Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 440/2420/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 липня 2024 р. Справа № 440/2420/24 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Подобайло З.Г., Суддів: Ральченка І.М. , Чалого І.С. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03.05.2024, головуючий суддя І інстанції: А.О. Чеснокова, повний текст складено 03.05.24 по справі № 440/2420/24 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій та бездіяльності протиправними та зобов`язання вчинити певні дії ВСТАНОВИВ ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить суд: визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , що полягає у не розгляді рапорту ОСОБА_1 від 07 серпня 2023 року про надання медичної допомоги, направлення на лікування та проходження військово-лікарської комісії; зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 розглянути рапорт ОСОБА_1 від 07 серпня 2023 року про надання медичної допомоги, направлення на лікування та проходження військово-лікарської комісії. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що у зв`язку з незадовільним станом здоров`я та необхідністю отримання направлення на лікування та проходження ВЛК, звертався з рапортом до командування Військової частини НОМЕР_1 , проте у прийнятті зазначеного рапорту відповідач відмовив. У зв`язку із зазначеними обставинами, позивач ініціював це питання перед ІНФОРМАЦІЯ_1 шляхом направлення на його адресу відповідного рапорту. Зауважує, що поданий рапорт до теперішнього часу не розглянуто, порушене питання не вирішено. Така бездіяльність відповідача, на переконання позивача, порушує його права та законні інтереси. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 03.05.2024 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 . Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неврахування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03.05.2024 року та прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що до теперішнього часу рапорт ОСОБА_1 від 07.08.2023 про надання медичної допомоги, направлення на лікування та проходження військово-лікарської комісії командуванням Військової частини НОМЕР_1 по суті не розглянуто та відповіді не надано. Зазначає, що надання медичної допомоги військовослужбовцю є обов`язком військової частини, у якій військовослужбовець проходить службу, а його стаціонарне лікування має відбуватись шляхом видачі медичним пунктом (ротою) військової частини відповідного направлення на таке лікування. Вказує, що в матеріалах справи наявні докази, які підтверджують отримання Військовою частиною НОМЕР_1 рапорту ОСОБА_1 від 07.08.2023. Військова частина НОМЕР_1 подала до суду відзив на апеляційну скаргу позивача, вважає доводи та обґрунтування апеляційної скарги помилковими та безпідставними, рішення суду першої інстанції вважає законним та обґрунтованим, просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03.05.2024 року без змін. Зазначає, що згідно з ч.2 ст.24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба призупиняється для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби, дезертирували із Збройних Сил України та інших військових формувань або добровільно здалися в полон, якщо інше не визначено законодавством. Звертає увагу, що відповідно до наказу командира Військової частини НОМЕР_1 від 02.04.2023 року №93, позивач 02.04.2023 року самовільно залишив Військову частину НОМЕР_1 та безпідставно відсутній по теперішній час. Вказує, що оскільки позивач самовільно залишив Військову частину НОМЕР_1 02.04.2023 та фактично не перебуває у розташуванні Військової частини НОМЕР_1 , видати направлення на проходження військово-лікарської комісії є неможливим. ОСОБА_1 подав до суду пояснення на відзив на апеляційну скаргу, в яких зазначає, що надання медичної допомоги військовослужбовцю є обов`язком військової частини, у якій військовослужбовець проходить службу, а його стаціонарне лікування має відбуватись шляхом видачі медичним пунктом (ротою) військової частини відповідного направлення на таке лікування. Тобто, медичний пункт військової частини лише констатує наявність у військовослужбовця захворювання та потребу у його лікуванні у закладі охорони здоров`я. Вказує, що Військовою частиною НОМЕР_1 не виконується обов`язок щодо направлення ОСОБА_1 на стаціонарне лікування до закладу охорони здоров`я. Звертає увагу, що згідно з ч.ч. 2, 3 ст.262 Статуту обмін медичної та іншої документації в особливий період може відбуватись шляхом направлення таких документів електронною поштою, а отже твердження відповідача стосовно того, що позивач має особисто з`явитись до медичного пункту військової частини, незважаючи на стан свого здоров`я, для отримання відповідного направлення на лікування, є такими, що не ґрунтуються на вимогах закону. Відповідно до ч.1 ст.308, п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 з 19 липня 2022 року проходив військову службу в складі Військової частини НОМЕР_1 на посаді гранатометника, що підтверджується військовим квитком серії НОМЕР_2 . Як зазначає позивач, у зв`язку з незадовільним станом здоров`я та необхідністю отримання направлення на лікування та проходження ВЛК, він звертався з рапортом від 07 серпня 2023 року до командування Військової частини НОМЕР_1 , проте у прийнятті зазначеного рапорту відповідач відмовив. 23.01.2024 представником позивача адвокатом Охременком Артемом Вікторовичем засобами поштового зв`язку на адресу Військової частини НОМЕР_1 та на електронну адресу Військової частини НОМЕР_1 відправлено рапорт ОСОБА_1 від 07.08.2023, з проханням посприяти у його розгляді командування Військової частини НОМЕР_1 . Також, 23.01.2024 представник позивача адвокат Охременко Артем Вікторович направив до ІНФОРМАЦІЯ_2 клопотання з вимогою перенаправити рапорт ОСОБА_1 Військовій частині НОМЕР_1 . Зі змісту листа ІНФОРМАЦІЯ_2 №1301 від 30.01.2024 встановлено, що рапорт військовослужбовця від 07.08.2023 (з додатками) був направлений командиру Військової частини НОМЕР_1 . За позицією позивача, до теперішнього часу зазначений рапорт не розглянуто, що стало підставою для звернення до суду з позовною заявою. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з недоведеності факту подання позивачем рапорту до Військової частини НОМЕР_1 з дотриманням вимог Дисциплінарного статуту, а також зауважив, що обставини самовільного залишення позивачем військової частини свідчать про неможливість особистого звернення позивача до командування НОМЕР_1 з рапортом від 07.08.2023 року через його відсутність у розташуванні військової частини. Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову, з огляду на наступне. Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України здійснює Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 року №2232-XII (далі по тексту - Закон №2232). Цей Закон також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (ч.1 ст.2 Закону №2232). Згідно з ч.3 ст.2 Закону №2232 громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями. Частиною 6 ст.2 Закону №2232 визначені види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період. Згідно зі ст.1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VIII (далі по тексту - Закон №389) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан, який неодноразово продовжувався та діє на даний час. Відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-ХІІ (далі по тексту - Закон №3543) мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до частини другої статті 102, пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України, Президентом України був виданий Указ від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію», яким постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію. Згідно з ч.4 ст.2 Закону №2232 порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до ст.12 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України «Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України» від 24.03.1999 №548-ХІV (далі по тексту Статут внутрішньої служби Збройних Сил України), про все, що сталося з військовослужбовцем і стосується виконання ним службових обов`язків, та про зроблені йому зауваження військовослужбовець зобов`язаний доповідати своєму безпосередньому начальникові, крім тих обставин, щодо надання яких є пряма заборона у законі (таємниця сповіді, лікарська таємниця, професійна таємниця захисника, таємниця нарадчої кімнати тощо). Згідно зі ст.14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника. Відповідно до ст.233 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України збереження і зміцнення здоров`я, фізичний розвиток військовослужбовців - важлива і невід`ємна частина їх підготовки до виконання військового обов`язку. Піклування командира (начальника) про здоров`я підлеглих є одним з основних його обов`язків у діяльності щодо забезпечення постійної бойової готовності військової частини (підрозділу). Згідно зі ст.234 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України збереження і зміцнення здоров`я військовослужбовців досягається шляхом: проведення командирами (начальниками) заходів, спрямованих на створення здорових умов служби і побуту; систематичного загартовування і фізичного розвитку; виконання санітарно-гігієнічних, протиепідемічних і лікувально-профілактичних заходів. Статтею 246 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України визначено, що основними лікувально-профілактичними заходами є диспансеризація, амбулаторне, стаціонарне і санаторно-курортне лікування військовослужбовців. Військовослужбовці зобов`язані негайно повідомити про захворювання безпосередньому начальникові, який зобов`язаний направити хворого до медичного пункту частини (ст.254 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України). Відповідно до вимог статті 260 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України на стаціонарне лікування поза розташуванням військової частини військовослужбовці направляються за висновком лікаря військової частини, а для подання невідкладної допомоги за відсутності лікаря - черговим фельдшером (санітарним інструктором) медичного пункту з одночасним доповіданням про це начальникові медичної служби і черговому військової частини. До лікувальних закладів хворі доставляються у супроводі фельдшера (санітарного інструктора). Статтею 261 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України визначено, що про прибуття військовослужбовців, яких направлено до військового закладу охорони здоров`я на стаціонарне лікування, начальник військового закладу охорони здоров`я зобов`язаний у той самий день повідомити командира військової частини, з якої вони прибули, а про військовослужбовців, які прибули з інфекційними захворюваннями, - також найближчий санітарно-епідеміологічний заклад охорони здоров`я. Військовослужбовці, які захворіли в період відпустки або відрядження, на стаціонарне лікування направляються начальниками відповідних органів управління Служби правопорядку в гарнізонах або керівниками територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. Згідно з вимогами пункту 6.1 глави 6 розділу ІІ Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 14.08.2008 №402, направлення на медичний огляд військовослужбовців проводиться: прямими начальниками від командира окремої частини, йому рівних та вище, штатних ВЛК, керівниками ІНФОРМАЦІЯ_3 , начальниками (керівниками) закладів охорони здоров`я за місцем лікування, органів військового управління та підрозділів Військової служби правопорядку Збройних Сил України, органами прокуратури, судом у порядку та з метою, визначеними цим Положенням. Прямі начальники від командира окремої частини, йому рівних та вище мають право направляти підпорядкованих військовослужбовців на медичний огляд ВЛК з метою визначення ступеня придатності до військової служби виключно за рекомендацією лікаря закладу охорони здоров`я (установи), у разі виявлення у військовослужбовця під час обстеження або лікування захворювань, наслідків травми (поранення, контузії, каліцтва), що можуть зумовлювати непридатність до військової служби. Відповідно до п.2.1.6 Інструкції з діловодства у Збройних Силах України, затвердженої наказом Генерального штабу Збройних Сил України 07.04.2017 №124 (далі по тексту - Інструкція з діловодства у Збройних Силах України), рапорт (заява) - письмове звернення військовослужбовця (працівника) до вищої посадової особи з проханням (надання відпустки, матеріальної допомоги, поліпшення житлових умов, переведення, звільнення тощо) чи пояснення особистого характеру. Згідно з п.3.11.6 Інструкції з діловодства у Збройних Силах України документи, в яких не зазначено строк виконання, повинні бути виконані не пізніше ніж за 30 календарних днів з моменту реєстрації документа у військовій частині (установи), до якої надійшов документ. За обставинами справи, ОСОБА_1 звернувся до командира Військової частини НОМЕР_1 з рапортом від 07.08.2023, а якому просив: надати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , медичну допомогу направити до медичного пункту військової частини та в подальшому на відповідне стаціонарне лікування поза розташуванням військової частини; направити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , на проходження військово-лікарської комісії з метою визначення ступеню придатності до військової служби. За твердженням позивача, командування Військової частини НОМЕР_1 відмовилося приймати рапорт ОСОБА_1 і, як наслідок, поставити відмітку про його прийняття. Відповідач зазначає, що жодного рапорту ОСОБА_1 про надання медичної допомоги, направлення на лікування та проходження військово-лікарської комісії до командування частини не подавалося та не реєструвалося. Поряд з цим, матеріалами справи підтверджено, що 23.01.2024 представником позивача адвокатом Охременком Артемом Вікторовичем засобами поштового зв`язку на адресу Військової частини НОМЕР_1 та на електронну адресу Військової частини НОМЕР_1 відправлено рапорт ОСОБА_1 від 07.08.2023, з проханням посприяти у його розгляді командування Військової частини НОМЕР_1 . Відповідно до ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Статтями 110 та 111 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України передбачено, що усі військовослужбовці мають право надсилати заяви чи скарги або особисто звертатися до посадових осіб, органів військового управління, органів управління Служби правопорядку, органів, які проводять досудове слідство, та інших державних органів у разі: прийняття незаконних рішень, дій (бездіяльності) стосовно них командирами (начальниками) або іншими військовослужбовцями, порушення їх прав, законних інтересів та свобод; незаконного покладення на них обов`язків або незаконного притягнення до відповідальності. Виходячи з наведених вище норм чинного законодавства, надіслання представником позивача адвокатом Охременком Артемом Вікторовичем засобами поштового зв`язку на адресу Військової частини НОМЕР_1 та на електронну адресу Військової частини НОМЕР_1 рапорту ОСОБА_1 від 07.08.2023 є належним поданням позивачем рапорту, що відповідає Дисциплінарному статуту Збройних Сил України. Таким чином, в матеріалах справи наявні докази, які підтверджують отримання Військовою частиною НОМЕР_1 рапорту ОСОБА_1 від 07.08.2023. Разом з тим, 23.01.2024 представником позивача адвокатом Охременком Артемом Вікторовичем засобами поштового зв`язку на адресу ІНФОРМАЦІЯ_2 відправлено рапорт ОСОБА_1 від 07.08.2023, з проханням посприяти у його направленні до командування Військової частини НОМЕР_1 . Листом №1301 від 30.01.2024 ІНФОРМАЦІЯ_1 повідомив, що рапорт ОСОБА_1 направлено командиру Військової частини НОМЕР_1 . Листом №1979 від 13.02.2024 ІНФОРМАЦІЯ_1 повідомив, що 11.02.2024 на його адресу надійшов лист Військової частини НОМЕР_1 №1709 від 10.02.2024, в якому повідомляється, що ОСОБА_1 обліковується як такий, що з 02.04.2023 самовільно залишив військову частину та що при поверненні до військової частини йому необхідно надати медичні документи, які підтверджують періоди лікування або проходження реабілітації. Отже, вказані листи додаткового підтверджують, що рапорт позивача від 07.08.2023 про надання медичної допомоги, направлення на лікування та проходження військово-лікарської комісії отриманий Військовою частиною НОМЕР_1 , однак до матеріалів справи відповідачем не надано будь-яких доказів, які б свідчили про результати розгляду цього рапорту. Висновок суду першої інстанції про те, що у відповідача відсутній обов`язок щодо розгляду рапорту, оскільки ІНФОРМАЦІЯ_1 не є належним адресатом такого звернення (рапорт належить подавати у встановленому Статутом порядку безпосередньо до командування військової частини, у якій військослужбовець проходить службу), а відтак і суб`єктом розгляду ініційованого позивачем питання, колегія суддів вважає помилковим, оскільки рапорт позивача від 07.08.2023 було направлено на адресу ІНФОРМАЦІЯ_2 для направлення безпосередньо до командування Військової частини НОМЕР_1 , а не для розгляду по суті ІНФОРМАЦІЯ_1 . Як зазначає позивач, причиною направлення рапорту від 07.08.2023 на адресу ІНФОРМАЦІЯ_2 для подальшого його направлення командуванню Військової частини НОМЕР_1 слугувало активне переміщення Військової частини НОМЕР_1 внаслідок бойових дій, а відтак, було невідоме її актуальне місцезнаходження. Отже, суб`єктом розгляду ініційованого позивачем питання є командування Військової частини НОМЕР_1 , а не ІНФОРМАЦІЯ_1 , що безпідставно не враховано судом першої інстанції. Крім того, виходячи з наявних в матеріалах справи доказів, рапорт від 07.08.2023 був направлений ІНФОРМАЦІЯ_1 на адресу відповідача і отриманий Військовою частиною НОМЕР_1 . За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що відповідачем у спірних правовідносинах допущено протиправну бездіяльність щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 від 07 серпня 2023 року про надання медичної допомоги, направлення на лікування та проходження військово-лікарської комісії. Посилання відповідача на те, що позивач самовільно залишив Військову частину НОМЕР_1 02.04.2023 та фактично не перебуває у розташуванні Військової частини НОМЕР_1 , тому видати направлення на проходження військово-лікарської комісії є неможливим, колегія суддів вважає такими, що не впливають на спірні правовідносини, оскільки відповідач, не виконавши покладених на нього обов`язків, не вирішив питання про задоволення або відмову у задоволенні рапорту ОСОБА_1 від 07.08.2023 про надання медичної допомоги, направлення на лікування та проходження військово-лікарської комісії, відповідного рішення за результатами розгляду рапорту з доданими документами позивача не було прийнято. При цьому, питання про наявність підстав для видачі направлення на проходження військо-лікарської комісії не є спірним у даному випадку. Отже, колегія суддів доходить висновку, що відповідачем у спірних правовідносинах допущено протиправну бездіяльність щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 від 07.08.2023 про надання медичної допомоги, направлення на лікування та проходження військово-лікарської комісії. Судом першої інстанції не було враховано вищенаведених обставин, що призвело до неправильного вирішення справи. За цим, доводи апеляційної скарги позивача приймаються колегією суддів в якості належних. Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Отже, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень. Відповідачем жодних належних доказів на підтвердження правомірності власних дій (бездіяльності), які є предметом оскарження, надано не було. Обираючи спосіб захисту порушеного права позивача, колегія суддів зазначає, що спосіб захисту має враховувати суть порушення, допущеного суб`єктом владних повноважень - відповідачем, а тому суд має обрати спосіб захисту права, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). Відповідно до ст.13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. Європейський суд з прав людини у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal проти Об`єднаного королівства» (заява №22414/93) зазначив, що ст.13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, її суть зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист (параграф 145). Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (параграф 75 рішення Європейського суду з прав людини від 05 квітня 2005 у справі «Афанасьєв проти України»). З огляду на вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що ефективним та належним способом відновлення порушеного права позивача буде визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 , що полягає у не розгляді рапорту ОСОБА_1 від 07 серпня 2023 року про надання медичної допомоги, направлення на лікування та проходження військово-лікарської комісії та зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 розглянути рапорт ОСОБА_1 від 07 серпня 2023 року про надання медичної допомоги, направлення на лікування та проходження військово-лікарської комісії. Такий спосіб захисту, на переконання колегії суддів, відповідає змісту спірних правовідносин, є ефективним та забезпечує належний судовий захист у тій мірі, яка є необхідною у цьому конкретному випадку, адже суд не може своїм рішенням підміняти державний орган, на який законом покладено обов`язок прийняття такого. Тобто, суд не уповноважений здійснювати перевірку наявності чи відсутності усіх передбачених законодавством підстав для прийняття відповідного рішення, у випадку, якщо відповідач цього не здійснив, оскільки у такому разі це не входить до предмету судової перевірки. З урахуванням наведеного, інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають. Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29). Відповідно до ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, та неправильно застосував норми матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому апеляційну скаргу позивача слід задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог. Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України. Керуючись ст.ст. 311, 315, 317, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу задовольнити. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03.05.2024 по справі № 440/2420/24 скасувати. Прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , що полягає у не розгляді рапорту ОСОБА_1 від 07 серпня 2023 року про надання медичної допомоги, направлення на лікування та проходження військово-лікарської комісії. Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 розглянути рапорт ОСОБА_1 від 07 серпня 2023 року про надання медичної допомоги, направлення на лікування та проходження військово-лікарської комісії. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України. Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло Судді(підпис) (підпис) І.М. Ральченко І.С. Чалий