Постанова Полтавський апеляційний суд № 545/3933/21

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 545/3933/21 Номер провадження 22-ц/814/285/24Головуючий у 1-й інстанції Потетій А.Г. Доповідач ап. інст. Бутенко С. Б. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 грудня 2024 року м. Полтава Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: Головуючого судді Бутенко С. Б. Суддів Обідіної О. І., Триголова В. М. за участю секретаря: Ракович Д. Г. розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Гаро Ганни Олександрівни на рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 31 січня 2023 року у складі судді Потетія А. Г. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Щербанівської сільської ради Полтавського району Полтавської області, про відібрання дитини, в с т а н о в и в: У грудні 2021 року адвокат Гаро Г. О., діючи від імені та в інтересах позивача ОСОБА_1 подала до суду позов, у якому просила суд постановити рішення про відібрання від відповідача ОСОБА_2 малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і передати її батьку - ОСОБА_1 для повернення її за попереднім місцем проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. В обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що з 6 червня 2015 року по 19 квітня 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, у якому у них народилась дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Дитина була народжена та постійно проживала на території Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, поки відповідач не викрала дитину та незаконно, без згоди батька дитини, вивезла її на територію України. Відповідний факт підтверджується судовим рішенням - постановою Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року у справі № 552/1759/19 щодо забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, у якій визнано незаконним вивезення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та зобов`язано ОСОБА_2 повернути малолітню дитину до місця її постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. У разі невиконання рішення суду в добровільному порядку, зобов`язано ОСОБА_2 передати малолітню ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батькові ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини до постійного місця проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Оскільки судове рішення про повернення дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії відповідачем не було виконано, позивач звернувся до органів Державної виконавчої служби з метою примусового виконання відповідного рішення. 13 лютого 2020 року виконавчий лист було пред`явлено до виконання і з цього часу рішення перебуває на примусовому виконанні у Полтавському районному відділі державної виконавчої служби Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), проте через дії відповідача, яка переховує дитину та всіляко ухиляється від виконання рішення суду та вимог виконавця, виконати судове рішення зобов`язального характеру не представляється можливим. Наразі малолітня дитина, фактично протиправно позбавлена права на спілкування зі своїм батьком та іншими своїми родичами зі сторони батька (бабусею, дідусем, тіткою і двоюрідними братами і сестрами), адже внаслідок малолітнього віку дитини, вона повністю контролюється її матір`ю, зокрема, і в питаннях пересування, вибору кола спілкування. Таким чином, дитина опинилась у складній життєвій ситуації та вже тривалий час умисними діями матері примусово позбавляється емоційного контакту, зустрічей, спілкування зі своїм рідним батьком. У зв`язку з цим, та з урахуванням триваючого порушення його прав, а також триваючого незаконного порушення прав дитини і утримування дитини на території України, встановленого Полтавським апеляційним судом, позивач вимушений звернутись до суду за захистом своїх прав і інтересів. Вважає, що оскільки факт незаконного переміщення та утримання на території України малолітньої ОСОБА_4 вже було встановлено, є всі підстави для винесення рішення і подальшого застосування відібрання дитини, як заходу, що забезпечуватиме її негайне повернення до країни постійного проживання. Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 31 січня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду мотивовано необґрунтованістю заявлених позовних вимог. Не погодившись з вказаним рішенням, представник ОСОБА_1 - адвокат Гаро Г. О. подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відібрання від ОСОБА_2 малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та передати її батьку - ОСОБА_1 для повернення за попереднім місцем проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що судом було проігноровано надані позивачем докази та не було надано їм жодної оцінки. Вказує, що невірними є висновки суду про те, що дії органів ДВС не є предметом дослідження у справі, оскільки вказані обставини є підтвердженням неможливості повернення дитини до місця їх постійного проживання та порушення прав позивача. Зазначає, що негайне відібрання дитини в порядку статті 162 СК України, про яке в позовній заяві просив позивач, є самостійним способом захисту прав позивача при незаконному викраденні та утриманні дитини другим з батьків та може і повинно бути застосоване як ефективний спосіб захисту порушеного права. Наголошує, що саме суд є тим органом, на який покладено повноваження захисту прав та інтересів людини, пошук та забезпечення справедливості і верховенства права у кожній справі. Саме за цим і звернувся до суду позивач, натомість отримав чергову «відписку» і продовження порушення його прав, тепер вже судом першої інстанції, який неналежно і всупереч нормам права та своїм обов`язкам виніс необґрунтоване і незаконне рішення у справі про відібрання дитини у особи, яка її викрала. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_2 просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення районного суду залишити без змін. Вказує, що задоволення позовних вимог ОСОБА_1 не відповідатиме найкращім інтересам дитини, яка усе своє свідоме дитинство проживає в Україні, адаптувалась до цього середовища та абсолютно не знає іншого, а наявні в матеріалах справи докази підтверджують, що позивач, як інакомовний чоловік, який негативно зарекомендував себе як батько, не зможе належно та достатньо піклуватися про доньку, а її розлучення із матір`ю, сім`єю та оточенням в Україні спричинить психологічну травму та матиме негативні соціальні, побутові та психологічні наслідки для малолітньої дитини. Колегія суддів апеляційного суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного. За правилами частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частинами першою, другою статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Повноваження суду апеляційної інстанції визначено статтею 374 ЦПК України, згідно пункту 2 частини першої якої за результатами розгляду апеляційної скарги апеляційний суд має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення згідно пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина четверта статті 376 ЦПК України). По справі встановлено, що сторони є батьками малолітньої ОСОБА_3 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 у м. Портсмут. Після народження дитина проживала у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії, а 25 серпня 2018 року була вивезена матір`ю - ОСОБА_2 , яка повернулась на постійне місце проживання в Україну. При цьому зміна місця проживання дитини здійснена без письмової чи усної згоди батька. Постановою Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року, у справі № 552/1759/19 за позовом Головного територіального управління юстиції у Полтавській області в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, визнано незаконним вивезення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та зобов`язано ОСОБА_2 повернути малолітню дитину до місця її постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. У разі невиконання рішення суду в добровільному порядку, зобов`язано ОСОБА_2 передати малолітню ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , батькові ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , для забезпечення повернення дитини до постійного місця проживання до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. На виконання вказаного судового рішення 18.09.2019 видано виконавчий лист № 552/1759/19, який з 13 лютого 2020 року перебуває на примусовому виконанні Полтавського районного відділу державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) у виконавчому провадженні ВП № 61256278. Проте ні в добровільному порядку, ні вжитими державним виконавцем заходами судове рішення щодо повернення малолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до місця постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії не виконано. У справі, що переглядається, позивач ставить питання про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання, оскільки рішення у справі щодо забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії (далі - Сполучене Королівство) тривалий час не виконується, дитина продовжує утримуватися матір`ю на території України, що порушує його права та права малолітньої дитини на спілкування, піклування на належне батьківське виховання. Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування урегульовані Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, вчиненої у Гаазі 25 жовтня 1980 р., яка набула чинності для України 01.09.2006 (далі - Гаазька конвенція). Згідно із статтею 1 Гаазької конвенції цілями цієї Конвенції є: a) забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та b) забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. Місце постійного проживання дитини є визначальним, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого відбулась зміна місця проживання дитини. Разом з тим, Гаазька конвенція містить винятки, за наявності яких у поверненні дитини, яка утримується в державі, відмінній від держави її постійного проживання, може бути відмовлено, зокрема, коли є дані, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі (частина друга статті 12); якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування або b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (частина перша статті 13); якщо таке повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20). Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (частина друга статті 13). Наведений перелік обставин є вичерпним і обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини зазначена Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини (особу, яка заперечує проти повернення дитини). При вирішенні цієї категорії справ необхідно керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини, перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 18 червня 2014 року у справі № 6-58цс14, та правовими висновками у подібних правовідносинах Великої Палати Верховного Суду у постанові від 13 квітня 2021 року у справі № 2-4237/12 (провадження № 14-21звц21), Верховного Суду у постановах 22 грудня 2021 року у справі № 521/16839/18 (провадження № 61-10338 св 21), від 06 листопада 2022 року у справі № 953/6251/21 (провадження № 61-1984св22), від 22 листопада 2023 року у справі № 754/7569/21 (провадження № 61-2421св23) та ін. Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають усіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини. Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до якої кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Стаття 8 Конвенції охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання. Так, у рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України» (заява № 2091/13), установивши порушення статті 8 Конвенції, ЄСПЛ консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін. У рішенні ЄСПЛ «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків. При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини. За висновками, викладеними ЄСПЛ у справі «Шнеерсоне і Кампанелла проти Італії», рішення від 12 липня 2011 року (заява № 14737/09), рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання на підставі Гаазької конвенції не може прийматися автоматично без урахування усіх важливих обставин, про що свідчать встановлені Гаазькою конвенцією випадки, за яких компетентний орган може відмовити у наданні розпорядження про повернення дитини. При вирішенні таких справ суди повинні керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини. Під найкращими інтересами дитини варто розуміти можливість збереження зв`язків з сім`єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв`язків, і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення. Отже, відібрання малолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , від матері - ОСОБА_2 з метою повернення її до місця постійного проживання - Сполученого Королівства має розглядатись з урахуванням поняття найкращих інтересів дитини у світлі виключень, передбачених Гаазькою конвенцією, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування цієї Конвенції (стаття 13 (а) та існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). За нормами статті 162 СК України, на застосуванні якої як способу захисту прав та інтересів позивача наполягає апелянт, питання щодо можливості повернення дитини вирішується також з урахуванням її найкращих інтересів та наслідків такого повернення, оскільки відповідно до абзацу другого частини першої цієї статті дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам. Приймаючи рішення у справі, суд першої інстанції взяв до уваги висновок експерта від 28.09.2022 № 1887-1890 за результатами судово-психологічної експертизи у цивільній справі № 545/2247/18, який відповідає вимогам статей 77, 78 ЦПК України щодо належності та допустимості доказів, оскільки містить інформацію, яка стосується предмета доказування, а старший судовий експерт сектору психологічних та лінгвістичних досліджень Полтавського відділення ННЦ «Інститут судових експертиз ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса» Міністерства юстиції України О. О. Сліпець, яка проводила експертизу, є атестованим судовим експертом та попереджена про кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 КК України. Згідно усталеної практики Верховного Суду, отриманий відповідно до вимог закону висновок експерта у межах інших проваджень, в тому числі цивільної, кримінальної, адміністративної справи, що стосується предмета доказування, є допустимим і достовірним доказом у цивільній справі, якому суд має надати оцінку з урахуванням обставин конкретної справи у сукупності з іншими доказами на загальних підставах, при цьому сторони не позбавлені можливості надати суду докази на його спростування, клопотати перед судом про виклик у судове засідання експерта, який проводив експертизу, тощо (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (провадження № 14-31цс22), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20), постанови Верховного Суду від 11 травня 2022 року у справі № 450/3032/19 (провадження № 61-18650св21), від 07 лютого 2024 року у справі № 201/11458/20 (провадження № 61-7993св23) та ін.). Як вбачається із вказаного висновку, з огляду на низьку психічну стійкість, вразливість ОСОБА_6 , зумовленої її віковими та індивідуальними особливостями, потребу в стабільних умовах життя, прийнятті та захисті з боку значимих людей, знижену здатність протидіяти агресивним брутальним діям, наявність страхів, сприймання матері як особи, яка може захистити від небезпеки, - різка зміна умов життя, розлука з матір`ю будуть для дитини психотравмуючими обставинами, що негативно вплинуть на процес її психічного розвитку. Тривалий конфлікт, що виник між її батьками, який не має свого конструктивного вирішення, безпосередньо зачіпає інтереси дитини та впливає на умови її життя. Під час проживання в Україні сімейний конфлікт спричиняє до підвищеної тривожності Дженевів, страху розлуки з матір`ю, а наявність псмихотравмуючого досвіду, відсутність взаємодії між ОСОБА_7 і ОСОБА_8 зумовили відсутність позитивного емоційного зв`язку дитини з батьком та негативне ставлення до нього. Заперечуючи такий висновок експерта-психолога, із заявою про призначення експертизи у цій справі для з`ясування обставин, що мають значення для її вирішення і потребують спеціальних знань, апелянт до суду не зверталась і висновку експерта, наданого відповідачем по справі, не спростувала. Та обставина, що ОСОБА_1 не брав участі у проведенні вказаної експертизи на правильність висновків експерта щодо психологічного стану дитини не впливає. Таким чином, у суду не має підстав не брати до уваги вказаний висновок психолого-психіатричної експертизи, який є належним, допустимим та достатнім доказом на підтвердження обставин існування обґрунтованих ризиків заподіяння шкоди психіці дитини внаслідок її повернення до Сполученого Королівства, що мають значення для застосування пункту «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції. Колегія суддів також бере до уваги, що на час розгляду справи судом першої інстанції та ухвалення оскаржуваного рішення дитині сторін виповнилося п`ять років сім місяців, з яких більше чотирьох років, тобто усе своє свідоме життя вона постійно проживає на території Україні з матір`ю, має тісний емоційний зв`язок із нею, прижилась у своєму новому середовищі, яке є для неї звичним та стійким. Службою у справах дітей виконавчого комітету Щербанівської сільської ради Полтавського району Полтавської області проводилось обстеження умов проживання матері і дитини за місцем реєстрації та встановлено, що матір`ю створені всі необхідні умови для проживання, виховання та розвитку дитини. Дженевів має стабільне любляче родинне оточення - дідуся і бабусю, дядька, дитина спілкується українською мовою та товаришує з дітьми свого та старшого віку, відвідує дошкільний навчальний заклад, гуртки та секції, що необхідно для її розвитку. У свою чергу позивач тривалий час не зустрічався та не спілкувався з дитиною, втратив з нею емоційній зв`язок, який до цього часу не відновлений. При цьому, маючи можливість налагодити емоційні стосунки з дочкою у порядку вжитих ухвалою Полтавського районного суду Полтавської області від 01 лютого 2022 року заходів забезпечення позову у цій справі, шляхом особистого спілкування з дитиною під час періодичних побачень, а також відео- та телефонного зв`язку, позивач ОСОБА_1 свого права не реалізував. В даному випадку наміри позивача примусово відібрати малолітню дитину, які вмотивовані його бажанням як батька здійснювати особисту опіку над донькою, не можуть розглядатись як пріоритетні, оскільки не забезпечують дотримання принципу найкращих інтересів дитини та дають всі підстави для висновку про існування ризику того, що таке відібрання поставить дитину під загрозу заподіяння їй психічної шкоди, внаслідок розриву її сталих відносин з матір`ю та поміщення в чужерідну обстановку, яка сама по собі вже є значним психотравмуючим фактором. Доказів недобросовісної поведінки відповідача ОСОБА_2 матеріали справи не містять, натомість підтверджують її доводи про наявність труднощів з отриманням візи та відсутність у неї можливості вільно приїздити до Сполученого Королівства у разі задоволення позову, що може заподіяти шкоди дитині у випадку її повернення та розлучення з матір`ю у такому ранньому віці. Колегія суддів вважає, що вказані обставини мають вирішальне значення, оскільки дитина у разі повернення до Сполученого Королівства, будучи відібрана у матері з безпечного, спокійного та звичного для неї середовища, опиниться в оточенні незнайомих для неї людей, в чужій для неї іноземній країні, без знання мови, що створить для дитини нетерпиму обстановку та поставить під загрозу заподіяння їй фізичної або психічної шкоди. Вищевказані обставини приймаються до уваги колегією суддів як винятки, визначені положеннями Гаазької конвенції, за наявності яких у поверненні дитини, яка утримується в державі, відмінній від держави її постійного проживання, необхідно відмовити. Таким чином, по справі встановлено та не спростовано доводами апеляційної скарги представника позивача, що у контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, наявні у справі належні та допустимі докази є достатніми для підтвердження заперечень відповідача ОСОБА_2 проти повернення дитини до Сполученого Королівства, що є підставою для відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 . При цьому колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо порушення прав позивача, оскільки у світлі встановлений обставин справи та наявності ризиків, визначених пунктом «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції, втручання у право позивача, гарантоване статтею 8 Конвенції, є таким, що встановлене законом і є необхідним в демократичному суспільстві з метою захисту прав, свобод та інтересів малолітньої дитини, а отже, не є порушенням згідно пункту 2 даної статті. Закон, що регулює спірні правовідносини, характеризується належною якістю та дозволяє позивачеві передбачити можливість відмови у задоволенні позову, зокрема через існування серйозного ризику заподіяння шкоди психіці дитини у разі її повернення та зміною за плином часу обставин настільки, що вилучення дитини зі звичного для неї середовища, яке не є неблагополучним чи небезпечним, не відповідатиме найкращім інтересам дитини (пункт «b» частини першої статті 13 Гаазької конвенції, частина друга статті 12 Гаазької конвенції, абзац другий частини першої статті 162 СК України). З урахуванням вищевказаного, висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 є правильними по суті, оскільки відповідач ОСОБА_2 довела суду наявність виняткових обставин для відмови у поверненні дитини, встановлених абзацом другим частини першої статті 162 СК України, частиною другою статті 12 та пунктом «b» частини першої статті 13 Гаазької конвенції, а саме: з моменту переміщення пройшло більше року і дитина прижилась у новому середовищі та повернення суперечить її інтересам; існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, проте наведені судом мотиви відмови у позові не є достатньо аргументованими, тому оскаржуване рішення суду підлягає зміні шляхом викладення мотивувальної частини у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду першої інстанції підлягає залишенню у силі. Керуючись статтями 367, 374, 376, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гаро Ганни Олександрівни - задовольнити частково. Рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 31 січня 2023 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя С. Б. Бутенко Судді О. І. Обідіна В. М. Триголов