Постанова 4855 № 320/15341/24

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/15341/24 Головуючий у 1 інстанції: Кочанова П.В. Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 листопада 2024 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р. Суддів Аліменка В.О. Ключковича В.Ю. За участю секретаря Заміхановської Д.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 11 липня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі,- ВСТАНОВИЛА: Позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому просив стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 грудня 2023 року по справі № 640/25435/19 щодо поновлення його на роботі за період з 28 грудня 2023 року по 28 лютого 2024 року включно. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 11 липня 2024 року адміністративний позов задоволено частково. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період затримки виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 27.12.2023 року у справі №640/25435/19 щодо поновлення на роботі за період з 28 грудня 2023 року по 28 лютого 2024 року у розмірі 101 178 грн. з відрахуванням від суми середнього заробітку суми обов`язкових податків, зборів, платежів. В іншій частині задоволення позовних вимог - відмовлено. Не погодившись із рішенням суду, відповідач - Офісу Генерального прокурора звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт вказує, що суд також має встановити вину роботодавця у невиданні наказу про поновлення працівника на роботі. На переконання апелянта, системний аналіз положень ст. ст. 21, 24 КЗпП України вказує на те, що працівник не може бути допущений до роботи без видання уповноваженою особою відповідного наказу, необхідною умовою (підставою) для видання якого є його письмова заява. Крім того, апелянт вказує, що позивач з 01.11.2021 прийнятий на службу до Національної поліції України, а тому, відповідно до Закону України «Про прокуратуру» та Закону України «Про запобігання корупції», не міг одночасно займати посаду в Національній поліції України та бути поновленим на посаді прокурора 03 вересня 2024 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від позивача - ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції. Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Отже, в апеляційному порядку підлягає перегляду рішення суду першої інстанції виключно в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 Заслухавши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, які з`явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, наказом Генеральної прокуратури України від 15.11.2019 №1542ц, відповідно до статті 9, пункту 2 частини другої статті 41 Закону України «Про прокуратуру» №1697-VII, підпункту 2 пункту 19 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-IX, ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів Національною поліцією України Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України, з 20.11.2019, на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 27 грудня 2023 року у справі № 640/25435/19 позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасувати рішення кадрової комісії №1 від 04 листопада 2019 року №268 про неуспішне проходження заступником начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів Національною поліцією України Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України ОСОБА_1 атестації за результатами складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора. Визнано протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України від 15 листопада 2019 року №1542ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів Національною поліцією України Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України, з 20 листопада 2019 року. Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів Національною поліцією України Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України, з 21 листопада 2019 року. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 21 листопада 2019 року по 27 грудня 2023 року в сумі 1 919 092,94 грн., з якої мають бути відраховані податки та обов`язкові платежі. У задоволенні решти позову відмовлено. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року у справі № 640/25435/19 рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 грудня 2023 року змінено в резолютивній частині та викладено у такій редакції: абзац п`ятий: "Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, за період з 21 листопада 2019 року по 27 грудня 2023 року включно, в сумі 2 302 361, 60 грн., з яких мають бути відраховані податки та обов`язкові платежі". В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 грудня 2023 року залишено без змін. На виконання рішення суду, 27 грудня 2023 року Київським окружним адміністративним судом видано виконавчий лист №640/25435/19 про поновлення ОСОБА_1 на посаді. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 11.06.2024 року у справі № 640/25435/19 касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 грудня 2023 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року у справі №640/25435/19 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними і скасування рішення та наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - повернуто особі, яка її подала. Наказом Офісу Генерального прокурора № 221ц від 29.02.2024 року скасовано наказ Генерального прокурора України від 15.11.2019 року № 1542ц про звільнення ОСОБА_1 , поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів Національною поліцією України Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України з 21.11.2023 року. Наказом Офісу Генерального прокурора № 222ц від 29.02.2024 поновленому на посаді за рішенням суду тимчасово визначено робоче місце ОСОБА_1 в Департаменті нагляду за додержанням законів Національною поліцією України та органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю, Офісу Генерального прокурора. Незгода позивача із бездіяльністю відповідача щодо своєчасного виконання судового рішення в частині поновлення на посаді зумовила його звернення до суду з даним позовом. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне. Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. За приписами статті 129-1 Конституцій України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. За статтею 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Згідно із пунктом 3 частини 1 статті 371 КАС України, негайно виконуються рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби. Відповідно до частини 8 статті 235 КЗпП України, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. Статтею 236 КЗпП України передбачено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Київського окружного адміністративного суду від 27 грудня 2023 року у справі № 640/25435/19, зокрема, поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів Національною поліцією України Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України, з 21 листопада 2019 року. При цьому, у вищезазначеному рішенні судом вказано виконати негайно рішення суду в частинах, зокрема, поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів Національною поліцією України Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України, з 21 листопада 2019 року. Колегія суддів зауважує, що Верховний Суд уже неодноразово викладав висновки щодо застосування статті 236 КЗпП України стосовно виконання рішення суду про поновлення на роботі/посаді, яке допущене до негайного виконання. Так, зокрема, у постанові від 21 жовтня 2021 року у справі № 640/19103/19 Верховний Суд з цього приводу зазначив, що негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов`язковості та підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно із часу його проголошення у судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист прав та інтересів громадян і держави. Належним виконанням рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання роботодавцем (власником або уповноваженим ним органом) про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків. Верховний Суд підкреслив, що невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Водночас така відповідальність не поставлена в залежність від дій чи ініціативи працівника. Як зауважив Верховний Суд у справі № 640/19103/19, відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена статтею 236 КЗпП України, згідно з якою, виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникла у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Закон пов`язує цю виплату виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі. Верховний Суд наголосив, що наведені приписи КЗпП України не містять застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткових дій, які б вказували на його бажання поновитися на роботі. У підсумку суд касаційної інстанції у справі № 640/19103/19 констатував, що для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду потрібно встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення; у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після ухвалення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період. Ця правова позиція щодо застосування приписів статті 236 КЗпП України неодноразово висловлювалася Верховним Судом, зокрема, у постановах від 16 лютого 2018 року у справі №807/2713/13-а, від 27 червня 2019 року у справі №821/1678/16, від 31 липня 2019 року у справі №813/593/17, від 25 вересня 2019 року у справі №813/4668/16, від 27 листопада 2019 року у справі №802/1183/16-а, від 19 грудня 2019 року у справі № 2а-7683/12/1370, від 05 лютого 2020 року у справі №815/1676/18, від 05 березня 2020 року у справі №280/360/19, від 26 листопада 2020 року у справі №500/2501/19, від 19 квітня 2021 року у справі №826/11861/17, від 24 червня 2021 року у справі №640/15058/19, від 20 липня 2021 року у справі №826/3465/18, від 21 жовтня 2021 року у справі №280/5260/19, від 27 січня 2022 року у справі №580/5185/20, від 09 листопада 2022 року у справі № 460/600/22 та від 23 березня 2023 року у справі №420/8539/21 тощо. Окрім того, колегія суддів звертає увагу на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 09 листопада 2022 року у справі № 460/600/22, який, урахувавши раніше висловлену Верховним Судом правову позицію щодо застосування статті 236 КЗпП України, зазначив, що приписи частини восьмої статті 235 КЗпП України і приписи пункту 3 частини першої статті 371 КАС України достатньо чітко і однозначно встановлюють, що рішення про поновлення на роботі/посаді підлягають негайному виконанню й цей імператив адресований передовсім роботодавцю. Невчинення позивачем як працівником дій, спрямованих на виконання рішення суду щодо його поновлення на посаді (неподання заяви про поновлення чи незвернення до органу державної виконавчої служби) ніяким чином не впливає на обов`язок роботодавця самостійно виконати рішення суду, допущеного до негайного виконання, яке покладає на нього зобов`язання щодо поновлення працівника на посаді. Застосовуючи наведені підходи Верховного Суду до спірних правовідносин, колегія суддів вважає безпідставними доводи апелянта про те, що право на стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі виникає лише за наявності вини роботодавця у невиданні відповідного наказу про поновлення працівника на роботі. Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, що викладена в постанові від 09 січня 2024 року у справі № 460/15639/21. Також, з огляду на викладене, безпідставним є посилання апелянта на те, що обов`язковою умовою для видання наказу про поновлення на посаді є подання особою письмової заяви. Щодо посилання апелянта на те, що позивач з 01.11.2021 прийнятий на службу до Національної поліції України, а тому, відповідно до Закону України «Про прокуратуру» та Закону України «Про запобігання корупції», не міг одночасно займати посаду в Національній поліції України та бути поновленим на посаді прокурора, колегія суддів зазначає наступне. Частиною першою статті 18 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що перебування на посаді прокурора несумісне з обійманням посади в будь-якому органі державної влади, іншому державному органі, органі місцевого самоврядування та з представницьким мандатом на державних виборних посадах. Згідно пункту 1 частини першої статті 25 Закону України «Про запобігання корупції», посадовим та службовим особам органів прокуратури забороняється займатися іншою оплачуваною (крім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики із спорту) або підприємницькою діяльністю, якщо інше не передбачено Конституцією або законами України. Отже, за змістом вказаних норм на прокурора поширюються обмеження щодо сумісництва та особа, яка перебуває на посаді прокурора, не може займатися іншою оплачуваною роботою. Водночас, як зазначалося вище, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню (частини 8 статті 235 КЗпП України). Вказаним положенням кореспондує пункт 3 частини 1 статті 371 КАС України. Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов`язковості і підлягає виконанню негайно з часу його оголошення в судовому засіданні. Зазначена норма права в імперативній формі передбачає негайне виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі. Обов`язковість судового рішення віднесена Конституцією України до основних засад судочинства (стаття 129 Конституції України). Отже, з огляду на принцип загальнообов`язковості судових рішень, за змістом статей 14, 370 КАС України, судові рішення, які відповідно до закону підлягають негайному виконанню, є обов`язковими для виконання, зокрема, органами державної влади, від яких залежить реалізація прав особи, підтверджених судовим рішенням. Враховуючи вищезазначене, судове рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню та жодним чином не може ставитися в залежність від будь-яких обставин, окрім непереборних. Норми закону не містять застережень щодо неможливості поновлення на посаді незаконно звільненого працівника на підставі судового рішення у разі, якщо він перебуває на іншій службі, зокрема, на державній. Питання несумісності посад може бути вирішено після поновлення позивача на посаді та, у випадку неподачі ним заяви про звільнення із посади, яку він обіймав на той час. Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, що викладена в постанові від 24 вересня 2021 року у справі № 640/755/19. Щодо доводів апелянта про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що сума середньоденної заробітної плати позивача становить 2 248,40 грн, оскільки, розмір такої відповідно до довідки Генеральної прокуратури України від 03.12.2019 № 18-1084зп становить 1 850,62 грн., слід зазначити наступне. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 30.04.2024 у справі № 640/25435/19 змінено рішення Київського окружного адміністративного суду від 27.12.2023 року в частині обрахунку розміру середнього заробітку ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу. Так, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що суд першої інстанції помилково здійснив розрахунок середньоденної заробітної плати виходячи з 18 відпрацьованих позивачем днів у жовтні 2019 року, а не за 2 останні повні місяці роботи позивача перед звільненням. На виконання вимог ухвали суду апеляційної інстанції від 02.04.2024 року у справі № 640/25435/19, Офісом Генерального прокурора надано довідку № 21-292зп від 18.04.2024 року про розмір заробітної плати ОСОБА_1 , яка міститься в матеріалах. Відповідно до вказаної довідки, розмір середньої заробітної плати ОСОБА_1 , за останні повні два календарні місяці роботи (червень та серпень 2019 року), перед звільненням, становив: червень 2019 року 44 833,73 грн., серпень 2019 року 42 853,76 грн. Сума середньоденної заробітної плати позивача становить 2248,40 грн. (87 687,49 грн.: 39 робочих днів). В силу вимог частини 4 статті 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Отже, в межах даної справи не підлягають доказуванню обставини щодо розміру середньоденного заробітку позивача. Тому, згідно рішення суду у справі № 640/25435/19, середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 складає 2248,40 грн. Беручи до уваги викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що на користь ОСОБА_1 належить стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки виконання рішення суду за 45 днів (робочих днів у період з 28.12.2023 року по 28 лютого 2024 року) у розмірі 101 178 грн. (45 х 2248,40). З приводу посилання апелянта на те, що позивач був працевлаштованим та отримував заробітну плату у Національній поліції України, колегія суддів зазначає, стаття 236 КЗпП України, так само як і стаття 235 КЗпП України, не передбачають підстав, на основі яких сума середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення, може бути зменшена. Висновки аналогічного змісту наведені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 20.06.2018 у справі №826/808/16 та від 24.09.2019 року у справі № 826/16191/17, а також, Верховним Судом у складі Касаційного адміністративного суду у постановах від 12.08.2020 у справі № 2140/1510/18, від 20.10.2022 у справі № 160/12318/21, від 10.09.2020 у справі №280/2659/19. Доводи апелянта про те, що дана справа не підлягала розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки, ця справа не належить до категорії справ, які не можуть розглядатися за правилами спрощеного провадження у значенні статей 12, 257 КАС України, а тому, суд, беручи до уваги передбачені частиною третьою статті 257 КАС України чинники, може розглянути її як за правилами загального позовного провадження, так і за правилами спрощеного позовного провадження, якщо дійде такого висновку. Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 07 березня 2024 року у справі №140/14364/21, що прийнята за схожих обставин справи. Решта доводів та заперечень апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують. Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29). Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про часткову обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та наявність правових підстав для їх часткового задоволення. Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України). При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається. Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишити без задоволення. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 11 липня 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України. Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р. Судді Аліменко В.О. Ключкович В.Ю. Повний текст постанови виготовлено 06.11.2024 р.