а.с.63, 64). ОСОБА_2 є інвалідом третьої групи, отримуючи пенсію в розмірі 1 638 грн. (т.с. № 1, а.с. 87,89). Станом на 01 жовтня 2020 року, заборгованість ОСОБА_2 зі сплати аліментів складає 2 047 грн. Задовольняючи вимоги первісного позову суд першої інстанції виходив з того, що квартира придбана ОСОБА_1 в період шлюбу із первісним позивачем, ОСОБА_2 , а, отже, в силу положень вимог законодавчих актів, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя - сторін у справі і частки кожного з подружжя у праві власності на квартиру є рівними. Натомість зустрічним позивачем на надано доказів того, що розмір аліментів, які вона одержує на утримання дітей, є недостатнім для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування та, як наслідок, відсутність правових підстав для відходу від рівності часток сторін у праві власності на спірну квартиру. З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів апеляційного суду. Нормами Сімейного кодексу України, що набрав чинності з 1 січня 2004 року, передбачено, що майно, яке набуто подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст. 60). Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63). У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ст.70). Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них; продуктивна і робоча худоба; засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. Відповідно до вимог ст.71 СК України, майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Пленум Верховного Суду України в пунктах 23 і 24 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" роз`яснив, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Судом першої інстанції встановлено, та не заперечувалось сторонами у справі, що придбана 22.06.2005 року трикімнатна квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , є спільним майном подружжя, яке заявлено до поділу у даній справі. Відповідно до ст.368 ЦК України майно, придбане подружжям в період шлюбу є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором між ними чи законом. За таких обставин суд першої інстанції дійшов вірного висновку, щодо наявності підстав для задоволення первісного позову та визнання за сторонами у справі права власності на спірну квартиру по Ѕ частці за кожним. Відповідно до ч.3 ст. 70 СК України, за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. Положеннями частини третьої статті 12 та частин першої статті 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Частиною 6 ст. 81 ЦПК України визначено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Як вірно вказав суд першої інстанції, підстави зустрічного позову ОСОБА_1 з приводу збільшення її частки у спільній сумісній власності подружжя, а саме недостатній рівень матеріального забезпечення неповнолітніх дітей сторін у справі, які проживають з ОСОБА_1 , не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду, а тому у задоволенні вимог зустрічного позову обґрунтовано відмовлено з наведених судом першої інстанції підстав. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 вказує, що доводи її зустрічного позову підтверджуються окрім іншого договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 26.12.2002 року та договором купівлі-продажу зазначеної квартири від 02.06.2005 року (копії долучені до апеляційної скарги), які підтверджують що їй на праві приватної власності належала вказана квартира, яка була продана і за кошти від її продажу через 20 днів придбана квартира, яка є предметом позову. Але колегія вважає, що ОСОБА_1 надаючи вказані докази лише на стадії апеляційного розгляду, що не передбачено процесуальним законодавством. Крім того, у скаржника були відсутні перешкоди у поданні цих доказів на стадії розгляду справи у суді першої інстанції. Відповідно до положень ч.ч. 1, 2, 3 статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї; докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Статтею 83 ЦПК України унормовано порядок подання доказів, згідно з яким сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Відповідно до ч. 2 вказаної норми, позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. У відповідності до ч.ч. 4, 5 цієї статті, якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу; у випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Частиною 8 статті 83 ЦПК України визначено, що докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Також передбачено частиною 9 зазначеної статті, що копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. З урахуванням вказаних вимог статті 83 ЦПК України та відповідно до положень статті 367 ЦПК України, у апеляційного суду не має підстав для прийняття наданих ОСОБА_1 доказів на стадії апеляційного провадження. Окрім цього, вона не надала суду беззаперечних доказів, що спірна квартира була придбане саме за рахунок її особистих коштів отриманих ОСОБА_1 від продажу особистого майна. Цей факт заперечував і позивач. Таким чином, ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку та дійшов правильного висновку про часткове задоволення позовних вимог. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). З урахування наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст.ст. 367, 374, 379, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів,- ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Василівського районного суду Запорізької області від 02 жовтня 2020 року у цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Повна постанова складена 17 грудня 2020 року. Судді: С. В. Кухар О.В. Крилова О.З. Поляков