Постанова Київський апеляційний суд № 757/37634/23-ц

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 03 квітня 2025 року м. Київ Справа №757/37634/23 Провадження: № 22-ц/824/3525/2025 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О., суддів, Нежури В. А., Соколової В. В., секретар Сакалош Б. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 та адвоката Ковальчука Ярослава Вадимовича в інтересах ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 вересня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Матійчук Г. О., у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 до Національного заповідника «Києво-Печерська лавра», Головного управління Національної поліції у м. Києві про визнання наказу незаконним та зобов`язання припинити дії, у с т а н о в и в: У серпні 2023 року позивачі звернулись до суду із вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що їхні права та законні інтереси у свободі віросповідання під час богослужінь, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів, як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно, були порушені. Як їм стало відомо, порушенням їх прав передував лист Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» від 10.08.2023 року № 04-24/762, адресований Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі. Згідно з цим листом, з 07:00 години 11.08.2023 року Заповідник закриває територію Нижньої Лаври для відвідувачів. Крім того, доступ на територію Нижньої Лаври (вул. Лаврська, 15) для священників, ченців та обслуговуючого персоналу Свято-Успенської Києво-Печерської лаври (чоловічого монастиря) дозволено лише з 09:00 до 18:00 щоденно - через центральний вхід біля церкви святого Агапіта (вул. Лаврська, 11). Обґрунтуванням цього листа став відповідний наказ Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» від 10.08.2023 року № 04-07/91. Крім того, на офіційному сайті Національного заповідника (www.kplavra.kyiv.ua/ua/node/3521) також розміщено повідомлення про обмеження доступу з 07:00 11.08.2023 року на територію Нижньої Лаври для відвідувачів. За таких обставин, вважають, що відповідач, Національний заповідник «Києво-Печерська лавра», який виступає господарюючим суб`єктом, ухваленням рішення про обмеження доступу відвідувачів на територію Свято-Успенської Києво-Печерської лаври грубо порушив їхні законні права та свободи на мирні зібрання у формі участі в релігійних обрядах, що й стало підставою для звернення до суду. У зв`язку з цим просили суд визнати незаконним та таким, що порушує їхню свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужінь, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів (як одноособово, так і спільно з іншими, прилюдно або приватно), наказ Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» від 10.08.2023 року № 04-07/91 з моменту його прийняття, тобто, з 10.08.2023 року та зобов`язати відповідача - Національний заповідник «Києво-Печерська лавра» припинити дії щодо обмеження доступу відвідувачів на територію Нижньої Лаври . Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 17 вересня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 відмовлено. Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 , а також адвокат Ковальчук Я. В. в інтересах ОСОБА_2 подали апеляційні скарги, в яких, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, рішення суду просили скасувати та ухвалити нове про задоволення позову. На обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначив, що суд помилково застосував до даних правовідносин положення ч. 4 ст. 33 ЗУ «Про охорону культурної спадщини», адже, відповідачем не надано будь-яких доказів на підтвердження того, що ним проводилися роботи з консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації, ремонту та пристосування, тощо. Крім того, вказує, що рішення суду ухвалено з порушеннями норм матеріального права, а саме положень ст.

27. Загальної декларації прав людини, ч. 1 ст. 15 Міжнародного пакту про соціальні, економічні та культурні права, ст. 8 ЗУ «Про культуру». Вважає, що рішення у справі може вплинути на права або обов`язки Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври Української Православної Церкви щодо позивача стосовно проведення релігійних культів і ритуальних обрядів, ведення релігійної діяльності в приміщеннях та на території культових споруд заповідника. Адвокат Ковальчук Я. В. в інтересах ОСОБА_2 на обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що відповідно до норми ч. 2 ст. 21 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації» відповідачам заборонено обмежувати вільний доступ до культових будівель і на прилеглу територію заповідника для участі у богослужіннях, релігійних обрядах. В апеляційній скарзі представник позивача наводить термінологію та зазначає, що застосовані Заповідником обмеження за спірним наказом не відносяться до робіт з консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації, тощо. Тобто, вважає, що є наявна невідповідність висновків суду обставинам справи. Вказує, що суд помилково застосував до даних правовідносин норми ч. 4 ст. 33 ЗУ «Про охорону культурної спадщини». Крім того, вказує й на те, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що застосовані спірним наказом обмеження не передбачені чинним законодавством України, а відтак, є незаконними. Також звертає увагу, що рішення про обмеження доступу громадян до заповідника було прийнято в формі наказу відповідача-1, а не у вигляді протоколу оперативного штабу, а тому висновки суду про наявні масові заворушення для забезпечення збереження об`єктів культурної спадщини від яких було прийнято спірний наказ, є недоведеними. Вважає, що обмеження доступу на територію Нижньої Лаври є неадекватним та неспіврозмірним ситуації. Крім того, вважає процесуальним порушенням суду відмову у задоволенні заяви позивачів щодо залучення у справу в якості третьої особи Релігійної організації Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, оскільки рішення у цій справі зможе безпосередньо вплинути на права та обов`язки, стосовно проведення релігійних культів і ритуальних обрядів. Крім того, вважає, що, ураховуючи резонанс справи, суд помилково розглядав справу в спрощеному провадженні без виклику сторін. Звертає увагу суду й на те, що розгляд позову ОСОБА_2 разом з позовними заявами ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , у зв`язку із різним предметом позову є порушенням норм процесуального права та підставою для скасування судового рішення. Також вважає відмову суду у задоволенні клопотання позивача про допит свідків обмеженням права на ефективний судовий захист. Ухвалами Київського апеляційного суду від 16 січня та 24 січня 2025 року відкрито апеляційне провадження та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні. У відзивах на апеляційну скаргу представники Головного управління Національної поліції у м. Києві А. Пустовіт та Кирилюк Є. С. вважали доводи апеляційної скарги необґрунтованими, зазначили, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, зокрема, було з`ясовано, що через неодноразові перешкоджання невстановленими особами роботі комісії Заповідника з опечатування вивільнених корпусів на території Нижньої Лаври (вул. Лаврська, 15), у зв`язку з розірванням договору безоплатного користування майном зі Свято-Успенською Києво-Печерською лаврою (Чоловічий монастир) УПЦ, виникла необхідність вжити відповідних заходів. Так, з метою забезпечення належної роботи комісії, перевірки та опечатування корпусів на території Нижньої Лаври, запобігання подальшим перешкоджанням її діяльності, а також для охорони та збереження об`єктів культурної спадщини місцевого та національного значення, наказом Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» від 10.08.2023 року № 04-07/91 тимчасово закрито територію Нижньої Лаври для відвідувачів з 11 серпня 2023 року. Також наказом визначено порядок доступу на територію Нижньої Лаври для священників, ченців та обслуговуючого персоналу Свято-Успенської Києво-Печерської лаври (чоловічого монастиря) УПЦ, а також умови заїзду/виїзду транспортних засобів монастиря і працівників Заповідника. Представники поліції вважають, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що наказ № 04-07/91 винесено відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини» та Положення про Національний заповідник «Києво-Печерська лавра», адже метою цього рішення було забезпечення збереження об`єктів культурної спадщини від можливих масових заворушень. Вказують, що позивачі не надали суду доказів того, що оскаржуваний наказ було прийнято з порушенням чинного законодавства, а відтак, відсутні підстави для визнання цього наказу незаконним. Також представники відповідача-2 вказують, що позивачі не довели факту порушення їхніх прав на свободу світогляду і віросповідання, зокрема, на свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, безперешкодно здійснювати релігійні обряди одноособово чи колективно та вести релігійну діяльність. Вважають правильними висновки суду про те, що відповідачі діяли відповідно до законодавства, а обмеження доступу відвідувачів до території Нижньої Лаври, цілісного майнового комплексу Києво-Печерської лаври, здійснювалося на підставі чинного законодавства, зокрема, Закону України «Про охорону культурної спадщини» та Положення про Заповідник. У відзивах також вказується, що позивачі не надали доказів порушення їхнього права на мирні зібрання. Із тексту наказу від 10.08.2023 року № 04-07/91 убачається, що він не має особистого характеру щодо позивачів і не регулює їхнього права на мирні зібрання. Метою документа є регулювання заходів безпеки на території з великою кількістю пам`яток культури, для запобігання масовим заворушенням. У відзиві на апеляційну скаргу представник Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» адвокат Прокопенко І. І. заперечив проти доводів апеляційної скарги та зазначив, що скаржниками не надано доказів порушення їхніх прав на свободу світогляду і віросповідання, зокрема, права на свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, безперешкодно відправляти релігійні культи та ритуальні обряди - як одноособово, так і колективно, а також вести релігійну діяльність. У відповідь на доводи скаржників щодо неможливості відвідування релігійних споруд (храмів) Києво-Печерської лаври, представник зазначив, що на території Заповідника були й залишаються відкритими для відвідування входи до Храму прп. Сергія Радонезького та Храму прп. Агапіта Печерського (вул. Лаврська, 11), де регулярно проводяться богослужіння Українською Православною Церквою, прихожанами та кліриками якої є й самі скаржники. Отже, з урахуванням того, що скаржники мають можливість вільно відвідувати храми на території Києво-Печерської лаври, вони не довели, у чому саме полягає порушення їхнього права на свободу світогляду і віросповідання. Вказане право, на думку представника Заповідника, не було обмежене, оскільки позивачі мають можливість вільно сповідувати свою релігію та брати участь у релігійних обрядах у храмах, які залишаються відкритими для цього. Окремо, представник відповідача-1 звернув увагу суду на те, що позивачі просять припинити дії щодо обмеження доступу будь-яких осіб, які не є учасниками справи, що, на його думку, суперечить вимогам законодавства. Вимоги щодо скасування наказу та забезпечення доступу на територію Нижньої лаври мають стосуватися лише самих позивачів. Крім того, представник Заповідника зазначив, що, оскаржуючи ухвалу суду про відмову в залученні до справи третьої особи, скаржники не обґрунтовують, на яких саме підставах апеляційний суд має здійснити таке залучення, і не пояснюють, які права чи обов`язки цієї особи можуть бути порушені. Тому дана скарга є, на його переконання, необґрунтованою та не підлягає задоволенню. Щодо клопотання про залучення свідків, представник нагадав, що це питання вже розглядалося судом першої інстанції, який обґрунтовано встановив відсутність необхідності у їх допиті. 31 березня 2025 року від ОСОБА_4 до суду надійшла заява про розгляд справи без його участі, апеляційні скарги підтримав. 03 квітня 2025 року від адвоката Чекмана М. П. в інтересах ОСОБА_1 надійшла заява про відкладення розгляду справи на іншу дату та час, у зв`язку із зайнятістю в інших справах, які призначені в цей день о 15:00 та 15:10 у Дніпровському районному суді м. Києва. В судовому засіданні ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та її представник, адвокат Ковальчук Я. В., підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити. Представник ГУ НП у м. Києві Кирилюк Є. С. та представник Національного заповідника «Києво-Печерська Лавра» адвокат Прокопенко І. І. заперечували проти доводів апеляційних скарг, вважали їх необґрунтованими, просили залишити рішення без змін, а апеляційні скарги позивачів без задоволення. Вирішуючи питання про можливість розгляду справи за відсутностіпредставникаскаржника, колегія суддів ураховувала наступне. Загальні вимоги до форми та змісту письмової заяви, клопотання, заперечення з процесуальних питань та наслідки недотримання таких вимог визначені у статті 183 ЦПК України. Відповідно до пункту першого частини першої статті 183 ЦПК України будь-яка письмова заява, клопотання, заперечення повинні містити: повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові) (для фізичних осіб) особи, яка подає заяву чи клопотання або заперечення проти них, її місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), відомості про наявність або відсутність електронного кабінету Згідно з частиною другою статті 183 ЦПК України письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником. У частині четвертій статті 183 ЦПК України закріплено, що суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду. Суд повертає заяву (клопотання, заперечення) її заявнику без розгляду також у разі, якщо вона подана особою, яка відповідно до частини шостої статті 14 цього Кодексу зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його. Отже, надіславши заяву про відкладення судового засіданняелектронною поштою з використанням електронного цифрового підпису, а не за допомогою підсистеми «Електронний суд», адвокат Чекман М. П., використав спосіб звернення до суду, не передбачений чинним процесуальним законодавством. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2025 року у справі № 944/6062/23. Відповідно до статті 372 ЦПК суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. При цьому, посилаючись на неможливість прибуття в судове засідання, адвокат Чекман М. П. в інтересах ОСОБА_1 послався на участь в інших судових засіданнях, які призначені 03.04.2025 року о 15:00 та 15:10 у Дніпровському районному суді м. Києва, однак, не надав доказів на підтвердження вказаних обставин, а тому визначені обставини не можуть вважатись поважною причиною для відкладення розгляду справи. Більш того, колегія суддів зазначає, що надання переваги участі у розгляді інших справ, які призначені пізніше даної справи, не є поважною причиною. Зважаючи на вищевикладене та ураховуючи ту обставину, що учасники справи про розгляд справи були повідомлені належним чином, позиція сторони сповна викладена у поданих процесуальних документах, тому, колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за відсутності представника позивача-1, який не з`явився до суду. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 10.08.2023 року Національним заповідником «Києво-Печерська лавра» було винесено наказ №04-07/91 «Про закриття території Нижньої лаври» зі змістом: «Відповідно до Положення про Національний заповідник «Києво-Печерська лавра», затвердженого наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 16.12.2020 №2390, у зв`язку з неодноразовим перешкоджанням роботі комісії з опечатування вивільнених корпусів на території Нижньої Лаври (вул. Лаврська, 15) невстановленими особами, та з метою забезпечення належної роботи Комісії з перевірки та опечатування корпусів, утвореної наказом від 30.06.2023 №04-07/71, а також для уникнення подальших перешкоджань доступу Комісії до приміщень корпусів Нижньої Лаври, наказую:

1. Закрити з 07:00 11 серпня 2023 року територію Нижньої Лаври (вул. Лаврська, 15) для відвідувачів». Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний наказ винесено відповідно до положень Закону України «Про охорону культурної спадщини» та внутрішніх актів Національного заповідника, з метою збереження об`єктів культурної спадщини від можливих масових заворушень, а тому є законним. Також, судомзазначено, що позивачами не надано жодних доказів на підтвердження того, що відповідачі обмежують їхні права на мирні зібрання. Із самого змісту оскаржуваного наказу убачається, що він не має на меті спрямованого обмеження прав саме позивачів,і не регулює право на мирні зібрання, а лишевстановлює заходи безпеки для території з великою кількістю культурних пам`яток. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України). За ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. За загальним правилом статтею 15 та 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених ч. 2 ст. 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до Положення про Національний заповідник «Києво-Печерська лавра», затвердженого наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 16.12.2020 року № 2390 (далі - Положення), Заповідник є адміністрацією історико-культурного заповідника у розумінні статті 33-2 Закону України «Про охорону культурної спадщини». Національний заповідник «Києво-Печерська лавра» є юридичною особою публічного права, що за організаційно-правовою формою є державною організацією (установа, заклад). Права і обов`язки Заповідник набуває з дня його державної реєстрації (п. 3.1 Положення). Обов`язком Заповідника у своїй діяльності є збереження пам`яток культури, що знаходяться у його оперативному управлінні на території, що має статус заповідника. Згідно із ч. 1 ст. 26 Закону України «Про охорону культурної спадщини» консервація, реставрація, реабілітація, музеєфікація, ремонт, пристосування пам`яток національного значення здійснюються лише за наявності письмового дозволу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини на підставі погодженої з ним науково-проектної документації. Відповідно до ч. 4 ст. 33 Закону України «Про охорону культурної спадщини» у межах історико-культурного заповідника та історико-культурної заповідної території забороняється діяльність, що негативно впливає або може негативно вплинути на стан збереження об`єктів культурної спадщини, режим їх охорони та використання. Частиною 1 ст. 27 Закону України ««Про охорону культурної спадщини» визначено, що у разі, коли пам`ятці загрожує небезпека пошкодження, руйнування чи знищення, власник або уповноважений ним орган, особа, яка набула права володіння, користування чи управління, зобов`язані привести цю пам`ятку до належного стану (змінити вид або спосіб її використання, провести роботи з її консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації, ремонту та пристосування). Згідно із ч. 3 ст. 33-2 Закону України «Про охорону культурної спадщини» адміністрація історико-культурного заповідника відповідно до закону: проводить роботу з виявлення, фіксації, класифікації, складення облікової документації на об`єкти культурної спадщини, готує документацію для їх державної реєстрації; інформує відповідний орган охорони культурної спадщини про пошкодження, руйнування, загрозу або можливу загрозу пошкодження, руйнування об`єктів історико-культурного заповідника; здійснює науково-методичне керівництво проведенням робіт з дослідження, консервації, реабілітації, реставрації, ремонту, пристосування і музеєфікації пам`яток та інших робіт на території історико-культурного заповідника та в зонах його охорони; надає висновки відповідному органу охорони культурної спадщини щодо можливості розміщення реклами на території історико-культурного заповідника та в зонах його охорони; вживає заходів для запобігання і припинення порушення вимог законодавства про охорону культурної спадщини, а також для усунення негативних наслідків і відшкодування шкоди, завданої такими порушеннями. З матеріалів справи убачається, що через неодноразові перешкоджання невстановленими особами роботі комісії Заповідника з опечатування вивільнених корпусів на території Нижньої Лаври (вул. Лаврська, 15) у зв`язку із розірванням договору безоплатного користування майном зі Свято-Успенською Києво-Печерською Лаврою (чоловічий монастир) УПЦ, з метою забезпечення належної роботи Комісії для перевірки та опечатування корпусів на території Нижньої Лаври, для подальшого уникнення перешкоджань в доступі Комісії до приміщень і корпусів Нижньої Лаври та для забезпечення охорони і збереження об`єктів культури місцевого та національного значення на території Заповідника, наказом Заповідника від 10.08.2023 року №04-07/91 «Про закриття території Нижньої лаври для відвідувачів», з 11 серпня 2023 року територію Нижньої Лаври тимчасово закрито для відвідувачів та визначено порядок доступу на територію Нижньої Лаври священників, ченців та обслуговуючого персоналу Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври (чоловічий монастир) УПЦ, а також заїзду/виїзду транспортних засобів Монастиря і працівників Заповідника. Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що наказ Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» від 10.08.2023 №04-07/91 «Про закриття території Нижньої лаври для відвідувачів» прийнято в межах повноважень, передбачених Положенням про Заповідник, та відповідно до вимог Закону України «Про охорону культурної спадщини», адже, такий наказ був спрямований не на обмеження прав конкретних осіб або перешкоджання мирним зібранням, а виключно на забезпечення охорони і збереження об`єктів культурної спадщини, зокрема, у зв`язку з неодноразовими перешкоджаннями роботі Комісії з опечатування приміщень. Крім того, позивачами не надано доказів, які б спростовували законність оспорюваного наказу або свідчили про порушення їхніх конкретних прав, зокрема, прав на мирне зібрання, чи про невідповідність наказу вимогам чинного законодавства. Наказ не є дискримінаційним, має загальний характер, і регулює режим доступу до території, що охороняється як пам`ятка національного значення. У зв`язку з цим, у суду першої інстанції об`єктивно були відсутні правові підстави для його скасування або визнання незаконним. Перевіряючи висновки суду в частині позовних вимог щодо зобов`язання співробітників Головного управління Національної поліції в м. Києві, які, згідно з листом Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» від 10.08.2023 року забезпечують громадський порядок, при першій вимозі позивачів безоплатно та безперешкодно надавати доступ до культових будівель і споруд цілісного майнового комплексу Києво-Печерської лаври для участі в богослужіннях, релігійних обрядах, церемоніях та процесіях, колегія суддів зазначає про таке. Стаття 35 Конституції України гарантує кожному право на свободу світогляду та віросповідання. Це право охоплює можливість сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, здійснювати релігійні обряди як індивідуально, так і колективно, вести релігійну діяльність. Зазначене право може бути обмежене лише законом, з метою охорони громадського порядку, здоров`я, моралі населення або захисту прав і свобод інших осіб. Церква та релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не визнається державною чи обов`язковою. Ніхто не може бути звільнений від виконання обов`язків перед державою чи відмовитися від дотримання законів через релігійні переконання. Аналогічні положення закріплені й у статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», яка гарантує кожному громадянину право на свободу совісті. Це включає право змінювати релігію або переконання, здійснювати релігійні культи, висловлювати і поширювати свої переконання без примусу та втручання. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», українські суди зобов`язані застосовувати положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику ЄСПЛ як джерело права. У статті 9 Конвенції визначено, що кожен має право на свободу думки, совісті та релігії, зокрема право змінювати релігію або переконання та сповідувати їх як одноособово, так і разом з іншими - публічно або приватно. Обмеження цього права можливе лише за умов, передбачених законом, і має бути необхідним у демократичному суспільстві - задля захисту громадської безпеки, порядку, здоров`я, моралі або прав інших осіб. Додатково, стаття 11 Конвенції закріплює право кожного на свободу об`єднань, що включає право створювати організації, зокрема релігійні. Ці права також можуть бути обмежені виключно законом і лише у випадках, необхідних у демократичному суспільстві. В рішенні ЄСПЛ у справі «Свято-Михайлівська парафія проти України» (заява № 77703/01, від 14 червня 2007 року), Суд вказав, що статтю 9 слід тлумачити у поєднанні зі статтями 11 та 6 Конвенції. У пункті 112 цього рішення підкреслюється, що свобода віросповідання - це передусім особисте право кожного. Вона включає також право колективно практикувати віру, серед однодумців. У пункті 113 цього ж рішення ЄСПЛ наголосив, що віруючі мають право вільно об`єднуватися, без свавільного втручання держави, а держава зобов`язана залишатися нейтральною та безсторонньою щодо релігійних питань. У цьому ж контексті враховуються Фундаментальні принципи щодо статусу неурядових організацій в Європі (5 липня 2002 року, пункти 2, 15) та Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи CM/REC(2007)14 (10 жовтня 2007 року, пункти 2, 16), які визнають право будь-якої особи бути членом неурядової організації. Відповідно до частин 1-2 статті 77 ЦПК України, доказами є будь-які відомості, що стосуються предмета доказування. Кожна сторона зобов`язана довести обставини, на які посилається (ст. 81 ЦПК), причому доказування має ґрунтуватися не на припущеннях, а на фактах. Принцип змагальності передбачає повноту дослідження обставин та покладання тягаря доказування на сторони. Проте це не означає, що суд автоматично приймає обставини, на які посилається сторона, як доведені - вони мають бути підтверджені належними і достатніми доказами. Застосовується стандарт переваги більш вагомих доказів (див. Постанову ВС від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17). У цій справі позивачі не надали суду доказів порушення їх прав на свободу світогляду та віросповідання, зокрема, права безперешкодно брати участь у релігійних обрядах. Натомість, судом першої інстанціївстановлено, що відповідачі діяли у межах закону, а обмеження доступу на територію Нижньої лаври було введене наказом від 10.08.2023 № 04-07/91 на підставі Закону України «Про охорону культурної спадщини» та Положення Заповідника задля запобігання масовим заворушенням і захисту пам`яток. Крім того, позивачі не довели, що відповідачі обмежують права позивачів на мирні зібрання. Із самого змісту зазначеного наказу убачається, що він не спрямований особисто проти позивачів, а має загальний, превентивний характер. Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність втручання у право позивачів на свободу віросповідання. При цьому, колегія суддів відмічає, що обмеження доступу до території Нижньої лаври зумовлене не є перешкоджанням релігійній діяльності, а необхідністю охорони об`єктів культурної спадщини. Колегія суддів також звертає увагу й на те, що це обмеження застосовується не вибірково до певних осіб чи релігійних спільнот, а має загальний характер, спрямований на запобігання масовим заворушенням та охорону національної культурної спадщини. Крім того, в матеріалах справи відсутні докази, що таке обмеження є надмірним, невиправданим або таким, що порушує принцип пропорційності, як того вимагає стаття 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Не виявлено й ознак того, що відповідачі вчиняли дискримінаційні дії або перешкоджали позивачам особисто брати участь у релігійних обрядах. Навпаки, як слідує з матеріалів справи, богослужіння у низці храмів Заповідника (Святого Агапіта, Сєргія Радонєзького, Вознесенському, Успенському та Трапезному) проводяться згідно з чинним розкладом, а доступ до них залишається відкритим для всіх охочих. Отже, дії відповідачів не виходять за межі законного обмеження, передбаченого як національним законодавством, так і міжнародними правозахисними стандартами, зокрема, Конвенцією та практикою ЄСПЛ, а тому, не можуть бути визнані незаконними чи такими, що порушують права позивачів, що правильно встановлено судом першої інстанції. Більш того, ураховуючи можливість скаржників відвідувати вільно храми Києво-Печерської лаври, ними не доведено в чому ж полягає порушення їх прав саме на свободу світогляду і віросповідання. Щодо доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 колегія суддів зазначає наступне. Доводи ОСОБА_1 про те, що суд нібито неправомірно застосував до даних правовідносин положення ч. 4 ст. 33 ЗУ «Про охорону культурної спадщини», є безпідставними, з огляду на те, що відповідна норма надає адміністрації об`єкта культурної спадщини право обмежувати доступ громадян до території, де розташовані об`єкти національного значення, у разі реальної загрози їх пошкодження, незалежно від фактичного здійснення реставраційних або консерваційних робіт. Так, ч. 4 ст. 33 Закону передбачено, що у разі загрози пошкодження (знищення) пам`ятки або її частини може бути тимчасово обмежений доступ громадян до неї або на прилеглу територію, якщо інше неможливо для запобігання шкоді. У даній справі, як правильновстановлено судом, загроза пошкодження виникла у зв`язку з публічними закликами до масових зібрань та конфліктних ситуацій на території Лаври, що неодноразово фіксувалося органами правопорядку та підтверджувалося в листуванні з Національним заповідником. Отже, дії відповідача повністю відповідали меті норми закону - захисту пам`ятки. ОСОБА_1 помилково вважає, що застосування ч. 4 ст. 33 Закону можливе лише за наявності реставраційних або ремонтних робіт. Оскільки закон розділяє ситуації, коли доступ може бути обмежено внаслідок проведення робіт (ч. 3), та окремо - у разі загрози пошкодження незалежно від таких робіт (ч. 4). Тобто, обмеження доступу може бути запроваджено навіть без фактичного проведення робіт, якщо є обґрунтовані підстави вважати, що існує ризик шкоди для об`єкта культурної спадщини. Саме такий підхід узгоджується з принципом превентивного захисту. Щодо порушення судом норм ст. 27 Загальної декларації прав людини, ст. 15 МПСЕКП, ст. 8 ЗУ «Про культуру», колегія суддів відмічає, що скаржник помилково інтерпретує зазначені норми як такі, що гарантують безумовний доступ до об`єктів культури. Насправді, всі ці норми визнають культурні права, але допускають обмеження на підставі закону, особливо коли йдеться про захист прав інших осіб, громадську безпеку або охорону культурної спадщини. Крім того, колегія суддів відмічає, що дане судове рішення жодним чином не позбавляє релігійну організацію права на культову діяльність, а лише підтверджує право заповідника тимчасово обмежувати доступ усіх громадян, у разі ризику порушення громадського порядку чи загрози для об`єктів спадщини. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 базуються на помилковому розумінні норм права та трактуванні прав людини як абсолютних, без урахування їх правових меж. Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги ОСОБА_2 , колегія суддів відмічає про таке. Щодо незастосування судом до даних правовідносин положень ч. 2 ст. 21 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації». Дійсно, вказана норма передбачає, що ніхто не має права чинити перешкоди в участі громадян у богослужіннях, обрядах та церемоніях. В той же час, ця ж стаття містить ключове обмеження, а саме те, що усі права реалізуються у межах, визначених законом. У даному випадку,доступ до території Нижньої Лаври був обмежений не через зміст або форму релігійного обряду, а у зв`язку з реальною загрозою для культурної спадщини національного значення, підтвердженою офіційними повідомленнями органів охорони громадського порядку. Колегія суддів також звертає увагу ОСОБА_2 на те, що свобода віросповідання не є абсолютною,вона може обмежуватись у законний спосіб,в інтересах національної безпеки, громадського порядку, захисту культурних цінностей. Це прямо передбачено і ст. 35 Конституції України, і міжнародними конвенціями (наприклад, ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). Доводи апеляційної скарги про те, що дії Заповідника не підпадають під перелік робіт, визначенийч. 3 ст. 33 ЗУ «Про охорону культурної спадщини», є маніпулятивними, адже представник позивачки, такими діями намагається звузити сферу застосування законодавчої норми лише до реставраційних або ремонтних робіт (що відображено у ч. 3), але суд правомірно застосував саме ч. 4 ст. 33 Закону, яка діє окремо та незалежно, і стосується тимчасового обмеження доступу у разі загрози пошкодження об`єкта. Доводи апеляційної скарги щодо форми «протоколу штабу» також не приймаються колегією суддів до уваги, адже Закон не встановлює виключної форми, у якій має ухвалюватися рішення адміністрацією об`єкта культурної спадщини щодо обмеження доступу. Колегія суддів відмічає, що в даному випадку, наказ є внутрішнім організаційним актом, який має всі юридичні ознаки належного управлінського рішення. Не знайшли в ході апеляційного перегляду справи й доводи щодо порушеного порядку розгляду справи (в порядку спрощеного провадження) судом першої інстанції, з огляду на те, що процесуальний закон надає суду право розглядати справу у спрощеному провадженні саме з урахуванням обставин справи. При цьому, позивачі не позбавляються права надати пояснення або докази у письмовій формі. Доводи щодо неправомірного об`єднання позовів із різним предметом спору в одне провадження є безпідставними, адже Цивільний процесуальний кодекс передбачає можливість об`єднання справ, якщо вони стосуються одних і тих самих фактів, рішень, правовідносин або відповідача, й у даній справі, позовні вимоги різних осіб спрямовані на оскарження одного й того самого наказу, тобто, є такими, що пов`язані спільним предметом і підставою позову, а відтак, об`єднання позовів в одне провадження не є порушенням, а навпаки, відповідає принципу процесуальної економії. Скаржниками було заявлено клопотання про залучення Свято-Успенської Києво-Печерської лаври (чоловічий Монастир) Української Православної Церкви в якості третьої особи, що не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, на стороні позивачів. Згідно ст. 54 ЦПКУкраїни, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. У заявах про залучення третіх осіб і в заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити до участі у справі. Про залучення третіх осіб до участі у справі суд постановляє ухвалу, в якій зазначає, на які права чи обов`язки такої особи та яким чином може вплинути рішення суду у справі. Судом першої інстанції було досліджено та аргументовано відмову у задоволенні даного клопотання, оскільки позивачами не надано доказів та підстав для залучення такої особи в якості третьої особи. Оскаржуючи дану ухвалу, скаржниками не зазначаються на яких підставах апеляційний суд має залучити третю особу, та які її права та обов`язки можуть порушитись, а тому доводи щодо відмови у залученні Монастиря в якості третьої особи є безпідставними. Щодо заявленого клопотання про виклик та допит свідків, колегія суддів вважає, що питання щодо виклику та допиту тих самих свідків вже розглядалось судом першої інстанції, який обґрунтовано встановив відсутність необхідності їх допиту. Згідно ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. До доказів відноситься і показання свідків. Відповідно до ст. 82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Сторонами, у тому числі і Заповідником, не заперечується наявність оспорюваного наказу та недопуску відвідувачів до території Нижньої лаври, за таких обставин, відсутня необхідність показів свідків з даного приводу. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача та питання вичерпності висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано повну відповідь на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційні скарги ОСОБА_1 та адвоката Ковальчука Ярослава Вадимовича в інтересах ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 вересня 2024 рокузалишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України. Повне судове рішення складено 17 квітня 2025 року. Головуючий Т.О. Невідома Судді В. А.Нежура В. В. Соколова