Постанова Київський апеляційний суд № 757/37020/21-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 лютого 2023 року місто Київ. Справа №757/37020/21-ц Апеляційне провадження № 22-ц/824/24/2023 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Судді-доповідача: Желепи О.В., суддів: Кравець В.А., Мазурик О.Ф. за участю секретаря Ковальової В.О. розглянув у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 серпня 2022 року (у складі судді Ільєвої Т.Г., інформація щодо дати складення повного тексту рішення відсутня) у справі за позовом ОСОБА_2 до Національного банку України про відшкодування майнової та моральної шкоди ВСТАНОВИВ У вересні 2021 року до Печерського районного суду м. Києва надійшов позов ОСОБА_2 , в якому позивач просить суд стягнути з Національного банку України (місцезнаходження: 01601, місто Київ, вул. Інституцька, буд. 9, ідентифікаційний код юридичної особи: 00032106) на користь ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) майнову шкоду у розмірі 200 000,00 гривень та стягнути з Національного банку України (місцезнаходження: 01601, місто Київ, вул. Інституцька, буд. 9, ідентифікаційний код юридичної особи: 00032106) на користь ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) моральну шкоду у розмірі 1 000 000,00 гривень. Мотивуючі позовні вимоги зазначає, що постановою № 761/13847/20 Київського апеляційного суду від 14.12.2020 року стягнуто з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь ОСОБА_2 200000 грн. шкоди, проте дане судове рішення виконано не було та, на переконання позивача, відповідальність за це повинен нести відповідач, що і послугувало підставою для звернення до суду за захистом порушених прав. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 17 серпня 2022 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням суду представник ОСОБА_2 - ОСОБА_1 , 07 жовтня 2022 року подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов ОСОБА_2 . Апеляційну скаргу аргументує тим, що рішення прийняте з неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує, що суд довільно розтлумачив ст. 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб, зазначивши, що вказана стаття містить, заборону (мораторій) щодо звернення стягнення на майно (кошти) Фонду. Вказана стаття лише певним чином обмежує фонд у розпорядженні грошовими коштами на власний розсуд. Дана правова норма є певним запобіжником від розтрати коштів Фонду його службовими особами. Існуючі нормативні обмеження в накладенні арешту на майно Фонду, а також в забезпеченні позову покликані убезпечити Фонд від протиправних посягань з боку недобросовісних осіб. Закон не містить жодної правової норми, яка б встановлювала мораторій на задоволення будь-яких вимог кредиторів. Спеціальним законом не передбачено жодних обмежень у стягненні з Фонду заподіяної шкоди. Зазначає що діюче законодавство України не наділяє Національний банк України повноваженнями переглядати судові рішення, які набули законної сили, а також офіційно тлумачити норми права, зокрема, ст. 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Таким чином, повернувши платіжну вимогу державного виконавця без виконання, відповідач порушив Інструкцію про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджену постановою Правління НБУ від 21.01.2004 року № 22, ст. 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», ч. 4 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження", ст. 129 Конституції України, ч.2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус судді. Суд першої інстанції на вищевказані норми права уваги не звернув. Фактично суд допустимим невиконання судового рішення, з чим категорично не погоджуються Європейський суд з прав людини. Коли судове рішення не виконується. ЄСПЛ стверджу про порушення Договірною Державою п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зазначає, що позивач в позовній заяві стверджує, що НБУ протиправно повернув платіжні вимоги без виконання, а діюче законодавство допускає примусове стягнення завданої шкоди з фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Відповідач підтверджує факт повернення платіжних вимог без виконання, проте, стверджує, що стаття 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не допускає примусове стягнення завданої шкоди з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Таким чином, для того, щоб встановити протиправну поведінку відповідача, не потрібно отримувати окреме судове рішення, не треба також доводити факт повернення платіжних вимог без виконання (ця обставина визнається сторонами), достатньо лише правильно застосувати ч. 3 ст. 16, ст. 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», ч. 1 ст. 129 Конституції України, ч. 4 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження», п. 2.18 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті. Відтак, місцевий суд зобов`язаний був самостійно, на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, підтверджених належними доказами, встановити всі складові протиправного винного діяння, в тому числі і протиправну поведінку Національного банку України, який повернув платіжні вимоги без виконання. Проте, місцевий суд фактично самоусунувся від виконання цього обов`язку. Вказує, що в позовній заяві позивач докладно проаналізував всі чотири складові протиправного винного діяння НБУ, за яке настає деліктна відповідальність. Так, на підставі судового рішення позивач «правомірно очікував» на отримання з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 200 000,00 гривень завданої матеріальної шкоди. Державний виконавець відкрив виконавче провадження і направив до НБУ платіжні вимоги про примусове списання грошових коштів з рахунків Фонду. Державний виконавець, в силу закону, несе персональну відповідальність за законність складених платіжних вимог. Арешт на майно і грошові кошти Фонду державним виконавцем не накладався у зв`язку з законодавчими обмеженнями. Оскільки НБУ не виконав рішення суду і законні платіжні вимоги державного виконавця, позивач не отримав 200 000.00 гривень в межах виконавчого провадження. НБУ не міг не розуміти того, що діюче законодавство не наділяє його повноваженнями переглядати судові рішення, які набули законної сили, перевіряти вимоги державного виконавця на предмет законності, а також офіційно тлумачити норми права. Позивач стверджує, що своїми діями відповідач завдав йому душевних страждань. Позивач вважає, що адекватний розмір, який в повній мірі міг би відшкодувати завдану моральну шкоду, складає 1 000 000.00 гривень з огляду на наступне. 04 липня 2014 року позивач розмістив в Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк Український фінансовий світ» банківський вклад (депозит) у сумі 16000 доларів США строком до 04.10.2014 року. 15 серпня 2014 року в банку була запроваджена тимчасова адміністрація. 18 листопада 2014 уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб видала наказ №6 «Про визнання нікчемними транзакцій та правочинів», яким визнала нікчемним договір банківського вкладу №43891 від 04 липня 2014 року, укладений між позивачем і банком, і всі транзакції за цим договором. Не погоджуючись з даним рішенням позивач вперше звернувся до суду за захистом порушеного права. Рішенням окружного адміністративного суду м. Києва від 30.07.2018 року, залишеного в сил постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.02.2019 року по справі N 826/10458/15 визнано протиправною бездіяльність уповноваженої особи Фонду щодо не включення позивача до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів з вкладом, а також зобов`язано уповноважену особу Фонду надати додаткову інформацію щодо позивача, як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладом. Проте, уповноважена особа Фонду так і не виконала дане судове рішення. 05 червня 2019 року виплати гарантованих сум відшкодування коштів вкладникам були завершені на підставі ч. 7 ст. 26 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у зв`язку з подачею Уповноважено особою Фонду державному реєстратору юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань документів для державної реєстрації припинення банку як юридичної особи). Таким чином, позивача було позбавлено гарантованого державою відшкодування за вкладом у розмірі 200 000,00 гривень. Розуміючи всю несправедливість цієї ситуації, позивач вдруге звернувся до суду за захистом порушеного права. Постановою Київського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року по справі №761/13847/20 стягнуто з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь позивача шкоду у розмірі 200 000,00 грн., яка була заподіяна протиправною бездіяльністю уповноваженої особи Фонду Фонд гарантування вкладів фізичних осіб добровільно не виконав вищезазначене судове рішення. З метою примусового виконання даного судового рішення державним виконавцем були направлені платіжні вимоги до Національного банку України, які були повернуті без виконання. Таким чином, позивач вдруге стикнувся з невиконанням судового рішення яке набуло законної сили. За інформацією, яка розміщена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Національний банк України є засновником Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Крім цього, п. 2 ст. 42 Закону України «Про Національний банк України» наділяє Національний банк України повноваженнями надання кредитів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Отже, як засновник, і, як один з основних кредиторів Фонду, Національний банк України, безумовно, зацікавлений в невиконанні Фондом грошових зобов`язань перед будь-якими третіми особами, в тому числі і позивачем. Таким чином, дії Національного банку України щодо повернення платіжних вимог без виконання є логічним продовженням цинічної, протиправної поведінки Фонду гарантування вкладів фізичних осіб відносно позивача, яка триває вже близько 8 років. 11 січня 2023 року до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні скарги, а оскаржуване рішення залишити без змін. Вказує, що необхідною підставою для притягнення держави до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії органу Державної влади, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. І довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 Цивільного кодексу України. Звертаючись до суду з апеляційною скаргою. ОСОБА_2 вказує на те, що НБУ мас відповідати за заподіяну Позивачу шкоду, спричинену протиправними діями, а саме: поверненням без виконання платіжних вимог державного виконавця про стягнення коштів на користь Позивача. Зазначає, що Національний банк України не відповідає за зобов`язаннями банків, а банки не відповідають за зобов`язаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором. Вважає, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню і можуть використовуватися Фондом виключно для: зокрема, виплати гарантованої суми відшкодування вкладникам коштів за вкладами відповідно до цього Закону. На майно, у тому числі кошти, Фонду не може бути накладений арешт, а також застосовані способи забезпечення позову. Зазначає, що в даному випадку НБУ було повернуто платіжну вимогу з посиланням на статтю 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Тобто, Відповідачем не було порушено вимог Інструкції, оскільки при поверненні платіжної вимоги на її зворотному боці наявний напис про причину повернення документа без виконання та дата повернення. В судовому засіданні апеляційного суду 07 лютого 2023 року представник позивача ОСОБА_1 доводи скарги підтримав. Представник НБУ Каратун Т.В. проти задоволення скарги заперечувала. Заслухавши доповідь судді-доповідача Желепи О.В., поясненння представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судомвстановлено, що 14 грудня 2020 року Київський апеляційний суд виніс постанову по справі №761/13847/20, в якій постановив стягнути з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь ОСОБА_2 шкоду у розмірі 200 000 грн. 20 січня 2021 року Шевченківський районний суд м. Києва, на підставі постанови Київського апеляційного суду від 14.12.2020 року, видав виконавчий лист. 01 березня 2021 року, на підставі вищезазначеного виконавчого листа, державний виконавець виніс постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №64659013. 19 квітня 2021 року державний виконавець склав 3 платіжні вимоги №64659013 на примусове стягнення суми боргу. Вказані платіжні вимоги були направлені до Національного банку України, оскільки він обслуговує банківські рахунки боржника (п. 16 ст. 42 Закону України «Про Національний банк України»), 26 квітня 2021 року Національний банк України повернув без виконання відповідні платіжні вимоги з посиланням на п. 2.18 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління НБУ від 21.01.2004 року №22 та ст. 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 05 травня 2021 року державний виконавець склав додаткову платіжну вимогу №64659013 на примусове стягнення суми боргу, яка також була направлена до Національного банку України. 18 травня 2021 року Національний банк України повернув без виконання відповідну платіжну вимогу з посиланням на п. 2.18 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління НБУ від 21.01.2004 року №22 та ст. 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Відповідно до ч. 5 ст. 20 Закону України «Про гарантування вкладів фізичних осіб» на майно, у тому числі кошти Фонду не може бути накладений арешт, а також застосовані способи забезпечення позову. Отримавши платіжні вимоги без виконання 20 травня 2021 року державний виконавець виніс постанову про повернення виконавчого документа стягувану. Відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції встановив, що позивачем не доведено всі складові правопорушення, які б надавали суду підстави для притягнення відповідача до відповідальності. Колегія суддів погоджується з такими висновками, оскільки вони в повній мірі відповідають встановленим обставинам справи та вимогам закону. Доводи апеляційної скарги про те, що саме НБУ винен в не виконанні рішення суду про стягнення на користь позивача шкоди з Фонду гарантування вкладів, колегія суддів не приймає з огляду на наступне. Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є єдиним розпорядником коштів, акумульованих у процесі його діяльності. Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню. На майно, у тому числі кошти, Фонду не може бути накладений арешт, а також застосовані способи забезпечення позову. Тобто, приписи статей 2,4,20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» наділяють Фонд гарантування вкладів фізичних осіб спеціальним статусом, який передбачає законодавчо встановлену заборону (мораторій) щодо звернення стягнення на майно (кошти), будь-якого їх вилучення, накладення арешту чи іншого обтяження. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України. Згідно із пунктом 2 частини другої статті 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в Інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті, тобто така шкода відшкодовується на загальних підставах, виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173 1174 ЦК України). Відповідно до ст. 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи. Згідно із п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року (з наступними змінами), відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Із зазначених правових норм убачається, що для наявності деліктної відповідальності органу державної влади необхідна наявність складу правопорушення: а) наявність шкоди; б) протиправна поведінка заподіювана шкоди; в) причинний зв`язок між шкодою та поведінкою заподіювана. Перераховані складові для деліктних зобов`язань є обов`язковими. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обовязковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стає об`єктивним наслідком поведінки заподіювана шкоди. Наявність такої умови цивільно-правової відповідальності, як причиннии зв`язок між протиправною поведінкою і шкодою (збитками) зумовлена необхідністю встановлення факту, що саме протиправна поведінка конкретної особи, на яку покладається така відповідальність, є тією безпосередньою причиною що з необхідністю та невідворотністю спричинила збитки. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою і шкодою полягає в тому, що протиправна поведінка завжди передує в часі шкідливому результату, що настав; шкідливий результат є наслідком саме цієї протиправної поведінки. Причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювана шкоди та шкодою, заподіяною потерпілому, є обов`язковою умовою настання відповідальності. Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку заподіяну шкоду, а тільки за ту шкоду, яка заподіяна його діями. Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювана, а викликана якимись іншими обставинами. При цьому, виходячи із загальних правових норм, протиправність (неправомірність) поведінки означає порушення чужого суб`єктивного права. Під шкодою розуміється матеріальна шкода, яка виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому матеріального права та (або) зменшення нематеріального блага. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою виражається в тому, що шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки заподіювана шкоди. Вищевказані висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду від 22.05.2018 по справі № 915/1015/16. від 25.06.2018 по справі № 916 1991/17. від 12.06.2018 по справі № 908/999/17. Відтак, позивач звертаючись до суду повинен довести факт заподіяння шкоди та надати докази встановлення такого порушення, що спричинило шкоду останньому та причинно-наслідковий зв'язок. За обставинами даної справи встановлено, що боржником у виконавчому провадженні є Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який не виконує рішення суду, яке набрало законної сили. Доводи позивача про те, що рішення суду не виконується не з вини боржника, а з вини відповідача у справі, який повернув платіжні доручення виконавця є необґрунтованим припущенням, оскільки судом першої інстанції вірно встановлено відсутність в діях відповідача протиправної поведінки, з огляду на зміст ст. 20 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", а також відсутність прямого причинного зв`язку між діями відповідача та завданою шкодою, внаслідок не виконанням рішення суду боржником. Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не має повноважень переглядати судові рішення, які набули законної сили, перевіряти вимоги державного виконавця на предмет законності, колегія суддів не приймає, оскільки повертаючи платіжні доручення відповідач таких дій не вчиняв. Та обставина, що державою не передбачений порядок виконання рішень судів, якими стягнуто шкода, завдана неправомірними діями ФГВ ФО, та не визначено за рахунок, яких коштів мають виконуватись такі рішення, в разі якщо вже процедура ліквідації банків завершена , але чітко визначені законодавчі обмеження на звернення стягнення на грошові кошти фонду, не свідчить про те, що НБУ, як розпорядник коштів фонду має нести цивільну відповідальність за не виконання рішень судів за якими він не є боржником. Колегія суддів погоджується з доводами скарги з приводу помилковості висновку районного суду про те, що відсутність рішення , яким визнано неправомірними дії НБУ під час виконання рішення суду, не може бути підставою для відмови в задоволенні позову, оскільки такі обставини входять до предмету доказування в межах розгляду даної справи. Разом з тим така помилка не призвела до не вірного вирішення спору, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги з ухваленням нового рішення про задоволення позову. Колегія суддів також погоджується з висновками районного суду про те, що позивач в даній справі не скористався всіма дієвими засобами захисту своїх прав. Згідно з частини 1 статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. У виконавчому провадженні на державного виконавця покладено обов`язки та права вимагати виконання приписів виконавчих документів, накладання штрафних санкцій, визначення протиправності дій або бездіяльності винної особи. Проте, доказів застосування державним виконавцем таких санкцій, а також, доказів того, що державним виконавцем встановлено протиправність дій Національного Банку України матеріали справи не містять. Щодо моральної шкоди, суд звертає увагу, що відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Згідно з ч. 2 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Положеннями п. 9 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» №4 від 31 березня 1995 року роз`яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань з урахуванням у кожному конкретному випадку вини відповідача та інших обставин. Зокрема, ураховується характер і тривалість страждань, стан здоров`я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотних вимушених змін у його життєвих та виробничих стосунках. Разом з тим, згідно абзацу другого п. 5 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» №4 від 31 березня 1995 року, обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Практикою Європейського суду з прав людини визнана презумпція моральної шкоди. Тобто в разі порушення майнових або цивільних прав «середня», «нормально» реагуюча на протиправну щодо неї поведінку людина повинна відчути страждання (моральну шкоду). Право на відшкодування з урахуванням практики Європейського суду з прав людини повинно носити ефективний характер, і має на меті не тільки покриття шкоди завданої потерпілій стороні, а також є засобом попередження з боку відповідача вчинення порушень прав, отже має бути відчутним не тільки для позивача, але й для відповідача, що спонукало б відповідача вживати заходів щодо зміни практики нехтування положеннями законодавства. Таким чином, вимога позивача щодо стягнення моральної шкодиу розмірі 1 000 000,00 грн. правомірно не була задоволена, через відсутність правових підстав притягати НБУ до відповідальності за невиконання рішення суду Фондом гарантування вкладів, а крім того, через те, що спричинення такої шкоди не доводиться належними та допустимими доказами. Посилання в апеляційній скарзі на те, що позивач на протязі восьми років не може повернути 200 000 грн., які є гарантованою державою сумою повернення вкладів у разі ліквідації банку, до якого позивач здійснив вклад, не свідчить про те, що саме НБУ винен в триваючому порушенні прав позивача, та спричинив йому моральні страждання. Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому відповідно до ст. 375 ЦПК України відсутні підстави для його скасування та задоволення апеляційної скарги. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 серпня 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 16 лютого 2023 року. Головуючий О.В. Желепа Судді В.А. Кравець О.Ф. Мазурик