Постанова Київський апеляційний суд № 757/34767/23-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/6137/2024 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 травня 2024 року м. Київ Справа № 757/34767/23 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді-доповідача Ящук Т.І., суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М., за участю секретаря судового засідання Кравченко Н.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 листопада 2023 року, ухвалене у складі судді Бусик О.Л., у справі за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України про відшкодування шкоди, встановив: У серпні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача Національного банку України про відшкодування шкоди. В обґрунтування позову позивач вказував, що 10 травня 2023 року Шевченківським районним судом м. Києва видано виконавчий лист в цивільній справі №761/2006/20 про стягнення з ПАТ КБ «Фінансова Ініціатива» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь позивача судових витрат на професійну правову допомогу в розмірі 2800 грн., який 12 травня 2023 року пред`явлено на виконання до відповідного органу державної виконавчої служби. Постановою державного виконавця Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 17 травня 2023 року відкрито виконавче провадження НОМЕР_1 за виконавчим листом від 10 травня 2023 року у справі №761/2006/20. 12 червня 2023 року державним виконавцем до НБУ, як банку, який згідно із законом обслуговує банківські рахунки боржника, було направлено відповідну платіжну інструкцію на примусове списання коштів. Однак, відповідачем 26 червня 2023 року було повернуто зазначену платіжну інструкцію без виконання, з посиланням на ст. 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». За таких обставин, відповідач, в порушення вимог п.15 ч.1 ст.42 Закону України «Про Національний банк України», відмовив державному виконавцю в безспірному списанні коштів з рахунків боржника на примусове виконання судового рішення, і таким чином заподіяв позивачу, як стягувачу за цим рішенням суду, майнову та немайнову шкоду. Зокрема, порушення майнових прав позивача полягає у неотриманні процентного прибутку на суму стягнення. Так, у заяві про прийняття виконавчого листа до виконання, відкриття виконавчого провадження, з якою позивач звертався до органу ДВС, зазначено рахунок позивача в АТ «Альфа-Банк НОМЕР_2. Згідно з п. п. 5,6 угоди від 06.11.2015 року, укладеної між позивачем та АТ «Альфа Банк», за вказаним рахунком банк щомісячно нараховує та виплачує відсотки на залишок за цим рахунком за ставкою 13% річних. Не переведення відповідачем стягуваних сум позбавило позивача права на отримання 13% річних на суму 2800 грн. з 27 червня 2023 року, в зв`язку з чим стягненню з відповідача на користь позивача підлягає упущена вигода у розмірі 13% річних на суму 2800 грн. за період, починаючи з 27 червня 2023 року і до дня фактичного виконання рішення суду. Одночасно вказував на те, що протиправною поведінкою відповідача позивачу було також заподіяно майнову шкоду у вигляді інфляційних втрат (зменшення купівельної спроможності гривні з плином часу), а тому з відповідача також підлягає стягненню на користь позивача інфляційні втрати, нараховані на суму 2800 грн. за період з 27 червня 2023 року і до дня фактичного виконання рішення суду. При цьому позивач наголошував, що у даному спорі інфляційні втрати не є мірою відповідальності боржника, передбаченою ст. 625 ЦК України, а пред`являються до відповідача саме як майнова шкода (реальний інфляційний збиток) на підставі ст. ст. 22, 1166, 1173-1174 ЦК України. Крім того, неправомірними діями відповідача, які виразились в тривалості та глибині завданих душевних страждань, приниження авторитету держави та довіри до її спроможності до належного урядування, просив стягнути з відповідача спричинену моральну шкоду в розмірі 1 000 000 грн. Вказаний розмір моральної шкоди позивач вважає розумним та справедливим. Із урахуванням наведених обставин позивач просив суд стягнути із відповідача на його користь: - на відшкодування упущеної вигоди відсотки 13% річних, нараховані на суму 2800 грн., з 27 червня 2023 року до фактичного виконання рішення у цій справі; - інфляційні збитки відповідно до офіційного індексу споживчих цін на суму 2800 грн. з 27 червня 2023 року до фактичного виконання рішення у цій справі; - 1 000 000 грн. на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 22 листопада 2023 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, у якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неврахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування відповідних норм права. Вказує, що суд першої інстанції не застосував п. 15 ч.1 ст. 42 Закону України «Про Національний банк України», який зобов`язує відповідача здійснити безспірне списання з рахунків Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на підставі судового рішення та відповідною вимогою державного виконавця.

Мотивувальна частина оскаржуваного рішення містить нерелевантні посилання на ст. ст. 2, 6, 7, 55 Закону України «Про Національний банк України», які не мають жодного відношення до цієї справи та не регулюють правовідносин, які виникли між сторонами цього спору. Крім того, судом першої інстанції неправильно витлумачено ст. 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб. Наголошує, що ч.2 ст. 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлює обмеження (заборони) виключно для самого Фонду, а не для інших суб`єктів. Отже, цією нормою не заборонено відповідачу здійснювати безспірне списання з рахунків Фонду. Крім того, заборони (обмеження), встановлені ч. 5 ст. 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» стосуються виключно накладення арешту та забезпечення позову, проте не стосуються безспірного списання коштів за розпорядженням державного виконавця. Разом з тим, жодна норма закону не містить заборон на безспірне списання коштів з рахунків Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Таким чином, висновки суду першої інстанції про існування мораторію або юридичного імунітету проти безспірного списання коштів з рахунків Фонду на підставі судового рішення суперечать принципу верховенства права та є помилковими. Вказує, що сама наявність судового рішення у справі № 761/2006/20 про стягнення судових витрат з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб означає, що відповідні норми вже витлумачено і застосовано судом, рішення набрало законної сили і є остаточним, а відтак виконання цього рішення набуло безспірного та обов`язкового характеру. Наголошує, що шкода у цій справі заподіяна не самим фактом тривалого невиконання судового рішення, а відмовою відповідача здійснити безспірне списання коштів за розпорядженням виконавця. Отже, протиправні дії відповідача спричинили шкоду позивачу не самим по собі невиконанням рішення, а саме перешкоджанням виконанню судового рішення. Звертає увагу на виконання відповідачем аналогічної платіжної інструкції (вимоги) державного виконавця про безспірне списання коштів з рахунку Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в іншому виконавчому провадженні та вказує, що за умов незмінного правового регулювання (зокрема ст. 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») відповідач за тотожних обставин не повернув платіжну вимогу без виконання, а виконав її шляхом здійснення безспірного списання коштів з рахунку Фонду. Суд першої інстанції неправомірно поклав на позивача тягар доказування протиправності дій відповідача, що суперечить правовому висновку, викладеному в постановах Верховного Суду від 15 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 та від 15 лютого 2023 року у справах №753/15095/17 та №377/169/20. Суд першої інстанції не врахував висновки Верховного Суду щодо презумпції моральної шкоди, завданої суб`єктом владних повноважень, викладені в постановах від 27 листопада 2019 року у справі №750/6330/17, від 19 грудня 2018 року у справі №640/14909/16-ц, від 06 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц, від 22 травня 2019 року у справі №686/20012/18, згідно з якими заподіяння моральної шкоди протиправною поведінкою державного органу презюмується. Крім того, суд першої інстанції допустив до участі у справі особу, яка не підтвердила своїх повноважень на представництво (самопредставництво) відповідача у цій справі. Подані цією особою матеріали (розпорядження керівника та витяг з ЄДР) не є належним підтвердженням повноважень, відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному в ухвалі від 08 червня 2022 року в цивільній справі № 303/4297/20. У відзиві на апеляційну скаргу представник Національного банку України просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін. Вказує, що суд зробив правильний висновок про те, що законодавцем встановлено пряму заборону на звернення стягнення та накладення арешту на кошти, що знаходяться на рахунках Фонду. Отже, відповідачем правомірно повернуто державному виконавцю без виконання платіжну інструкцію від 12 червня 2023 року № НОМЕР_3. Матеріалами справи встановлено, що платіжні вимоги державного виконавця НБУ було повернуто без виконання з посиланням на ст. 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Пред`являючи позовні вимоги про відшкодування шкоди з Національного Банку у вигляді упущеної вигоди, інфляційних втрат та моральної шкоди, позивач не довів наявності шкоди, протиправності поведінки відповідача та причинно-наслідковий зв`язок між діями відповідача та заподіяною шкодою. Звертає увагу, що копія платіжної вимоги, без надання оригіналу, що стосується інших підстав, а також інших обставин та іншої фізичної особи, не може бути доказом порушення прав скаржника стороною відповідача в даних правовідносинах, та не може розглядатися судом як доказ в цілому. Вказує, що наведена позивачем судова практика на підтвердження презумпції моральної шкоди, завданої суб`єктом владних повноважень (навіть не під час здійснення ним владної управлінської функції), стосується правовідносин, у яких суб`єкти владних повноважень саме здійснювали владні управлінські функції, а заподіяна моральна шкода доводилася позивачем, а не відповідачем. Вказує, що позивач, оцінюючи моральну шкоду у розмірі 1 000 000 грн., жодним чином не обґрунтовує зазначену суму, чим підтверджується факт заподіяння йому моральних чи фізичних страждань, втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Крім того, враховуючи розмір позовних вимог в частині відшкодування майнової шкоди, розмір заявленої позивачем моральної шкоди в розмірі 1 000 000 грн. є значно завищеним та неспівмірним із позовними вимогами у даній справі, тобто не відповідає принципам розумності і справедливості. В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Представник відповідача НБУ - Голєва О.Я. заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просила рішення суду залишити без змін. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було надано та не було доведено належними, достовірними та допустимими доказами пред`явлені позовні вимоги. Платіжні вимоги державного виконавця було повернуто НБУ без виконання з посиланням на статтю 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Відповідачем не було порушено вимог «Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті користувачів платіжних послуг», оскільки при поверненні платіжної вимоги на її зворотному боці наявний напис про причину повернення документа без виконання та дата повернення. У матеріалах справи відсутні докази про те, що такі дії НБУ пов`язані з невиконанням платіжних вимог державного виконавця, в установленому порядку були оскаржені та визнані неправомірними. Лише сама відмова відповідача на вимогу сторони звернення не свідчить про завдання позивачу шкоди, оскільки була прийнята у відповідності до діючого законодавства, а протилежного позивачем не було доведено. Відповідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 10 травня 2023 року Шевченківським районним судом м. Києва видано виконавчий лист в цивільній справі № 761/2006/20 про стягнення з ПАТ КБ «Фінансова Ініціатива» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь позивача судових витрат на професійну правову допомогу в розмірі 2800 грн (а. с. 15), який 12 травня 2023 року пред`явлено на виконання до відповідного органу державної виконавчої служби. Постановою державного виконавця Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 17 травня 2023 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_3 за виконавчим листом від 10 травня 2023 року у справі №761/2006/20 (а. с. 17, 18). 12 червня 2023 року державним виконавцем складена платіжна інструкція НОМЕР_1 на примусове стягнення боргу, яка була направлена до НБУ, як банку, який згідно із законом обслуговує банківські рахунки боржника (а. с. 19). 26 червня 2023 року НБУ повернуло зазначену платіжну інструкцію без виконання, з посиланням на ст. 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (а. с. 20). Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. На підставі вказаної норми відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади. Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначаються Законом України «Про виконавче провадження». Статтею 48 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено порядок звернення стягнення на кошти та інше майно боржника під час здійснення примусового виконання виконавчих документів. Зокрема, законодавцем встановлено заборону на звернення стягнення та накладення арешту на кошти на єдиному рахунку, відкритому у порядку, визначеному статтею 35-1 Податкового кодексу України, кошти на рахунках платників податків у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, кошти на електронних рахунках платників акцизного податку, на кошти, що перебувають на поточних рахунках із спеціальним режимом використання, відкритих відповідно до статті 15-1 Закону України «Про електроенергетику», на поточних рахунках із спеціальним режимом використання, відкритих відповідно до статей 19-1 та Закону України «Про теплопостачання», на поточних рахунках із спеціальним режимом використання для проведення розрахунків за інвестиційними програмами, на поточних рахунках із спеціальним режимом використання для кредитних коштів, відкритих відповідно до статті 26-1 Закону України «Про теплопостачання», статті 18- 1 Закону України «Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення», на спеціальному рахунку експлуатуючої організації (оператора) відповідно до Закону України «Про впорядкування питань, пов`язаних із забезпеченням ядерної безпеки», на кошти на інших рахунках боржника, накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом. Частиною 3 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» також передбачено, що не підлягають арешту в порядку, встановленому цим Законом, кошти, що перебувають на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом. Банк, інша фінансова установа, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у разі надходження постанови виконавця про арешт коштів, що знаходяться на таких рахунках, зобов`язані повідомити виконавця про цільове призначення рахунку та повернути постанову виконавця без виконання в частині арешту коштів, що знаходяться на таких рахунках. Національний банк України на підставі пункту 16 статті 42 Закону України «Про Національний банк України» веде рахунки Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України. Основною функцією Національного банку України згідно з ст. 6 Закону України «Про Національний банк України» є забезпечення стабільності грошової одиниці України, а однією з інших функцій, передбачених ст. 7 Закону України «Про Національний банк України», є здійснення банківського регулювання та нагляду на індивідуальній та консолідованій основі. Відповідно до ст. 55 Закону України «Про Національний банк України» головна мета банківського регулювання і нагляду - безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. Національний банк України здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України. Відповідно до ст. 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність» метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках. Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 обґрунтовував своїм вимоги тим, що НБУ не списав з розрахункового рахунку Фонду гарантування вкладів фізичних осіб грошові кошти на підставі платіжної інструкції від 12 червня 2023 року, складеної державним виконавцем Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ). З матеріалів справи вбачається, що платіжну вимогу від 12 червня 2023 року НБУ повернув без виконання відповідно до ст. 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», згідно з якою кошти Фонду гарантування вкладів фізичних осіб не підлягають вилученню і можуть використовуватися Фондом виключно для цілей, встановлених законом. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, серед яких, зокрема: ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами в разі прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників, підвищення рівня фінансової грамотності населення відповідно до цього Закону (статті 4 Закону). За положеннями ст. 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є єдиним розпорядником коштів, акумульованих у процесі його діяльності. Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню і можуть використовуватися Фондом виключно для: 1) виплати гарантованої суми відшкодування вкладникам коштів за вкладами відповідно до цього Закону; 2) покриття витрат, пов`язаних з виконанням покладених на Фонд функцій та повноважень, зокрема, пов`язаних з процедурою виведення неплатоспроможного банку з ринку, у межах кошторису витрат Фонду, затвердженого адміністративною радою Фонду; 2-1) погашення облігацій і виплата доходів за ними (сплата векселів), враховуючи витрати, пов`язані з їх розміщенням (видачею); 2-2) покриття витрат, пов`язаних із залученими Фондом кредитами; 3) забезпечення поточної діяльності Фонду, утримання його апарату, розвитку його матеріально-технічної бази в межах кошторису витрат, затвердженого адміністративною радою Фонду; 4) надання фінансової підтримки приймаючому або перехідному банку; 7) надання кредиту перехідному банку, створеному з метою, визначеною пунктом 2 частини двадцятої статті 42 цього Закону, на підставі рішення Кабінету Міністрів України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку у спосіб, визначений пунктом 4 частини другої статті 39 цього Закону, у порядку та на умовах, визначених нормативно-правовими актами Фонду; 8) формування статутного капіталу перехідного банку; 10) повернення гарантійних внесків, перерахованих учасниками відкритого конкурсу у випадках, передбачених цим Законом; 11) здійснення перерахувань до Державного бюджету України за рішенням виконавчої дирекції Фонду відповідно до цього Закону. Фонд має право інвестувати кошти в державні цінні папери України та облігації міжнародних фінансових організацій, що розміщуються на території України (ч. 3 ст. 20 Закону). Фонд здійснює інвестиційну діяльність на засадах затвердженого адміністративною радою Фонду інвестиційного плану виходячи із потреб забезпечення виконання функцій Фонду (ч. 4 ст. 20 Закону). На майно, у тому числі кошти, Фонду не може бути накладений арешт, а також застосовані способи забезпечення позову (ч. 5 ст. 20 Закону). Таким чином, Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено вичерпний перелік підстав, за якими можливе використання грошових коштів з рахунків Фонду, а також встановлено пряму заборону на звернення стягнення та накладення арешту на кошти, що знаходяться на рахунках Фонду. Виходячи із вимог вказаного Закону, кошти Фонду гарантування вкладів фізичних осіб , не підлягають вилученню, рахунки Фонду є рахунками зі спеціальним режимом їх використання, кошти Фонду використовують виключно за вимогами, визначеними статтею 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №761/10730/18 вказано, що гарантії Фонду гарантування вкладів фізичних осіб є гарантіями держави, передбаченими Законом України «Про систему гарантування вкладів». Для виконання Фондом відповідних зобов`язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб`єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження щодо виведення з ринку неплатоспроможних банків. Правовідносини між Фондом і вкладником, який претендує на отримання гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної сумі мають управлінський характер. У цих правовідносинах Фонд виконує управлінські функції щодо гарантованої державою виплати відшкодування за банківським вкладом. Разом з цим, відповідно до ч.ч. 1, 2, 5 ст. 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є єдиним розпорядником коштів, акумульованих у процесі його діяльності. Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню. На майно, у тому числі кошти, Фонду не може бути накладений арешт, а також застосовані способи забезпечення позову. Тобто, приписи ст. 2, 4, 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» наділяють Фонд гарантування вкладів фізичних осіб спеціальним статусом, який передбачає законодавчо встановлену заборону (мораторій) щодо звернення стягнення на майно (кошти), будь-якого їх вилучення, накладення арешту чи іншого обтяження. Згідно з п. 12 Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті користувачів платіжних послуг, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 29.07.2022 № 163, надавач платіжних послуг має право відмовити в прийнятті до виконання платіжної інструкції, якщо платіжну інструкцію подано до надавача платіжних послуг з порушенням законодавства України або не може бути виконано відповідно до законодавства України. Відповідно до п. 27 вказаної Інструкції, надавач платіжних послуг платника в платіжній інструкції, оформленій ініціатором у паперовій формі, робить на її зворотному боці напис про причину відмови у виконанні [з обов`язковим посиланням на норму законодавства України (за наявності), відповідно до якої платіжну інструкцію не може бути виконано, або/та пункт нормативно-правового акту Національного банку, який порушено] та зазначає дату її повернення (це засвідчується власноручним підписом уповноваженого працівника). Із урахуванням наведених положень законодавства, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що дії НБУ, пов`язані з поверненням платіжної інструкції від 12 червня 2023 року, узгоджуються з вимогами зазначеної Інструкції та ґрунтуються на законі, оскільки при поверненні платіжної вимоги на її зворотній стороні зроблений напис про причину повернення документа без виконання та дата повернення. У матеріалах справи відсутні докази про те, що такі дії НБУ, пов`язані з поверненням платіжної вимоги державного виконавця, в установленому порядку були оскаржені та визнані неправомірними. Також колегія суддів враховує, що позивач є стягувачем у виконавчому провадженні, та за його заявою було відкрито ВП НОМЕР_3, в межах якого державний виконавець направив НБУ платіжну інструкцію. Позивач не є особою, яка зверталась безпосередньо до НБУ щодо виконання рішення суду. Таким чином, позивач як стягувач у виконавчому провадженні має право захищати свої права відповідно до положень Закону України «Про виконавче провадження» у порядку судового контролю за виконанням судових рішень. Враховуючи те, що позивач не довів належним доказами протиправність дій відповідача, тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди у вигляді упущеної вигоди та інфляційних втрат. Посилання позивача на платіжну вимогу від 03.10.2017 року № 54573267/12/1, в якій платником зазначено Фонд гарантування вкладів фізичних осіб на суму 35 931,15 грн, та зазначено призначення платежу: стягнення з ФГВФО на користь ОСОБА_3 боргу, не може вважатись належним доказом у справі. Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставини (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Вказана платіжна вимога від 03.10.2017 року № 54573267/12/1 не містить інформації щодо предмета доказування у даній справі. За положеннями ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини. За змістом статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (стаття 1174 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Для наявності підстав зобов`язання відшкодувати шкоду відповідно до вимог статті 1174 ЦК України потрібна наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, наявність шкоди, протиправність дій її заподіювача та причинний зв`язок між його діями та шкодою, а тому позивач у цій справі повинен довести належними та допустимими доказами завдання йому шкоди, і що дії або бездіяльність відповідача є підставою для відшкодування шкоди у розумінні статей 1167, 1174 ЦК України. Оскільки протиправність дій відповідача не була встановлена у передбаченому законом порядку, а повернення платіжної вимоги відбулося відповідно до чинного законодавства, протилежного позивачем не доведено, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для відшкодування позивачу моральної шкоди. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі №477/874/19 вказано, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України). По своїй суті зобов`язання з компенсації моральної шкоди є досить специфічним, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, яка завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір цієї особи з потерпілим, у якому сторони домовилися, зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, - рішення суду, у якому визначені спосіб і розмір такої компенсації ( висновок Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 1 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц). Натомість позивач, при зверненні до суду з вказаним позовом, вказував, що розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 1 000 000 грн. він визначив виходячи з характеру порушеного права та обсягу, глибини і тривалості завданих душевних страждань, приниження авторитету держави та довіри до її спроможності до належного урядування, з урахуванням загальних засад цивільного права, який позивач вважає розумним та справедливим. На думку колегії суддів вказане посилання не може бути єдиним та достатнім доказом заподіяння позивачу моральної шкоди НБУ, розмір відшкодування якої, визначений позивачем, є очевидно необґрунтованим. Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не досліджено належним чином зібрані у справі докази та не встановлено всі обставини у справі, розцінюються апеляційним судом критично і до уваги не приймаються, оскільки зводяться лише до переоцінки доказів у справі, яким було надано належну правову оцінку судом першої інстанції. На підставі викладеного колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції є безпідставними, спростовуються висновками суду, викладеними в його рішенні. Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Отже, рішення ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін. Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 375, 381 - 383 ЦПК України, суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 листопада 2023 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст постанови складено 27 червня 2024 року. Суддя - доповідач: Ящук Т.І. Судді: Кирилюк Г.М. Рейнарт І.М.