Постанова 4811 № 459/1364/17

Справа № 459/1364/17 Головуючий у 1 інстанції: Новосад М.Д. Провадження № 22-ц/811/1901/23 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 грудня 2023 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Ніткевича А.В., суддів: Бойко С.М., Копняк С.М., секретаря Зеліско-Чемерис К.Р. з участю представника позивачки ОСОБА_1 , представника відповідача Жарського І.Р. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Луки Тараса Миколайовича на рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 19 травня 2023 року в складі судді Новосада М.Д. в справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», з участю третьої особи ОСОБА_3 , про захист прав споживачів шляхом визнання недійсною додаткової угоди до кредитного договору,- встановив: У травні 2017 року позивачка ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до відповідача ПАТ КБ «ПриватБанк», з участю третьої особи ОСОБА_3 про захист прав споживачів шляхом визнання недійсною додаткової угоди до кредитного договору. Просила визнати недійсною з моменту укладення додаткову угоду від 26.10.2012 до кредитного договору № CGН0GK00060363 від 16.06.2006 та Додаток 1 (графік погашення кредиту) до неї, укладені між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «Приватбанк». Вимоги обґрунтовані тим, що 16.06.2006 укладений з відповідачем кредитний договір № CGH0GK00060363, за яким отримала кредит у розмірі 27500 доларів США на термін до 15.06.2021. 26 жовтня 2012 року сторони уклали додаткову угоду до вказаного кредитного договору, якою внесені зміни в істотні умови договору та відповідно до якої складено графік погашення кредиту (копія угоди з додатком додається). Станом на кінець 2015 року позивачка, провівши підрахунок усіх сплачених нею коштів, була впевнена, що існуюча заборгованість за кредитним договором від 16.06.2006 повністю погашена. Однак в 2016 році відповідач звернувся до суду з позовом до неї про стягнення боргу за кредитним договором у розмірі 33 050,81 доларів США. Вважає, що додаткова угода від 26.10.2012 та додаток до неї (графік погашення заборгованості) суперечать вимогам актів цивільного законодавства України, порушують права позивачки як споживача; не відповідають внутрішній волі позивачки, оскільки суттєво обтяжують її, як позичальника, в грошах (грошових зобов`язаннях) порівняно із попередніми умовами кредитного договору, її волевиявлення під час укладання цього правочину здійснене під впливом тяжких обставин, а тому є недійсними. Просила позов задовольнити. Оскаржуваним рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 19 травня 2023 рокув задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», з участю третьої особи: ОСОБА_3 про захист прав споживачів шляхом визнання недійсною додаткової угоди до кредитного договору відмовлено. Рішення суду оскаржив представник позивачки ОСОБА_1 , з рішенням не погоджується, вважає, що таке ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що кредитні кошти, які отримані ОСОБА_2 згідно кредитного договору за своєю правовою природою є споживчим кредитом. Покликаючись на статті 203, 215 ЦК України та статті ЗУ «Про захист прав споживачів» зазначає, що умови договору, що обмежують права споживача порівняно з положеннями, передбаченими законодавством, визнаються недійсними, а якщо внаслідок застосування умов такого договору споживачеві завдано збитків, вони мають бути відшкодовані винною особою в повному обсязі. Згідно із п. 1.1 кредитного договору укладеного між ПАТ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_2 , банк зобовязувався надати позичальникові кредит на придбання житла, в забезпечення виконання такого надано в іпотеку квартиру. Як вбачається з аналізу умов кредитного договору № CGHOGK00060363 від 16 06.2006, такий містив наступні істотні умови: -Видача позичальнику готівкою через касу банку цільового валютного кредиту у вигляді не поновлюваної кредитной лінії на строк 16.06.2006 по 15.06.2021 на суму 27500,00 дол США. -Відсоток по кредиту розраховується банком станом на 16 число кожного місяця (1 % від залишку непростроченої суми кредиту за звичайнх умов, 2,5 % в місяць від залишку простроченої суми заборгованості по тілу кредиту). -Надання позичальнику кредитної лінії на сплату обов`язкових щорічних платежів по договорах страхування заставного майна та життя позичальника (як умови надання кредиту) на загальну суму 4 129,83 дол. США. В разі негашення у 30-денний строк наданого в кредит чергового щорічного страхового платежу, сума таких кредитних коштів вважається простроченою з нарахуванням підвищених відсотків за користування ними (2,52 % в місяць, тобто 30,24 % річних). -Сплата позичальником за користування кредитними коштами щомісячного платежу у 390,75 дол. США, який розподіляється банком виходячи із такого алгоритму: у першу чергу відшкодовуються витрати (збитки) банку на послуги пов`язані з обслуговуванням предмету застави, у дрегу чергу прострочені платежі, у третю чергу поточні місячні платежі. Звертає увагу, що 26.10.2012 між ПАТ «Приватбанк» та ОСОБА_2 укладена додаткова угода до кредитного договору, якою було внесено наступні зміни до Договору, а саме: 1) змінено п. 1.1. кредитного Договору в частині збільшення суми кредитних поштів на сплату страхових платежів з 4 129,83 до 12 976,75 дол. США (п. 3 Додаткової угоди), тобто на суму + 8 846,92 дол. США; 2) збільшено зобов`язань позичальника перед банком по тілу кредиту станом на 21.11.2012 на + 19 381,60 дол. США = 32 121,66 - 22 740,06 дол. США; 3) зменшено суми боргу по пені на 5 494,56 дол. США; 4) нові зобов`язання зі сплати позичальником на користь банку штрафу в розмірі 5494,56 дол. США в разі порушення будь якого зобов`язання, передбаченого графіком погашення кредиту понад 31 день; 5) викланено пунккту 1.1. Договору у новій редакці, що передбачає: збільшення строку кредитувания до 21.06.2024; зняття вимоги сплати додаткового моніторингу; введення порядку погашення заборгованості за Договором у строки згідно графіку; 6) введено санкції за порушення позичальником строків по сплаті відсотків та винагород - встановлення зобов`язання позичальника сплатити на користь банку неустойку в розмірі 100% від розміру неналежно сплачених відсотків та винагород, а саме - щомісяця за кожен місяць порушення, починаючи з останнього місяця неналежного виконання зобов`язань; 7) зменшено розмір плати за кредитом на суму відсотків і винагород до суми фактично сплаченої позичальником. Таким чином, виходячи із внесеної в додаток 1 нової суми залишку по кредиту та враховуючи новий строк погашення кредиту, зміну всіх істотних умов договору, внесено у Додаток новацію зобов`язання позичальника щодо щомісячного обов`язкового платежу, який збільшився з 390,75 дол. США до 498,01 дол. США, тобто на 107,26 дол. США за один місяць. Як вбачається з додатку 1 до додаткової угоди від 26.10.2012 (графіку погашення кредиту), зобов`язання позичальника перед банком по тілу кредиту станом на 21.11.2012 збільшено до 32121,66 дол. США, тобто на 9381,60 дол. США, при цьому, жодних додаткових кредитних коштів, окрім виданих у 2006 в розмірі 27500 дол. США, банком не виділялося. Протягом тривало часу ОСОБА_2 зверталася до ПАТ «ПРИВАТБАНК» з метою полегшення умов кредитного договору, зумовлених неможливістю виконання таких по причинах хвороби. Також вважає, що у момент підписання додаткової угоди банком застосовано обман, оскільки не знаючи достеменно про всі складові умови додаткової угоди, які до неї не доводилися, ОСОБА_2 такі б ніколи не підписала, оскільки вони суттєво обтяжують її, як позичальника. Вважає, що додаткова угода від 26.10.2012 суперечить актам цивільного законодавства, порушує права ОСОБА_2 , як споживача та не відповідає її внутрішній волі, оскільки суттєво обтяжує її у грошах порівняно з попередніми умовами кредитного договору. У цьому контексті покликається на положення ЗУ «Про захист прав споживачів» та Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту. Як вбачається з умов додаткової угоди від 26.10.2012, в умовах останньої немає відомостей щодо детального розпису загальної вартості кредиту, немає прописано умов, які п.п. 3.1, 3.2, 3.4 визнані обов`язковими. Також у графіку, що є складовою додаткової угоди відсутня інформація щодо вартості всіх супутніх послуг, інших фінансових зобов`язань споживача за кожним платіжним періодом, відсутній докладний розпис сукупної вартості кредиту за кожним платіжним періодом. Додаткова угода не містить вказівки на вид та предмет кожної супутньої послуги, пов`язаної із оформленням кредиту, яка має фінансуватися позивальником, не містить вказівки на її вартість та обґрунтування такої вартості, всіх сум коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у зв`язку з отриманням кредиту, його обслуговуванням і погашенням. Відповідно до ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього закону про несправедливі умови в договорах, зокрема, положення, якими встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки. Так, банки мають право змінювати процентну ставку за кредитом лише в разі настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку, а не у зв`язку з волевиявленням однієї із сторін. Також банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь або за дії, які споживач здійснює на користь банку (п.п. 3.5, 3.6 Правил). Нечіткі або двохзначні положення по договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача. З представленої позивачем письмової консультації вбачається, що платежі на погашення кредиту сплачувалися позивачкою щомісяця, але на погашення тіла кредиту банком не зараховувалися взагалі чи зараховувалися частково на розсуд банку. Непропорційність у зарахуванні тіла кредиту та відсотків, ставить у несправедливе становище споживача у договірних зобов`язаннях. Також умови додаткової угоди є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, що має істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на погіршення становища позивачки як споживача фінансових послуг та не відповідають її волевиявленню. Звертає увагу на сформовані правові висновки щодо обману та омани. Окремо зазначає про ЗУ «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом і іпотечними сертифікатами». Зазначає, що норми цього закону поширюються на спірні правовідносини, а кредитодавець мав керуватися такими, що зі сторони банку зроблено не було. Зважаючи на той факт, що обов`язкові відомості не були встановлені та не розкриті відповідачем у додатковій угоді, наявні підстави стверджувати, що додаткова угода від 26.10.2012 не відповідає вимогам чинного законодавства, а її сторонами не було досягнуто згоди щодо істотних умов договору. Зокрема, під час підписання додаткової угоди між сторонами, ОСОБА_2 була введена в оману банком щодо істотних умов договору, ціни та відсоткової ставки, загальної сукупної вартості та абсолютного значення подорожчання кредиту, тому волевиявлення позивача на укладення кредитного договору у вигляді та розмірах, суперечили її волевиявленню на укладення такої саме на таких умовах. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами наведений у ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів». При цьому, відповідно до ст. 21 цього закону права споживача вважаються порушеними у будь якому разі, якщо при реалізації продукції будь яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції, принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач, будь яким чином обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації на відповідну продукцію. Звертає увагу, що правочини з використанням нечесної підприємницької практики є недійсними. Покликається на судову практику касаційної інстанції та Європейського суду з прав людини. Вважає, що суд першої інстанції мав призначити у даній справі судово-економічну експертизу, оскільки необхідні спеціальні знання, без яких встановити відповідні обставини не можливо. Також зазначає про договір викупу (відступлення) права вимоги, який укладений ПАТ «Приватбанк» 13.10.2011, однак такий на адвокатський запит сторони позивача надано не було, у зв`язку з чим таку інформацію було витребувано судом. Оскільки про особу, якій було відступлено право вимоги стало відомо після закриття підготовчого провадження, наявні підстави для прийняття рішення про повернення до стадії підготовчого провадження та залучення компанії «Юкрейн Мортгейдж Лоун Файненс» та довірчого управителя «ТМФ Трасті лімітед» до участі у даній справі у якості третіх соіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, оскільки той факт, що їх не було залучено свідчить про порушення, яке впливає на суть рішення та його законність. Також вважає, що дана справа підлягає об`єднанню із справою № 459/748/16 за позовом банку до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Просить скасувати рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 19 травня 2023 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Стягнути з відповідача судові витрати. 08.08.2023 на адресу апеляційного суду надійшов відзив АТ КБ «ПРИВАТБАНК» на апеляційну скаргу, у якому покликаючись на обставини спірних правовідносин та судову практику, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивачки ОСОБА_1 на підтримку доводів скарги, а також пояснення представника відповідача ОСОБА_4 на заперечення таких, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково враховуючи таке. Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину, відповідні обставини наявності умислу, істотність значення обставин, щодо яких введено в оману, і сам факт обману, повинна довести сторона, яку введено в оману, однак з матеріалів справи слідує, що позивачка добровільно виявила бажання скористатися послугами відповідача та укласти оспорюваний договір. Проаналізувавши статтю 18 ЗУ «Про захист прав споживачів», суд зазначив, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: порушення принципу добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частини третьої статті 509 ЦК України); істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків сторін; завдання шкоди споживачеві. Так, позивачка стверджу, що при укладенні оспорюваного правочину відповідач ввів її в оману, включивши у договір ряд незаконних та несправедливих умов. В свою чергу, умовами кредитного договору та додаткової угоди передбачені права та обов`язки сторін, порядок повернення та нарахування процентів, особливі умови та відповідальність сторін, відтак такі були укладені відповідно до вимог Закону України «Про споживче кредитування». Зокрема, послуга, якою є комісія за обслуговування кредиту, вчиняється на користь позичальника з метою сприяння останньому у виконанні ним своїх зобов`язань за цим договором, направлена на запобігання виникнення випадків прострочення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором, отже, не підпадає під визначення послуг, за які відповідач не може отримувати винагороду. При підписанні кредитного договору позивачка погодилась з умовами даного правочину і прийняла на себе зобов`язання щодо його виконання, те саме стосується і умов додаткової угоди, у день підписання зазначених правочинів нею було отримано примірники цих правочинів, що давало їй додаткову можливість детально вивчити їх умови. При цьому, відповідач не приховував від позивачки метод нарахування процентів за кредитним договором та передбачив таку умову в Договорі, що виключає у його діях нечесну підприємницьку практику. Натомість, позивачкою не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що вона після підписання додаткової угоди оспорювала таку. Також, позивачкою не надано жодних доказів на підтвердження того, що умови договору порушують принцип добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін чи завдають шкоди споживачеві, що є його обов`язком відповідно до засад змагальності процесу за статтею 10 ЦПК України. Таким чином, дослідивши вищезазначену спірну додаткову угоду, суд дійшов висновку, що посилання та твердження позивача на нечесну підприємницьку практику та несправедливі умови договору - не знайшли свого підтвердження, додаткова угода відповідає вимогам закону, а тому правові підстави для її визнання недійсною, що передбачені статтями 203 та 215 Цивільного кодексу України, а саме - невідповідності його вимогам Закону України "Про захист прав споживачів", відсутні. При цьому, суд зазначив, що долучена до матеріалів справи письмова консультація (інформаційна довідка) щодо умов та виконання у період до 10.03.2016 кредитного договору № CGH0GK00060363 від 16 червня 2006 року та додаткової угоди від 26.10.2016, складена 23.02.2017, не є належним та допустимим доказом. Також судом враховано висновки викладені судами у справі у справі № 459/748/16-ц за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, за наслідками розгляду якої ухвалено остаточне рішення. Крім цього, аналізуючи питання позовної давності та наявність підстав для застосування наслідків пропуску такої, суд першої інстанції зазначив, що з вимогою про дострокове погашення заборгованості банк звернувся до позивачки 15 жовтня 2015 року, тому фактично позивачка довідалася або могла довідатися про порушення свого права не раніше 15.10.2015, а з даним позовом до суду вона звернулась 22.05.2017, тобто в жежах трирічного строку позовної давності, тому доводи представника відповідача про те, що позовні вимоги подані позивачем із порушенням строку позовної давності, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні. Розглядаючи даний спір та перевіряючи законність оскаржуваного рішення згідно вимог ЦПК України колегія суддів враховує таке. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1 ЦК України). Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, юридичні факти, заподіяння матеріальної та моральної шкоди тощо, а також вони можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (ст. 11 ЦК України). У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Таким чином, правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом (постанова Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у цивільній справі 337/474/14-ц, провадження № 61-15813сво18). Судом встановлено, що 16.06.2006 між ОСОБА_2 та АТ КБ «Приватбанк» укладено кредитний договір № CGH0GK00060363, за яким остання отримала кредит у розмірі 27500 дол. США на термін до 15.06.2021 для придбання житла, а також у розмірі 4 129,83 дол. США на сплату страхових платежів, зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами в розмірі 1 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом. 26 жовтня 2012 року між банком і ОСОБА_2 укладено додаткову угоду до кредитного договору, за умовами якої суму заборгованості, яка виникла в період з дати надання позичальнику кредиту до дати підписання додаткової угоди, зменшено на 5 494,56 дол. США, а саме, зменшено розмір пені на суму 5 494,56 дол. США Пункт 1 кредитного договору викладено в такій редакції: «Банк зобов`язується надати позичальникові грошові кошти шляхом надання готівкою через касу на строк до 21 червня 2024 року включно, у вигляді непоновлюваної кредитної лінії в розмірі 27 500,00 дол. США на наступні цілі: придбання житла, а також у розмірі 12 976,75 дол. США на сплату страхових платежів у випадках і згідно з порядком, передбачених у пунктах 2.1.3, 2.2.7 цього договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 12,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом і винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,00 % від суми наданого кредиту в момент надання кредиту, щомісяця в період сплати в розмірі 0,21 % від суми виданого кредиту, комісії за дострокове погашення кредиту відповідно до пункту 3.11 даного договору. Періодом сплати вважати період з «16» до «21» число кожного місяця». У додатковій угоді зазначено, що підписання цієї додаткової угоди не є рішенням банку про анулювання заборгованості позичальника. Пункт 7 додаткової угоди передбачає, що в разі порушення позичальником строків зі сплати відсотків за користування кредитом та винагород, зазначених у договорі, позичальник несе відповідальність за весь період неналежного виконання зобов`язань зі сплати платежів за кредитом у виді сплати неустойки в розмірі 100 % розміру неналежно сплачених відсотків за користування кредитом, та в розмірі 100 % розміру неналежно сплачених винагород, передбачених договором. Сплата позичальником штрафу здійснюється за кожен місяць такого порушення починаючи з останнього місяця належного виконання позичальником зобов`язання зі сплати коштів за кредитом. На забезпечення виконання кредитних зобов`язань між банком і ОСОБА_3 30 жовтня 2012 року був укладений договір поруки, відповідно до якого поручитель зобов`язався перед банком відповідати за невиконання ОСОБА_2 зобов`язань за кредитним договором. Колегією суддів вставнолено, що певні правовідносини між сторонами були предметом судового розгляду та з приводу чого існують судові рішення. Зокрема, правовий аналіз зазначеного вище кредитного договору та додатковій угоді до нього, надано у справі №459/748/16-ц за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості. Так, постановою Верховного Суду від 16.06.2021 у даній справі було прийнято остаточне рішення, яким касаційну скаргу адвоката Луки Тараса Миколайовича як представника ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 20 жовтня 2016 року та постанову Львівського апеляційного суду від 10 серпня 2020 року скасовано, ухвалено нове рішення. У задоволенні позову Акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості відмовлено. Стягнуто з Акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» на користь ОСОБА_2 14 729, 59 грн (чотирнадцять тисяч сімсот двадцять дев`ять гривень 59 коп.) судового збору. Стягнуто з Акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» на користь Державного бюджету судовий збір за перегляд справи в суді касаційної інстанції в розмірі 26781, 07 грн (двадцять шість тисяч сімсот вісімдесят одна гривня 07 коп.). Слідуючи змісту постанови, касаційний суд відмовив у задоволенні позовних вимог банку з тих підстав, що банк не набув права вимагати від відповідачів дострокового повернення кредиту, оскільки за умовами додаткової угоди до кредитного договору у позивача виникає право на таке з моменту виникнення порушення, яке може статися лише на 1 461 день з дня прострочення сплати заборгованості. Зокрема, касаційним судом констатовано, що 26 жовтня 2012 року між банком і ОСОБА_2 була укладена додаткова угода до кредитного договору, умовами якої внесено зміни до такого, зокрема, розміру кредиту, графіку погашення кредиту, остаточної дати виконання зобов`язання, тощо. Також судом встановлено, що відповідно до розрахунку заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором, що наданий банком, станом на 17 лютого 2016 року розмір заборгованості становила 33 050,81 дол. США, з яких: 27 755, 31 дол. США заборгованість за кредитом; 4 282, 96 дол. США заборгованість з процентів за користування кредитом; 288, 75 дол. США заборгованість з комісії за користування кредитом; 723, 79 дол. США пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч. 4 ст. 82 ЦПК України). Преюдиціальні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиціальність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини. Суб`єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду. Преюдиціальні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі №917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Таким чином, встановлені судом обставини та факти у справі № 459/748/16-ц, а не їх правова оцінка, мають преюдиційне значення для даної справи. Звертаючись із позовними вимогами у даній справі, сторона позивача свої доводи фактично зводить до того, що додаткова угода від 26.10.2012 та додаток до неї (графік погашення заборгованості) суперечать вимогам актів цивільного законодавства України, порушують права позивачки як споживача, не відповідають її внутрішній волі, оскільки суттєво обтяжують її, як позичальника, в грошових зобов`язаннях порівняно із попередніми умовами кредитного договору. Колегія суддів виходить з того, що для правильного вирішення справи, що розглядається, суду необхідно з`ясувати, які правовідносини між сторонами вникли, предмет та підставу вимог позивача та чи порушено діями або бездіяльністю відповідача права позивачки, про що заявлено в позові. Відповідно до ст. 42 Конституції України, держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (ч. 2 ст. 627 ЦК України). Спеціальним законом, який регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів є ЗУ «Про захист прав споживачів». Згідно з ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про захист прав споживачів», продавець (виробник, виконавець) зобов`язаний передати споживачеві продукцію належної якості, а також надати інформацію про цю продукцію. Відповідно до ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про захист прав споживачів» виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги. Згідно із п. 22 ч. 1ст. 1 ЗУ «Про захист прав споживачів» споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. Захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом (частини 1, 2 статті 22 Закону). В свою чергу, згідно із ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», в редакції чинній на даний момент, цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування в частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування». Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у цивільній справі № 496/3134/19 відступила від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 583/3343/19 (провадження № 61-22778св19) й постанові Верховного Суду від 15 березня 2021 року в справі № 361/392/20 (провадження № 61-16470св20), та зазначила, що умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування» (10 червня 2017 року), щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування». Таким чином, зважаючи на набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування» від 16.11.2016 у червні 2017 року, положення такого не можуть застосовуватися до спірних правовідносин у контексті відповідності умов оспорюваної додаткової угоди від 26.10.2012 положенням такого, тому покликання суду в оскаржуваному рішенні на цей закон, а також обґрунтування апеляційної скарги таким, є безпідставним. Колегія суддів виходить з того, що сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням (близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 01 червня 2021 року у справі № 910/12876/19 (пункти 7.6-7.10)). Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. У рішенні від 01 листопада 2023 року № 9-р(ІІ)/2023 Конституційний Суд України дійшов висновку, що дієвий та ефективний захист прав споживачів є одним зі способів виконання державою її головного конституційного обов`язку - утверджувати й забезпечувати права і свободи людини (абзац перший підпункту 3.8 пункту 3 мотивувальної частини). Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17). Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. За положеннями частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірної угоди) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача. Згідно зі статтею 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Частиною третьою вищезазначеної статті (в редакції на час укладення кредитного договору) передбачено, що банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг. Банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку. Принципи справедливості, добросовісності та розумності є фундаментальними засадами цивільного законодавства та основами зобов`язання (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України), спрямованими, зокрема, на реалізацію правовладдя та встановлення меж поведінки у цивільних відносинах. Добросовісність у діях їхнього учасника означає прагнення сумлінно використовувати цивільні права і сумлінно виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями, бездіяльністю шкоди правам та інтересам інших осіб. З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства. Практика правозастосування положень статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а також положень статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», у редакціях, які набрали чинності з 13 січня 2006 року, зокрема в частині визнання нікчемними положень кредитного договору про сплату винагороди за надання фінансового інструменту є усталеною (постанова Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, постанови Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 201/4087/17, від 15 січня 2020 року у справі № 363/940/16-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 302/946/17, від 03 листопада 2021 року у справі № 757/40852/17, від 20 липня 2022 року у справі № 343/557/15-ц, від 19 квітня 2023 року у справі № 335/4991/16-ц, від 07 червня 2023 року у справі №234/3840/15-ц). Разом з цим, позивачкою ОСОБА_2 не наведено обставин, які б свідчили про наявність у додатковій (оспорюваній) угоді умов про плату за обслуговування кредиту, сплату зборів, відсотків або інших вартісних елементів кредиту, що не були зазначені у договорі (сплати винагороди за надання фінансового інструменту), тобто внесення грошових коштів, які б були зараховані кредитором як сплату за відповідні послуги, таке спростовуються і положеннями самої додаткової угоди. Таким чином, покликання сторони позивача на положення статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» не знайшло совго підтвердження у контексті підставності позовних вимог. Більше того, у матеріалах справи відсутні, а колегією суддів не встановлені докази про те, що при підписанні додаткової угоди, волевиявлення позивачки не було вільним чи не відповідало її внутрішній волі. Не може залишатися поза увагою суду у цьому контексті і те, що в продовж тривалого часу позивачка намагалася виконувала умови додаткової угоди, відтак годилася з такою. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Що стосується покликання у позовній заяві на те, що укладений оспорюваний правочин вчинений під впливом обману, оскільки при укладанні додаткової угоди у таку було включено умови, які є несправедливими, у розумінні ст. 19 ЗУ «Про захист прав споживачів». Так, дійсно усі платежі у договорах про споживчий кредит та інші умови необхідно формувати на підставі сукупного аналізу законодавства, чинного на момент укладення відповідного договору, з урахуванням його неодноразової зміни. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній на момент укладення додаткової угоди) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Згідно із ч. 5 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній на момент укладення додаткової угоди) якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору (частина друга статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів»). Як роз`яснено у постанові Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Наявність умислу, істотність значення обставин, щодо яких введено в оману, і сам факт обману, повинна довести сторона, яку введено в оману. Поряд з цим, колегія суддів погоджується з тим, що матеріали справи свідчать про самостійність та добровільність у бажанні позивачки скористатися послугами відповідача та укласти кредитний договір, а також додаткову оспорювань угоду да такого. Умовами додаткової угоди передбачені права та обов`язки сторін, порядок повернення та нарахування процентів, особливі умови та відповідальність сторін, при підписанні такої позивачка погодилась з умовами даного правочину і прийняла на себе зобов`язання щодо його виконання, в день підписання такої позивачкою було отримано примірник правочину, що давало їй додаткову можливість детально вивчити відповідні умови. Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з тим, що позивачкою не надано жодних доказів на підтвердження того, що умови додаткової угоди порушують принцип добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін чи завдають шкоди споживачеві, тому доводи про нечесну підприємницьку практику та несправедливі умови договору не знайшли свого підтвердження, відтак не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог. При цьому, долучена до матеріалів справи письмова консультація, щодо умов та виконання у період до 10.03.2016 кредитного договору № CGH0GK00060363 від 16 червня 2006 року та додаткової угоди від 26.10.2016, складена 23.02.2017, не є належним та допустимим доказом. Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23). Доводи апеляційної скарги, які стосуються підсудності справ за позовами споживачів про захист порушених, на їх думку, прав, колегія суддів до уваги не приймає, оскільки питання підсудності даної справи не є предметом апеляційного розгляду, зважаючи на те, що справа розглянута тим судом першої інстанції до якого позивачка ОСОБА_2 звернулася, як споживач. Судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об`єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства. (ст.1 Закону України «Про судову експертизу»). Відповідно до ч. 1 ст. 103 ЦПК України, суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. Питання обов`язкового призначення експертизи судом визначене ст. 105 ЦПК України. В свою чергу, предметом висновку експерта не можуть бути питання права (ч. 2 ст. 102 ЦПК України). Таким чином, зважаючи на відсутність підстав для обов`язкового призначення експертизи та заявлення позивачкою вимоги про визнання недійсною додаткової угоди до кредитного договору, яка є суто правовим питанням колегія суддів вважає, що підстави для призначення у даній справі експертизи відсутні, тому погоджується із відповідною оцінкою цього питання судом першої інстанції. Доводи апеляційної скарги про необхідність об`єднання цієї справи із справою №459/748/16 за позовом банку до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та скасування з цього приводу оскаржуваного рішення не заслуговують на увагу, оскільки питання об`єднання в одне провадження декількох справ, вирішує суд першої інстанції у провадженні якого такі перебувають з врахуванням положень ст. 188 ЦПК України та до початку підготовчого засідання, а у спрощеному позовному провадженні - до початку розгляду справи по суті у кожній із справ. В свою чергу, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» Таким чином, положення закону про правові наслідки спливу позовної давності можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб`єктивного цивільного права і факт його порушення або оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб`єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити в позові не через пропуск строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової вимоги. Для того, щоб зробити висновок про те, що позовна давність спливла, необхідно встановити чи належало позивачу суб`єктивне право, про захист якого він просить, чи воно порушувалося відповідачем, і якщо так, то з якого моменту про це дізналася або повинна була дізнатися особа, чине зупинявся або не переривався строку давності, і нарешті, чи не було поважних причин його пропущення. Якщо в результаті дослідження доказів у судовому засіданні буде встановлено, що право позивача порушено і строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі ст.267 ЦК України ухвалює рішення, яким відмовляє в позові у зв`язку із закінченням строку позовної давності, а при визнанні причин пропущення такого строку поважними, порушене право має бути захищене. Якщо ж буде встановлено, що право позивача, про захист якого він просить, не порушено, ухвалюється рішення про відмову в задоволенні позову саме із цих підстав, а не через пропущення строку позовної давності. Враховуючи наведене, відповідні твердження апеляційної скарги, які зводяться до незгоди із констатацією суду відповідних положень та висновків про неможливість застосування наслідків спливу позовної давності до безпідставних позовів, не заслуговують на увагу. 24.01.2018 представник відповідача подав заяву про застосування наслідків спливу позовної давності. Поряд з цим, обґрунтовано встановивши про відсутність порушеного права позивачки, суд першої інстанції помилково надавав оцінку дотримання останньою позовної давності, оскільки як зазначалося вище, відмова в позові у зв`язку із закінченням строку позовної давності (відтак і оцінка такого питання) можлива лише за наявності підстав для судового захисту порушеного права позивача. Таким чином, із змісту оскаржуваного рішення необхідно виключити покликання суду на оцінку та висновки суду про дотримання позивачкою позовної давності, що свідчить про часткову підставність доводів апеляційної скарги, однак відсутність необхідності з цих підстав для перерозподілу судових витрат за апеляційне провадження у справі. Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, 372, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Луки Тараса Миколайовича задовольнити частково. Рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 19 травня 2023 року змінити. Виключити із мотивувальної частини рішення покликання суду на оцінку та висновки суду про дотримання позивачкою позовної давності. У решті рішення залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту. Повний текст постанови складений 22 грудня 2023 року. Головуючий: А.В. Ніткевич Судді: С.М. Бойко С.М. Копняк