Постанова Волинський апеляційний суд № 163/1206/24

Справа № 163/1206/24 Головуючий у 1 інстанції: Павлусь О. С. Провадження № 22-ц/802/1141/24 Доповідач: Данилюк В. А. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 10 грудня 2024 року місто Луцьк Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Данилюк В. А., суддів Киці С. І., Шевчук Л. Я., секретаря Черняк О. В., з участю: позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , представника відповідача ОСОБА_3 , перекладача Грик А. Ф., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 ( ОСОБА_4 ) до ОСОБА_5 про визнання незаконним утримання дитини та повернення її до місця постійного проживання, третя особа без самостійних вимог виконавчий комітет Вишнівської сільської ради, за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 ( ОСОБА_4 ) адвоката Максимчука Юрія Павловича на рішення Любомльського районного суду Волинської області від 07 жовтня 2024 року, В С Т А Н О В И В: У травні 2024 року громадянин Французької Республіки ОСОБА_6 ( ОСОБА_4 ) звернувся до суду із позовом до ОСОБА_5 про визнання незаконним утримання дитини та повернення її до місця постійного проживання в Республіці Польща. Позовні вимоги обґрунтував тим, що він та відповідачка ОСОБА_5 є батьками малолітньої ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Із відповідачкою у шлюбі не перебував, фактично проживав у Республіці Польща. Після народження дочка була зареєстрована по місцю проживання батьків відповідачки в селі Хворостів Любомльського району Волинської області. Спочатку відносини з відповідачкою були цивілізованими, вона не забороняла йому бачитись з дочкою за місцем її проживання, ніяких суперечок стосовно дитини не виникало, відповідачка разом із дочкою приїздила до нього в Польщу, усі разом відпочивали за кордоном. За згодою відповідачки дочка була зареєстрована громадянкою Франції в посольстві Французької Республіки у місті Варшава. У 2019 році відносини з відповідачкою погіршились, вона почала проявляти до нього неприязнь через те, що він відмовився реєструвати із нею шлюб, вона ж, зі своєї сторони, відмовилась надавати можливість спілкуватись із дитиною та приймати участь у її вихованні. Відповідачка йому повідомила, що за українським законодавством не потрібен його дозвіл на вивезення дочки за межі України, тому має намір вивезти дочку за кордон, оскільки має відносини із громадянином Німеччини. Зважаючи на такі ризики, звернувся до Любомльського районного суду Волинської області із заявою про забезпечення позову шляхом встановлення заборони на вивезення дочки за кордон без дозволу обох батьків. 27 вересня 2019 року у задоволенні цієї заяви суд відмовив. Цього ж дня відповідачка реалізувала свої погрози та без його дозволу вивезла дочку до Федеративної Республіки Німеччина. На території цієї держави ним була ініційована судова процедура, внаслідок якої окружним судом міста Бамберг затверджено судову угоду від 13.11.2019, якою підтверджено незаконність перевезення дитини та відповідачку під погрозою притягнення до адміністративної відповідальності зобов`язано повернутися разом з дочкою в Україну і в подальшому до завершення судового провадження в Україні в`їжджати з дитиною до Німеччини лише за його письмовою згодою. В Україні у провадженні Любомльського районного суду перебувала справа за його позовом про визначення порядку участі у вихованні та спілкуванні з дитиною, а також справа за позовом відповідачки про визначення місця проживання дитини разом із нею. В кінці 2020 року відносини між ними почали налагоджуватись, зі згоди відповідачки з грудня 2020 року, а останній раз в січні-лютому 2022 року, дитина виїздила з ним до Польщі з метою відпочинку та оздоровлення, тому судові провадженні в Любомльському районному суді за їх згодою були залишені без розгляду. У лютому 2022 року росія напала на Україну і розпочалась війна. Дочка в цей період проживала разом з ним в Польщі, відповідачка дала згоду на її постійне проживання разом із ним. 09 березня 2022 року дочка була зарахована до школи при посольстві Франції, на навчання отримала стипендію від Франції і успішно навчалась до її викрадення відповідачкою. Так, 16 липня 2023 року відповідачка приїхала до Варшави, щоб відвідати дочку. Наступного дня утрьох поїхали в торговий центр Blue Citi, щоб купити дитині одяг на новий навчальний рік. Відповідачка повідомила, що дочка хоче в туалет і пішла з нею. Скориставшись вказаними обставинами вона викрала дочку з території Польщі з допомогою співучасників і перевезла її до України. З цього моменту відповідачка не відповідала на його дзвінки і місце знаходження дитини йому не було відоме. У зв`язку із цим звернувся до Міністерства юстиції України із заявою про вжиття заходів для повернення дитини в Польщу. В його інтересах на території України діяв адвокат Ільїн О. П. Встановлено, що ОСОБА_5 разом з дитиною перебуває в Україні, повертати дитину в Польщу відмовилась. За результатами розгляду його заяви Міністерство юстиції України, посилаючись на застереження, які зробила Республіка Польща до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, повідомило, що право ініціювати судові процеси щодо повернення дитини з України до іноземної держави належить зацікавленій особі, якій належать права піклування про дитину. З огляду на вказані обставини та відповідно до положень ст.ст.3, 12, 13, 20 указаної Конвенції звернувся в суд із цим позовом, оскільки на момент викрадення дитини піклувався про неї і вона навчалась у школі при посольстві у Франції у Варшаві; не давав згоди на переміщення дитини, вона була викрадена з території Польщі матір`ю і переміщена до України без його згоди; повернення дитини на територію Польщі не поставить її під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для неї нетерпиму обстановку; з моменту переміщення дочки не пройшло більше року; Польща як країна її постійного місця проживання була визначена ним і матір`ю як місце її проживання і навчання, оскільки внаслідок нападу росії в Україні розпочалася війна. Звернув увагу на те, що росія систематично порушує міжнародні норми із захисту прав дітей. Територія Польщі була і є країною безпечного проживання, навчання і розвитку дитини як громадянки Республіки Франції. Крім цього, з міркувань безпеки для двох громадян Франції, його та дитини, існує загроза їхнього життя в країні, яка перебуває в стані війни, що не відповідає Гаазькій та Женевській конвенціям. За викладених обставин просив ухвалити рішення, яким визнати незаконним утримання відповідачкою ОСОБА_5 на території України малолітньої ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і повернути дитину до місця постійного проживання в Республіку Польща; в разі невиконання рішення суду в добровільному порядку, зобов`язати відповідачку передати йому дитину для забезпечення повернення до держави постійного місця проживання. Рішенням Любомльського районного суду Волинської області від 07 жовтня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 ( ОСОБА_4 ) до ОСОБА_5 про визнання незаконним утримання малолітньої ОСОБА_7 та повернення її до місця постійного проживання в Республіці Польща (третя особа без самостійних вимог виконавчий комітет Вишнівської сільської ради) залишено без задоволення. Не погоджуючись з рішенням суду, представник позивача ОСОБА_1 ( ОСОБА_4 ) адвокат Максимчук Ю. П. подав апеляційну скаргу, в якій вказує, що суд безпідставно відмовив у позові, безпідставно не застосував ч.b ст.13 Конвенції. Згідно даної норми Конвенції дитину не можна було повертати в Україну, відмова суду першої інстанції не ґрунтується на приписах статей 3, 12, 13, 20 Гаазької Конвенції, оскільки існує серйозний ризик того, що це ставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нестерпну обстановку. Покликаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати і постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_5 адвокат Полуніна К. А. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін. В судовому засіданні позивач Лєру Гілдас через перекладача Грик А. Ф. та представник позивача ОСОБА_2 апеляційну скаргу підтримали, представник відповідача ОСОБА_3 заперечила проти задоволення апеляційної скарги. Заслухавши пояснення учасників справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного. Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 у сторін народилася дочка ОСОБА_7 , що підтверджується копією свідоцтва серії НОМЕР_1 . У шлюбі сторони не перебували. Мати дитини 15 січня 2020 року уклала шлюб із громадянином ФРН ОСОБА_8 , змінивши дівоче прізвище ОСОБА_9 на ОСОБА_10 . Батько дитини ОСОБА_6 ( ОСОБА_4 ) є громадянином Республіки Франція, мати дитини ОСОБА_11 - громадянка України. Дитина народилася в місті Ковель, Україна, від народження є громадянкою України, а також має громадянство Республіки Франції. З народження дитина разом з матір`ю проживали по АДРЕСА_1 , Україна. Батько Лєру Гілдас (Leroux Gildas) тривалий час проживає в Республіці Польща, на даний час за адресою: АДРЕСА_2 . У 2019 році ОСОБА_5 разом з дитиною поїхала до Німеччини. З адресованого ОСОБА_12 повідомлення адвоката Кірілла Андріані від 29.11.2019 вбачається, що згідно судової угоди перед окружним судом м.Бамберг від 13.11.2019 в`їзд до Німеччини матері дитини з ОСОБА_13 можливий лише за письмовою згодою батька дитини. Угода застосовується з 13.11.2019 року до результату судового слідства розпочатого в Україні. На розгляді Любомльського районного суду Волинської області знаходились справи: № 163/2037/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_14 про визначення порядку участі батька у вихованні спільної з відповідачем дитини, зобов`язати відповідача не чинити йому перешкод у спілкуванні з дитиною та узгоджувати із ним виїзди дитини за межі України та населеного пункту місця проживання дитини; № 163/1958/20 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дочки ОСОБА_7 разом із нею, як матір`ю. Указані позови ухвалами суду від 21 жовтня 2022 року та від 09 серпня 2022 року, відповідно, залишені без розгляду. Починаючи з 18 грудня 2020 року ОСОБА_5 надавала Лєру Гілдасу нотаріальні дозволи на тимчасовий виїзд малолітньої дочки ОСОБА_7 за кордон до Республіки Польща з метою відпочинку, оздоровлення, туризму у супроводі батька ОСОБА_1 , який зобов`язувався повернути дитину в Україну після завершення терміну поїздок. Нотаріальні дозволи ОСОБА_5 надавала ОСОБА_12 на такі періоди: з 19 грудня 2020 року по 25 січня 2021 року, з 10 березня 2021 року по 03 квітня 2021 року, з 26 травня 2021 року по 30 червня 2021 року, з 06 серпня 2021 року по 25 вересня 2021 року, з 20 жовтня 2021 року по 20 листопада 2021 року, з 15 січня 2022 року по 15 лютого 2022 року. За останнім таким дозволом ОСОБА_6 не виконав взятого на себе зобов`язання і у визначений максимальний термін до 15 лютого 2022 року дитину в Україну не повернув і цієї обставини він не заперечує. Загальновідомим фактом є те, що 24 лютого 2024 року росія розпочала широкомасштабне вторгнення в Україну. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, який затверджений Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, в Україні з 24 лютого 2022 року введений воєнний стан, який неодноразово продовжувався і триває по цей день. На території Польщі дитина перебувала разом із батьком до 19 липня 2023 року. З 09 березня 2022 року по липень 2023 року малолітня ОСОБА_15 відвідувала дитячий садок у Варшаві, що підтверджується довідкою директора цього дитячого садка. У цій же довідці зазначено, що на думку вчителя, ОСОБА_15 добра, емпатична, спокійна і шаноблива дівчинка; вона добре інтегрована у клас і її люблять однокласники. 19 липня 2023 року ОСОБА_5 вивезла дочку Луїзу до України і це не заперечується самою ОСОБА_5 та підтверджується наданою Головним центром обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 30.08.2024 № 19-59768/18/24. 01 серпня 2023 року ОСОБА_6 звернувся до Міністерства юстиції України із заявою відповідно до Гаазької конвенції від 25 жовтня 1980 року про сприяння поверненню дитини. У заяві вказав, що 16 липня 2023 року ОСОБА_5 приїхала до ОСОБА_16 , щоб відвідати дитину. 17 липня 2023 року усі разом поїхали в торговий центр Blue City, щоб купити дитині одяг. ОСОБА_17 відлучилась з дитиною до вбиральні та більше вони не повернулись. Співучасники допомогли Руслані втекти. Вжитими Міністерством юстиції України заходами через органи поліції було встановлено місце знаходження дитини ОСОБА_7 та її матері ОСОБА_18 в Україні. Для мирного врегулювання питання на адресу матері дитини ОСОБА_5 через Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції 09 січня 2024 року був надісланий лист для висловлення пропозиції щодо добровільного повернення дитини в Польщу або взяття участі в процедурі медіації. На цей лист ОСОБА_5 надала письмові пояснення від 16.01.2024, у яких вказала, що насправді дитину викрав Лєру Гілдас, який, виїхавши 15 січня 2022 року разом з дочкою до Варшави, не виконав своєї обіцянки щодо вчасного повернення дитини в Україну. Коли в лютому 2022 року в Україні розпочалася війна, Лєру Гілдас категорично відмовився повертати дитину. Проти цього на той момент вона не заперечувала, оскільки турбувалась за життя і здоров`я дитини. Проте, приїхавши 26 лютого 2022 року до Варшави, щоб забрати дочку, ОСОБА_6 категорично відмовився її повертати. Згоди на проживання дочки в Польщі не давала, ОСОБА_6 її думки взагалі не враховував, не давав залишатися з донькою наодинці, чинив психологічний тиск, обмежував їх спілкування. Під час чергового відвідування 18 липня 2023 року дочка повідомила, що хоче додому в Україну, до бабусі і дідуся, оскільки сумує за ними. В цей же день вирішила забрати дочку та вони поїхали в Україну. Дитину не викрадала, а забрала її в Україну за її ж вимогою. Дитина проживає за місцем своєї реєстрації, відвідує дошкільний навчальний заклад, має друзів, охоплена любов`ю та турботою. 03 серпня 2023 року комісією служби у справах дітей Вишнівської сільської ради проведено обстеження умов проживання малолітньої ОСОБА_7 по АДРЕСА_1 . В акті № 40 задокументовано, що дитина проживає з матір`ю ОСОБА_19 , бабусею та дідусем (батьками відповідачки), має власне спальне місце для сну і відпочинку, одяг та взуття відповідає віку і сезону, має багато іграшок та розвиваючих ігор для розвитку і навчання. У родині панують дружні відносини, довіра. Рішенням виконавчого комітету Вишнівської сільської ради від 29 серпня 2023 року № 9/6 затверджено висновок органу опіки та піклування цієї сільської ради про визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_7 з матір`ю ОСОБА_5 . Орган опіки та піклування дійшов висновку, що проживання малолітньої ОСОБА_7 з матір`ю відповідає інтересам дитини. Листом від 21 лютого 2024 року № 27951/19727-33-24/12.3.2 Міністерство юстиції України надало адвокату Ільїну О. П., який діяв в інтересах ОСОБА_1 , відповідь, якою, посилаючись на застереження до ст.ст. 26 і 42 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, які зробила Республіка Польща під час приєднання до цієї Конвенції, повідомило, що право ініціювання судових процедур з питання повернення дитини з України до іноземної держави має зацікавлена особа, якій належить право піклування про дитину. Згідно із довідкою Хворостівського закладу дошкільної освіти від 13.10.2023 № 5 малолітня ОСОБА_7 відвідує цей дошкільний заклад. З повідомлення директора цього дошкільного закладу освіти від 15.03.2024 №6, адресованого завідувачу сектору «Служба у справах дітей» Вишнівської сільської ради, вбачається, що 09 лютого 2024 року ОСОБА_6 увірвався в дитячий садок, де на той момент діти перебували на тихій годині, і силоміць намагався викрасти малолітню Луїзу, схопивши її з ліжечка, спробував покинути дитячий заклад, відштовхуючи усіх на своєму шляху, проте співробітники вчасно зреагували і встигли закрити усі двері. Лєру Гілдас нецензурно лаявся в адресу співробітників дитсадка, простягав до них руки, тому змушені були зателефонувати до матері дитини та на лінію поліції «102». В ході розмови з`ясували, що ОСОБА_6 хоче забрати дитину до Польщі у м. Варшава. По прибуттю матері дитини ОСОБА_5 вдалося його вговорити відпустити дитину, проте після цього він наніс ОСОБА_5 удар в область голови та, дізнавшись про прибуття поліції, відразу покинув заклад. Після цих подій у ОСОБА_15 змінився емоційний стан, вона стала дуже тривожною, на кожний незрозумілий шорох вона підривається і оглядається, а коли у дитячий садок приходять люди, намагається на деякий час заховатись, щоб побачити на власні очі хто прийшов. У спілкуванні дитина, зі страхом в очах, каже, що боїться, що по неї прийде і забере ОСОБА_20 (так вона називає свого біологічного батька). 13 березня 2024 року батько дитини вдруге увірвався у дитячий садок та, бігаючи з увімкненою камерою на мобільному телефоні, шукав дочку. Переконавшись, що ОСОБА_15 немає, покинув заклад, виражаючись нецензурною лайкою, при цьому налякав усіх дітей та співробітників садка. По факту нанесення ОСОБА_21 09 лютого 2024 року тілесних ушкоджень ОСОБА_5 у Єдиний реєстр досудового розслідування були внесені відомості № 12024035560000032 за ознаками ч.1 ст.125 КК України. ОСОБА_6 звернувся до суду із цим позовом, оскільки вважає, що постійним місцем проживання дитини є Республіка Польща, а мати дитини ОСОБА_5 незаконно викрала її і перемістила до України, де для життя і здоров`я дитини існує небезпека, у зв`язку з воєнними діями, які тривають з лютого 2022 року. Будучи допитаним в якості свідка ОСОБА_6 суду показав, що дитина із ним щаслива, вони разом добре проводили час, відпочивали. Після того як в Україні розпочалась війна дитина залишилась з ним проживати зі згоди матері ОСОБА_5 .. В дитсадок дитину віддав також зі згоди матері. Дитсадок дійсно охороняється, однак ОСОБА_5 ніколи не просила дозволу до нього потрапити. За увесь період перебування дитини у нього відповідач відвідувала дитину лише 3-4 рази, матеріальної допомоги не надавала, лише декілька разів купували для дитини деякі речі. У цій справі на підставі досліджених доказів суд встановив, що малолітня ОСОБА_7 народилася в Україні і її постійне місце проживання від народження ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) знаходиться в Україні, а саме за адресою: АДРЕСА_1 . Вона проживає разом з матір`ю ОСОБА_5 , бабусею та дідусем (батьками відповідачки). До грудня 2020 року батько ОСОБА_6 відвідував дитину виключно за місцем її проживання в Україні та лише за погодженням з матір`ю, з її нотаріальної згоди, починаючи з 19 грудня 2020 року почав забирати дитину до місця свого проживання у Республіці Польща. За усною домовленістю з відповідачем дитину забирав на місяць через місяць. Такі поїздки мали виключно тимчасовий характер і це підтверджується нотаріальними заявами матері дитини ОСОБА_5 , якими вона надавала позивачу дозвіл на вивезення дитини за кордон виключно тимчасово з метою відпочинку, оздоровлення, туризму. На той час дитина мала три роки, тобто школу не відвідувала, тому такий встановлений за усною домовленістю між батьками спосіб і порядок участі батька у вихованні і спілкуванні з дитиною був прийнятний та не шкодив зростанню і розвитку дитини. Нотаріальний дозвіл на вивезення дитини за кордон у кожному випадку надавався на конкретно визначений період, після завершення якого позивач ОСОБА_6 зобов`язаний був повернути дитину в Україну. Кожного разу, за виключенням останнього, відповідач, хоч і невчасно, однак завжди повертав дитину до України. В останнє нотаріальний дозвіл на вивезення дитини до Польщі відповідач надавала на період з 15 січня 2022 року по 15 лютого 2022 року, проте у вказаний термін дитину в Україну позивач також не повернув, чим порушив взяте на себе зобов`язання і узгоджений з відповідачем спосіб його участі у вихованні і побаченні з дитиною. Доводи позивача про те, що дитину вчасно до України не повернув з причин сповіщення у ЗМІ про найближче вторгнення росії в Україну, суд до уваги не приймає, оскільки така інформація в інформаційному просторі уже мала місце під час попереднього перебування дитини у нього в період з 20 жовтня 2021 року по 20 листопада 2021 року. Після вторгнення 24 лютого 2022 року росії в Україну відповідач по телефону дійсно погодила з позивачем перебування у нього дитини, однак лише до її приїзду, але коли вона приїхала дитину він не віддав. Тому доводи позивача про те, що відповідачка не правомірно вивезла дитину з республіки Польща не знайшли свого підтвердження. Малолітня ОСОБА_7 проживала з батьком у Польщі з 15 січня 2022 року по 18 липня 2023 року, тобто півтора роки. У цей період вона відвідувала дитячий садок. З огляду на вищевказані обставини, за яких дитина залишилась проживати з батьком, суд не вбачає достатніх і обґрунтованих підстав вважати, що Республіка Польща була постійним місцем проживання ОСОБА_7 та після переїзду до цієї держави вона прижилась у середовищі, яке її оточувало. Доказів того, що дитина вважала своє місце проживання у Республіці Польща постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, суду не надано. Позивач проживає один, його мати дитину бачила лише один раз. Інформація про місце проживання своїх родичів позивач не надав. В силу віку дитини очевидним є те, що вона вільно не володіє польською мовою, тобто мовою держави, у якій тимчасово проживала. Також позивач не надав доказів того, чи має дитина в Польщі друзів, певні захоплення, з ким, окрім нього та оточення дитсадка, спілкується, проводить дозвілля. Самі по собі факти проживання дитини з батьком та відвідування дитячого садка у чужій для неї країні, яка має відмінну культуру, звичаї, мову, у тому числі манеру спілкування, не спроможне свідчити, що за цих двох чинників дитина соціалізувалась у новому для неї середовищі і це є її постійним місцем проживання, яке б для неї було комфортним і вона не хотіла його залишати. Натомість судом достовірно встановлено і це підтверджено матеріалами справи, що малолітня ОСОБА_7 з народження постійно проживала на території України, де має сталі сімейні зв`язки, проживала разом зі своєю матір`ю, дідусем та бабусею (батьками матері), які про неї опікуються і з якими продовжує проживати після повернення в Україну у липні 2023 року. За місцем проживання в Україні для неї створені належні матеріально-побутові умови, дитина забезпечена усім необхідним для її розвитку і навчання, в родині панують дружні відносини та довіра, вона відвідує дитячий садок, спілкується рідною українською мовою. Тобто, саме в Україні дитина має сталі сімейні та соціальні зв`язки, саме тут у неї почав формуватись загальний світогляд, прив`язаність до певного оточення, друзів, звичного для неї укладу. На час розгляду справи в суді, після повернення дитини з Польщі, минуло більше року, через два місяці дочці сторін виповниться повних сім років, проте ознак того, що вона бажає повернутися до Польщі і проживати разом з батьком, не виявляє. Навпаки, як встановлено з листа директора Хворостівського закладу дошкільної освіти від 15.05.2024 року № 6, малолітня ОСОБА_15 боїться, що по неї прийде і забере батько. Така поведінка дитини дає підстави вважати, що її спогади про проживання в Республіці Польща не приваблюють її для подальшого повернення і проживання в тих же умовах і середовищі, у яких вона провела півтора року. Зазначене, у свою чергу, свідчить, що у такому середовищі за півтора року вона не адаптувалася. Відмовляючи в задоволенні позову, з урахуванням наведених обставин у своїй сукупності, суд першої інстанції виходив з того, що малолітня ОСОБА_7 не проживала в Республіці Польща на постійній основі, а її перебування у цій державі було тимчасовим і зумовленим виключно об`єктивними чинниками, а саме, повномасштабним вторгнення росії на територію України, чим скористався батько дитини в силу свого бажання, щоб дитина залишилась проживати разом з ним. При цьому, не заперечуючи батьківських прав стосовно дитини, суд правильно підсумував, що відповідні права батька не можуть превалювати над правами і законними інтересами самої дитини, оскільки примусова зміна способу і укладу життя, місця проживання та складу родини може призвести до негативних наслідків для малолітньої ОСОБА_7 , оскільки у випадку повернення її до країни, яка не є її постійним місцем проживання, існуватиме серйозний ризик заподіяння дитині психічної шкоди. Адже на підставі досліджених в справі доказів та встановлення фактичних взаємовідносин між сторонами і дитиною суд встановив, що звичайним постійним місцем проживання малолітньої ОСОБА_7 як до виїзду до Республіки Польща, так і після повернення до України, була і є Україна. А тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що у зв`язку із цим відсутні жодні правові підстави для повернення дитини до Республіки Польща за правилами Гаазької конвенції 1980 року, оскільки звичайним місцем проживання дитини була і є Україна, а перебуваючи у Республіці Польща, дитина не набула нового звичайного для себе та постійного місця проживання у цій країні. Введення в Україні воєнного стану у жодному разі не свідчить про автоматичне застосування положень Гаазької конвенції і наявності підстав для повернення дитини до країни, яка не є постійним (звичайним) місцем проживання дитини. Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду. Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, урегульовані положеннями Гаазької конвенції 1980 року, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» від 11 січня 2006 року N 3303-IV. Ця Конвенція для України набрала чинності 01 вересня 2006 року. Відповідно до ст.9 Конституції України та ст.19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Частиною першою статті 15 Закону України «Про міжнародні договори України» передбачено, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Гаазька конвенція 1980 року (далі Гаазька конвенція) захищає дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування на території іншої держави та спрямована на забезпечення невідкладного повернення дітей до держави їхнього постійного проживання. Згідно із ст.1 Гаазької конвенції цілями цієї Конвенції є: a) забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та b) забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. Відповідно до ч.1 ст.3 Гаазької конвенції переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; b) у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання. За змістом ч.2 ст.3 Гаазької конвенції права піклування, про які йдеться у пункті «а», можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави. Відмова враховувати заперечення проти повернення дитини підпадає під сферу дії статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції. Відповідно до ч.1 ст.12 Гаазької конвенції якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де перебуває дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Згідно із ч.2 ст.12 Гаазької конвенції судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі. Обов`язок доведення існування підстав для відмови у поверненні дитини зазначена Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини (особу, яка заперечує проти повернення дитини). За змістом ст.13 Гаазької конвенції, незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку. Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини. Виходячи зі змісту Гаазької конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини потрібно встановити: -по-перше, що дитина постійно мешкала в договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 цієї Конвенції); -по-друге, що переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); -по-третє, що заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції). Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділеним правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування про дитину, без згоди якого/якої відбулася зміна місця проживання дитини. Отже, звертаючись до суду з позовом про повернення дитини у порядку Гаазької конвенції, позивач має довести звичайне місце проживання дитини в іншій державі, до якої він просить повернути дитину, а також, що він здійснював опіку, піклування про дитину до її незаконного переміщення із звичайного місця її проживання (постанова Верховного Суду від 17 травня 2023 року у справі № 712/9027/21, провадження № 61-12883св22). Поняття «місце постійного проживання» не визначене Гаазькою конвенцією, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин. Верховний Суд у постановах від 01 листопада 2022 року у справі № 201/1577/21, від 31 січня 2024 року у справі № 336/5265/22 зазначав, що звичайне місце проживання може підтверджуватися таким: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо. Тобто звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою потрібно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім`ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі В той же час, як свідчить практика іноземних судів щодо застосування Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року, при визначенні звичайного місця проживання мають також враховуватися наступні обставини. По-перше, якщо існує очевидне свідчення намірів розпочати нове життя в іншій країні, тоді попереднє місце звичайного проживання, як правило, втрачається та з`являється нове. По-друге, якщо переїзд відбувається на необмежений час або потенційно може не обмежуватися в часі, попереднє місце звичайного проживання після переїзду може також бути втрачено, а нове - знайдено достатньо швидко. Однак, якщо час переїзду обмежений, навіть якщо він триває достатньо великий проміжок часу, в ряді юрисдикцій ухвалювалося рішення про збереження місця звичайного проживання протягом цього часу. Це може бути застосовано в тих випадках, коли батьки уклали угоду про тимчасове перебування дитини в іншій державі. Оцінка інших ситуацій має тенденцію слідувати одному із зазначених підходів: «намірів батьків», заснованому на спільному намірі батьків відносно характеру переїзду; «інтересів дитини», де підкреслюється фактична реальність життя дитини (освіта, соціальна взаємодія, сімейні відносини тощо), змішаному. При визначенні того, який підхід має застосовуватися, береться до уваги вік дитини (пункт 13.85 PracticalHandbook onthe Operationof the1996 Hague ChildProtection Convention). Європейський суд з прав людини у рішенні «X. проти Латвії» ((X v. Latvia) від 26 листопада 2013 року, заява № 7853/09, пункт 98)) зазначив, що не лише зі статті 8 Конвенції, але й із самої Гаазької конвенції, враховуючи прямо закріплені в ній виключення до принципу своєчасного повернення дитини до її країни постійного проживання, безпосередньо випливає те, що таке повернення не може бути призначене автоматично або механічно. Відповідно до Принципу 6, затвердженого Декларацією прав дитини, прийнятої резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.1959, дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові та розуміння. Вона має, якщо це можливо, зростати в піклуванні та під відповідальністю своїх батьків, у будь-якому разі - в атмосфері любові та моральної і матеріальної забезпеченості; малолітня дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір`ю. Існування жодної виняткової обставини, на яку вказує зазначений Принцип 6 Декларації прав дитини, судом не встановлено. За висновками, викладеними ЄСПЛ у справі «Шнеерсоне і Кампанелла проти Італії», рішення від 12 липня 2011 року (заява № 14737/09), рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання на підставі Гаазької конвенції не може прийматися автоматично без урахування усіх важливих обставин, про що свідчать встановлені Гаазькою конвенцією випадки, за яких компетентний орган може відмовити у наданні розпорядження про повернення дитини. При вирішенні таких справ суди повинні керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини. Під найкращими інтересами дитини варто розуміти можливість збереження зв`язків з сім`єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв`язків, і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення. Узагальнюючи наведене, апеляційний суд констатує, що повернення малолітньої ОСОБА_7 на даний час до Республіки Польща свідчить про існування серйозного ризику того, що така дія з повернення дитини, враховуючи особистостні характеристики малолітньої особи, поставить саму дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди чи іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. В даному випадку суд діє у якнайкращих інтересах малолітньої ОСОБА_7 , які переважають особисті батьківські права з урахування наявних та підтверджених обставин справи та враховує, що звичайним постійним місцем проживання дитини є Україна. Доводи апеляційної скарги у спірних правовідносинах не являються тими обставинами, які б слугували підставою для колегії суддів стосовно задоволення заявлених позовних вимог, та не впливають на правові висновки у спірних правовідносинах і не спростовують вище викладеного. Інших доводів, які б давали підстави для висновків, що рішення суду першої інстанції ухвалене всупереч вимогам норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не містить, а тому така скарга є не обґрунтованою. Зважаючи на встановлені обставини справи у сукупності з вимогами статті 81 ЦПК України, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, виходячи з принципу процесуального рівноправ`я сторін, та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, виходячи із принципів розумності та справедливості, оцінюючи належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, апеляційний суд приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції відмовив правомірно з підстав та мотивів вище викладених, а рішення суду є законним та таким, що ґрунтується на нормах матеріального та процесуального права. Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження судом першої інстанції, висновків суду першої інстанції не спростовують, у рішенні суду їм надано вірну правову оцінку, а тому в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити на підставі приписів статті 375 ЦПК України, а рішення місцевого суду залишити без змін. Керуючись нормами статей 367, 374, 375, 381, 382-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 ( ОСОБА_4 ) адвоката Максимчука Юрія Павловича залишити без задоволення. Рішення Любомльського районного суду Волинської області від 07 жовтня 2024 року в даній справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 20 грудня 2024 року. Головуючий Судді :