Постанова КЦС ВС № 757/34767/23-ц

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 березня 2026 року м. Київ справа № 757/34767/23 провадження № 61-9435сво24 Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач), суддів: Грушицького А. І., Зайцева А. Ю., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_2 , відповідач - Національний банк України, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 листопада 2023 року у складі судді Бусик О. Л. та постанову Київськогоапеляційного суду від 08 травня 2024 року у складі колегії суддів Ящук Т. І., Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М. Історія справи Короткий зміст позову У серпні 2023 року ОСОБА_2 звернувся з позовом, у якому зазначив, що 10 травня 2023 року Шевченківський районний суд міста Києва видав виконавчий лист у цивільній справі № 761/2006/20 про стягнення з ПАТ КБ «Фінансова Ініціатива» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на його користь судових витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 2 800,00 грн, який 12 травня 2023 року пред`явлено до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби. 17 травня 2023 року державний виконавець Шевченківського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) постановою відкрив виконавче провадження № 71827816 за виконавчим листом від 10 травня 2023 року у справі № 761/2006/20. 12 червня 2023 року державний виконавець направив до Національного банку України (далі - НБУ) як банку, який згідно із законом обслуговує банківські рахунки боржника, відповідну платіжну інструкцію на примусове списання коштів. 26 червня 2023 року відповідач повернув платіжну інструкцію без виконання з посиланням на статтю 20 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI), чим порушив вимоги пункту 15 частини першої статті 42 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (далі - Закон № 679-XIV). У заяві про прийняття виконавчого листа до виконання, відкриття виконавчого провадження, з якою позивач звертався до органу державної виконавчої служби, зазначено рахунок позивача в Акціонерному товаристві «Альфа-Банк (далі - AT «Альфа-Банк») № 26200398244903. Згідно з пунктами 5, 6 угоди від 06 листопада 2015 року, укладеної між позивачем та AT «Альфа-Банк», за вказаним рахунком банк щомісячно нараховує та виплачує відсотки на залишок за цим рахунком за ставкою 13 % річних. Тому непереведення відповідачем стягуваних сум позбавило позивача права на отримання 13 % річних на суму 2 800,00 грн з 27 червня 2023 року. Позивач посилався на те, що у спірних правовідносинах відповідач, діючи як банк, який обслуговує банківські рахунки боржника, протиправно відмовився виконувати розпорядження державного виконавця про списання коштів. Наявність попереднього рішення про встановлення протиправності відповідних рішень чи дій (бездіяльності) відповідача не вимагається для встановлення його цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду. Судове рішення, яке набрало законної сили, підлягає обов`язковому виконанню, в іншому разі правосуддя набуває ілюзорного характеру, якщо правова система держави дозволяє залишати судові рішення без виконання. Протиправною поведінкою відповідача позивачу було заподіяно майнову шкоду у вигляді інфляційних втрат (зменшення купівельної спроможності гривні внаслідок інфляційних процесів). Позивач зазначав, що у цьому спорі інфляційні втрати не є мірою відповідальності боржника, передбаченою статтею 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а пред`являються до відповідача саме як майнова шкода (реальний інфляційний збиток) на підставі статей 22, 1166, 1173, 1174 ЦК України. Позивач, із урахуванням наведених обставин, просив суд стягнути з відповідача: на відшкодування упущеної вигоди - 13 % річних, нарахованих на 2 800,00 грн з 27 червня 2023 року до фактичного виконання рішення у справі; інфляційні збитки відповідно до офіційного індексу споживчих цін на 2 800,00 грн з 27 червня 2023 року до фактичного виконання рішення у справі; 1 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Печерський районний суд міста Києва рішенням від 22 листопада 2023 року у задоволенні позову відмовив. Київський апеляційний суд постановою від 08 травня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 листопада 2023 року залишив без змін. Судові рішення мотивовано тим, що: Законом № 4452-VI визначено вичерпний перелік підстав, за якими можливе використання грошових коштів з рахунків Фонду, а також встановлено пряму заборону на звернення стягнення та накладення арешту на кошти, що розміщені на рахунках Фонду; дії НБУ, пов`язані з поверненням платіжної інструкції від 12 червня 2023 року, узгоджуються з вимогами Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті користувачів платіжних послуг, затвердженої постановою Правління НБУ від 29 липня 2022 року № 163 (далі - Інструкція № 163), оскільки під час повернення платіжної вимоги на її зворотній стороні зроблений напис про причину повернення документа без виконання та дата повернення; у матеріалах справи відсутні докази про те, що такі дії НБУ, пов`язані з поверненням платіжної вимоги державного виконавця, в установленому порядку були оскаржені та визнані неправомірними; позивач як стягувач у виконавчому провадженні має право захищати свої права відповідно до положень Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) у порядку судового контролю за виконанням судових рішень; оскільки позивач не довів належними доказами протиправність дій відповідача НБУ, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди у вигляді упущеної вигоди та інфляційних втрат. Аргументи учасників справи 02 липня 2024 року ОСОБА_2 через підсистему «Електронний суд» надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 листопада 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 травня 2024 року, в якій просивоскаржувані рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення його позову. Касаційну скаргу мотивовано тим, що: суди не застосували норму матеріального права, яка імперативно зобов`язує відповідача НБУ здійснити безспірне списання з рахунків Фонду на підставі судового рішення та відповідної вимоги державного виконавця, а саме пункту 15 частини першої статті 42 Закону № 679-XIV. Водночас мотивувальні частини оскаржуваних судових рішень містять нерелевантні посилання на інші норми права. Частина друга статті 20 Закону № 4452-VI встановлює обмеження (заборони) виключно для самого Фонду, а не для інших суб`єктів, тому цією нормою не заборонено відповідачу здійснювати безспірне списання з рахунків Фонду; виконавчий документ на виконання рішення суду про стягнення грошових коштів свідчить про безспірність такого стягнення. Отримавши платіжний документ та перевіривши його на формальну відповідність вимогам закону (наявність необхідних реквізитів, відсутність технічних помилок тощо), НБУ зобов`язаний здійснити відповідне безспірне списання; у спірних правовідносинах шкоду позивачу заподіяно не боржником (який тривалий час не виконував судове рішення) і не державним виконавцем (який виконав покладений на нього обов`язок і направив до відповідача відповідну платіжну вимогу як єдиний засіб виконавчого примусу в такому виконавчому провадженні), а саме НБУ, який вчинив дії, спрямовані на перешкоджання виконанню судового рішення, ухваленого на користь позивача; суди попередніх інстанцій неправомірно поклали на позивача тягар доказування протиправності дій відповідача, що суперечить правовому висновку, викладеному в постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 та постановах Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справах № 753/15095/17 та № 377/169/20, про те, що у спорі про відшкодування шкоди відбувається такий розподіл тягаря доказування: позивач доводить наявність шкоди та її причинно-наслідковий зв`язок з діями відповідача, а відповідач, зі свого боку, доводить відсутність протиправності та вини; компенсація моральної шкоди повинна відбуватися в будь-якому випадку її спричинення, адже право на її відшкодування виникає внаслідок порушення прав особи незалежно від наявності спеціальних норм законодавства, як зазначено у пункті 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц та у постанові Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 496/1691/19; обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження за пунктом 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), особа, яка подала касаційну скаргу, вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права між державними виконавцями та НБУ щодо пункту 15 частини першої статті 42 Закону № 679-XIV (зокрема у виконавчих провадженнях про стягнення коштів судових витрат з Фонду); крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази, зокрема те, що немає жодних відмінностей між платіжним документом від 03 жовтня 2017 року № 54573267 (який відповідач своєчасно виконав) та платіжним документом від 12 червня 2023 року № 71827816 (який за таких самих умов відповідач повернув без виконання); суди попередніх інстанцій допустили до участі у справі особу, яка не підтвердила своїх повноважень на представництво (самопредставництво) відповідача в цій справі. Подані цією особою матеріали (розпорядження керівника та витяг з Єдиного державного реєстру (далі - ЄДР)) не є належним підтвердженням повноважень відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного, зокрема, в ухвалі від 08 червня 2022 року у справі № 303/4297/20. Просить постановити окрему ухвалу щодо допущення судами попередніх інстанцій до участі у справі особи, яка не підтвердила своїх повноважень відповідно до закону; направити її до Печерського районного суду міста Києва та Київського апеляційного суду з метою усунення виявлених порушень та запобігання їх повторенню в майбутньому; ця справа містить виключну правову проблему в розумінні частини п`ятої статті 403 ЦПК України, яка полягає у вирішенні колізії (конфлікту) між конституційними нормами прямої дії щодо обов`язковості виконання судових рішень та спеціальною й імперативною нормою пункту 15 частини першої статті 42 Закону № 679-XIV та неоднозначно витлумаченими нормами Закону № 4452-VI, тому просив передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 07 серпня 2024 року представник НБУ Голева О. Я. через підсистему «Електронний суд» звернулася до Верховного Суду з відзивом, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення - без змін. Рух справи Верховний Суд ухвалою від 26 липня 2024 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали. Справа надійшла до Верховного Суду 21 серпня 2024 року. Верховний Суд ухвалою від 09 жовтня 2024 року призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами. Верховний Суд ухвалою від 19 лютого 2025 року передав справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 09 квітня 2025 року призначив справу до розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду: колегія суддів керувалася наявністю протилежних висновків щодо вирішення питання про відсутність / наявність підстав для застосування статті 20 Закону № 4452-VI у подібних правовідносинах та, відповідно, підстав для відмови або задоволення позову про стягнення збитків та відшкодування моральної шкоди, завданих невиконанням судового рішення; на думку колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, у частині другій статті 20 Закону № 4452-VI встановлено обмеження для користування коштами виключно самим Фондом, а частиною п`ятою цієї статті встановлено пряму заборону лише на звернення стягнення та накладення арешту на кошти, що розміщені на рахунку Фонду; водночас вимога державного виконавця щодо виконання судового рішення, яким, зокрема, стягнуто з Фонду судовий збір, є обов`язковою для виконання на всій території України відповідно до вимог статей 129, 129-1 Конституції України, статті 13 Закону № 1402-VIII, статті 2 Закону № 4452-VI, не стосується ні арешту грошових коштів, ні забезпечення позову, тому посилання на статтю 20 Закону № 4452-VI у такому випадку є нерелевантним; ЦПК України, Закон України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір», закони № 4452-VI і № 679-XIV та інші не містять положень про звільнення Фонду від відшкодування судових витрат на підставі судового рішення на користь фізичної особи з банку, що перебуває в процесі ліквідації, або Фонду; НБУ в цих правовідносинах відповідно до функцій та повноважень, передбачених у статтях 6, 7 Закону № 679-XIV, стосовно Фонду не є суб`єктом владних повноважень, а діє як обслуговуючий банк, оскільки до його повноважень належить ведення рахунків Фонду, про що зазначав позивач у позовній заяві, апеляційній та касаційній скаргах, відповідях на відзив та письмових поясненнях, і такі обставини відповідач не спростовував; водночас Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 21 червня 2024 року у справі № 757/50881/21-ц (провадження № 61-3327св23) за аналогічних обставин і заявлених позовних вимог виклав протилежний висновок, а саме погодився з висновками судів попередніх інстанцій про застосування у справі статті 20 Закону № 4452-VI та у частині відмови позивачу у стягненні заявлених збитків та відшкодуванні моральної шкоди з тих підстав, що згідно з матеріалами справи не доведено протиправність дій НБУ у виконавчому провадженні, пов`язаних із поверненням державному виконавцю платіжної вимоги без виконання із зазначенням причин, що є перешкодою у виконанні; з огляду на зазначене колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування у подібних правовідносинах положень статті 20 Закону № 4452-VI, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2024 року у справі № 757/50881/21-ц (провадження № 61-3327св23). Фактичні обставини 10 травня 2023 року Шевченківський районний суд міста Києва видав виконавчий лист у цивільній справі № 761/2006/20 про стягнення з ПАТ КБ «Фінансова Ініціатива» в особі Фонду на користь ОСОБА_2 судових витрат на професійну правову допомогу в розмірі 2 800,00 грн (а. с. 15). 12 травня 2023 року зазначений виконавчий лист пред`явлено до виконання до Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ). 17 травня 2023 року державний виконавець постановою відкрив виконавче провадження № 71827816 за виконавчим листом від 10 травня 2023 року у справі № 761/2006/20 (а. с. 17, 18). 12 червня 2023 року державний виконавець склав платіжну інструкцію № 71827816 на примусове стягнення з ПАТ КБ «Фінансова Ініціатива» в особі Фонду боргу за виконавчим провадженням № 71827816 на підставі виконавчого листа від 10 травня 2023 року у справі № 761/2006/20, яку направив до НБУ і яку останній отримав 26 червня 2023 року (а. с. 19). 26 червня 2023 року НБУ повернув вказану платіжну інструкцію без виконання з посиланням на статтю 20 Закону № 4452-VI, зазначивши, що кошти Фонду не підлягають вилученню і можуть використовуватися Фондом виключно для цілей, визначених цим Законом, тому немає підстав для виконання судового рішення в цій частині (а. с. 20). Позиція Верховного Суду Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про часткове прийняття аргументів, викладених у касаційній скарзі, з таких мотивів. Щодо наявності підстав для відступлення Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення від 06 грудня 2007 року у справі «Воловік проти України» («Volovik v. Ukraine»), заява № 15123/03, пункт 45). Норми закону полягають у такому: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (постанови Верховного Суду від 14 травня 2024 року у справі № 357/13500/18, від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21). Здоровий глузд (засада розумності) характерний як для оцінки / врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється під час вирішення спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду у справі № 554/4741/19, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Згідно з пунктом 9 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення. Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (стаття 129-1 Конституції України). Конституційний Суд України неодноразово наголошував, що: 1) виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012); право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац п`ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013); 2) «…забезпечення державою виконання судового рішення як невід`ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв`язку із внесенням Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року № 1401-VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, статтею 129-1, частиною другою якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Аналіз статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України у їх системному зв`язку, наведених юридичних позицій Конституційного Суду України дає підстави стверджувати, що обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.» (Рішення Конституційного Суду України від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019). Касаційний суд вже зауважував, що однією з фундаментальних засад судочинства та конституційних цінностей, закріплених у Конституції України, визначено обов`язковість судових рішень (пункт 9 статті 129 Конституції України). Право на судовий захист є гарантією реалізації прав і свобод. Стаття 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов`язкове судове рішення, у разі якщо це рішення не виконується. Очевидно, що виконання судового рішення є складовою права кожного на судовий захист і охоплює собою, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави, територіальних громад. Обов`язкове виконання судового рішення є остаточною умовою здійснення конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та поновлення захищених судом прав і свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави, територіальних громад. Визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати як принципу верховенства права, так і справедливості, та гарантувати конституційне право на судовий захист. Тлумачення «права на суд» обумовлює сприйняття виконавчого документа в контексті конституційних гарантій реального та ефективного забезпечення обов`язковості судового рішення як конституційної цінності та частини судового рішення, а тому порушення обов`язковості судового рішення є неприпустимим та підриває авторитет держави Україна як правової (постанова Верховного Суду від 10 січня 2025 року в справі № 132/926/16-ц). Об`єднана палата наголошує, що цей суд завжди був на сторожі конституційних цінностей (конституційних прав та свобод) (постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 688/1619/17-ц, від 05 вересня 2019 року у справі № 638/9278/16-ц, від 20 січня 2025 року у справі № 761/5870/24). Згідно зі статтею 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (далі - Закон № 1403-VIII) (частина перша статті 5 Закону № 1404-VIII). У випадках, передбачених законом, рішення щодо стягнення майна та коштів виконуються органами доходів і зборів, а рішення щодо стягнення коштів - банками та іншими фінансовими установами. Рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. У випадках, передбачених законом, рішення можуть виконуватися іншими органами. Органи та установи, зазначені в частинах першій-третій цієї статті, не є органами примусового виконання (стаття 6 Закону № 1404-VIII). Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 15 лютого 2022 року у справі № 910/6175/19 (провадження № 12-53гс20), правовий режим НБУ також характеризується подвійною правовою природою: з одного боку, він є органом, уповноваженим здійснювати державне управління у сфері банківської діяльності, а з іншого, - банківською установою, яка здійснює банківські операції. Згідно з пунктами 15, 16 частини першої статті 42 Закону № 679-XIV НБУ для забезпечення виконання покладених на нього функцій, зокрема, веде рахунки Фонду, а також здійснює безспірне стягнення коштів з рахунків своїх клієнтів відповідно до законодавства України, в тому числі за рішенням суду. Отже, за змістом вказаних положень НБУ наділений компетенцією як банківська установа на списання коштів з рахунку Фонду на виконання рішення суду як обслуговуючий банк, який веде рахунки Фонду як клієнта. Відповідно до частин другої, п`ятої статті 20 Закону № 4452-VI Фонд є єдиним розпорядником коштів, акумульованих у процесі його діяльності. Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню і можуть використовуватися Фондом виключно для: 1) виплати гарантованої суми відшкодування вкладникам коштів за вкладами відповідно до цього Закону; 2) покриття витрат, пов`язаних з виконанням покладених на Фонд функцій та повноважень, зокрема, пов`язаних з процедурою виведення неплатоспроможного банку з ринку, у межах кошторису витрат Фонду, затвердженого адміністративною радою Фонду; 2-1) погашення облігацій і виплата доходів за ними (сплата векселів), враховуючи витрати, пов`язані з їх розміщенням (видачею); 2-2) покриття витрат, пов`язаних із залученими Фондом кредитами; 3) забезпечення поточної діяльності Фонду, утримання його апарату, розвитку його матеріально-технічної бази в межах кошторису витрат, затвердженого адміністративною радою Фонду; 4) надання фінансової підтримки приймаючому або перехідному банку; 7) надання кредиту перехідному банку, створеному з метою, визначеною пунктом 2 частини двадцятої статті 42 цього Закону, на підставі рішення Кабінету Міністрів України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку у спосіб, визначений пунктом 4 частини другої статті 39 цього Закону, у порядку та на умовах, визначених нормативно-правовими актами Фонду; 8) формування статутного капіталу перехідного банку; 10) повернення гарантійних внесків, перерахованих учасниками відкритого конкурсу у випадках, передбачених цим Законом; 11) здійснення перерахувань до Державного бюджету України за рішенням виконавчої дирекції Фонду відповідно до цього Закону. На майно, у тому числі кошти, Фонду не може бути накладений арешт, а також застосовані способи забезпечення позову. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня 2023 року у справі № 5002-17/1718-2011 (провадження № 12-4гс23) вказано: «7.20. Конституційний Суд України зазначив, що виконання всіма суб`єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин сьомої, дев`ятої, пункту 2 частини шістнадцятої статті 236-8 Кримінально-процесуального кодексу України від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009). 7.21. Отже, правова проблема, яка постала в цій справі, полягає у тому, що суб`єкт правовідносин з виконання судового рішення в ліквідаційній процедурі банку (особа, уповноважена ФГВО на ліквідацію банку) відмовився виконати рішення суду про вчинення певних дій з перерахування коштів як таких, що є витратами банку, пов`язаними з веденням ліквідаційної процедури, а Законом № 1404-VIIІ не передбачено механізму виконання таких рішень державним виконавцем. 7.30. Відповідно до пункту 8 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4452-VI (в редакції, чинній на момент звернення стягувача до відділу ДВС із заявою про виконання виконавчого документа) законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що йому не суперечить. 7.31. Тобто у спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, зобов`язань перед його кредиторами, приписи Закону № 4452-VI є спеціальними відносно приписів інших нормативних актів, що регулюють відповідні правовідносини. Подібна правова позиція щодо пріоритетності норм Закону № 4452-VI (тут і далі - у редакції на час звернення стягувача до державного виконавця) відносно інших законодавчих актів України під час розгляду спору в правовідносинах з банком була висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 13 березня 2018 року у справі № 910/23398/16, від 29 серпня 2018 року у справі № 127/10129/17, від 23 січня 2019 року у справі № 761/2512/18, від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17. 7.35. Рішеннями судів у цій справі ліквідатора банку зобов`язано оплатити частину послуг ліквідатора позичальника як таких, що є витратами, пов`язаними з належним проведенням ліквідаційної процедури самого банку, з огляду на обов`язок ліквідатора банку вживати заходів щодо повернення своїх активів, а поза межами участі банку у справі про банкрутство позичальника стягнення таких активів є неможливим з урахуванням часткового стягнення дебіторської заборгованості на користь неплатоспроможного банку. Таке рішення залишено в силі постановами судів апеляційної та касаційної інстанцій. Отже, воно не може ставитися під сумнів під час розгляду скарги на дії державного виконавця стороною (боржником), щодо якої його прийнято. 7.36. Виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника (пункт 4 частини четвертої статті 4 Закону № 1404-VІІІ). 7.37. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги зазначену правову норму та вважає, що вона має застосовуватися імперативно щодо всіх конкурсних вимог кредиторів неплатоспроможного банку, оскільки Закон № 4452-VІ визначає спеціальні процедури задоволення конкурсних вимог неплатоспроможного банку у відповідній черговості. 7.38. Разом з тим, якщо існують судові рішення, які набрали законної сили, щодо зобов`язання до вчинення ліквідатором банку певних дій з погашення вимог, які виникли як поточні в ліквідаційній процедурі до неплатоспроможного банку, і такий ліквідатор відмовляється в добровільному порядку виконати такі рішення, стягувач не може бути позбавлений конституційного права на виконання судового рішення. З огляду на таке повернення державним виконавцем без прийняття до виконання виконавчого документа стягувачу буде незаконним.». У постанові Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі № 204/5711/14 (провадження № 61-3149св22) зазначено: «Відповідно до пункту 6.8 глави 6 розділу V Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 05 липня 2012 року № 2 (далі - Положення), оплата витрат, пов`язаних зі здійсненням ліквідації, здійснюється позачергово протягом усієї процедури ліквідації банку в межах кошторису витрат банку, затвердженого виконавчою дирекцією Фонду. До цих витрат, зокрема, належать витрати на сплату судового збору. Отже, згідно зі Законом № 4452-VI та Положенням до повноважень Фонду належить затвердження відповідного кошторису витрат, в тому числі включення до цього кошторису витрат на оплату судового збору. Таким чином, перебування банку у ліквідаційній процедурі не свідчить про неможливість сплати Фондом гарантування вкладів фізичних осіб судового збору та не позбавляє його обов`язку щодо його сплати у встановленому порядку та розмірі, а також інших судових витрат.». Обміркувавши викладене, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду зазначає, що: у частині другій статті 20 Закону № 4452-VI наведено вичерпний перелік цілей, на які у межах своїх повноважень Фонд може витрачати кошти під час його діяльності. Парламент використав словосполучення «можуть використовуватися Фондом виключно для», яке слід розуміти у контексті обмеження компетенції Фонду під час прийняття управлінських рішень лише тими цілями, вичерпний перелік яких наведено у цій частині статті; положення частини п`ятої статті 20 Закону № 4452-VI поширюється саме на вимогу державного виконавця про накладення арешту на кошти Фонду з урахуванням цільового призначення цих коштів, водночас не містить вказівки про заборону стягнення коштів на виконання судового рішення про відшкодування на користь фізичної особи судових витрат за рахунок коштів Фонду; цей суд завжди був на сторожі конституційних цінностей (конституційних прав та свобод). Виконання судового рішення є складовою права кожного на судовий захист і охоплює собою, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави, територіальних громад. Обов`язкове виконання судового рішення є остаточною умовою здійснення конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та поновлення захищених судом прав і свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави, територіальних громад. Визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати як принципу верховенства права, так і справедливості, та гарантувати конституційне право на судовий захист. Порушення обов`язковості судового рішення є неприпустимим та підриває авторитет держави Україна як правової. Тому судове рішення, яке набрало законної сили, підлягає обов`язковому виконанню, зокрема і у частині стягнення судових витрат; стаття 20 Закону № 4452-VI не встановлює умов, за яких до Фонду як юридичної особи публічного права можуть бути застосовні обмеження / заборони / відтермінування виконання судового рішення, яке набрало законної сили та відповідно до якого з Фонду підлягає стягненню сума на відшкодування судових витрат, понесених фізичною особою. Будь-які інші закони не містять норм, які б звільняли Фонд від обов`язку відшкодувати за рахунок банку, який перебуває в процедурі ліквідації, або Фонду судових витрат, стягнених судовим рішенням, що набрало законної сили; вимога державного виконавця про виконання судового рішення, зокрема щодо стягнення з Фонду судових витрат шляхом списання НБУ коштів з рахунку Фонду, є обов`язковою для виконання на всій території України та не може бути повернена НБУ без виконання на підставі статті 20 Закону № 4452-VI. Отже, НБУ як банк, який відповідно до положень статті 6 Закону № 1404-VIII є фінансовою установою, що виконує рішення щодо стягнення коштів, неправомірно повернув виконавчий документ без списання коштів на підставі статті 20 Закону № 4452-VI. Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, зазначала, що суди у справі, яка переглядається, та у справі № 757/50881/21-ц у подібних правовідносинах, від висновків Верховного Суду у якій пропонується відступити, помилково застосували до спірних правовідносин статтю 20 Закону № 4452-VI, оскільки у частині другій встановлено обмеження для користування коштами виключно самим Фондом, а частиною п`ятою цієї статті встановлено пряму заборону лише на звернення стягнення та накладення арешту на кошти, що розміщені на рахунку Фонду. З урахуванням висновків, сформульованих у цій справі, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2024 року у справі № 757/50881/21-ц (провадження № 61-3327св23). Щодо процесуальних питань 29 червня 2025 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду додаткові пояснення. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення (частини перша, друга статті 390 ЦПК України). Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне (частина п`ята статті 174 ЦПК України). 02 липня 2024 року подано касаційну скаргу, додаткові пояснення подано 30 червня 2025 року, отже, після спливу строку на подання касаційної скарги. Дозволу на їх подання не просив, а Верховний Суд не визнав необхідним подання цих пояснень і не надав дозволу позивачеві їх подати після спливу строку для подання касаційної скарги. Тому ці пояснення слід повернути без розгляду. 23 травня 2025 року Фонд подав до Верховного Суду клопотання про вступ у справу як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, та додаткові пояснення. 23 травня 2025 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду клопотання про залишення клопотання Фонду про вступ у справу як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, та додаткових пояснень без розгляду, застосування до Фонду заходу процесуального примусу. Відповідно до частини першої статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. Процесуальні норми унеможливлюють залучення судом касаційної інстанції до участі у справи третьої особи. Таке залучення може бути здійснене, за наявності підстав для цього, судами попередніх інстанцій, які здійснюють розгляд справи із встановленням обставин та оцінкою доказів. Подібні висновки викладено в ухвалі Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 01 грудня 2023 року у справі № 910/17772/20. Отже, належить відмовити у задоволенні клопотання Фонду про вступ у справу як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. З урахуванням наведеного додаткові пояснення Фонду слід повернути без розгляду, клопотання ОСОБА_2 в цій частині задовольнити. В іншій частині немає підстав для задоволення клопотання ОСОБА_2 . Щодо передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Оскільки Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у цій справі сформувала правовий висновок з питань, якими заявник обґрунтував передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, відсутні підстави для задоволення клопотання ОСОБА_2 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Щодо постановлення окремої ухвали Об`єднана палата Касаційного цивільного суду зауважує, що 20 листопада 2024 року, після подання касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову у справі № 910/16580/23 (провадження № 12-30гс24), у якій конкретизувала власний висновок, викладений в ухвалі від 08 червня 2022 року у справі № 303/4297/20, на яку посилається заявник, зазначивши, що якщо відповідні відомості щодо особи, яка має право вчиняти дії від імені юридичної особи на засадах самопредставництва, внесено до Єдиного державного реєстру, ці відомості є офіційним та достатнім підтвердженням того, що юридична особа діє в суді через певну особу на засадах самопредставництва (з урахуванням відповідних обмежень повноважень, якщо такі є), та не потребують додаткового підтвердження іншими документами, зокрема статутом, положенням, трудовим договором (контрактом), посадовою інструкцією тощо. Отже, за обставин підтвердження повноважень представника НБУ наданням відомостей з Єдиного державного реєстру (т. 1, а. с. 53-71; 168-179) представництво відповідача в судах першої та апеляційної інстанцій є належним та не може бути підставою для постановлення окремої ухвали. Щодо розгляду справи по суті Під час розгляду справ про цивільно-правову відповідальність за наслідками завдання шкоди суд самостійно встановлює наявність або відсутність складу цивільного правопорушення, при цьому наявність попереднього судового рішення, яким мало бути окремо (попередньо) встановлено протиправність таких рішень чи діянь суб`єкта владних повноважень, не вимагається, а такі обставини можуть досліджуватися та оцінюватися судом безпосередньо під час вирішення питання про відшкодування шкоди. Подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18), від 16 листопада 2022 року у справі № 910/6355/20 (провадження № 12-41гс21). У справі, що переглядається: як на підставу звернення до суду з позовом до НБУ про відшкодування майнової та моральної шкоди ОСОБА_2 послався на безпідставне несписання відповідачем з розрахункового рахунку Фонду грошових коштів, як того вимагала платіжна інструкція від 12 червня 2023 року № 71827816, яку склав державний виконавець; під час розгляду справ про відшкодування шкоди (майнової та немайнової), завданої невиконанням судового рішення, суду необхідно встановити, чи належить відповідач до суб`єкта, який завдав шкоду, і чи свідчить характер правовідносин про те, що права позивача - фізичної особи порушені протиправною бездіяльністю відповідача; з урахуванням висновків, викладених у цій постанові, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду зазначає, що суди у справі, дослідивши та оцінивши формальне дотримання НБУ вимог повернення вимоги державного виконавця, посилаючись на наявність на зворотній стороні платіжної вимоги напису НБУ про причину повернення документа без виконання та дату повернення, помилково вказали, що статтею 20 Закону № 4452-VI фактично заборонено стягувати з Фонду кошти на цілі, які не визначено у цій статті, незважаючи на те, що ці кошти є судовими витратами, які підлягають стягненню з Фонду на виконання судового рішення. Щодо позовної вимоги про відшкодування упущеної вигоди Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право (частини перша-третя статті 22 ЦК України). Для застосування такої міри відповідальності, як стягнення таких збитків, як упущена вигода необхідна наявність усіх елементів складу цивільного (господарського) правопорушення: 1) протиправної поведінки особи (боржника); 2) збитків, заподіяних такою особою; 3) причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи і збитками; 4) вини особи, яка заподіяла збитки, у тому числі встановлення заходів, вжитих кредитором для одержання такої вигоди. За відсутності одного із елементів складу цивільного правопорушення відповідальність з відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди не настає (постанови Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року у справі № 908/2261/17, від 31 липня 2019 року у справі № 910/15865/14). Верховний Суд зазначав, що: пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов`язків (постанова Верховного Суду у справі № 378/631/22 від 01 квітня 2024 року (провадження № 61-18190св23)); позивач (кредитор) має довести, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача (боржника) стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 750/8676/15-ц (провадження № 14-79цс18), постанови Верховного Суду від 10 червня 2020 року у справі № 910/12204/17, від 16 червня 2021 року у справі № 910/14341/18); позивач, звертаючись до суду, повинен не тільки точно підрахувати розмір збитків (упущеної вигоди), але і підтвердити їх документально. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення (постанови Верховного Суду від 17 січня 2023 року у справі № 910/2488/21, від 11 квітня 2023 року у cправі № 910/16330/21); у разі упущеної вигоди наявне майно не збільшується, хоча і могло збільшитися, якби не правопорушення. Тобто упущена вигода відображає різницю між реально можливим у майбутньому потенційно отриманим майном та вже наявним майном (постанова Верховного Суду від 30 вересня 2021 року у справі № 922/3928/20). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2026 року у справі № 461/1377/24 (провадження № 61-1673св25) зазначено: «Позивач наполягав, що внаслідок необґрунтованої відмови КС «Либідь» у поверненні грошових коштів у розмірі 294 078,51 грн згідно з рішенням Галицького районного суду м. Львова від 19 квітня 2019 року він не мав можливості розмістити вказану суму коштів на відкриті вкладні (депозитні) рахунки та одержати дохід за період з 06 червня 2019 року до 29 лютого 2024 року у розмірі 370 027,30 грн, тому зазнав збитків у виді упущеної вигоди у сумі 370 027,30 грн, які просив стягнути на свою користь із КС «Либідь». На підтвердження зазначеного надав суду копії підписаних договорів із кредитною спілкою та банками. [...] Тобто і відшкодування упущеної вигоди, і відшкодування моральної шкоди передбачають необхідність встановлення певних обставин, а саме протиправних дій чи бездіяльності заподіювача шкоди та зв`язок цих протиправних дій чи бездіяльності заподіювача шкоди із самою шкодою, майновою чи моральною. У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій та шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, вказав, що ОСОБА_2 не довів, що внаслідок виконання КС «Либідь» грошового зобов`язання за рішенням суду, він міг би реально отримати дохід у розмірі 370 027,30 грн, з чим колегія суддів Верховного Суду погоджується.». У справі, що переглядається: позивач посилається на те, що мав правомірні очікування на прибуток у розмірі 13 % річних на суму 2 800,00 грн, яка мала бути перерахована на банківський депозитний рахунок позивача, оскільки за належно виконаної платіжної вимоги з 26 червня 2023 року мало початися нарахування та виплата процентів; суди відмовили у задоволенні цієї позовної вимоги, пославшись на те, що дії НБУ, пов`язані з поверненням платіжної інструкції від 12 червня 2023 року, є правомірними; суди не встановили і матеріали справи не містять доказів взаємозв`язку виплат з депозитного рахунку позивача із неперерахованими йому коштами у сумі 2 800,00 грн на виконання НБУ платіжної інструкції на примусове списання коштів, які б свідчили про наявність різниці між реально можливим у майбутньому потенційно отриманим доходом та вже наявним майном позивача; позивач не довів, що міг і повинен був отримати доходи понад 2 800,00 грн у разі перерахування відповідачем 2 800,00 грн на виконання платіжної інструкції на примусове списання коштів, але з вини НБУ такі кошти (упущену вигоду) не отримав, а саме лише посилання на абстрактну можливість їх отримання не свідчить про наявність упущеної вигоди. За таких обставин Об`єднана палата Касаційного цивільного суду погоджується з висновками судів про відмову у задоволенні позову в цій частині, водночас з мотивів, викладених у цій постанові. Щодо позовної вимоги про стягнення інфляційних втрат Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. Згідно зі статтею 623 ЦК України боржник, який порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов`язання, доказується кредитором. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов`язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред`явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання (частини перша, друга статті 614 ЦК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 у справі № 750/8676/15-ц (провадження № 14-79цс18) зроблено такий висновок: «Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування. Відповідно до статті 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання. Кредитор, який вимагає відшкодування збитків, має довести: неправомірність поведінки особи; наявність шкоди; причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов`язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов`язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. З іншого боку, боржник має право доводити відсутність своєї вини (стаття 614 ЦК України). Таким чином, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані. Пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) зроблено висновок про те, що «збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси, як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов`язання було виконано боржником. Чинним законодавством України обов`язок доведення факту наявності таких збитків та їх розмір, а також причинно-наслідковий зв`язок між правопорушенням і збитками покладено на позивача». У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 704/962/17 (провадження № 61-47536св18) зроблено висновок щодо застосування статей 22, 614, 623 ЦК України та вказано, що «презумпція вини особи має бути спростована тільки за умови, якщо буде встановлено, що саме внаслідок дій або бездіяльності конкретної особи завдано збитків. Тому тільки за умови встановлення конкретної особи, яка завдала збитків, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність збитків та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини». У справі, що переглядається: позивач на обґрунтування доводів позовної заяви в цій частині зазначав, що протиправною поведінкою відповідача йому було заподіяно майнову шкоду у вигляді інфляційних втрат (зменшення купівельної спроможності гривні внаслідок інфляційних процесів). Позивач зазначав, що у цьому спорі інфляційні втрати не є мірою відповідальності боржника, передбаченою статтею 625 ЦК України, а пред`являються до відповідача саме як майнова шкода (реальний інфляційний збиток) на підставі статей 22, 1166, 1173, 1174 ЦК України; суди відмовили у задоволенні цієї позовної вимоги, пославшись на те, що дії НБУ, пов`язані з поверненням платіжної інструкції від 12 червня 2023 року, є правомірними; спірні правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі, пов`язані з невиконанням ПАТ КБ «Фінансова Ініціатива» в особі Фонду рішення суду про стягнення судових витрат. НБУ лише виконує функцію щодо несписання коштів під час примусового виконання судового рішення; підставою для відшкодування збитків є порушення цивільного права. Суди не встановили і матеріали справи не містять доказів взаємозв`язку виплат з депозитного рахунку позивача із неперерахованими йому коштами у сумі 2 800,00 грн на виконання НБУ платіжної інструкції на примусове списання коштів, які б свідчили про наявність збитків (шкоди). З огляду на викладене Об`єднана палата Касаційного цивільного суду погоджується з висновками судів про відмову у задоволенні позову в цій частині, водночас з мотивів, викладених у цій постанові. Щодо позовної вимоги про компенсацію моральної шкоди Людина є скарбом Природи, звідки й походять притаманні людині за народженням права і свободи, тобто ті, що природні. Людська гідність як джерело всіх прав і свобод людини та їх основа є однією із засадничих цінностей українського конституційного ладу. Із статті 3 Конституції України випливає обов`язок держави забезпечувати охорону та захист людської гідності. Такий обов`язок покладено на всіх суб`єктів публічної влади. Верховна Рада України, ухвалюючи закони, має гарантувати належний захист та реалізацію прав і свобод людини, що є однією з умов забезпечення людської гідності як природної цінності. Своєю чергою, суди мають тлумачити юридичні норми так, щоб під час їх застосування це не завдавало шкоди людській гідності(абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 16 вересня 2021 року № 6-р(ІІ)/2021). У доктрині приватного права виокремлюється компенсаційна функція приватного права, яка спрямована на відновлення порушених цивільних прав і полягає в наданні таких засобів (зазвичай, грошей), завдяки яким це стало б можливим. Так, при пошкодженні майна особи сплачується його вартість або гроші, необхідні для ремонту; при завданні шкоди здоров`ю особи - кошти для лікування, протезування, реабілітації тощо; при поширенні неправдивої інформації про особу - її спростування та грошова компенсація моральної шкоди та ін. «Сompensare» (з лат.) означає відшкодовувати або урівноважувати. За своєю суттю компенсація у приватному праві - це певні дії задля справедливого «урівноваження» майнової чи немайнової втрати (внаслідок, наприклад, завдання шкоди чи припинення повністю або частково певного суб`єктивного права) шляхом сплати особі грошей, як загального еквівалента всіх цінностей, або передання їй будь-якого майна такого роду, якості та вартості, що дадуть змогу «залагодити» понесену втрату. Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є за своєю суттю нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16, від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20). Норми закону полягають у такому: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (постанова Верховного Суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України). Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України). Тлумачення змісту статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22). За своєю суттю зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: 1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися, зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; 2) у випадку, якщо не досягли домовленості, це рішення суду, в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц). Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20). Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого. Під час визначення компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквівалента. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України). Абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжито термін «інші обставини, які мають істотне значення», саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, що вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі № 477/874/19 (провадження № 14-24цс21)). Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначає суд у рішенні, а не психолог у висновку. Висновок останнього може слугувати для судді орієнтиром у пізнанні глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, інших обставин, які мають істотне значення, зокрема й можливого грошового еквівалента таких страждань. Проте розмір відповідного відшкодування незалежно від наявності висновку психолога суддя повинен встановити, враховуючи вимоги розумності та справедливості (постанова Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 372/1652/18 (провадження № 14-115цс21)). У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22 зроблено такі висновки про застосування статті 23 ЦК України: «Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини.». У справі, що переглядається: з огляду на характер порушеного права та обсяг, глибину і тривалість завданих душевних страждань, з урахуванням загальних засад цивільного права позивач вважав розумним та справедливим стягнення компенсації з відповідача на відшкодування моральної шкоди, яку визначив у 1 000 000,00 грн. Позивач зазначив, що моральна шкода проявилася не тільки в бездіяльності (не зазначено причини невиконання судового рішення), але і в тому, що особа, яка зобов`язана виконати рішення, зазначила формальну причину невиконання і фактично не вчинила дій, які мала вчинити; встановлені судами обставини і зміст позовних вимог позивача свідчать про обґрунтованість його вимог про компенсацію моральної шкоди. Заперечення права на компенсацію моральної шкоди особі внаслідок дії НБУ щодо повернення платіжної інструкції від 12 червня 2023 року про виконання рішення суду про стягнення судових витрат на користь позивача у розмірі 2 800,00 грнсуперечить здоровому глузду та справедливості; касаційний суд наголошує, що позивач не мотивував розмір компенсації моральної шкоди у 1 000 000,00 грн. Тому касаційний суд у цій справі під час визначення розміру грошової компенсації моральної шкоди враховує, що її завдано внаслідок дії НБУ щодо повернення платіжної інструкції від 12 червня 2023 року про виконання рішення суду про стягнення судових витрат на користь позивача у розмірі 2 800,00 грн, вимоги здорового глузду та справедливості, а тому Об`єднана палата робить висновок про наявність підстав для стягнення на користь позивача 2 800,00 грн компенсації моральної шкоди. За таких обставин судові рішення у частині позовної вимоги про компенсацію моральної шкоди належить скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду вважає помилковими висновки судів, що дії НБУ, пов`язані з поверненням платіжної вимоги державного виконавця, повинні бути оскаржені позивачем у порядку судового контролю за виконанням судових рішень, з таких підстав. Відповідно до положень статті 6 Закону № 1404-VIII НБУ - не є органом примусового виконання судових рішень, а його компетенція у спірних правовідносинах обмежується списанням коштів з рахунку Фонду на виконання рішення суду як обслуговуючим банком, який веде рахунки Фонду. Отже, дії НБУ щодо повернення платіжної інструкції без виконання з відповідною поміткою не охоплюються процедурою судового контролю за виконанням судових рішень у цивільних справах, де суд розглядає скарги на рішення, дії або бездіяльність лише державного виконавця / іншої посадової особи органу державної виконавчої служби / приватного виконавця під час виконання судового рішення, на протиправність яких позивач у цій справі не посилається. Суди не звернули уваги, що розгляд вимог про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю НБУ у порядку виконання судових рішень, ухвалених у порядку цивільного судочинства, у статті 447 ЦПК України (стаття 447-1 ЦПК України на час розгляду справи в суді касаційної інстанції) не передбачений. Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 31 липня 2023 року у справі № 216/5508/20. Тому висновки судів у цій частині є помилковими. Висновки про правильне застосування норм права У постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати (частина друга статті 416 ЦПК України). На підставі викладеного відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду робить такі висновки. У доктрині приватного права виокремлюється компенсаційна функція приватного права, яка спрямована на відновлення порушених цивільних прав і полягає в наданні таких засобів (зазвичай, грошей), завдяки яким це стало б можливим. Так, при пошкодженні майна особи сплачується його вартість або гроші, необхідні для ремонту; при завданні шкоди здоров`ю особи - кошти для лікування, протезування, реабілітації тощо; при поширенні неправдивої інформації про особу - її спростування та грошова компенсація моральної шкоди та ін. «Сompensare» (з лат.) означає відшкодовувати або урівноважувати. За своєю суттю компенсація в приватному праві - це певні дії задля справедливого «урівноваження» майнової чи немайнової втрати (внаслідок, наприклад, завдання шкоди чи припинення повністю або частково певного суб`єктивного права) шляхом сплати особі грошей, як загального еквівалента всіх цінностей, або передання їй будь-якого майна такого роду, якості та вартості, що дадуть змогу «залагодити» понесену втрату. У частині другій статті 20 Закону № 4452-VI наведено вичерпний перелік цілей, на які у межах своїх повноважень Фонд може витрачати кошти під час його діяльності. Парламент використав словосполучення «можуть використовуватися Фондом виключно для», яке слід розуміти у контексті обмеження компетенції Фонду під час прийняття управлінських рішень лише тими цілями, вичерпний перелік яких наведено у цій частині статті. Положення частини п`ятої статті 20 Закону № 4452-VI поширюється саме на вимогу державного виконавця про накладення арешту на кошти Фонду з урахуванням цільового призначення цих коштів, водночас не містить вказівки про заборону стягнення коштів на виконання судового рішення про відшкодування на користь фізичної особи судових витрат за рахунок коштів Фонду. Виконання судового рішення є складовою права кожного на судовий захист і охоплює собою, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави, територіальних громад. Обов`язкове виконання судового рішення є остаточною умовою здійснення конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та поновлення захищених судом прав і свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави, територіальних громад. Визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати як принципу верховенства права, так і справедливості, та гарантувати конституційне право на судовий захист. Порушення обов`язковості судового рішення є неприпустимим та підриває авторитет держави Україна як правової. Тому судове рішення, яке набрало законної сили, підлягає обов`язковому виконанню, зокрема, і у частині стягнення судових витрат. Стаття 20 Закону № 4452-VI не встановлює умов, за яких до Фонду як юридичної особи публічного права можуть бути застосовні обмеження / заборони / відтермінування виконання судового рішення, яке набрало законної сили та відповідно до якого з Фонду підлягає стягненню сума на відшкодування судових витрат, понесених фізичною особою. Будь-які інші закони не містять норм, які б звільняли Фонд від обов`язку відшкодувати за рахунок банку, який перебуває в процедурі ліквідації, або Фонду судових витрат, стягнених судовим рішенням, що набрало законної сили. Вимога державного виконавця про виконання судового рішення, зокрема щодо стягнення з Фонду судових витрат шляхом списання НБУ коштів з рахунку Фонду, є обов`язковою для виконання на всій території України та не може бути повернена НБУ без виконання на підставі статті 20 Закону № 4452-VI. Отже, НБУ як банк, який відповідно до положень статті 6 Закону № 1404-VIII є фінансовою установою, що виконує рішення щодо стягнення коштів, неправомірно повернув виконавчий документ без списання коштів на підставі статті 20 Закону № 4452-VI. Вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди не можуть розглядатися у порядку, передбаченому для здійснення судового контролю за виконанням судових рішень. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, а норми матеріального права суди застосували неправильно, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржені судові рішення в частині вимоги про компенсацію моральної шкоди необхідно скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову; в іншій частині судові рішення належить змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про постановлення окремої ухвали відмовити. Додаткові пояснення ОСОБА_2 повернутибез розгляду. У задоволенні клопотання Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про вступ у справу як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, відмовити. Клопотання ОСОБА_2 від 23 травня 2025 року в частині залишення додаткових пояснень Фонду гарантування вкладів фізичних осіб без розгляду задовольнити, в іншій частині клопотання відмовити. Додаткові пояснення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб повернути без розгляду. Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 листопада 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 травня 2024 року в частині вирішення позовної вимоги про компенсацію моральної шкоди скасувати, ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_2 до Національного банку України про компенсацію моральної шкоди задовольнити частково. Стягнути з Національного банку України на користь ОСОБА_2 2 800 грн компенсації моральної шкоди. В іншій частині позовних вимог ОСОБА_2 до Національного банку України про компенсацію моральної шкоди відмовити. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 листопада 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 травня 2024 року в частині вирішення позовних вимог про відшкодування збитків змінити, виклавши мотивувальну частину у редакції цієї постанови. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська Судді А. І. Грушицький А. Ю. Зайцев В. І. Крат Д. Д. Луспеник Є. В. Синельников М. Є. Червинська