Постанова Одеський апеляційний суд № 509/611/23

Номер провадження: 22-ц/813/1505/25 Справа № 509/611/23 Головуючий у першій інстанції Бочаров А. І. Доповідач Громік Р. Д. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19.02.2025 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого Громіка Р.Д., суддів Драгомерецького М.М., Дришлюка А.І., за участю секретаря Скрипченко Г.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 14 березня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Україна-2010» про визнання права власності на майновий пай, ВСТАНОВИВ: 1.

ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовної заяви. 07 лютого 2023 року позивач звернувся до суду з зазначеним вище позовом, в якому просив суд поновити пропущений строк позовної давності на звернення до суду за захистом порушеного майнового права, та зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Україна-2010» виділити йому нерухоме майно в натурі, а саме одного із наявних корпусів на МТФ №1 (колишнього колгоспу ім. Дзержинського), за адресою: АДРЕСА_1 . В обґрунтування позовних вимог зазначив, що у 1956 році позивач ОСОБА_1 був прийнятий на роботу до колгоспу ім. Дзержинського, де пропрацював 33 роки до 1989 року, працював би і далі але певні зміни в керівництві вимусили його звільнитися за власним бажанням. За свій час роботи був : - 1956-1958 р. тракторист колгоспу; - 1958-1961 р. служба в збройних силах; - 1961-1970 р. водій автомобіля; - 1970-1971 р. навчання в школі майстрів сільгосп. фахівців; - 1971-1989 р. фуражир, майстер доїльних апаратів МТФ №1, всі ці посади в одному колгоспі ім. Дзержинського (нині ТОВ «України 2010»); - 1989 р. звільнений за власним бажанням. На початку 1993 року проводилось розпаювання колгоспних земель та власності серед працівників колгоспу. З метою вирішення питання щодо виділення нерухомого майна в натурі, позивачем було подано заяву з проханням вести його до списку осіб, які мають право на майновий пай відповідно до його трудового вкладу, та виділення нерухомого майна в натурі, а саме одного із наявних корпусів на МТФ №1 (колишнього колгоспу ім. Дзержинського), де ОСОБА_1 працював з 1971-1989 роки, за адресою: АДРЕСА_1 , дані корпуси знаходяться в аварійному стані, безхозні, орієнтована площа 1080 метрів квадратних. Для задоволення заяви позивач просив зібрати загальні збори спілки співвласників, для проведення голосування та отримання згоди щодо виділення вказаного у заяві нерухомого майна. Позивач, як член господарства, мав право на майновий пай, адже заяви про вихід із членів колективного господарства не подавав і рахувався членом КСП (звільнення з колгоспу позивач не вважає виходом з членів колгоспу), відповідно до Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" від 14.02.1992р. № 2114-12 та статутних документів господарства. Однак КСП «Україна» не внесло його до списку пайовиків, чим порушило його гарантоване право. Ніхто не може позбавити цього права інакше як за рішенням суду. Також, відповідно до п. 24 Постанови Пленуму Верховного суду України від 16.04.2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ»: «Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на майновий пай». Про своє порушене право позивач дізнався в 2019 році. ОСОБА_1 неодноразово звертався до Овідіопольської селищної ради, директора ТОВ «Україна-2010», архівного відділу Овідіопольської районної державної адміністрації, по питанню надання йому земельної ділянки (паю), але його переконували, що він таке право вже втратив, у зв`язку з чим позивач вимушений був звернутися до суду із зазначеним позовом. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 14 березня 2024 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ТОВ «Україна-2010» про визнання права власності на майновий пай відмовлено в повному обсязі. Короткий зміст та доводи апеляційної скарги. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване судове рішення та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю, посилаючись при цьому на порушення норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що: 1) ОСОБА_1 є членом КСП тому, що при звільненні не писав жодної заяви про виведення з членів підприємства; 2) судом не було встановлено всі обставини справи, чи є не розпайовані земельні ділянки у підприємства, чи є у селищній раді резервний фонд землі; 3) про порушення його прав стало відомо лише у 2019 році. 2.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція апеляційного суду Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість ухвали суду в межах заявлених вимог заяви, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом виключення з мотивувальної частини рішення посилання суду на позовну давність. Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно із ч. 1 п. 1, ч. 4 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до ч.1 ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до ч.2 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Судом встановлено, що у 1956 році ОСОБА_1 був прийнятий на роботу до колгоспу ім. Дзержинського, в якому пропрацював 33 роки до 1989 року. За час роботи ОСОБА_1 працював: - 1956-1958 р. трактористом колгоспу; - 1958-1961 р. проходив службу в збройних силах; - 1961-1970 р. водієм автомобіля; - 1970-1971 р. навчання в школі майстрів сільгосп. фахівців; - 1971-1989 р. фуражиром, майстром доїльних апаратів МТФ №1. Всі ці посади позивач займав в одному колгоспі ім. Дзержинського. У 1989 року позивач звільнений з колгоспу за власним бажанням. На початку 1993 року проводилось розпаювання колгоспних земель та власності серед працівників колгоспу. З метою вирішення питання щодо виділення нерухомого майна в натурі, позивачем було подано заяву з проханням вести його до списку осіб, які мають право на майновий пай відповідно до його трудового вкладу, та виділення нерухомого майна в натурі, а саме одного із наявних корпусів на МТФ №1 (колишнього колгоспу ім. Дзержинського), де ОСОБА_1 працював з 1971-1989 роки, за адресою: АДРЕСА_1 , дані корпуси знаходяться в аварійному стані, безхозні, орієнтована площа 1080 метрів квадратних. Для задоволення заяви позивач просив зібрати загальні збори спілки співвласників, для проведення голосування та отримання згоди щодо виділення вказаного у заяві нерухомого майна. Позивач, як член господарства, мав право на майновий пай, адже заяви про вихід із членів колективного господарства не подавав і рахувався членом КСП (звільнення з колгоспу позивач не вважає виходом з членів колгоспу), відповідно до Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" від 14.02.1992р. № 2114-12 та статутних документів господарства. Однак КСП «Україна» не внесло його до списку пайовиків, чим порушило його гарантоване право. Ніхто не може позбавити цього права інакше як за рішенням суду. Також, відповідно до п. 24 Постанови Пленуму Верховного суду України від 16.04.2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ»: «Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на майновий пай». ОСОБА_1 неодноразово звертався до Овідіопольської селищної ради, директора ТОВ «Україна-2010», архівного відділу Овідіопольської районної державної адміністрації, по питанню надання йому земельної ділянки (паю), але його переконували, що він таке право вже втратив. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч. 1 ст. 12 ЦПК України). Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України). У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. ОСОБА_1 згідно з трудової книжки колгоспника ОСОБА_2 , не отримував сертифікат на право на майновий пай, та не приймав участі в паюванні, яке відбувалося із 1997 році. Так як був звільнений за власним бажанням та виведений з членів колгоспу ім. Дзержинського 14.02.1989 року. З метою забезпечення прав та інтересів КСП та їх членів у правовідносинах виділення-отримання майнового паю Міністерством сільського господарства і продовольства України та Інститутом аграрної економіки України розроблені Методичні рекомендації про порядок отримання майнового паю при виході із КСП його членів, які не є нормативно-правовим актом у розумінні Указу Президента від 3 жовтня 1992 р. N 493/92 (493/92) «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» (з наступними змінами), але враховуючи те, що в них закладені аналогічні ст. 9 Закону (2114-12) та ст. 1 зазначеного Указу принципи і підходи щодо порядку та способу виділення майнового паю, можуть враховуватися підприємствами при затвердженні власних статутів і положень про паювання, а також судами під час вирішення спорів у частині, яка не суперечить Закону. Зокрема, в них зазначено, що спосіб одержання майнових паїв пайовиками (натурою, грошима або цінними паперами) обирається в кожному конкретному випадку з урахуванням як побажань пайовика, так і можливостей підприємства. ТОВ «Україна-2010» не є правонаступником колгоспу Ордена Дружби народів ім. Дзержинського, до будь-яких заходів щодо розпаювання земель та майнового паю відношення не мало. Згідно з записами в трудовій книжці ОСОБА_1 14.02.1989 року було звільнено та виведено з членів колгоспу попередника КСП. Згідно копії трудової книжки гр. ОСОБА_1 є запис про вихід із членів колгоспу. Позивачем не надано доказів членства в КСП «Україна», а надана копія трудової книжки свідчить лише про перебування в складі колгоспу Ордену Дружби народів ім. Дзержинського, з якого ОСОБА_1 був виведений 14.02.1989 року. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство», членство в підприємстві ґрунтується на праві добровільного вступу до членів підприємства і безперешкодного виходу із складу його членів. Тобто без свого волевиявлення позивач не міг стати членом КСП «Україна», оскільки це порушує право добровільності визначене ст. 5 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Враховуючи зазначене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивач не набув права на отримання нерухомого майна в натурі, а тому воно не підлягає захисту. Позов є недоведеним, а тому суд першої інстанції правильно вважав, що підстави для задоволення позову відсутні, а тому в задоволенні позовних вимог слід відмовити. Щодо посилання позивача, на поновлення строків позовної давності, суд першої інстанції зазначив наступне. ОСОБА_1 зазначає, що про порушення свого права, дізнався лише в 2019 році, однак вказане твердження не підтверджується жодними доказами. Відповідно до ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У сенсі розуміння ч.1 ст. 264 ЦК України, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Відповідно до ч.4 ст.267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Терміни позовної давності, що є звичайним явищем в національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконують кілька завдань, у тому числі забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (судове рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Російської Федерації», пункт 570, та судове рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 51). Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права. Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, необхідно дійти висновку, що об`єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. Відповідно до п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Отже, відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності, суд має встановити обґрунтованість чи безпідставність позовних вимог, належним чином мотивувати свої висновки. Так, у випадку обґрунтованості позовних вимог суд може відмовити в їх задоволенні в зв`язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє в його задоволенні саме з цих підстав, а не застосовує наслідки пропуску позовної давності. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Аналогічний правовий висновок зроблений Верховним Судом України і при розгляді справи № 6-17цс17 від 22 лютого 2017 року, а також Верховним судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 397/1402/15-ц від 16 січня 2018 року. Судом встановлено, що право на позов у позивача виникло з 23.06.1997 році, після видачі КСП «Україна» державного акта на землю. Отже, звернувшись до суду у лютому 2023 року, ОСОБА_1 пропустив встановлений законодавством строк звернення до суду з цим позовом, оскільки позивач про порушення своїх прав дізнався, або повинен був дізнатися, коли почалося розпаювання земель колишніх колгоспників. Водночас, колегія суддів зазначає, що позивач не набув права на отримання земельної частки (паю), а тому воно не підлягає захисту. Позов є недоведеним. І саме з цих підстав треба відмовити в його задоволенні. Тому, посилання суду першої інстанції також на пропуск строку позовної давності, як підставу відмови в задоволенні позову, необхідно виключити з мотивувальної частини рішення. Щодо доводів апеляційної скарги. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Скаржник не довів обставини, на які посилався як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надав. Наведені в апеляційні скарги доводи (фактично дублюють доводи позовної заяви) були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Твердження скаржника в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції порушено норми процесуального закону, не є такими, що порушують розгляд справи по суті. Крім того судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги. Справа розглянута по суті правильно, однак судове рішення підлягає зміні шляхом виключення з мотивувальної частини рішення посилання суду на позовну давність. Повний текст судового рішення. Згідно із ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Відповідно до ч. 7 ст. 268 ЦПК України рішення суду (повне або скорочене) підписується всім складом суду у день його складення і додається до справи. Суддя-учасник колегії Дришлюк А.І. з 03 березня по 07 березня 2025 року перебував на лікарняному, а з 10 березня по 13 березня 2025 року у відпустці, що підтверджується довідкою відділу кадрової роботи та управління персоналом. Повний текст судового рішення складено 14 березня 2025 року. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 14 березня 2024 року змінити, виключивши з мотивувальної частини рішення посилання суду на позовну давність. У решті рішення залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з моменту її ухвалення, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 14 березня 2025 року. Головуючий Р.Д. Громік Судді: А.І. Дришлюк М.М. Драгомерецький