Ухвала КЦС ВС № 336/6582/21

Ухвала Іменем України 22 січня 2024 року м. Київ справа № 336/6582/21 провадження № 61-17839ск23 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 15 червня 2022 року у складі судді: Карабак Л .Г., та постанову Запорізького апеляційного суду від 01 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Трофимової Д. А., Крилової О. В., Полякова О. З., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору оренди приміщення, ВСТАНОВИВ: У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору оренди приміщення. Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 на праві власності належить приміщення складу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 711,8 кв. м. З метою здачі приміщення в оренду 12 травня 2016 року вона видала нотаріально посвідчену довіреність строком на один рік, якою уповноважила ОСОБА_4 розпоряджатися належним їй об`єктом нерухомості, у тому числі здавати в оренду. Позивач указувала, що оскільки ОСОБА_4 , який обіцяв знайти орендаря для довготривалої оренди, але ним не здійснювалось жодних дій, нею самостійно здійснено поліпшення будівлі складу та залишено попередніх орендарів, що орендували склад з 2015 року. У серпні 2020 року, отримавши позов ОСОБА_3 про стягнення заборгованості у справі № 362/1892/20, позивач дізналася, що 10 квітня 2017 року її повірений ОСОБА_4 уклав із ОСОБА_3 договір найму (оренди) № 10/04/17 зазначеного нерухомого майна строком на 30 місяців. За вказаним фактом 07 грудня 2020 року вона звернулася із заявою про злочин за частиною четвертою статті 190 КК України до Дніпровського ВП ГУНП в Запорізькій області, так як на її думку вказаний договір найму (оренди) будівлі є фіктивним та таким, що укладений за зловмисною домовленістю відповідачів, які умисно уклали правочин з метою заволодіння в майбутньому її коштами та складом, без мети настання реальних наслідків, без наміру виконувати його умови, зокрема, у частині передачі їй коштів та безпосередньо складу в оренду. Протягом всього часу дії договору ніяких коштів ОСОБА_1 не отримувала, жоден із відповідачів не звертався до неї з будь-яких питань стосовно виконання договору. Позивач вважала, що зазначений вище договір укладено за зловмисною домовленістю, а ціну договору спеціально завищено в п`ять разів для спричинення для неї несприятливих наслідків через штучне формування заборгованості. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір найму (оренди) будівлі № 10/04/17 від 10 квітня 2017 року, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в інтересах довірителя ОСОБА_1 , та стягнути з відповідачів судові витрати. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 15 червня 2022 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 04 жовтня 2022 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовано тим, що позивачкою не надано доказів на підтвердження факту невідповідності умов договору волевиявленню останньої на момент його укладення та про наявність домовленості відповідачів, спрямованої на настання негативних наслідків і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. Крім того, постановою Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 362/1892/20 встановлено право ОСОБА_3 на відшкодування збитків у вигляді переданих на виконання договору оренди коштів у розмірі 1 217 560,00 грн та нарахованих на них штрафних санкцій як наслідок порушення умов договору оренди саме ОСОБА_1 . Постановою Верховного суду від 22 березня 2023 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Працевитого Г. О., задоволено частково. Постанову Запорізького апеляційного суду від 04 жовтня 2022 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції розглянув справу у судовому засіданні, призначеному на 15 червня 2022 року, за відсутності учасників справи - позивача ОСОБА_1 та її представника- адвоката Працевитого Г. О., належним чином не повідомлених про дату, час та місце судового засідання. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції не звернув на вказане увагу, що пунктом 3 частини третьої статті 376 ЦПК України передбачено обов`язкову підставу для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, а тому зробив неправильний висновок про залишення рішення суду першої інстанції без змін. Постановою Запорізького апеляційного суду від 01 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 15 червня 2022 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що: суд першої інстанції припустився порушення норм процесуального права, розглянувши справу у відсутність позивача та її представника без їх належного повідомлення про час та місце слухання справи і на цю обставину ОСОБА_1 посилається в апеляційній скарзі, що є безумовною підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового; при відмові у задоволенні позову, апеляційний суд зробив висновок про те, що позивачкою не надано доказів на підтвердження факту невідповідності умов договору волевиявленню останньої на момент його укладення та про наявність домовленості відповідачів, спрямованої на настання негативних наслідків і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя; при ухваленні рішення, апеляційний суд виходив з того, що за статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша підстава, наприклад, передбачена статтею 228 ЦК України. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц (провадження № 61-156св17), від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), від 24 лютого 2021 року у справі № 757/33392/16 (провадження № 61-10541св19); нотаріально посвідченою довіреністю від 12 травня 2016 року ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_4 розпоряджатися спірною нерухомістю, у тому числі здавати в оренду, визначати ціну та інші умови договору самостійно на власний розсуд. На виконання своїх повноважень ОСОБА_4 10 квітня 2017 року уклав договір найму будівлі № 10/04/17 з ОСОБА_3 . Пунктом 2.2 договору найму сторони домовились, що орендна плата сплачується наймачем одноразово за весь строк користування будівлею, а саме за 30 місяців, що становить 1 267 560,00 грн. За приписами пункту 2.3 договору наймодавець зобов`язаний протягом п`яти днів з моменту отримання орендної плати передати склад у користування наймачеві шляхом складання акту приймання-передачі та скріплення підписами сторін, що є невід`ємною частиною договору. Склад вважається переданим в оренду після повної сплати згідно із пунктом 2.2 з моменту підписання акту приймання-передачі. У разі невиконання зі сторони наймодавця умов пункту 2.3 договору найму (оренди) наймодавець зобов`язаний у п`ятиденний термін повернути наймачеві всі сплачені кошти (пункт 2.4). В подальшому ОСОБА_4 складено та передано ОСОБА_3 розписку про отримання коштів у розмірі 1 267 560,00 грн відповідно до п. 2.2 договору найму (оренди) будівлі, що становить розмір орендної плати за весь строк користування будівлею. В зазначеній розписці ОСОБА_4 підтвердив, що всі зобов`язання ОСОБА_3 виконані належним чином та у повному обсязі. Постановою Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 362/1892/20 за участі тих самих осіб встановлено, що після сплати орендарем орендної плати у повному обсязі орендодавець у порушення умов договору оренди не передав спірне нерухоме майно позивачу, акт приймання-передачі, як це передбачено пунктом 2.3 договору оренди, складено не було. Такі обставини сторонами не заперечуються. У зв`язку з вищевикладеним, Верховним Судом встановлено факт порушення саме орендодавцем умов договору щодо передачі спірного нерухомого майна та не укладення акту приймання-передачі; апеляційний суд відхилив посилання ОСОБА_1 на наявну в діях відповідачів зловмисну домовленість як безпідставні, зазначивши при цьому, що необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою відповідно до статті 232 ЦК України є: 1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень. Таким чином, для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення у діях представника такого складу цивільного правопорушення: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, спрямованої на настання негативних наслідків і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя, така домовленість має бути зловмисною і спрямована проти інтересів довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю. Для задоволення позовних вимог за статтею 232 ЦК України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Таким чином має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину. Критерій «зловмисності» не залежить від того, чи був направлений умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розходження волі довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя. Отже, доводи позивача не підтверджено належними доказами, а самі по собі вони не свідчать про умисел на зловмисну домовленість відповідачів на момент укладення оспорюваного правочину. Завищення представником власника нерухомості розміру орендної плати при укладенні спірного договору не є підставою для висновку про зловмисну домовленість відповідачів, оскільки вказана плата підлягала передачі орендодавцеві; невиконання повіреним свого обов`язку надати довірителеві звіт про виконання доручення та виправдні документи, негайно передати все одержане у зв`язку із виконаним дорученням не свідчить про фіктивність правочину або про зловмисну домовленість повіреного і орендаря. ОСОБА_1 не позбавлена можливості захистити своє порушене право, пред`явивши відповідні вимоги до повіреного у передбаченому законом порядку; посилання позивача на порушення відповідачами Положення про ведення касових операцій є неспроможними, оскільки вказаний нормативний акт набрав чинності після виникнення спірних правовідносин. ОСОБА_1 11 грудня 2023 року засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 15 червня 2022 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 01 листопада 2023 року (повне судове рішення складено 10 листопада 2023 року). Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 19 грудня 2023 року ці недоліки було усунуто, зокрема, подано уточнену касаційну скаргу, у якій ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Підставою касаційного оскарження судового рішення ОСОБА_1 в уточненій касаційній скарзі зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 03 липня 2019 року у справі № 369/111268/16-ц; від 13 березня 2019 року у справі № 757/12646/16; від 28 лютого 2018 року у справі № 909/330/16; від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18436/16; від 29 вересня 2022 року у справі № 345/136/18; від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17; від 19 січня 2021 року у справі № 910/12791/19; від 17 серпня 2021 року у справі № 924/139/20; від 11 вересня 2019 року у справі № 554/10202/13-ц; від 07 серпня 2019 року у справі № 753/7290/17; від 07 грудня 2021 року у справі № 627/79/20; від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц; від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц; від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19; від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц; від 31 жовтня 2018 року у справі № 757/38368/15-ц; від 14 листопада 2018 року у справі № 383/1486/15-ц; від 21 листопада 2018 року у справі № 592/3295/16-ц; від 02 грудня 2020 року у справі № 369/419/18; від 03 лютого 2021 року у справі № 760/18109/16-ц та постановах Верховного суду України: від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14; від 04 листопада 2015 року у справі № 6-923цс15. Уточнена касаційна скарга мотивована тим, що: оспорюваний договір найму (оренди) є фіктивним, оскільки був укладений представником позивачки ОСОБА_4 , з однієї сторони, за зловмисною домовленістю з іншою стороною, ОСОБА_3 , з метою заволодіння коштами ОСОБА_1 , цим самим, створивши для неї, як довірителя, несприятливі наслідки через штучне створення невиконаного зобов`язання з повернення «оплати» за договором оренди та штрафних санкцій. З часу укладення оспорюваного договору найму (оренди) ОСОБА_4 або ОСОБА_3 не повідомляли ОСОБА_1 ні про укладення договору найму (оренди), ні про необхідність останньої виконувати цей договір в частині передачі його в оренду ОСОБА_3 . Жодні грошові кошти ОСОБА_4 не передавав жодним чином позивачу. Укладаючи оспорюваний договір найму будівлі, орендар ОСОБА_3 та повірений орендодавця ОСОБА_4 свідомо приховали від ОСОБА_1 факт його укладення з метою подальшого стягнення в судовому порядку з позивачки грошових коштів за невиконання нею, як орендодавцем зобов`язань за договором; апеляційний суд не звернув увагу на пояснення ОСОБА_4 в судовому засіданні про те, що довіреність йому видавалась з метою завдатку за боргами колишнього чоловіка ОСОБА_1 , а не з метою реальної передачі об`єкта нерухомості в оренду. Указане вказує на приховування справжніх намірів отримання ОСОБА_4 від ОСОБА_1 нотаріальної довіреності від 12 травня 2016 року та фіктивність оспорюваного договору найму (оренди) будівлі від 10 квітня 2017 року, оскільки справжньою метою цього договору оренди було не реальне його виконання орендодавцем і орендарем, а штучне створення такого правочину, з подальшою метою заволодіння грошовими коштами ОСОБА_1 в результаті примусової реалізації майна боржника за судовим рішенням про стягнення коштів за невиконання зобов`язання орендодавця перед орендарем; суди в оскаржених судових рішеннях, застосовуючи положення частини першої статті 234 ЦК України, не урахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 29 вересня 2022 року у справі № 345/136/18; від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17; від 19 січня 2021 року у справі № 910/12791/19; від17 серпня 2021 року у справі № 924/139/20; від 11 вересня 2019 року у справі № 554/10202/13-ц; від 07 серпня 2019 року у справі № 753/7290/17; від 07 грудня 2021 року у справі № 627/79/20; від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц; від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц; від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц; від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19 та постанові Верховного суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14; для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно врахувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Факт передання майна у даній справі розуміється - переданням орендодавцем орендарю саме майна, що зазначене у підпункті 1.1 оспорюваного договору. Передання грошових коштів на виконання договору оренди, що відповідачі за спільною зловмисною змовою підтверджують лише розпискою, що могла бути складена у будь-який час і на будь-яку суму, жодних доказів реального існування коштів в такій сумі та їх передачі немає. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладання угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Оспорюваний договір не відповідає засадам добросовісності, не визнається позивачем у зв`язку з тим, що він є фіктивним, оскільки був укладений її представником за зловмисною домовленістю з ОСОБА_3 з метою заволодіння коштами позивача, цим самим створивши для неї, як довірителя, несприятливі наслідки через штучне створення невиконаного зобов`язання з повернення оплати за договором оренди та штрафних санкцій; про фіктивність оспореного договору оренди свідчить те, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 протягом дії договору не вчиняли жодних дій щодо його виконання сторонами, хоча укладення договору оренди та оплата коштів за ними завжди здійснюється з одночасним укладенням акту передачі об`єкту оренди. Пасивна поведінка ОСОБА_3 , який майже три роки чекав на повернення його нібито сплачених коштів у розмірі 1 267 500,00 грн свідчить про фіктивність укладеного договору найму; ОСОБА_5 обов`язок щодо передачі довірителю ОСОБА_1 всього отриманого на виконання доручення не виконав. Більш того, активно підтримує позицію щодо того, що приміщення ОСОБА_3 він не передавав, що суперечить змісту пункту 2.2 договору оренди, згідно якого приміщення вважається переданим в оренду з моменту оплати. Сам договір ОСОБА_5 нібито укладеного майже через три роки після видачі йому довіреності; твердження ОСОБА_3 про передачу ОСОБА_5 грошових коштів у сумі 1 267 560,00 грн, що підтверджується розпискою, є сумнівним, оскільки таку суму орендар повинен був переводити шляхом здійснення безготівкового перерахунку, а не шляхом складання розписки. Довіреність, надана ОСОБА_5 чітко передбачала його повноваження на відкриття рахунків в інтересах ОСОБА_1 , але ним цього зроблено не було. Лише зарахування коштів на рахунок позивача могло б свідчити про реальність договору оренди, але вказаних доказів, окрім сумнівної розписки відповідачі не мають. У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів. Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 є власником нежитлового приміщення (складу), загальною площею 704,2 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яке належить їй на праві приватної власності відповідно до договору купівлі-продажу від 30 червня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Грибановою О. В., за реєстровим № 904, номер запису про право власності в Реєстрі речових прав на нерухоме майно: 14463512. Нотаріально посвідченою довіреністю від 12 травня 2016 року, виданою строком на один рік, ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_4 правом розпоряджатися (у тому числі продати, обміняти, здавати в оренду, передавати в іпотеку) належним їй об`єктом нерухомого майна, яким є склад (позначений на плані літерою Н) площею 704,2 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 ; визначати ціну та інші умови самостійно на власний розсуд; отримувати кошти, тощо. На підставі зазначеної довіреності від 12 травня 2016 року, ОСОБА_4 10 квітня 2017 року укладено договір найму будівлі № 10/04/17 з ОСОБА_3 . У договорі найму від 10 квітня 2017 року передбачено, що: орендна плата сплачується наймачем одноразово за весь строк користування будівлею, а саме за 30 місяців, що становить 1 267 560,00 грн (пункт 2.2. договору); наймодавець зобов`язаний протягом п`яти днів з моменту отримання орендної плати передати склад у користування наймачеві шляхом складання акту приймання-передачі та скріплення підписами сторін, що є невід`ємною частиною договору. Склад вважається переданим в оренду після повної сплати згідно із пунктом 2.2 з моменту підписання акту приймання-передачі (пункт 2.3. договору); у разі невиконання зі сторони наймодавця умов пункту 2.3 договору найму (оренди) наймодавець зобов`язаний у п`ятиденний термін повернути наймачеві всі сплачені кошти (пункт 2.4 договору). Апеляційний суд встановив, що в подальшому ОСОБА_4 складено та передано ОСОБА_3 розписку про отримання коштів у розмірі 1 267 560,00 грн. відповідно до пункту 2.2 договору найму (оренди) будівлі, що становить розмір орендної плати за весь строк користування будівлею. В зазначеній розписці ОСОБА_4 підтвердив, що всі зобов`язання ОСОБА_3 виконані належним чином та у повному обсязі. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)). Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)). У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)). В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов). Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21)). Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах. Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)). Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)). Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України). Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)). Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що «для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України». Кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)). Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним (частина перша статті 232 ЦК України). Тлумачення статті 232 ЦК України свідчить, що під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої, проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, що представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен втілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання. Для кваліфікації правочину як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості потрібно встановити, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц (провадження № 61-11797св18)). Розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов`язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. В постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року по справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21) зазначено, що: «обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє є реалізацією однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства. Розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов`язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскільки порушення останніх має наслідком зміну або скасування оскарженого судового рішення. Оскаржене судове рішення належить залишати без змін за наявності незначних порушень закону, які вже були усунені при розгляді справи, або ж таких, які можуть бути виправлені судом апеляційної інстанції. Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства». Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Апеляційний суд, встановив, що: ОСОБА_4 складено та передано ОСОБА_3 розписку про отримання коштів у розмірі 1 267 560,00 грн відповідно до пункту 2.2 договору найму (оренди) будівлі, що становить розмір орендної плати за весь строк користування будівлею. В зазначеній розписці ОСОБА_4 підтвердив, що всі зобов`язання ОСОБА_3 виконані належним чином та у повному обсязі; завищення представником власника нерухомості розміру орендної плати при укладенні спірного договору не є підставою для висновку про зловмисну домовленість відповідачів, оскільки вказана плата підлягала передачі орендодавцеві. Невиконання повіреним свого обов`язку надати довірителеві звіт про виконання доручення та виправдні документи, негайно передати все одержане у зв`язку із виконаним дорученням не свідчить про фіктивність правочину або про зловмисну домовленість повіреного і орендаря. ОСОБА_1 не позбавлена можливості захистити своє порушене право, пред`явивши відповідні вимоги до повіреного у передбаченому законом порядку; позивачкою не надано доказів на підтвердження факту невідповідності умов договору волевиявленню останньої на момент його укладення та про наявність домовленості відповідачів, спрямованої на настання негативних наслідків і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя; позивачем не доведено своїх позовних вимог і підстави для визнання договору найму (оренди) будівлі № 10/04/17 від 10 квітня 2017 року недійсним відсутні. За таких обставин, апеляційний суд обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позову. Посилання на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду: від 13 березня 2019 року у справі № 757/12646/16; від 28 лютого 2018 року у справі № 909/330/16; від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18436/16; від 29 вересня 2022 року у справі № 345/136/18; від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17; від 19 січня 2021 року у справі № 910/12791/19; від 17 серпня 2021 року у справі № 924/139/20; від 07 грудня 2021 року у справі № 627/79/20; від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19; від 31 жовтня 2018 року у справі № 757/38368/15-ц; та постанові Верховного суду України: від 04 листопада 2015 року у справі № 6-923цс15 є необґрунтовані, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин. Посилання у касаційній скарзі на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду: від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц; від 03 липня 2019 року у справі № 369/111268/16-ц; від 11 вересня 2019 року у справі № 554/10202/13-ц; від 07 серпня 2019 року у справі № 753/7290/17; від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц; від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц; від 02 грудня 2020 року у справі № 396/419/18, від 03 лютого 2021 року у справі № 760/18109/16-ц; від 14 листопада 2018 року у справі № 383/1486/15-ц; від 21 листопада 2018 року у справі № 592/3295/16-ц; та постанові Верховного суду України: від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14 є необґрунтованими, оскільки не свідчить про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування указаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку. Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 15 червня 2022 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 01 листопада 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору оренди приміщення. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Судді: В. І. Крат І. О. Дундар Є. В. Краснощоков