Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 620/3577/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/3577/23 Суддя (судді) першої інстанції: Заяць О.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 листопада 2023 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача - Єгорової Н.М., суддів - Сорочка Є.О., Чаку Є.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 02 червня 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій і зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И Л А: У квітні 2023 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, в/ч НОМЕР_1 ), в якому просила: - визнати протиправними дії в/ч НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки належних при звільненні грошових сум по день фактичного розрахунку - з 04 серпня 2022 року по 13 березня 2023 року; - зобов`язати в/ч НОМЕР_1 виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки належних при звільненні грошових сум по день фактичного розрахунку - 04 серпня 2022 року по 13 березня 2023 року, обчислений відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України та Постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати»; - визнати протиправними дії в/ч НОМЕР_1 щодо непроведення нарахування та виплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошової компенсації вартості за неотримане речове майно за період з 04 серпня 2022 року по 13 березня 2023 року; - зобов`язати в/ч НОМЕР_1 провести нарахування та виплату ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошової компенсації вартості за неотримане речове майно за період з 04 серпня 2022 року по 13 березня 2023 року. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 02 червня 2023 року позов задоволено частково: - визнано протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку; - стягнуто з в/ч НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку - з 05 серпня 2022 року по 12 березня 2023 року у розмірі 97 413,10 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. При цьому, задовольняючи позовні вимоги в частині, суд першої інстанції виходив з того, що спеціальним законодавством спірні правовідносини не врегульовані, а тому до них підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України. Тому, оскільки повний розрахунок з позивачем при звільненні проведено відповідачем із затримкою, то вимоги про стягнення середнього заробітку за весь час затримки повного розрахунку при звільненні є обґрунтованими, однак його розмір має бути обмежений з огляду на законодавче регулювання спірних правовідносин шістьма місяцями та зменшений з урахуванням принципу пропорційності. Разом з тим, суд підкреслив, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа у випадку несвоєчасності виплати доходів, які мають періодичний, а не разовий характер. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та прийняти постанову, якою відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. В обґрунтування своїх доводів зазначає, що судом не було враховано відсутність на час звільнення позивача спору щодо розміру належних йому при звільненні сум та неналежність компенсаційних виплат до складу грошового забезпечення, що свідчить неможливість поширення на спірні правовідносини приписів статті 117 Кодексу законів про працю України. Наголошує, що судом було залишено поза увагою необхідність застосування принципів співмірності та пропорційності при вирішенні питання про розмір належної до стягнення суми середнього заробітку. Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 серпня 2023 року відкрито апеляційне провадження у справі та встановлено строк для подачі відзиву на апеляційні скарги, а також призначено справу до розгляду у порядку письмового провадження. Відзиву на апеляційну скаргу від позивача не надійшло. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від листопада 2023 року продовжено строк розгляду справи. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог не є предметом апеляційного оскарження, то судова колегія вважає за необхідне здійснювати перевірку законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з такого. Як було встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи і не заперечуються учасниками справи, позивач проходив службу у Військовій частині НОМЕР_1 . Наказом командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 04 серпня 2022 року №207 штаб-сержанта ОСОБА_1 , звільнену наказом командира в/ч НОМЕР_1 (по особовому складу) від 04 липня 2022 року №53-рс з військової служби у запас за пунктом «г» (за сімейними обставинами, у зв`язку з необхідністю здійснення догляду за хворою матір`ю), з 04 серпня 2022 року виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (а.с. 20). Цим наказом, зокрема, приписано виплатити позивачу грошову компенсацію за неотримане речове майно у сумі 98 963,63 грн. Водночас, як свідчать матеріали справи, така компенсація виплачена відповідачем на картковий рахунок позивача 13 березня 2023 року (а.с. 24). На підставі встановлених вище обставин, здійснивши системний аналіз приписів, зокрема, ст. ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), а також ряду правових позицій Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, суд першої інстанції прийшов до висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог з огляду на те, що непроведення своєчасного та повного розрахунку з позивачем є підставою для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні однак не у повному обсязі, а в сумі, пропорційній до належної до виплати, та у межах шестимісячного строку. З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може не погодитися з огляду на таке. Відповідно до абз. 1 ст. 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Згідно ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Як правильно зазначив суд першої інстанції, ні Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу», ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем (у цьому випадку в/ч НОМЕР_1 ) строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Ця позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 17 лютого 2015 року у справі №21-8а15 та була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20 вересня 2018 року у справі №810/1549/17, від 17 жовтня 2018 року у справі № 805/2948/17-а, від 08 листопада 2018 року у справі №821/1333/16, від 16 квітня 2020 року у справі № 822/3307/17, від 20 травня 2020 року у справі № 816/1640/17, від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18. Відтак, оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні з військової служби, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, судова колегія приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України. Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладався, зокрема, у постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі №240/222/20, від 04 вересня 2020 року у справі №120/2005/19-а, від 09 жовтня 2020 року у справі №580/3988/19, від 03 серпня 2021 року у справі № 580/278/19. Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. При цьому згідно ч. 1 ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України. Наведена позиція щодо застосування вказаних норм матеріального права викладена у постанові Верхового Суду України від 15 вересня 2015 року у справі №21-1765а15. Судова колегія вважає за необхідне підкреслити, що визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні з вини роботодавця та факт проведення з ним остаточного розрахунку. У випадку вирішення спору на користь працівника, в тому числі в судовому порядку на спірну суму також підлягає нарахування середнього заробітку за час затримки, розмір якої визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Указаний правовий висновок щодо застосування положень ст. ст. 116, 117 КЗпП України викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2022 року у справі №280/3370/21, від 29 вересня 2022 року у справі №160/2006/21, від 15 вересня 2022 року у справі №640/25949/19, від 20 травня 2020 року у справі № 816/1640/17, від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18. Крім того, судова колегія вважає за необхідне підкреслити, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 та у подальшому підтримана у постановах Верховного Суду від 22 липня 2022 року у справі № 420/428/20, від 26 січня 2022 у справі №280/4816/20 року. При цьому посилання в/ч НОМЕР_1 в апеляційній скарзі на правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі №822/2663/15, від 18 листопада 2019 року у справі №0940/1532/18, є не обґрунтованими, з огляду на таке. У цих справах Верховний Суд дійшов висновку про те, що з прийняттям судових рішень, якими присуджено на користь позивача певні суми коштів, статті 116 та 117 КЗпП України не застосовуються, а зобов`язання роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Тобто, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення КЗпП України передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом. Водночас, колегія суддів зазначає, що за сформульованим Великою Палатою Верховного Суду правилом суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати. Таким чином, у цій справі підлягають застосуванню висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі №810/451/17, прийнятою пізніше за постанови Верховного Суду, на які посилається апелянт. Абзацом 3 пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 (далі - Положення №1153/2008), передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. У цьому випадку, на переконання судової колегії, вина в/ч НОМЕР_1 полягала у тому, що останньою при проведенні розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні не було своєчасно виплачено належні до отримання останнім суми коштів при звільненні, зокрема, грошову компенсацію за неотримане речове майно. У контексті наведеного суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що Верховний Суд у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 вказував на те, що законодавство передбачає обов`язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби, грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно на день виключення зі списків особового складу військової частини. Умовою для виникнення такого обов`язку є подання військовослужбовцем відповідного рапорту під час проходження служби. Компенсація вартості за неотримане речове майно належить до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні статті 116 КЗпП України, а застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданої компенсації на день виключення особи зі списків особового складу військової частини. Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом й у постанові від 29 листопада 2021 року у справі №120/313/20-а. Відтак безпідставним є посилання апелянта на те, що компенсація за речове майно не входить до грошового забезпечення, а відтак виплата середнього заробітку за час затримки такого розрахунку є необґрунтованою. Таким чином, оскільки остаточний розрахунок з позивачем проведений відповідачем лише 13 березня 2023 року, то колегія суддів вважає обґрунтованим висновки суду першої інстанції про те, що період, протягом якого в/ч НОМЕР_1 не виконувала свій обов`язок щодо виплати належних ОСОБА_1 , як звільненому працівникові, сум, є період з 05 серпня 2022 року по 12 березня 2023 року. При цьому, наголошуючи на тому, що починаючи з 24 лютого 2022 року було заблоковано всі рахунки в/ч НОМЕР_1 , що унеможливлювало своєчасну виплату коштів позивачеві, відповідач будь-яких належних і допустимих доказів на підтвердження об`єктивної неможливості здійснити таку виплату протягом серпня 2022 року - лютого 2023 року ні до суду першої, ні до суду апеляційної інстанції не надав. Як встановлено судом першої інстанції та не заперечується учасниками справи, розмір середньоденного грошового забезпечення позивача складає 546,16 грн, загальний період затримки розрахунку при звільненні - 220 днів, а період, за який такий заробіток може бути нарахований та виплачений - 182 дні (шість місяців з моменту звільнення позивача згідно ч. 1 ст. 117 КЗпП України у чинній станом на 04 серпня 2022 року редакції). У свою чергу, судовою колегією враховується, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (постанова від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц). Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16). Згідно вже згаданої вище постанови Великої Палати Верховного Суду у справі №761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Судова колегія зауважує, що під час перегляду оскаржуваного у цій справі рішення суду першої інстанції судом апеляційної інстанції враховано позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22, за змістом якої наведений у попередніх позиціях суду касаційної інстанції підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку. Відтак, за висновками Верховного Суду у згаданій справі, відповідний підхід не може бути застосований за чинного правового регулювання, яке обмежує період, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні. Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що фактично зміст ч. 1 ст. 117 КЗпП України із набранням чинності Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX не змінився, а лише доповнився формулюванням «але не більше як за шість місяців». Отже, обмеживши з 19 липня 2022 року шестимісячним строком час, за який роботодавець має виплатити працівникові середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, законодавець як і в попередній редакції норми ч. 1 ст. 117 КЗпП України, не передбачав можливості зменшення його розміру. Протилежний підхід був сформований правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду з урахуванням її висновків про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності. У згаданих рішеннях суду касаційної інстанції критерій періоду затримки (прострочення) виплати такої заборгованості був лише одним з принаймні чотирьох інших. Разом з тим, такі критерії як: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; причини тривалості невиплати заборгованості, ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні - фактично не скасовані та/або змінені, починаючи з 19 липня 2022 року. Викладене, переконання судової колегії, не дає підстави вважати неможливим з огляду на приписи ч. 5 ст. 242 КАС України застосування до спірних правовідносин сформульованих Великою Палатою Верховного Суду правових позицій щодо застосування приписів ст. 117 КЗпП України у редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX. Надаючи оцінку спірним правовідносин через призму правозастосування норми статті 117 КЗпП України Великою Палатою Верховного Суду, судова колегія зауважує, що на момент звільнення з військової служби спору між позивачем та відповідачем з приводу повноти проведеного розрахунку не існувало, зафіксована у наказі належна до виплати компенсація за неотримане речове майно виплачена через 220 днів і сума такої компенсації складає 98% розміру середнього заробітку позивача за шість місяців. Відтак, з урахуванням наведених вище обставин колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що сума у розмірі 97 413,10 грн, що складає 98% від несвоєчасно проведених з позивачем виплат, є належною, справедливою, розумною та пропорційною компенсацією за затримку розрахунку при звільненні. Судова колегія зауважує, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Поряд з цим, цей механізм не передбачає безумовної та обов`язкової виплати роботодавцем звільненому працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у повному обсязі. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця. Викладене, з урахуванням наведених вище мотивів дає підстави погодитися з позицією суду першої інстанції про необхідність часткового задоволення позовних вимог, обґрунтованих аргументів на спростування якої в апеляційній скарзі не наведено. Крім іншого, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне вказати, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 02 червня 2023 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Суддя-доповідач Н.М. Єгорова Судді Є.О. Сорочко Є.В. Чаку