Окрема думка КЦС ВС № 299/374/15-ц

Окрема думка судді Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Пророка В. В. справа № 299/374/15-ц(провадження № 61-18665 св 23) 03 квітня 2024 року м. Київ Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку письмового позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , на постанову Закарпатського апеляційного суду від 28 листопада 2023 року у справі за заявою Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про заміну сторони виконавчого провадження у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача - орган опіки та піклування Виноградівської районної державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення, і постановою від 03 квітня 2024 року касаційну скаргу частково задовольнив, скасував ухвалу Виноградівського районного суду Закарпатської області від 29 жовтня 2021 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 28 листопада 2023 року та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні заяви Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про заміну сторони виконавчого провадження у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача - орган опіки та піклування Виноградівської районної державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення. Водночас з рішенням колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду не можу погодитися з огляду на таке.

1. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 06 травня 2016 року Виноградівським районним судом Закарпатської області видано виконавчий лист № 299/374/15-ц на виконання рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 29 січня 2016 року, зміненого рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 05 квітня 2016 року, про звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором № 1326, укладеним 17 серпня 2007 року між ПАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_4 , на погашення заборгованості за його кредитним договором від 15 серпня 2007 року № 313-С-07 у розмірі 473 218,59 грн з яких: 139 514,36 грн - тіло кредиту, 77 089,31 грн - відсотки, 20 369,10 грн - пеня за несвоєчасне погашення кредиту, 19 828,62 грн - 3 % річних за несвоєчасне погашення кредиту, 126 614,81 грн - інфляційні втрати за несвоєчасне погашення кредиту, 11 255,04 грн - пеня за несвоєчасне погашення відсотків, 10 690,59 грн - 3 % річних за несвоєчасне погашення відсотків, 67 856,76 грн - інфляційні втрати за несвоєчасне погашення відсотків.

2. Визначено спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, встановлено початкову ціну предмета іпотеки за іпотечним договором на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ПАТ «Державний ощадний банк України» 8 184,96 грн судового збору.

3. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.

4. ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є синами спадкодавця ОСОБА_4 .

5. Матеріалами спадкової справи № 21/2018 підтверджується факт прийняття спадщини ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на підставі заповіту після смерті їхнього батька ОСОБА_4 . Інформація про прийняття спадщини ОСОБА_1 відсутня. 6. 28 березня 2018 року головним державним виконавцем Виноградівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області Бабинець Е. В. закінчено виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 299/374/15-ц, виданого 06 травня 2016 року Виноградівським районним судом Закарпатської області, у зв`язку зі смертю боржника ОСОБА_4 .

7. У жовтні 2021 року Акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - АТ «Державний ощадний банк України») звернулося до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 299/374/15-ц, виданого 06 травня 2016 року Виноградівським районним судом Закарпатської області. Просило замінити сторону боржника ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на його правонаступників: дружину ОСОБА_1 , сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у цивільній справі за позовом ПАТ «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача - орган опіки та піклування Виноградівської районної державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення.

8. Виноградівський районний суд Закарпатської області ухвалою від 29 жовтня 2021 року у задоволенні заяви відмовив.

9. Закарпатський апеляційний суд постановою від 28 листопада 2023 року апеляційну скаргу АТ «Державний ощадний банк України» задовольнив частково. Ухвалу Виноградівського районного суду Закарпатської області від 29 жовтня 2021 року скасував. Заяву АТ «Державний ощадний банк України» про заміну сторони виконавчого провадження задовольнив частково. Замінив сторону виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 299/374/15-ц, виданого 06 травня 2016 року Виноградівським районним судом Закарпатської області, а саме (боржника) ОСОБА_4 замінено на спадкоємців за заповітом (боржників) - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .

10. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що хоча отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до статті 1296 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є правом, а не обов`язком спадкоємця, однак відсутність у спадкоємця свідоцтва про право на спадщину не може бути підставою для відмови у задоволенні вимог кредитора. Якщо спадкоємець прийняв спадщину стосовно нерухомого майна, але зволікає з виконанням обов`язку, передбаченого статтею 1297 ЦК України, зокрема, з метою ухилення від погашення боргів спадкодавця, кредитор має право звернутися до нього з вимогою про погашення заборгованості спадкодавця. Відсутність у спадкоємця, який прийняв спадщину, свідоцтва про право власності на спадкове нерухоме майно не позбавляє кредитора спадкодавця звернутися на підставі норми статті 23 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-ІV «Про іпотеку» (далі - Закон про іпотеку) до такого спадкоємця, що зволікає з отриманням свідоцтва з вимогами про звернення стягнення на спадкове майно, яке є предметом іпотеки. Матеріалами спадкової справи № 21/2018 підтверджується факт прийняття спадщини ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на підставі заповіту після смерті їхнього батька ОСОБА_4 - боржника у виконавчому провадженні. Інформація про прийняття спадщини ОСОБА_1 відсутня. Таким чином, існують докази про прийняття спадщини тільки синами спадкодавця на підставі заповіту, заява АТ «Державний ощадний банк України» про заміну сторони виконавчого провадження підлягає задоволенню частково.

11. Верховний Суд скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанції, зокрема, вказав на те, що апеляційний суд встановив коло спадкоємців ОСОБА_4 та що правовідносини у справі допускають правонаступництво, проте помилково виснував про наявність підстав для заміни боржника у виконавчому провадженні правонаступниками.

12. Обґрунтовуючи своє рішення Верховний Суд вказав на таке. 12.1. Виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зокрема за заявою стягувача про примусове виконання рішення (згідно із пунктом 1 частини першої статті 26 Закону про виконавче провадження - тут і далі у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження (згідно із частиною п`ятою статті 26 Закону про виконавче провадження). 12.2. Виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій, зокрема у разі звернення виконавця та/або заінтересованої особи до суду із заявою про заміну вибулої сторони правонаступником у порядку, встановленому частиною п`ятою статті 15 цього Закону (пункт 5 частини першої статті 34 Закону про виконавче провадження). 12.3. Виконавче провадження підлягає закінченню у разі припинення юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання її обов`язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва, смерті, оголошення померлим або визнання безвісно відсутнім стягувача чи боржника (пункт 3 частини першої статті 39 Закону про виконавче провадження). 12.4. Положення щодо закінчення виконавчого провадження у разі смерті боржника (пункт 3 частини першої статті 39 Закону про виконавче провадження) слід розуміти так, що вони стосуються, зокрема, випадків, коли правовідносини не допускають правонаступництва (пункт 8.12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 523/2357/20 (провадження № 14-11цс22)). 12.5. Виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом (абзац другий частини першої статті 40 Закону про виконавче провадження). 12.6. Стаття 41 цього Закону регулює питання відновлення виконавчого провадження, відповідно до неї у разі якщо постанова виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу визнана судом незаконною чи скасована в установленому законом порядку, виконавче провадження підлягає відновленню за постановою виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного рішення. У разі відновлення виконавчого провадження стягувач, суд або орган (посадова особа), яким повернуто виконавчий документ, зобов`язані у місячний строк з дня надходження постанови про відновлення виконавчого провадження пред`явити його до виконання. 12.7. Вчинення процесуальних дій безпосередньо в межах виконавчого провадження як юридичного процесу, спрямованих на виконання судового рішення, можливе лише за умови відкритого виконавчого провадження. 12.8. Відповідно, тільки до закінчення виконавчого провадження можна ставити питання про заміну сторони виконавчого провадження, а якщо виконавче провадження закінчене, то заміна відповідної сторони цього виконавчого провадження правонаступником є неможливою без його відновлення відповідно до умов законодавства. 12.9. Заміна судом сторони справи на підставі матеріального правонаступництва з метою реалізації правонаступником судового рішення у виконавчому провадженні без розгляду підстав поновлення такого виконавчого провадження, якщо воно вважається закінченим відповідно до умов законодавства, позбавлене процесуальної мети. 12.10. Отже, не можна замінити сторону виконавчого провадження, яке було закінчене, якщо не існує підстав для відновлення виконавчого провадження, з приводу чого особа має звернутися до суду, надавши переконливі аргументи щодо такого відновлення. 12.11. Апеляційний суд не врахував наведених висновків Верховного Суду про те, що на стадії виконання судового рішення як на завершальній стадії судового провадження можлива заміна сторони у виконавчому провадженні як юридичному процесі правонаступником за наявності відкритого виконавчого провадження. 12.12. У разі смерті фізичної особи-сторони виконавчого провадження виконавець повинен перевірити, чи допускають відповідні правовідносини правонаступництво, чи ні. Якщо ж виконавче провадження було закінчене виконавцем, у тому числі у зв`язку зі смертю боржника, і виконавець при цьому не врахував відповідні вимоги чинного законодавства щодо можливого правонаступництва боржника, постанову про закінчення виконавчого провадження можна оскаржити в судовому порядку. У разі задоволення скарги можна вирішувати питання щодо заміни сторони виконавчого провадження правонаступником, у тому числі у зв`язку зі смертю боржника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 листопада 2020 року у справі № 916/617/17 (пункти 78-79)). 12.13. Спірні правовідносини допускають правонаступництво, а тому державний виконавець повинен був зупинити виконавче провадження та вирішити питання про залучення правонаступників. 12.14. Однак виконавець не зупинив виконавче провадження, а закінчив його постановою від 28 березня 2018 року, яка не скасована, у зв`язку з чим заміна боржника цього виконавчого провадження правонаступниками є неможливою без його відновлення відповідно до умов законодавства.

13. Проте, частиною першою статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

14. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства, зокрема, є верховенство права та обов`язковість судового рішення (частина третя статті 2 ЦПК України).

15. Крім цього статтею 129-1 Конституції України, яка є основним законом держави, установлено, що судове рішення є обов`язковим до виконання.

16. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року № 18?рп/2012 зазначив, що відповідно до Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій її території, обов`язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства.

17. Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

18. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

19. Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» також визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

20. Так, відповідно до усталеної практики ЄСПЛ право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (рішення у справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року).

21. Також ЄСПЛ у рішенні від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» вказав на те, що Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, «Онер`їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 119).

22. Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).

23. Також важливою складовою принципу верховенства права є принцип правової визначеності.

24. Одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки (Рішення Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010).

25. Конституційний Суд України у Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 вказав, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).

26. Також Конституційний Суд України у рішенні 02 листопада 2004 року № 15?рп/2004 вказав на те, що відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. Відтак за обставин, коли АТ «Державний ощадний банк України» дотрималося встановлених законодавством строків та процедури заміни сторони виконавчого провадження з метою реалізації правонаступниками судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки на погашення заборгованості за кредитним договором, та встановивши, що виконавче провадження у цій справі було закінчене, а не зупинене саме з вини державного виконавця, у зв`язку із порушенням ним вимог Закону України «Про виконавче провадження», Верховний Суд застосував надмірно формалістичний підхід до вирішення справи, скасувавши правильне по суті і законне рішення суду апеляційної інстанції, що прямо заборонено ЦПК України, і тим самим позбавляючи заявника засобів виконання судового рішення. Суддя В. В. Пророк