Постанова Дніпровський апеляційний суд № 243/10634/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/2986/24 Справа № 243/10634/20 Суддя у 1-й інстанції - Хаустова Т. А. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 квітня 2024 року м.Кривий Ріг Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Бондар Я.М., суддів Зубакової В.П., Корчистої О.І. секретар судового засідання Бортник В.А. сторони справи позивач - ОСОБА_1 відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні, в режимі відеоконференції, в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 на рішення Слов`янського міськрайоннго суду Донецької області від 19 грудня 2023 року, ухваленого суддею Хаустовою Т.А поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів на підставі наказу №29-к «Про впровадження дистанційної роботи Слов`янського міськрайонного суду Донецької області» від 10 травня 2022 року, повний текст судового рішення складено 19 грудня 2023 року, УСТАНОВИВ У грудні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту спільного проживання, визнання права власності на майно, зміну черговості спадкування. В обґрунтування позову зазначила, що з ОСОБА_5 вона проживала разом однією сім`єю як чоловік і дружина без реєстрації шлюбу за адресою АДРЕСА_1 з травня 2010 року по грудень 2019 року, тобто майже 10 років, де мали спільний бюджет, вели спільне господарство, піклувалися один про одного. ОСОБА_5 страждав хронічним захворюванням, гіпертонічною хворобою, переніс інсульт, часто потребував сторонньої допомоги за станом здоров`я, часто знаходився на стаціонарному лікуванні, за ним в цей час позивач доглядала, відвідувала у лікарні, готувала їжу, прала, купувала ліки. У грудні 2019 року вони переїхали до м. Слов`янська, де було куплено квартиру АДРЕСА_2 , яку було оформлено на ОСОБА_5 . Вони разом робили поточний ремонт у квартирі і всі ці дії тривали увесь час їх спільного проживання. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Після його смерті залишилось спадкове майно: предмети домашнього вжитку, квартира у АДРЕСА_3 . В установленому законом порядку позивач звернулась до нотаріуса з приводу оформлення спадщини, однак їй було відмовлено у видачі свідоцтва на спадщину, оскільки шлюб не був зареєстрований. У зв`язку з чим, позивач просила встановити факт спільного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_5 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з травня 2010 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 по день смерті останнього, визнати квартиру, загальною площею 37,4 кв.м., в тому числі житловою - 18,8 кв.м, розташовану за адресою АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю подружжя, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , визнати за ОСОБА_1 , право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_4 , а також визнати право спадкування після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Слов`янську Донецької області, разом із спадкоємцями першої черги. Рішенням Слов`янського міськрайоннго суду Донецької області від 19 грудня 2023 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту спільного проживання, визнання права власності на майно, зміну черговості спадкування. Позивач ОСОБА_1 , будучи незгодною з ухваленим судовим рішенням через свого представника ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність оскаржуваного судового рішення, ухваленого з порушенням норм матеріального і процесуального права, просить його скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким у повному обсязі задовольнити позовні вимоги. При цьому, сторона позивача не погоджується з висновками суду першої інстанції про недоведеність позивачем заявлених позовних вимог. Представник позивача вказує, що факт спільного проживання у м.Горлівка ОСОБА_1 та ОСОБА_5 підтверджено відомостями викладеними в акті обстеження соціально-побутових умов від 29.09.2020 за вих.№5334, виданим адміністрацією Микитинського району м.Горлівки, показаннями свідка ОСОБА_6 , однак судом першої інстанції не надано належної оцінки цим доказом, а зроблено висновок, що документи, видані органами та установами, що знаходяться на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною радою України, як виняток можуть братися до уваги судом та оцінюватись разом з іншими доказами в їх сукупності та взаємозв`язку під час розгляду справи. Вважає такий висновок суду першої інстанції постановлено з порушенням вимог процесуального та матеріального права, оскільки рішення має ґрунтуватися на повному та всебічному з`ясуванні обставин справи на підставі усіх поданих доказів у сукупності, в тому числі з урахуванням інформації, яка міститься у документах, виданих органами та установами самопроголошених утворень, розташованих на окупованих територіях. Вказує, що факт спільного проживання однією сім`єю з ОСОБА_3 у м.Слов`янськ підтверджено актом про спільне проживання від 16.10.2020, виданим Комітетом мікрорайону «Химик» м.Слов`янськ» за вих.№33 та долучені до позову спільні фото, з яких видно, що вони були сім`єю, як за період проживання в м.Горлівка так і в м.Слов`янську. Зазначає, що до позову долучено довідки про реєстрацію як внутрішньо переміщених осіб, в один і той же час і за однією і тією ж адресою з ОСОБА_3 , обидва були зареєстровані в їх спільній квартирі з 21.08.2019, в якій позивач продовжує проживати та нести всі витрати по утриманню квартири. Позивач вважає, що надані суду докази свідчать про те, що вона і ОСОБА_5 мали взаємні права та обов`язки, були пов`язані спільним побутом, мали спільний бюджет, взаємні витрати та придбання, тобто складали сім`ю у розумінні ч.2 ст.3 СК України до смерті чоловіка. Окрім того, сторона позивача наголошує на тому, що судом першої інстанції в порушення норм матеріального права не застосовано положення статей 74, 60, 70 СК України. У відзиві на апеляційну скаргу сторони позивача, представник відповідачів ОСОБА_7 просить визнати доводи позивача такими, що не відповідають дійсним обставинам справи та відмовити в задоволенні апеляційної скарги. Заслухавши суддю доповідача, вислухавши думку представника позивача ОСОБА_4 , яка підтримала доводи і вимоги апеляційної скарги, просила їх задовольнити з викладених у скарзі підстав, рішення суду скасувати, ухвалити нове про повне задоволення позову ОСОБА_1 , представника відповідачів ОСОБА_7 , який заперечував проти задоволення апеляційної скарги позивача з викладених у відзиві підстав, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, заявлених позовних вимог скарги, за наявними у справі матеріалами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке. Так, судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 , помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 29.05.2020 року, причина смерті: гостра ішемічна хвороба серця. Після його смерті відкрилася спадщина на належне йому майно, а саме: квартиру АДРЕСА_2 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19.08.2019 р. №177947532 та Договором купівлі - продажу квартири ННХ № 501760 від 19.08.2019 р., посвідченого приватним нотаріусом Слов`янського міського нотаріального округу Донецької області Бігун В.В., зареєстрованого в реєстрі під №4423. 04.06.2020 року ОСОБА_1 звернулась з заявою до приватного нотаріуса Слов`янського міського нотаріального округу Донецької області Таранушенко В.М. про прийняття спадщини після померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 , на підставі ст.1264 ЦК України, як особа яка проживала зі спадкодавцем однією сім`єю не менш п`ять років до часу відкриття спадщини. Постановою приватного нотаріуса Слов`янського міського нотаріального округу Донецької області Таранушенко В.М. від 28.11.2020 року, відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_5 , оскільки: 1) крім неї після померлого ОСОБА_5 , прийняла спадщину дочка ОСОБА_2 , яка усуває ОСОБА_1 від права на спадкування; 2) ОСОБА_1 не надала документ, що підтверджує її право на закликання до спадщини. На доведення факту проживання зі спадкодавцем однією сім`єю, позивачем до суду надано Акт про спільне проживання, складений керівником мікрорайону «Хімік» м. Слов`янськ, у складі комісії квартального комітету №33 від 16.10.2020 року, де зазначено, що ОСОБА_1 дійсно проживала однією сім`єю з померлим ОСОБА_5 , з 20 грудня 2019 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 на час його смерті, за адресою : АДРЕСА_2 . Як вбачається з Довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 27.11.2017 р. №1429-68999, фактичне місце проживання/перебування ОСОБА_5 : АДРЕСА_2 , що також підтверджується відміткою по реєстрацію у паспорті громадянина України серія НОМЕР_2 . Як вбачається з Довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 10.09.2019 р. №1429-5000191431, фактичне місце проживання/перебування ОСОБА_1 : АДРЕСА_2 , що також підтверджується відміткою по реєстрацію у паспорті громадянина України серія НОМЕР_3 . З представлених позивачем фотографій з архіву сімейного альбому вбачається спільні фотографії позивача ОСОБА_1 , її дітей та ОСОБА_5 , датовані 2010, 2017, 2018, 2020 роками. Як вбачається з копії Акту від 29.09.2020 року №5339, наданого так званою «Адміністрацією Микитівського району м. Горлівки», ОСОБА_1 мешкала за адресою: АДРЕСА_5 , разом з ОСОБА_5 з травня 2010 року по грудень 2019 року, однією родиною та вели спільне господарство. Відповідно до листа Фонду соціального страхування України Управління виконавчої дирекції Фонду в Донецькій області, наданого на виконання ухвали суду, щодо відомостей про розмір соціальних виплат померлого ОСОБА_5 , щомісячні страхові виплати були виплачені потерпілому ОСОБА_5 за березень 2020 року в сумі 16706,32 грн. та за квітень 2020 року в сумі 16706,32 грн. Також, в судовому засіданні було досліджено товарний чек від 02 червня 2021 року, наданий представником відповідача, щодо оплати дочкою ОСОБА_5 - ОСОБА_2 гранітного пам`ятника на могилу ОСОБА_5 , загальна вартість якого складає 79 000 грн. Крім цього в судовому засіданні були досліджені роздруківки месенджеру «Viber», наданого представником відповідача, як доказ того, що син померлого ОСОБА_5 - ОСОБА_3 вів переписку із сином ОСОБА_1 - ОСОБА_8 . При досліджені зазначених скріншотів судом, суд зазначає, що переписка відбувається між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 , з вказаної переписки вбачається, що на момент перебування ОСОБА_5 у лікарні його син запитував у ОСОБА_8 про стан здоров`я його батька, на що останній йому відповідав. Крім цього, з вказаної переписки вбачається, що син ОСОБА_5 - ОСОБА_3 просив номер телефону медсестри лікарні та спілкувався із лікарем, в якій лікувався його батько. Крім цього судом звернуто увагу на те, що частково смс переписки видалені. Тобто те, що ОСОБА_3 цікавився станом здоров`я свого батька в телефонному режимі підтверджується, як і підтверджується те, що ОСОБА_8 їздив до лікарні, переймався здоров`ям ОСОБА_5 та приймав участь у лікуванні останнього. Крім цього із змісту вказаного смс видно, що ОСОБА_3 їхав на територію України для поховання батька, а ОСОБА_8 займався організацією поховання ОСОБА_5 , оскільки 29 травня 2020 року (зі змісту переписки у месенджері) ОСОБА_3 прибув до села де відбувалося поховання. Суд першої інстанції, відмовляючи позивачу у задоволенні її позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання спільною сумісною власністю спірного майна, виходив з недоведеності позивачем що між нею та ОСОБА_5 виникли відносини, притаманні подружжю, а спірне майно придбано за спільні кошти та спільними зусиллями. Враховуючи відмову в задоволенні вимоги про визнання спільною сумісною власністю спірного майна, відсутні підстави і для задоволення позовної вимоги про визнання права власності на 1/2 частку спірної квартири, оскільки ця вимога є похідною від визнання майна спільною сумісною власністю. Відмовляючи позивачу в частині задоволення її позовних вимог про зміну черговості одержання права на спадкування, суд першої інстанції виходив з недоведеності факту перебування ОСОБА_5 у безпорадному стані, а також не доведеності факту проживання із спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини. Колегія суддів повністю погоджується з такими висновками суду першої інстанції та не може погодитись з доводами сторони позивача, викладеними в апеляційній скарзі, з огляду на таке. За вимогами ст.ст.263, 264 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності на підставі закону, ;що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. При ухваленні рішення суд зобов`язаний з`ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов`язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини. Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, дослідивши доводи представника позивача, викладені в апеляційній скарзі вважає, що суд першої інстанції у повній мірі з`ясував всі обставини, які мають значення для справи, та виконав усі вимоги цивільного судочинства, у зв`язку із чим рішення в даній справі є законним і належним чином обґрунтованим. У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Згідно із статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Відповідно до статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу. У відповідності до статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини. Якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв`язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не про встановлення факту прийняття спадщини. При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом. До числа спадкоємців четвертої черги не входить особа, яка хоча і проживала спільно зі спадкодавцем, але перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншою особою. Зазначене положення поширюється щодо осіб - чоловіка або жінки, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, але перебувають в іншому зареєстрованому шлюбі; проте не поширюється щодо інших осіб, які перебувають у зареєстрованому шлюбі з іншою особою, але проживали однією сім`єю зі спадкодавцем на інших засадах, ніж фактичні шлюбні відносини. Згідно з частиною другою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Аналіз наведеної норми права вказує, що для визначення статусу сім`ї необхідно встановити три складові компоненти: особи спільно проживали; ці особи пов`язані спільним побутом; ці особи мають взаємні права та обов`язки. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що «згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року у справі № 5-рп/99 про офіційне тлумачення терміну «член сім`ї» членами сім`ї є, зокрема, особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з військовослужбовцем у безпосередніх родинних зв`язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено висновок, що вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України). Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом у постанові від 31 травня 2022 року у справі № 554/8629/17 (провадження № 61-3012св21). За змістом статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Згідно з ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Отже, у сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Зазначена правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків. Як вже зазначалось, для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, оскільки факт спільного проживання сам по собі без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між сторонами склалися та мали місце протягом вказаного періоду часу усталені відносини, які притаманні подружжю. За відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, відсутні і підстави, передбачені статтею 74 СК України, вважати майно таким, що належить на праві спільної сумісної власності сторонам, як жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою. Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці. Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин, притаманних подружжю. При цьому факт місця реєстрації (проживання) жінки та чоловіка за однією адресою, як правильно зазначив місцевий суд, не є ні головною, ні обов`язковою ознакою наявності фактичного шлюбу. Так само факт спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу не може бути встановлений лише показаннями свідків та наявністю спільних фотографій за відсутності інших доказів. Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку та не взяв до уваги як доказ спільного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_5 без реєстрації шлюбу наявність в них реєстрації місця проживання за однією адресою. Судом першої інстанції була допитана свідок ОСОБА_6 онука позивача ОСОБА_1 , при цьому, суд дійшов правильного висновку, що факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 з ОСОБА_5 , не може підтверджуватися самими лише показами свідка, оскільки покази свідка не можуть вважатися достатніми та достовірними доказами наявності між особами певних сімейних відносин. Тобто, показання свідка про проживання позивача із спадкодавцем однією сім`ю не є достатніми доказами про наявність у них сім`ї в розумінні статті 3 СК України. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 04 грудня 2023 року у справі № 543/563/22. Показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16 (провадження № 61-5296св19), від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц (провадження № 61-11607св18), від 11 грудня 2019 року в справі № 712/14547/16-ц (провадження № 61-44641св18), від 24 січня 2020 року в справі № 490/10757/16-ц (провадження № 61-42601св18). Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76, 77 ЦПК України). Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Системне тлумачення положень статей 1258, 1259 та інших положень книги 6 ЦК України дозволяє стверджувати про необхідність розмежовувати такі правові конструкції як «одержання права на спадкування наступною чергою» (частина друга статті 1258 ЦК України) та «зміну суб`єктного складу осіб, які набувають право на спадкування за законом». «Одержання права на спадкування наступною чергою» (частина друга статті 1258 ЦК України) стосується другої-п`ятої черг і пов`язується із такими негативними юридичними фактами як: відсутність спадкоємців попередньої черги; усунення спадкоємців попередньої черги від права на спадкування; неприйняття спадкоємцями попередньої черги спадщини; відмова від прийняття спадщини. На «зміну суб`єктного складу осіб, які набувають право на спадкування за законом» в межах певної черги впливають такі юридичні факти як: зміна черговості на підставі договору або рішення суду (стаття 1259 ЦК України); застосування правил про право представлення (стаття 1266 ЦК України); відмова спадкоємця від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за законом (частина друга статті 1274 ЦК України); спадкова трансмісія (стаття 1276 ЦК України); збереження правового зв`язку при усиновленні (частина третя статті 1260 ЦК України). Зміна суб`єктного складу осіб, які набувають право на спадкування за законом стосується першої-п`ятої черги. Відповідно до статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали із спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них права на спадкування за законом у першу чергу на підставі статті 1261 ЦК України. За змістом частини другої статті 1259 ЦК України фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Підставами для задоволення позову щодо зміни черговості одержання спадкоємцями за законом права на спадкування є сукупність наступних юридичних фактів, встановлених у судовому порядку: 1) здійснення опіки над спадкодавцем, тобто надання йому нематеріальних послуг (спілкування, поради та консультації, поздоровлення зі святами, тощо); 2) матеріальне забезпечення спадкодавця; 3) надання будь-якої іншої допомоги спадкодавцеві, тобто такої допомоги, яка має матеріалізоване вираження - прибирання приміщення, приготування їжі, ремонт квартири; 4) тривалий час здійснення дій, визначених у пунктах 1-3; 5) безпорадний стан спадкодавця, тобто такий стан, під час якого особа неспроможна самостійно забезпечувати свої потреби, викликаний похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом. Для задоволення такого позову необхідна наявність всіх п`яти вищезазначених обставин. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах: від 02 грудня 2020 року в справі № 592/1045/18- ц (провадження № 61-820св20), від 27 серпня 2020 року в справі № 266/2391/16 (провадження № 61-1300св20), від 01 березня 2021 року в справі № 233/5990/18 (провадження № 61-19232св19), від 17 березня 2021 року у справі №200/12980/14 (провадження №61-14159св19), від 25 березня 2021 року в справі №195/707/19-ц (провадження № 61-16935св20), від 22 квітня 2021 року в справі № 331/6453/18 (провадження № 61-380св21), від 21 жовтня 2021 року в справі № 401/2614/17 (провадження № 61-14759св20). Під безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений віком, тяжкою хворою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування. Належними доказами, які підтверджують безпорадний стан особи, є відповідні медичні (лікарські) документи, висновки судово-медичних експертів (постанови Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року в справі № 401/2614/17 (провадження № 61-14759св20), від 28 червня 2023 року в справі № 691/1559/18 (провадження № 61-1917св23)). Так, судом першої інстанції встановлено, що спадкодавець ОСОБА_5 мав ішемічну хворобу серця, проте позивачем не надано та у справі відсутні належні, допустимі письмові докази (медична довідка, висновок тощо) на підтвердження перебування спадкодавця ОСОБА_5 у безпорадному стані. Таким чином, суд першої інстанції, встановивши, що позивачем не доведено перебування ОСОБА_5 у безпорадному стані, а також не доведено факту проживання із спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини, на законних підставах відмовив і в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо зміни черговості одержання права на спадкування. З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд першої інстанції надав належну оцінку, висновки суду є достатньо аргументованими, колегія суддів не вбачає підстав повторно давати відповідь на ті самі аргументи заявника, при цьому колегія суддів враховує, що як, неодноразово зазначав ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року № 303А, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27 вересня 2001 року, № 49684/99, § 2). ЄСПЛ визначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (рішення у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23, ЄСПЛ). Відповідно до ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог. Згідно ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки рішення суду залишено без змін, відсутні підстави для перерозподілу судових витрат, понесені позивачем судові витрати в судах першої і апеляційної інстанцій залишаються за позивачем. Керуючисьст.ст.367, 374, 375, 381,382 ЦПК України, Дніпровський апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Слов`янського міськрайоннго суду Донецької області від 19 грудня 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 29 квітня 2024 року. Головуючий: Судді: